72 пацієнти в підвалі. Як лікарня в Ізюмі працювала під вогняним шквалом окупантів

Місто принишкло від спеки. Обережно об’їжджаю численні вирви, раз у раз кидаю погляд на руїни, що бовваніють обабіч дороги. Вони густо поросли травою й кущами, тому справляють не таке гнітюче враження, як у лютому. Минаю велике перехрестя — згодом я дізнаюся, що його називали Перехрестям Життя — і заїжджаю на територію лікарні. Про перші тижні війни нагадує приймальне відділення, зруйноване вщент кількома ракетними ударами. На тротуарах — численні тріщини та діромахи. Фасад будівлі густо посічено осколками.

Хірург

— Пригадую, 3 березня в Ізюмі було справжнє пекло — периметр усього міста перебував під шквальним артилерійським вогнем. Я підіймався на четвертий поверх і крізь пролом у стіні з жахом спостерігав, як звідусіль у небо підіймалися стовпи чорного диму, — розповідає Анатолій Анатолійович Коваленко, завідувач хірургічним відділенням лікарні.

За його словами, ситуація навколо лікарні почала загострюватися в останні дні лютого 2022 року. Він на таке не очікував, адже це лікарня, а не військовий об'єкт.

— Усе вийшло з-під контролю, коли ворог зайняв протилежний берег Сіверського Донця (початок березня — ред.) і розгорнув артилерію. Мінометні, артилерійські обстріли підбиралися щоразу ближче до наших корпусів.

Анатолій Коваленко, завідуювач хірургічним відділенням

Керівництво лікарні швидко зорієнтувалось у ситуації і 2 березня в першій половині дня медики завершили всі операції та почали евакуйовувати пацієнтів на перший поверх і в підвал.

— Це рішення врятувало десятки життів: того самого вечора ворог уперше завдав ракетного удару по лікарні, — продовжує хірург.

Наступного дня лікарі з самого ранку почали забирати медикаменти та обладнання з верхніх поверхів, розбитих ракетою й нічним обстрілом. Через кілька годин знесли в підвал усе, що вціліло, разом з їжею.

— У ніч на 4 березня росіяни завершили свою справу — остаточно розбомбили приймальне відділення. Але ми й далі працювали, — резюмує Коваленко.

До ординаторської час від часу заглядають пацієнти, але Анатолій просить їх почекати в коридорі й розповідає далі:

— Після знищення приймального відділення ми намалювали на простирадлах червоні хрести та вивісили їх на вцілілому фасаді, але це не допомогло: за лікарню взялися артилерія й міномети. У ті дні ще був зв’язок і ми телефонували нашим працівникам, які залишилися на правому березі (внаслідок підриву двох мостів лівобережна частина міста опинилася під окупацією — ред.) з проханням умовити росіян припинити вогонь по лікарні. Кілька лікарів спілкувалися з їхніми офіцерами, але це не допомогло: лікарню обстрілювали щодня.

Заходить асистент Анатолія й пропонує нам каву. На деякий час западає тиша, яку порушує тільки шум кавоварки.

— Справи стали геть кепськими, коли зник зв’язок, — провадить далі хірург. — Це сталося 6 березня. Разом зі зв’язком пропало світло, вода й тепло, — Анатолій відкидається на спинку крісла.

Його опанувало відчуття повної безнадії та розпачу. Він залишався відрізаним від світу, ворог невпинно наступав і було незрозуміло, що діється навколо.

— Що з нами буде? Чи доживемо ми до наступного ранку? — такими питаннями щодня переймався кожен медик.

З відчаєм допомагала впоратися робота — порятунок людей давав медикам сили жити.

Щоб і далі працювати — викручувалися як могли. Знайшли бензиновий генератор, між обстрілами робили вилазки в місто — злити з покинутих автівок бензин. Налагодили способи отримувати інформацію — працівникам екстреної медичної служби вдавалося ловити інтернет під час пошуків поранених. Допомагали й працівники ДСНС, які з Барвінкового доставляли воду. Коли стало зрозуміло, що місто опиниться в повній окупації, керівництво лікарні вирішило силами тероборони евакуювати пацієнтів, які потребували серйозного лікування на стаціонарі.

9 березня Коваленко разом з 20 пацієнтами виїхав у Слов’янськ.

Я допиваю каву й запитую:

— Коли ви повернулися в Ізюм? І чому не залишились у Слов’янську?

Хірург уважно на мене дивиться.

— 1 квітня ворог захопив місто. У мене в Ізюмі залишилася жінка й діти. Увесь цей час я думав тільки про них, тому при першій же нагоді повернувся. До того ж знав, що потрібен саме тут, у лікарні. Тому 9 квітня повернувся в Ізюм.

— Якими були стосунки з окупантами?

— Вельми прохолодними, — відказує Анатолій. — Ми не довіряли одне одному. Спочатку вони щодня навідувалися в лікарню й шукали на верхніх поверхах снайперів, перевіряли наші телефони. А потім, коли зрозуміли, що боятися нічого, взялися грабувати лікарню. Проте вони спізнилися, — лікар посміхається. — Як я казав, ми врятували все майно й надійно заховали його в підвалі.

Як розказав мені інший учасник подій, росіяни вкрали все, до чого могли дотягнутися: викручували розетки, знімали дверні ручки та крани.

— Що було далі?

— Невдовзі окупанти обладнали в одній з лабораторій лікарні власний шпиталь. Хоч як ми не хотіли, але з часом довелося налагодити з росіянами контакт, бо нам катастрофічно не вистачало медикаментів. Пізніше ми їх вимінювали в окупантів на нашу свіжу городину. Але найбільше потерпали від нестачі електрики. Струму з генератора катастрофічно не вистачало. При проведенні операцій не працював наркозний апарат, часто-густо анестезіологу доводилося вручну робити вентиляцію легень.

Анатолій розповідає і про російських пропагнадистів. Він з іншим хірургом, Кузнєцовим, оперували пацієнта. Несподівано до операційної зайшли кілька чоловіків з камерами — то були російські “журналісти”, які приїхали знімати матеріал про обстріли міста "бандерівцями".

Їхній сюжет базувався на тому, що, ось, мовляв, двоє хірургів з українським і російським прізвищами — Коваленко й Кузнєцов — рятують життя простих людей, жертв "київського режиму". Відтоді в лікарні постійно огиналися люди з камерами, які клепали російську пропаганду. Українські лікарі всіляко уникали контакту з ними й коли бачили чергову знімальну групу, оминали її десятою дорогою.

Анатолій дивиться на годинник — йому пора йти на прийом.

Травматолог

До війни Юрія Євгеновича Кузнєцова знали як вправного травматолога, але справжньої слави він зажив після повномасштабного вторгнення. У перші тижні війни взявся керувати лікарнею і, оперуючи в підвалі, врятував сотні життів.

Після звільнення Ізюма Юрія Євгеновича нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Зараз він — місцева легенда. Про травматолога знають усі, і до Кузнєцова звідусіль стікаються пацієнти. Не дивно, що мені доводиться чекати кілька годин у переповненому коридорі.

Нарешті Юрій звільнився.

— Ладно, — каже він і підводиться з-за столу. — Ходи за мною.

Ми спускаємося в холодний, вогкий підвал. Тхне пліснявою. Юрій Євгенович клацає вимикачем, і тьмяне світло заливає два довгі коридори, під стінами яких стоять ліжка.

— Пригадую, як на початку березня ми — залишки персоналу та пацієнти — спустилися в підвал, — починає травматолог. — Разом нас тут було 72 людей. Щоправда, ліжок тоді не було. Люди сиділи на підлозі чи на стільчиках, яких, звісно, на всіх не вистачало.

Травматолог Юрій Кузнєцов у підваді лікарні де перебувало 72 пацієнта

Ця цифра приголомшує, адже підвал невеликий, тісний.

— За кілька днів інтенсивної роботи почало даватися взнаки сильне фізичне та психологічне виснаження, — пригадує Юрій Євгенович. — Цілісінький день перебував на ногах, а вночі не міг заснути, бо обстріли не вщухали ні на мить. Але найважче було, коли по місту почала працювати авіація. Ніколи не забуду моторошного свисту бомб. На кілька секунд тебе паралізує від жаху, думаєш про єдине: попаде чи не попаде. Бахнуло десь поблизу, аж стіни задвигтіли. Слава Богу, живий. Працюю далі.

Услід за виснаженням прийшла сильна депресія

Услід за виснаженням прийшла сильна депресія. Причини ті самі, про які говорив Коваленко: не було ні зв’язку, ні світла, ні тепла. Ніхто нічого не знав, дні розтягнулися в безкінечність. Як жити далі? Коли це все завершиться? З персоналу залишилося тільки дев’ятеро осіб, на плечі яких лягло все це жахіття. А пацієнтів з кожним днем ставало дедалі більше…

— Ніхто не жалівся, ніхто не відступав. Лікарі билися за життя кожної людини, не жаліючи себе, — каже Юрій Кузнєцов.

Ми йдемо коридором уздовж ряду ліжок, накритих старими радянськими ковдрами.

— Усього доводилося вчитися на ходу.Наприклад, у перші дні ми закладали вікна матрацами. Потім перемістили пацієнтів у коридори. Опісля стало зрозуміло, що й у коридорі від осколків спасу немає — треба шукати найбезпечніше місце, яким виявився підвал. Те саме стосувалося й операцій, лікування хворих у нестандартних умовах. Наприклад, мені довелося неодноразово приймати пологи, а звичайна медсестра перекваліфікувалася на анестезіолога. Діватися було нікуди.

Прошу розказати детальніше про найпоширеніші травми та хвороби пацієнтів у той час.

— Усіх пацієнтів з мінно-вибуховими травмами ми розділяли на дві категорії: "огородники" та "дзвонарі", — каже Юрій Євгенович. — Перші — це ті, хто працювали на городах і отримали поранення внаслідок контакту з мінами чи при хаотичних обстрілах. "Дзвонарі" — складніші пацієнти — ті, хто шукав у місті мобільний зв’язок.

9 травня на горі Кам’янка з’явився зв’язок, і люди масово пішли туди телефонувати. Росіяни вдарили артилерією

Медик розповідає, що звернув увагу на дивну закономірність: снаряди одразу прилітали в точку, з якої було зроблено дзвінок з мобільного телефону.

За його словами, найтрагічніший випадок стався 9 травня, коли на горі Кам’янка з якогось дива з’явився гарний зв’язок і люди пішли туди телефонувати рідним. Звісно, росіяни накрили це місце артилерією. За деякий час у лікарню привезли 17 осіб. Не всі з них вижили

— Ще одна категорія пацієнтів — це ті, які довгий час провели в підвалах. Мало хто знає, як небезпечно довго перебувати у сирому, погано вентильованому приміщенні. Насамперед страждають люди з проблемами судин, діабетики, гіпертоніки; від довгого сидіння в людей починаються проблеми з нижніми кінцівками. Також у підвалах швидко поширюються інфекційні захворювання, — продовжує лікар.

— Чи була якась статистика пацієнтів?

— У перші місяці було не до цього, але з травня ми вже опанували ситуацію та почали вести облік, — відповідає травматолог. — Скажу вам так: до вересня через наш стаціонар — звісно, якщо підвал можна назвати стаціонаром — пройшло до 800 осіб — і це тільки хворі. Якщо говорити про пацієнтів з мінно-вибуховими травмами, то за цей період ми прооперували близько 480 пацієнтів.

Юрій Євгенович показує мені приміщення, де переховували обладнання й медикаменти.

— З ліками в нас було чимало труднощів, — каже травматолог. — Але, хоч як дивно, нам посприяв COVID-19: у людей на руках було багато антибіотиків після пандемії, які ми просили брати з собою. Також з ліками допомагали мародери. Десь наприкінці березня у людей закінчилися продукти й у місті почалися перші випадки грабунків продовольчих магазинів. Почали з продуктових, а потім понеслося… Хай там як, але майже щоранку біля лікарні ми виявляли ящики з медикаментами, які нам потай приносили з пограбованих аптек.

Юрій Євгенович заводить мене в "операційну" — невеличку кімнатку з голими цегляними стінами.

— Згадую ті дні як страшний сон, — каже травматолог, заклавши руки за спину. — Аж у жар іноді кидає.

Раптом з'являється медсестра, яка давно шукає Кузнєцова, і забирає лікаря на наступну операцію.

— А ти був на станції швидкої допомоги, у фельдшерів? Обов’язково знайди Сергія Петровича, — каже на прощання Юрій. — Ото справжні герої, не те що ми! Ми ж у підвалі сиділи, а вони… А вони під обстрілами бігали вулицями і збирали поранених.

Швидка допомога

Виходжу з підвалу на світ Божий і кілька хвилин дихаю на повні груди. У голові не вкладається, що в тому задушливому й сирому підвалі майже сотня людей провела кілька місяців. Викурюю цигарку й іду на станцію швидкої допомоги.

Одразу знаходжу Сергія Боцмана, головного фельдшера, — він порається біля машин. Як і більшість людей, які на власній шкурі відчули всі блага "русского міра", чоловік не хоче згадувати події тих днів. За розмовами на загальні теми минає кілька хвилин, перш ніж Сергій починає свою розповідь. Хоча йдеться про станцію швидкої допомоги, автомобіля в них тоді не було.

Сергій Боцман, головний фельдшер. Росіяни починали полювати на його бригаду з трьох людей, яка виходила забирати поранених цивільних

— Після підриву другого мосту на станції екстреної допомоги нас залишилося троє: я, медсестра й санітар. Ми зосталися наодинці зі знищеним містом. Можна тебе попросити про одну послугу? — Сергій піднімає на мене очі. — Я хочу, щоб усі знали імена медсестри й санітара, які лишилися зі мною. Вони мають увійти в історію.

Дістаю блокнот.

— Я вас уважно слухаю.

— Пишеш? Мезнікова Тетяна та Распопов Михайло. Ці люди виконували свій обов’язок, дивлячись смерті в обличчя.

Мезнікова Тетяна та Распопов Михайло. Ці люди виконували свій обов’язок, дивлячись смерті в обличчя

— Інколи до нас приходили люди й казали, де є поранені. Але здебільшого ми брали ноші й навмання йшли в місто, — веде далі фельдшер. — У мене досі перед очима стоять картини з трупами на вулицях. Між обстрілами люди вилазили з підвалів і так-сяк ховали загиблих — на городах, біля тротуарів. Пам’ятаю також зграї здичавілих собак, звиклих до людського м’яса.

Це була гра наввипередки зі смертю: чи добіжиш ти з ношами до точки А живим. Росіяни полювали на цю пішохідну бригаду швидкої допомоги.

— Це не вкладається в голові, — каже Сергій, карбуючи кожне слово.

Він з колегами надягав свою червону форму з білими хрестами, але вона не рятувала від обстрілів. Ледь не над кожним будинком висів російський дрон.

— Як тільки вони нас бачили, то за хвилину-дві починали вести прицільний вогонь, — згадує Сергій.

І так щодня: безкінечна напруга, страх, невизначеність.

— Пам’ятаєш перехрестя он там, трохи вище? — Сергій показує у бік дороги. — Ми назвали його Перехрестям Життя. То була одна з найнебезпечніших ділянок: коли ми виходили в місто й повертались, то часто залягали на деякий час на одному п’ятачку, який, судячи з усього, був поза увагою дронів. Лежали нишком кілька хвилин у багнюці, а потім, вибравши момент, тягли поранених через це перехрестя до лікарні.

Якось Сергій зауважив російському офіцеру, що його дії можуть спричинити загибель цивільних. Той відповів, що йому байдуже, бо він — на роботі.

Ми для них — чужі. Вони геть нічого не відчували до нас — жодної симпатії чи співчуття

— Ми для них — чужі. Вони геть нічого не відчували до нас — жодної симпатії чи співчуття, — робить висновок мій співрозмовник. — Я, як і всі інші, з останніх сил боровся з напливами відчаю, — каже Сергій. — Усе розсипалося, втратило сенс, перетворилося на фільм жахів.

Я вистояв тільки завдяки роботі, бо знав, що потрібен, що десь там, під завалами, є люди, які чекають на порятунок. А ще допомагала думка про те, що вдома на мене чекає дружина. Дуже хвилювався за неї. Наш будинок неподалік лікарні, і що пів години я виходив, щоб з завмерлим серцем кинути погляд у його бік — чи він не димить…

— Але ж історія не закінчилася, — я зустрічаюся поглядом з Сергієм.

— Що ви маєте на увазі?

— Рашисти вже під Куп’янськом, — у голосі фельдшера чується тривога. — Сьогодні наче оголосили про примусову евакуацію. Чого доброго, ще й сюди прилізуть.

— Та ні, ви що. Їх сюди не пустять, — удавано спокійним тоном запевняю я.

— Дуже на те сподіваюся, — всміхається Сергій і простягає мені руку. — Знаєш, не хотілося б це все знову пережити.

ізюм окупація обстріли лікарі лікарня