Ті, хто втратив дім, в Україну, найімовірніше, не повернуться. Розмова з поведінковими експертами про біженців і те, як їх повернути

Про ці та інші дотичні питання ТЕКСТИ поговорили з директором Інституту поведінкових досліджень і доцентом Амерікан Юніверсіті Київ Володимиром Вахітовим та дослідницею Інституту Наталею Заїкою.

Ми подаємо головне з цієї розмови у формі прямої мови експертів.

Володимир Вахітов і Наталя Заїка. Фото: Facebook CFO Club Ukraine

Про реальну кількість тих, хто виїхав

Перше, з чого варто почати, — у нас немає точних розрахунків кількості людей, які виїхали з України через війну. Оцінки за різними джерелами — від міжнародних організацій до місцевих міграційних і правоохоронних органів у окремих країнах — від 5 млн до 8 млн людей. Близько 70% — це жінки від 18 років, до 30% — діти.

Частка чоловіків незначна, принаймні так свідчать спостереження. “Сіра зона” — це люди зі статусом отримувачів прихистку, які водночас активно їздять в Україну, тобто фактично живуть на дві країни від тижня до пів року — залежно від їхніх умов у кожному конкретному випадку.

Ми бачимо, що приблизно від червня 2022 року масова еміграція стишилася й ми повернулися до “довоєнних” показників відтоку населення на рівні 20-30 тис. людей на місяць або 250-300 тис. людей на рік.

Це війна? Чи ті самі економічні / соціальні / особисті чинники, які змушували людей виїздити й до 24 лютого? Сказати важко. Але все це в комплексі впливає й на наше розуміння причин виїзду (втеча від війни, реалізація давно ухваленого рішення про еміграцію чи щось інше), й на комплекс зусиль, які слід буде докласти для повернення всіх або частини цих людей.

Наступне: немає іноземних поведінкових досліджень масової еміграції / переміщення людей, пов’язаних з реальним воєнним ризиком. Тобто більшість літератури — це дослідження евакуацій і переміщень під час стихійних лих.

Відмінність полягає в тому, що в разі природних явищ ідеться про стихію непереборної сили. І люди саме так її й сприймають: це ураган / лісова пожежа / цунамі — що ми можемо з цим зробити?

Водночас війна — це ризик, по-перше, “рукотворний”, тобто йдеться не про стихійне лихо, а по-друге — вона є максимально руйнівною і реалістичною загрозою: від ракет неможливо сховатися.

Це, з одного боку, може змушувати людей утікати “рішучіше”, а з іншого — мотивувати залишатися, щоб так чи так стати на захист від цієї рукотворної навали (“з того боку теж люди — з ними впоратися простіше, ніж зі стихійним лихом”).

Як люди виїжджали з місць небезпеки

За нашими оцінками, 50% тих, хто ухвалив рішення виїхати, зробили це в перші два тижні повномасштабного вторгнення (дослідження здійснювали наприкінці липня 2022 року). І це були часто імпульсивні рішення. Серед тих, хто повертається, найбільше саме тих, хто виїхав у перші дні.

Серед тих, хто повертається, — найбільше саме тих, хто виїхав у перші дні

Інша половина — зваженіші рішення, які було ухвалено впродовж наступних кількох місяців і які вже базувалися на інформації про поступову стабілізацію, деокупацію північних регіонів. До того ж стало більше відомо про те, яка країна пропонує які програми для шукачів прихистку тощо. Відповідно, йдеться про продуманіші рішення з погляду перспектив залишитися.

Як люди ухвалювали рішення, чи евакуюватися з небезпечної зони, чи ні? чи виїздити в іншу область, чи ні? чи виїздити за кордон, чи залишатися в Україні? Спираючись на наше дослідження, можемо сказати, що 90% очікували, що їм загрожують різні типи небезпек / ризиків: від ризику загинути, опинитися в окупації до ризику залишитися без продуктів, води, втратити домівки тощо.

Тобто лише 10% сказали: ми ні з чим із цього не стикалися й не брали до уваги ці ризики, коли ухвалювали рішення. Так ось, у перші місяці, навіть за умови великої невизначеності, розуміючи всі ці ризики, дві третини людей залишилися на місці свого проживання й лише третина виїхала — або в інші регіони України, або за кордон. Ще раз: ситуація ризикована, люди це усвідомлюють — але залишаються.

Чому так відбувається? Спрацьовує “нематеріальний фактор”: це мій дім і я хочу його захищати; це місце, де народилися мої діти; я не хочу, щоб мені хтось вказував, що я повинен їхати; я хочу спати в своєму ліжку і їсти на власній кухні.

Якщо людина прожила на одному місці понад 10 років, якщо це одинока людина старшого віку і з низьким доходом — найчастіше вона залишалася на місці. Також, за нашими спостереженнями, інколи причиною залишитися була наявність домашньої тварини. Це корелює із західними дослідженнями евакуацій за останні 50 років.

Чому люди вирішували виїжджати?

Якщо ми говоримо про тих, хто все ж ухвалив рішення виїжджати, — то на першому місці перебуває фактор наявності дитини (і відповідальності батьків / матерів за їхню безпеку). До того ж бачимо, що більш схильними виїжджати були молодші й освіченіші люди з більшим доходом, які розуміли, що мають ресурси для самостійного забезпечення себе “на перший час”. Але це не було надто визначальним фактором.

Серед тих, хто виїхав, дуже важливим був фактор наявності машини

Серед тих, хто виїхав зі свого місця проживання, дуже важливим був фактор наявності машини. Поміж “технічних” чинників він, мабуть, найвизначальніший, адже йдеться про відносну свободу планування свого пересування, без залежності від зовнішніх факторів: розкладу громадського транспорту, організованої державою евакуації тощо.

Володимир Вахітов. Фото: Facebook CFO Club Ukraine

Багато було людей, які казали, що вони виїхали на чужому автомобілі або що “в моєму автомобілі також виїжджали люди з іншого домогосподарства”.

Цікаво, що трохи більш готовими виїхати були люди, які мали хоч якийсь попередній план дій (за нашими спостереженнями, таких було не більш ніж 20%). Це не обов’язково мала бути зібрана тривожна валізка, а навіть просто прописаний перелік кроків.

Під час дослідження ми здійснили експеримент, який показав: якщо людині показати просто заклик до евакуації і такий самий заклик із певним переліком дій, що їй потрібно робити, то у другому випадку переконати її виїхати буде значно легше.

Також важливим був попередній досвід. Наприклад, люди, які переїхали з окупованих територій Донбасу чи Криму у 2014-2015 роках, імовірніше, могли ухвалювати рішення виїхати — вони просто краще розуміли, до чого це все йде.

Утім справедливо буде сказати, що такий досвід міг бути й фактором для протилежного рішення: “Я вже один раз переїздив — нікуди більше не хочу їхати”. Загалом ми бачимо, що 2/3 опитаних людей, які мали статус внутрішньопереміщеної особи до лютого 2022 року, — поїхали.

Для тих, хто виїхав за кордон, куди виїхати було часто випадковим рішенням (якщо ми не беремо до уваги наявності родичів, знайомих чи інших “якірних” факторів, які робили б країну виїзду безальтернативною). Їде автобус до Польщі або знайомі вже опинилися в Німеччині — ну добре, я теж туди поїду.

Бо Європа приймала всіх майже без обмежень, на відміну, скажімо, від США. Знайшлося там прийнятне житло — залишаюся, не знайшлося — їду далі або повертаюся.

Якщо людина після евакуації знайшла шелтер або її поселили на матраці в школі — очевидно, це були тимчасові варіанти й люди намагалися рухатися далі, шукати щось стабільне й довгострокове. Наприклад, кімнату в гуртожитку або поселення до родини.

Однак якщо такий довгостроковий варіант не вдався (не знайшлося житла, воно було дорогим, умови були дуже поганими), то це ставало важливим фактором для повернення. Якийсь час, пів року чи рік, наприклад, можна було намагатися жити в тих умовах, що є, але якщо в евакуації були нестерпні умови, а вдома залишилася цілою квартира чи будинок, то люди були схильними повертатися, навіть попри небезпеку, наприклад, до Харкова чи Куп’янська.

Якщо людина не має грошей, а соціальні виплати мінімальні — це також фактор для повернення

Також якщо людина не має засобів для існування, а місцева влада виділяє мінімальні соціальні виплати — це також фактор для повернення. Відносно щедрими насправді є небагато урядів — крім Німеччини, це хіба що ще Данія чи Нідерланди. Тобто логіка така: якщо вибір людини — виживати в Україні чи в Європі, але ще з мовним і соціокультурним бар’єром — вона найпевніше обере перше.

Як люди ухвалюють рішення повертатися?

У дослідженнях, які вже здійснювали, головним залишається фактор безпеки — в різних інтерпретаціях: від припинення постійних обстрілів у моєму населеному пункті до завершення війни загалом в Україні. Якщо цю умову виконано — далі вже працюють такі чинники: особисті й зовнішні, в країні перебування та в Україні.

Наталя Заїка. Фото: Facebook CFO Club Ukraine

Наприклад, багато чого залежить від рівня інтеграції в суспільство, громади, яка прийняла такого шукача прихистку, спроможності “зачепитися”. Чи має жінка дохід окремо від соціальної допомоги? якщо вона з дитиною — то чи має допомогу по догляду за дитиною? чи пішла дитина в школу / садочок? чи має жінка тісні зв’язки з родиною, яка залишилася в Україні (не обов’язково чоловік — можуть бути старі батьки, старші діти, які залишились на навчання або не можуть виїхати)?

На рівень інтеграції впливає й те, які навички людина мала перед приїздом в іншу країну — як швидко вона може вивчити мову? опанувати новий або суміжний з наявним фах? пристосуватися до місцевого робочого процесу?

Чи прив’язана робота, яку здобула людина, до статусу шукача прихистку (тобто якщо / коли війна закінчується і статус анулюється — людина може втратити й роботу)? Чи має можливість працювати за фахом або ж змушений (на) шукати роботу з нижчим рівнем кваліфікації?

Є дві протилежні гіпотези. Одна — про те, що висока кваліфікація, робоча гнучкість, здатність до навчання — це плюс і, відповідно, сприяє кращій інтеграції, а відтак — дає більше шансів, що людина залишиться за кордоном.

Однак імовірнішою видається інша: що вища кваліфікація і складніша професія, то вужчий ринок і жорсткіша конкуренція. Хоч би як добре ви знали мову — ви не володітимете нею на рівні носіїв. До того ж вони, крім мови, ще й орієнтуються в соціокультурному контексті, тож виграти конкуренцію з ними буде складніше.

І тут у людини з високим рівнем кваліфікації три шляхи: пробувати пробитись у своїй сфері (для цього потрібна велика мотивація), шукати менш кваліфіковану роботу (це явище називається brain waste, “витрачання мозку намарно”) або повертатися в Україну.

І ще одне: навіть якщо висококваліфікованому працівникові вдасться знайти відносно відповідну його/її рівню очікувань роботу, то рівень життя в Україні все одно буде вищим — банально через нижчу вартість життя й нижчі “побутові” витрати. Скільки людей ухвалять рішення, зважаючи саме на ці фактори, ще доведеться дослідити.

Найімовірніше, після завершення війни посвідки про тимчасовий прихисток втратять силу і це стане великим поштовхом для повернення додому значної кількості шукачів прихистку. Якщо ж дозволи лишатимуться чинними, вимоги до їхніх тримачів посилюватимуться й не всі будуть готовими їх виконувати.

Після війни тимчасовий прихисток утратить силу, і це стане великим поштовхом повертатися

Ще один фактор — чи є куди повертатися? Якщо люди їхали з Маріуполя, Бахмута, де їхні будинки зараз повністю зруйновано, одразу за кордон — то, найімовірніше, вони вже не повернуться, бо їм просто нікуди. Тобто ми можемо вже майже впевнено говорити, що демографічна структура цих регіонів істотно зміниться.

Опитування свідчать, що абсолютна більшість людей воліє повертатися саме у свій дім, у свої стіни, у своє ліжко. На прикладі деокупованих територій Харківщини й Херсонщини ми бачимо, що навіть попри постійні обстріли прифронтових районів, люди все одно воліють повертатися, щойно з’являється така можливість.

Про тих, хто повертається “відбудовувати країну”

Мабуть, одним з найбільш неоднозначних, а отже, й цікавих та важливих є питання про вплив національної ідентичності на ухвалення рішення про повернення. Умовно кажучи, якщо поставити на одну шальку терезів добробут і психологічний спокій за кордоном, а на другу — можливість побудувати тут європейську країну, нагоду долучитися до відновлення, до формування історії успіху й бажання захищати країну від нападу агресора — що люди оберуть?

Ми тільки починаємо досліджувати це питання. Адже окремі розвідки щодо ідентичності та її змін під час війни не відповідають на запитання, як це впливає на конкретне рішення залишитися за кордоном чи повернутися. Іноземних досліджень з цього приводу немає.

У нас тут є кілька гіпотез і кілька фактів, які дають можливість глянути на ситуацію оптимістично.

По-перше, ми маємо понад 400 тис. чоловіків, які з початком вторгнення повернулися в Україну. Не всі, очевидно, щоб стати до лав Збройних Сил, але загальна тенденція більш ніж промовиста.

По-друге, ми вже маємо певну історію “пасіонарності”, тобто мільйони людей фізично виходили на Євромайдани по всій країні, активно виявляючи громадянську позицію.

По-третє, ми знаємо, що згідно з опитуваннями, щонайменше 80% людей війна торкнулася так чи так — від загибелі близьких і руйнувань домівки до втрати роботи, погіршення здоров’я, зміни місця проживання.

Тож є припущення, що для значної частини людей заплачена ціна є надто високою, щоб “кинути на пів дорозі”. Це крім того, що для багатьох нинішня гаряча стадія війни стала легальною можливістю взяти до рук зброю та вбивати росіян, щоб помститися за гніт попередніх століть.

На війні можна легально вбивати росіян, щоб помститися за гніт попередніх століть

Звісно, є й інша сторона медалі. Що довше триває активна фаза війни — то збільшується строк очікуваної тривалості. Людині завжди здається, що вона посередині процесу: якщо бойові дії точаться вже 16 місяців, отже, ймовірно, ще стільки само залишилося до кінця.

А довгий період очікуваної тривалості війни може породити настрої “у мене немає часу чекати”, я хочу жити тут і зараз (за кордоном). Втім, за нашим припущенням, так мислять переважно ті, хто й раніше не надто активно переймався розвитком України, а війна стала лише приводом для давно ухваленого рішення про еміграцію.

Під час опитувань частина таких респондентів прямо говорить про намір не повертатися. А частина — щоб не виходити за рамки “суспільно прийнятних” відповідей, — відповідає конструкціями “ми повернемося, якщо…”. І далі йде перелік умов: від судової реформи до повної відбудови, від озеленених вулиць до пандусів у державних органах. Це схоже на пошук виправдань для себе. Бо хто заважав будувати таку країну до того, як ви виїхали?

Деталізовані умови повернення схожі на пошук виправдань для себе

Про виїзд чоловіків після закінчення війни

Чи варто боятися виїзду чоловіків після завершення війни і чи варто забороняти їм виїзд після завершення воєнного стану? На нашу думку, має бути зрозумілий і прозорий порядок повернення, можливо, навіть з певними елементами “амністії” для тих, хто виїхав незаконно чи напівзаконно й захоче повернутися.

Якщо ми будемо всіх лякати в’язницею — то, звичайно, ніхто не повертатиметься, а після того, як кордони відкриють, — ще більше людей виїде. Інша річ, що — як уже було сказано — дуже багато факторів не сприяють тому, щоб люди змогли “зачепитися” за кордоном.

Притулок для українських біженців. Фото: Reuters / ZN.ua

Приміром, після завершення війни, очевидно, не працюватиме спрощена програма для шукачів прихистку з правом легального працевлаштування.

Зараз лунають ідеї, що потрібно запровадити певні заборони на виїзд після завершення війни та якомога швидше домовлятися із іншими країнами, щоб вони миттєво припиняли тимчасові дозволи на роботу, щоб люди поверталися, бо інакше вони стануть нелегалами.

Люди, які це пропонують, не розуміють (або вдають, що не розуміють), як працює сучасна публічна політика. Її не можна базувати на примусі чи заборонах.

Поведінкові науки це вже дуже добре дослідили. Є дуже багато кейсів з різних країн, які показують два майже стовідсоткові результати такої політики. Перший — люди щосили намагаються знайти способи (і їм це вдається) обійти заборону.

Люди завжди знайдуть, як обійти заборону

Тобто якщо вам щось забороняють або, навпаки, наказують робити те, що суперечить вашому бажанню, люди знайдуть спосіб, як це обійти. Другий важливий наслідок — втрата довіри громадян до своєї держави, до державних органів, президента, парламенту, уряду. І це абсолютно протилежне тому, що ми маємо налагоджувати як країна.

Люди не матимуть бажання щось тут будувати, розвивати, платити податки. Якщо ми дійсно думаємо, як зробити цю країну привабливою для життя й такою, в якій хочеться хочеться далі жити й інвестувати якісь власні зусилля в її відбудову, то останнє, про що можна говорити, — це про примус.

Як повертати підприємців

Окремо слід сказати про потенціал повернення підприємців. Є популярна точка зору, що відкривати бізнес у західних країнах важче через більшу забюрократизованість та зарегульованість. З чого часто роблять висновок, що цим підприємцям доведеться повертатися у “звичний” український інвестклімат.

З цим складно погодитися, бо той, хто зміг відкрити бізнес у тій самій Польщі або Німеччині, найімовірніше, навпаки, оцінить передбачуваність тамтешнього податкового, судового, трудового законодавства, відсутність тиску на підприємців, блокування податкових накладних та інших знайомих українським компаніям “практик”.

Тож можливість / спроможність відкрити свою справу / перевезти людей за кордон ми швидше схильні вважати чинником, що знижуватиме шанси на повернення цих людей в Україну. Ми знаємо, що зазвичай люди намагаються уникати втрат, тобто в цьому випадку, якщо повернення до України дорівнює втраті якихось переваг цивілізованих умов ведення бізнесу в Європі, то вони, найімовірніше, не ухвалюватимуть такого рішення.

Про стимули до повернення шукачів прихистку

Чи повинен уряд стимулювати повернення шукачів прихистку? Якщо так — то в якій кількості? Якою має бути структура тих, хто повертається, — чи потрібно її “таргетувати”? Тут дуже багато залежить від того, як і де завершиться активна фаза війни.

Яку частину території ми втратимо / набудемо, яка кількість людей і ресурсів буде потрібна для відновлення, скільки площ буде заміновано, скільки міст не підлягатиме відновленню.

Жорстка правда також полягає в тому, що кількість робочих місць, які ми зможемо створити для цілей відновлення (зокрема для тих, хто повернеться), напряму залежатиме від обсягу коштів, які ми отримаємо від зовнішніх донорів.

А це водночас залежатиме від реформ: судової, правоохоронної, податкової і так далі, від прозорої політики розподілу коштів, які будуть заходити. І водночас обсяг інвестицій, які заходитимуть, також визначатиме й бажання людей повертатися.

Зараз багато говорять про певні податкові стимули для тих, хто повертатиметься, про гранти і схожі “матеріальні” чинники.

Просто заради грошей ніхто не повертатиметься

Однак це схоже на “одноразову” комунікацію, ба більше — на спробу формально, пасивно підійти до розв'язання проблеми: ось вам гроші, хочете — приїздіть, а якщо ні — то ні. Так само сумнівною, до речі, видається й “локалізована” комунікація про відбудову: ось ми знайшли умовні 4 млн на один умовний будинок в умовному Ірпені, будемо його відновлювати. Просто заради грошей ніхто не повертатиметься.

На нашу думку, політика заохочення до повернення має базуватися на тому, що у людей з’явиться шанс побудувати щось нове, унікальне, фактично нову країну: нові будинки замість старих зруйнованих панельок, нові підприємства замість старих неефективних.

Тобто має йтися не тільки про локальні рішення, а більше про глобальний проєкт, узяти участь у якому буде честю і амбітним викликом. Як корпорації продають споживачам не конкретний продукт, а відчуття, статус, досвід — так само і держава має “продавати” це “відчуття причетності”.

Щоб люди повернулися, вони мають повірити, що долучаться до історичного шансу побудувати нову країну

Для цього уже зараз потрібно транслювати цей образ на “закордонних” українців, розповідати, що конкретно (позитивного) відбувається в Україні, що на них тут чекає — і на рівні держави, й на рівні громади. Можливо, навіть варто думати про ширше залучення тих, хто виїхав, до ухвалення рішень в Україні.

Слід також працювати над спрощенням процедур, які доведеться проходити шукачам прихистку після повернення: від зарахування прослуханих предметів у школі, визнання отриманих дипломів в університетах до сплати податків із отриманих доходів.

Працювати мають усі, хто може

Так само нам треба чесно сказати, що нам потрібно буде залучати сюди іноземців. У нас не та демографічна піраміда й не той потенціал, щоб ставити собі за мету повернутися на рівень 45 млн, 50 млн чи 52 млн населення самотужки.

Чи потрібно нам 45 млн, 50 млн чи 52 млн населення?

Так само ми не досягнемо цього показника жодною програмою стимулювання повернення шукачів прихистку. Чи потрібно нам саме стільки людей? Це відкрите питання, дуже багато залежатиме від того, про яку країну — географічно, політично — ми говоритимемо після війни. Важлива структура населення, яке ми хочемо отримати після війни.

Якомога більший відсоток працездатних людей повинні мати можливість працювати, щоб самостійно забезпечувати для себе достойний рівень життя. Якщо це мами в декреті — то це максимально спрощена можливість легально працювати парттайм, якщо це людина з інвалідністю — спрощений доїзд в офіс або віддалена робота.

Ми, на жаль чи на щастя, не можемо дозволити собі сьогоднішнього обсягу пільг і пенсій у 45 років тощо. Звичайно, пільги для ветеранів війни залишаться, але більшість інших доведеться скасувати, потрібно буде підіймати пенсійний вік, лібералізувати трудове законодавство, щоб полегшити залучення іноземців різного професійного рівня — від найпростіших спеціальностей до топ-менеджерів.

Так само вже час переглянути статус ВПО, який люди отримали майже 10 років тому: якщо людина переїхала з Донецька в Рівне у 2014 році й живе там досі — чи вона дійсно має мати це “клеймо” ВПО? Можливо, це вже просто мешканець іншого міста?

Європейці будуть боротися за наших людей?

На нашу думку, не варто перебільшувати ризики того, що європейські країни стануть зараз сильніше боротися за українських працівників, зважаючи на їхню демографічну кризу.

Що заважало їм активно залучати наших людей до початку повномасштабного вторгнення, якщо питання лише в нестачі робочих місць у цих країнах? Можливо, зараз на “великій вибірці” можна краще розгледіти працездатність, порядність, професійний рівень українців, тим паче, що зараз поїхали якраз освіченіші й кваліфікованіші.

Українські біженці переходять кордон у березні 2022 року. Фото: Varosh.com.ua

Але слід також враховувати, що спроможності “абсорбування” і асиміляції великої кількості таких працівників європейськими ринками праці — теж обмежені. До того ж не варто відкидати політичні ризики: за будь-якими “програмами лояльності” на користь переселенців пильно стежать місцеві праворадикальні сили, готові будь-якої миті розгойдати ситуацію та створити проблеми для уряду.

Не кажучи вже про те, що еміграція — далеко не для всіх легка прогулянка, і все одно ви лишаєтесь “людиною другого сорту”, порівняно з місцевими громадянами, хоч би як жорстко це звучало.

Значно “дешевше” для Європейського Союзу буде прийняти Україну до свого складу, і тоді — за наявності єдиного ринку праці, а також, коли інвестиції на інфраструктуру будуть надходити з єдиного європейського бюджету, — питання про те, хто де працює, взагалі важитиме значно менше.

Якщо тут працюватиме європейська система права, європейська система оподаткування, зрозумілі європейські правила інвестицій — то можна отримати потужну країну, яка постачатиме в ЄС свій продукт і згодом робитиме свій внесок у загальне зростання Союзу. І це значно вигідніше, ніж тримати певного “бідного родича” біля кордону та ще й “висмоктувати” людський ресурс (у цьому ніхто не зацікавлений, на нашу думку).

Про “політику примирення” всередині країни

Слід також уже зараз думати про те, якою буде умовна “політика примирення” між тими, хто виїхав і залишився. Ці конфлікти вже є реальністю і далі їх кількість лише зростатиме. Література про іноземний досвід показує, що цього майже неможливо уникнути. Міністерство реінтеграції, а ще більше — громади на місцевому рівні — мають уже сьогодні пропрацьовувати комунікаційні стратегії, підходи до врегулювання таких ситуацій.

Основою могло б стати прагнення спільно будувати європейські міста, європейську країну. Принцип такий: “ви бачили, що є хорошого й поганого за кордоном, а ви — знаєте, що тут змінилося на місці, але ми всі разом мешканці цієї громади — тому побудуємо разом щось важливе для всіх, а не сварімося. Дивімося разом уперед, а не назад”. Те саме, до речі, потрібно вже сьогодні продумувати по лінії тих, хто повернеться з фронту, і тих, хто не служив.

шукачі прихистку демографічна криза виїзд за кордон еміграція біженці переселенці