"Нам не залишили вибору з Каховською ГЕС". У майбутньому на нас чекають непрості рішення щодо водосховища
Нещодавно в рамках конференції “Виклики після окупації”, організованої Центром близькосхідних досліджень, відбулася дискусія, що робити в майбутньому з територіями колишньої Каховської ГЕС. ТЕКСТИ наводять думки кандидата біологічних наук, військового й публіциста Євгена Дикого та завідувача відділу Інституту географії НАН України Романа Спиці
Євген Дикий: Не варто думати, що після війни надійдуть гроші й ми все відбудуємо. Але це та ситуація, коли знайти гроші буде найменшою проблемою, а значно більшою — як правильно їх використати.
Ідеться про ліквідацію не одного злочину, а двох, здійснених послідовно. Один було вчинено в 1956 році, коли збудували Каховську ГЕС, а другий — на наших очах, коли її зруйнували.
Крім Радянського Союзу, жодна країна не будувала водосховищ на рівнинних територіях. Для всіх було очевидним, що затоплювати величезні площі рівнин, орних земель, лісів і заплав — нонсенс. Але не для “совка”. Тому було майже повністю знищено Дніпро як річку, те саме зробили з Волгою й навіть на Ніл зуміли експортувати свій досвід.
Це був злочин — однозначно. І його наслідки вже незворотні. Якщо воду просто спустити, то магічно не з’явиться те, що було затоплене. Натомість з’являться багатометрові шари донних осадів, які сонце висушуватиме, а потужні українські вітри підійматимуть у повітря — й так відбуватиметься щось схоже на те, що було колись в американських розораних преріях — "пиловий казан" (сильні пилові бурі в 1930-х у США — ТЕКСТИ).
Будівництво Каховської ГЕС, 1955 рік. Фото взято із Локальна історія
Тому я завжди дотримувався такої позиції: злочин вчинено, але нам тепер з ним жити, і меншим злом є залишити як є. Думаю, з усім дніпровським каскадом усе так і буде далі.
Але з Каховською ГЕС нам такого вибору вже не залишили. Росіяни зробили незворотні речі.
У нас зараз немає опції дуже швидко залити водосховище водою й повернути все, як було раніше. Якщо навіть уявити, що ось зараз буде звільнено всі окуповані території й уже цієї осені ми отримуємо можливість щось робити, то щоб повністю наповнити чашу водосховища, потрібен не один сезон і не один рік. Тому спершу нам доведеться жити з наслідками того, що вже сталося. Але водночас це відкриває для нас певні можливості. Зокрема можливість подумати, чи єдиним рішенням є відновити водосховище в тому вигляді, в якому воно було, чи все ж можливі альтернативи.
Для початку на експертному рівні ми маємо виписати проблеми, які виникають при кожному варіанті, щоб розуміти реальну ситуацію. Це робота для десятків фахівців, унаслідок якої слід зробити, грубо кажучи, порівняльну таблицю з ключовими проблемами при кожному з варіантів дій. І лише тоді наш вибір може бути адекватним. Зараз у кожного з нас поки що є лише якісь власні уявлення.
Думаю, навряд чи реалістичним є варіант, коли заплава Дніпра відновиться в тому самому вигляді, якою вона була до затоплення. Сподіватися, що якщо ми залишимо напризволяще, то воно відновиться саме — як з Чорнобилем, коли ми просто обгородили територію й зараз там утворився один з найкращих заповідників країни, — тут не вдасться.
Ми маємо виходити з того, що сама екосистема не відновиться, тому нам треба пропрацьовувати варіант створення керованої людиною нової агроекосистеми, яка буде результатом дуже потужного еколого-інженерного проєкту. Це, до речі, може стати одним з найпотужніших таких проєктів у Європі, й у цьому полягає один з плюсів — нам буде доволі легко залучити під це й закордонних експертів, і закордонні кошти.
Поки що, звісно, я говорю на рівні припущень. Бо навіть нормально зібрати інформацію, що саме сьогодні відбувається на місці Каховського водосховища, ми не в змозі. Це можна буде зробити лише тоді, коли обидва береги буде деокуповано. Зараз єдине адекватне джерело інформації — це лише супутникові знімки.
Роман Спиця: Нині ми достеменно не знаємо, що відбувається на території, де було Каховське водосховище. Не знаємо властивостей грунтів, які там нині є. Інформація, яку збирали до затоплення, — її або вже немає, або вона не актуальна. Після затоплення змінився рельєф водосховища, до того ж ми не маємо карти поширення забруднювальних речовин. Треба зважати й на тектонічний чинник — скидання такої велетенської маси води з часом вплине й на тектонічні процеси в регіоні.
Казати, що природа все відновить, не можна. Дніпро змінився, його річище сьогодні зарегульоване, ніхто водосховищ згори за течією не скасує. Ми вже не маємо такого режиму, коли щорічно відбувалися повені, вода приносила відкладення, створювалися плавні. Такого вже не буде.
Водночас якщо меліоративні канали, які йдуть від Каховського водосховища, залишаться хоч на одне літо без води, то бетон просто зруйнується. Ми щось схоже вже бачили з Північно-Кримським каналом. Коли бетон потрапляє у невластиві для нього умови — спека, сонце, нагрівання, охолодження впродовж одного дня, — то його суцільність порушується, він втрачає здатність утримувати воду. Фактично, ми будемо поливати все, що завгодно, тільки не те, що треба. Відповідно всі ці канали доведеться створювати заново. Це теж робота не на один рік.
Євген Дикий: Найбільш життєздатним міг би бути компромісний варіант. Потрібно цю ділянку Дніпра залишити регульованою, але значно зменшити обсяг і площу водосховища. Згрубша кажучи — залишити старе річище Дніпра з трошки підвищеним рівнем води. А на решті території має діяти програма реконструкції тих природних систем, які там були. Так, це буде штучна реконструкція, але вона може дати теж непогані результати, починаючи від рибних ходів і старих заплав, які були основними нерестилищами для тих самих прохідних риб.
Величезні популяції осетрових ішли на нерест до нижнього Дніпра. Вони спокійно пережили побудову Дніпрогесу, бо за пороги майже не ходили. А ось після будівництва Каховської ГЕС популяції осетрових у Чорному морі зменшилася в десятки разів. Зараз це можливо відновити.
