“Колись — командир штурмового відділення, зараз він схожий на немічного безхатька”. Історія одного бійця з ПТСР

“Колись — командир штурмового відділення, зараз він схожий на немічного безхатька”, пише автор, який відвіз бійця на лікування до психоневрологічного диспансера.

Нижче публікуємо його пряму мову — Твіттер-тред з незначними стилістичними виправленнями.

Обмежено придатні

“Обійняв я недавно посаду зама з МПЗ (морально-психологічного забезпечення — ред.) новоствореної роти. Ще до цієї посади я помітив бентежний момент: у роту взяли багато обмежено придатних (ОП).
До того ж багато з них мали різні "зальоти" (СЗЧ — самовільне залишення частини (ред.), “алкашка” тощо). Як з’ясувалося, після поранення їх виводили в розпорядження, відповідно, вони втрачали посади й отримували в місяць приблизно 500 грн (детально про проблему забезпечення поранених бійців читайте тут — ред.). Ідеєю було поставити їх на вільні посади, щоб вони мали хоч якісь гроші.

Плюс потрібно було заповнити штатний розвклад на 80% для БОЄЗДАТНОСТІ. Загалом, на перший погляд, усе добре. Через деякий час почали з'являтись офіцери та сержанти після профільних навчань, почав формуватися кістяк. Згодом вільних посад стало мало, частину з них займали обмежено придатні бійці.

І ось я обійняв посаду, почав з усіма знайомитися й у мене виникла невеличка проблемка з ОП-ними: всі вони далеко в ППД (пункт постійної дислокації – ред.) і про*батися їм не проблема, бо керівник там відсутній. Дехто постійно був на зв'язку, хтось тільки через день-два-п'ять виходив на зв'язок.

Уявіть собі, що хтось начудив умовну стрілянину й за фактом самовільно залишивши частину? Чи вмер за станом здоров'я? Це реальні кейси із життя. Обмежено придатні відмічалися в тих самих підрозділах, з яких вони потрапили в нашу роту, то хоч якийсь контроль був, але якщо щось трапиться — відповідальними буду я.

Я був найбільш зацікавленою особою у встановленні порядку з ними, тож швидко узгодив своє відрядження до пункту постійної дислокації. Перед поїздкою за кілька днів дзвонив/писав всім ОП-ним, що тоді-то потрібно бути в такому-то місці, при собі мати документи про обмежену придатність.

Ці документи були мені потрібні, щоб оформити рапорт на їх переведення в запасну роту чи в РТЦК (районні територіальні центри комплектування — ред.) — що я їм і доводив. Дехто був здивований, що взагалі перебуває в нашій роті, перепитував мене свою важковимовну посаду. З цих розмов я зрозумів, що поїздка буде ЦІКАВОЮ.

І ось я приїхав, люди потихеньку почали підтягуватись. З кожним по черзі знайомився, питав про поранення, про службу в попередньому підрозділі, дізнавався плани щодо подальшої служби. У когось катаракта обох очей, хтось майже повністю глухий чи має пошкоджені нерви в руці/нозі.

Олексій В.

Прийшли всі, окрім двох, яких я почав видзвонювати по всіх каналах. Один, попри всі прохання й попередження, взагалі перестав приходити на шикування у свій колишній підрозділ, тому його подали у СЗЧ (самовільне залишення частини — ред.). Інший поїхав додому нібито брати відношення з регіонального центру комплектування.

Цікавлюся, чи питав він дозволу поїхати, чи брав відрядний для цього. Він каже, що так йому сказав колишній командир, прізвища якого він не може згадати. Кажу, повертайтеся швидко, бо подам рапорт про самовільне залишення частини. Спрацювало: Олексій В. приїхав з усіма необхідними документами.

Копії документів зняли, все ок, далі я домовляюся, щоб він жив з тим підрозділом, з яким був раніше. Привіз його, передав з рук у руки, відмітив чекбокс навпроти Олексія В. "виконано". І полегшено видихнув: картина щодо всіх людей прояснилася.

Єдине, що через того, який самовільно залишив частину, треба буде поморочитися з паперами, але то таке, нюанси. Наступного дня після того, як я відвіз Олексія, у неділю, він намагався додзвонитися до мене ввечері, проте через поганий зв'язок поговорити не вдалося.

У понеділок у другій половині дня він мене знову набрав і каже, що треба під'їхати, бо ЩОСЬ СТАЛОСЯ. Їдучи до Олексія, я собі думав, що мужик напився і щось учудив. Так воно й було: не треба мати мольфарських здібностей, щоб передбачити такий розвиток подій.

Черговий медик вивів мені Олексія вже з речами й показав фото направлення від цивільного нарколога, до якого вони вже встигли з'їздити. Направлення, кажуть, уже занесли в "якийсь штабний кабінет".

— Що чудив Олексій? — запитую медика.

Сказали, напився, почало ним трусити, почав бачити москалів на деревах. Пацани в наметі з ним "висадилися" сильно, просять його виселити. Ну й по ньому видно, що він нездоровий.

Ще до мого особистого знайомства з Олексієм мені про нього говорили, що він "проблемний".

"Ходяча проблема"

Голос Олексія завжди слабкий, говорить він невиразно. Постійно ходить зігнутим, сутулиться, руки інколи смикаються дивними ривками. Очі з мішками — або від недосипання, або від постійних п'янок, а найімовірніше, від того й того разом.

Ну й те, що він був без форми, одразу робило його схожим на безхатька. Проте я завжди з усіма розмовляю однаковим тоном і зі зверненнями на "ви", то й до Олексія завжди так звертався. Може, тому він мені далі й розповів трохи більше про себе.

Так ось, поїхали ми з Олексієм у штаб дізнатися, де це направлення, фото якого мені раніше показували. У штабі розвели руками.
— Ось через таких г****нів, як він, маєш потім проблеми, — кажуть мені.
— Він за дверима, може почути.

— Та хай чує: він — ходяча проблема.

Направлення від цивільного нарколога десь про*балося, тож єдиним варіантом стало поїхати до нарколога ще раз, узяти цивільне направлення, потім написати рапорт на госпіталізацію, підписати його й отримати направлення від військової частини на госпіталізацію.
Дорогою до нарколога питаю:

— Ну й нах*ра було напиватися? Ще й того самого дня, коли я вас привіз?
— Та я ото тільки після контузії шото почав. Та й випив я мало, три стопки, і шото мене рознесло.

— А раніше такого не було?

— Та нє, я вообще майже не пив.

Лікарня

Зайшли в лікарню, Олексій спробував показати, де кабінет, у якому він учора був, проте ми зайшли не туди. Буває. Спитав у медсестри, вона підказала правильну дорогу. Нарколог одразу впізнала Олексія. Сказала, що вигляд у нього значно кращий, ніж був учора.

Виписали нам направлення, і ми поїхали назад у штаб. Олексій сидів зі мною, коли я у штабі друкував рапорт із клопотанням направити його на стаціонарне лікування у психдиспансер. Стан Олексія викликав помітний подив колег. Я друканув рапорт і поніс на підписи.

Рапорт успішно підписали, направлення від військової частини начмед видав — усе готово, щоб лягати в стаціонар. Колеги радять відправити його на автобус, і він уже доїде сам, щоб не возити його машиною 35 км в одну сторону, а потім стільки само назад.
Іду до Олексія, питаю, чи може сам добратися.

— Та я на поїзд сяду і якось доберусь.

— Автобусом буде набагато швидше, нащо той потяг.

— Я краще поїздом, то мені звичніше.

Підозріло його тягне на потяг. Думаю: він дорогу в кабінет нарколога наступного дня забув — які можуть бути поїзди?

"Я пити почав після Соледара"

Вирушили в "дурку", час уже ближче до вечора.

— Хто з рідні у вас є?

— Мама, брат, плем'янники. Брат, кстаті, в ССО (сили спеціальних операцій — ред.) служить.

— Брат молодший чи старший?

— На 5 років молодший.

— О, він у вас крутий.

— Ну да, здоров'я в нього побільше мого.

Деякий час їдемо, слухаючи радіо. Потім Олексій виявляє ініціативу в питаннях:

— А Буковель отсюда далеко?

— Ну, трохи є. А що там?

— Плем'янники там десь недалеко отдихають, брату путьовки дали.

— Я це сам хочу подлічитись, мене вдома добре прокапали.

— А, то вже лікували?

— Ну то мене від ПеЕс.. ПеТеРе..

— ПеТеЕсЕра?

— Да, від цього. Контузій під Херсоном наловився, а під Соледаром то й окончатєльно поплив. Я й пити почав тілько після Соледара.

— Угу, багато людей після Соледара "поплили". Я був у тих місцях ще до тотального п**дорізу.

— Та ну на**й то всьо, стілько там людей полягло...

— Круто, що ви усвідомлюєте, що вам треба лікуватися.

— Та мене раніше добре лікували, допомагало. А зараз знову мало сплю і оно шо твориться зі мною.

"Приходьте завтра"

Під'їхали до психдиспансера, Олексій попросив ще зайти в магазин купити цигарок і водички. Скупилися, рушили на приймальню. Вхідні ворота були відчинені, жодної охорони. Двері також відчинені, у приймальній нікого не видно. Починаю шукати по коридору персонал.

Якась медсестра направила до кабінету чергового лікаря. Стукаю, відчиняю двері й разом з дверима чую скрегіт від стільчика, яким двері чомусь підперто. Відчиняю тільки на третину — думаю, може, далі не можна. Гукаю, чи є хтось у кабінеті.

Виходить лікарка, питає, чого прийшли. Кажу, ось є хворий, ось направлення.

— Ви години бачили??? Ми приймаємо тільки до 14:00. Приходьте завтра.

— Я завтра не можу, бо їду назад на Схід, а він сам не прийде.

— Кого то цікавить? Це не моя робота, ви по плановій госпіталізації. То шо я вам зроблю? Приходьте завтра.

— ОК, як скажете. Назвіть своє прізвище та ім'я і зробимо по-вашому.

Я вже не маю нервів сьогодні ср*тися. Разом з утомою відчуваю, як наростає біль у лобовій долі та в очах.

— Це не моя робота, — каже чергова вже м’якшим тоном. — Показуйте, з чим прийшли.

Дали їй направлення й попередні медичні виписки, епікризи. Вона без поспіху вмикає комп'ютер, бурмоче про неправильність наших дій і неприйомний час.

— Який у вас район домашньої адреси?

— ***тинів, — відповідає Олексій.

— Нема такого по базі.

— Спробуйте через "и", а не "е", — підказую я.

ПТСР, не алкоголізм

Схоже, вдалося все знайти. Далі чергова робить кілька простих тестів, озвучує стандартні питання. Як довго вживаєте? Скільки було контузій? Чи поганий сон? І паралельно вивчає історію лікувань Олексія.

Через кілька хвилин уже зовсім спокійним голосом каже:

— Ви прислали його на лікування від алкоголізму, але лікувати треба від ПТСРу. Я зараз впишу те, що пише в направленні, але завтра буду радитися з іншими лікарями, щоб призначити йому правильне лікування.

— Олексію, ви алкоголем намагаєтеся заглушити свій стан. То що, будемо лікуватися від ПТСРу?

— Ну да, я тільки "за", мені минулий раз легше стало.

— У вас симптоми ПТСРу можуть тривати роками, навіть з лікуванням. Добре, що ви розумієте, що вам потрібна допомога. Ви все взяли з собою? Миску, ложку, полотенце, туалетний папір, сигарети, воду?

— Мильнорильні є, інше треба купляти.

— Андрію, проведете Олексія в магазин?

Дорогою Олексій каже:

— Командір, ти звиняй, що стільки часу забрав. Може, я сам дойду?

— Угу, у мене на день були зовсім інші плани. Але то фігня, давайте вже завершимо цей квест, 15-20 хв не зроблять погоди.

У магазі Олексій купив усе, що казали, плюс хліб, ковбасу, майонез і ніж. Я йому взяв ще випічки й поклав у корзину шоколадки.

— Командір, дякую за шоколадки, але в мене зубов майже нема.

— Та то медсестрам даси і вредній черговій.

Дорогою з магаза питаю:

— А що із зубами сталось?

— Та прильоти. Ударними волнами зблизька сильно ушатались і випали. То я тепер не можу нормально жувать.

Привів Олексія назад, чергова сказала підійматися на другий поверх. Другий поверх був зачиненим добротними дверима, подзвонили у дзвінок, відкрила літня медсестра. Коридор був невеликий, мав одне вікно, закрите решітками.

— Проходіть сюди, — повела медсестра.

Нас провели в кабінет, де була ще одна медсестра, зовсім молода. Дорогою виднілися скручені в неприродних позах пацієнти на ліжках.

— Здавайте ваш ремінь. Є ще якісь заборонені предмети?

— Та ось Олексію ножик тільки що купили, щоб хліб і ковбасу міг нарізати.

— О Боже! Давайте сюди одразу, ми все по запиту наріжемо.

Олексій зняв ремінь, почав переодягатися.

— Запишіть мій номер, про всяк випадок, — кажу медсестрі.

— Так, давайте на карточці Олексія запишу.

Що далі

Я вийшов з лікарні, сів в авто, відкрив швепс і жадібно почав його пити. Таких, як Олексій, я бачив часто, проте не проводив з ними весь день. Він віддав частину рухливості руки, частину слуху, зуби, заробив тремтіння обох рук, безсоння, незв'язне мовлення, бажання лежати в психдиспансері і відверту неприязнь від "звичайних" військових.

Його зараз мають перевести в запасну роту чи в РТЦК, хоча мали б лікувати. Йому мали б виплатити компенсацію за поранення і платити нормальні гроші. Треба шукати, хто його забере після “дурки”, бо сам хз чи добереться. Я вже далеко від ППД, а іншим трішечки по**й на нього.

Колись — командир штурмового відділення, зараз він більше схожий на немічного безхатька. Він уже навіть звик до такого ставлення до себе, як до собаки бродячої. Я не збираюся тут займатись пошуком справедливості. Мені особливо болить за таких, як Олексій. А їх багато.

І буде ще більше. Мені приємно бачити бадьорий дух у військових після важких поранень, це дійсно круто й викликає безмежну повагу до сили духу. Проте чомусь здається, що таких, як Олексій, — більшість. І вони нині десь у СЗЧ, в нарядах чи на дні пляшки.

армійське життя бійці птср