Як помирала Бакота. Влада змушувала селян руйнувати свої хати й вирубувати сади — на Дністрі зводили ГЕС

Справжня Бакота — десь там, дуже-дуже глибоко під водою й 30 м намулу. У підводному вирії вона не єдина: 21 село на Хмельниччині (повністю або частково) та 10 сіл у Чернівецькій області є її потойбічною компанією вже понад 40 років, відколи збудовано Новодністровську ГЕС.

Майже море

Щоліта туристичний потік перетворюється на бурхливу річку: екскурсантів привозять катерами й автобусами; світанки окуповують весільні фотографи, а берег Дністра — намети й автівки.

Цю локацію безліч разів знімали у кліпах, про неї безліч разів писали тревел-блогери. Люди люблять море, люди люблять гори. У Бакоті це поєдналося: Дністровський каньйон — майже гори, а Бакотська затока — майже море. Майже.

У Тернопільській і Вінницькій областях велика вода лише підтопила деякі ділянки сіл. Задля створення Дністровського водосховища на початку 1980-х років було переселено 7486 дворів. Сотні гектарів родючих чорноземів зникло під водою. Гребля Дністровського моря розташована поблизу міста Новодністровськ на межі Чернівецької та Вінницької областей.

Зараз вважають, що проєкт, який вартував моря сліз і багатьох мільйонів карбованців, себе не виправдав і завдав великої шкоди сільському господарству та екології регіону. Але водночас він змінив подільські краєвиди. Тепер меандри дністровських приток, колись тоненьких і бурхливих, а зараз переповнених водою з Дністра у своїх гирлах, мають фантастично красивий вигляд. Устя Смотричу й Ушиці, Тернавки та Студениці є одними з найкрасивіших ландшафтів і Поділля, й усієї України.

Про те, як помирала Бакота та народжувалося Дністровське водосховище, розповідає бакотянин Тарас Горбняк — автор кількох книжок про рідне село, екскурсовод, у минулому — інженер-механік.

— Я шукав відомості — точно не скажу, але п'ять-шість поколінь моїх предків були з Бакоти. Крім однієї з бабусь — вона походила з сусіднього села Теремців, теж затопленого. Усі там народжувалися, жили й помирали.

Перше попередження

Перші чутки про те, що на Дністрі можуть зробити ГЕС і село, ймовірно, піде під воду, з'явилися наприкінці 1950-х років. Чи налякало це тоді? Напевно, не дуже. У селі ж було багато дітей, не так, як зараз. Люди хотіли будуватися й розвиватись. Прагнули кращого собі та дітям — так само як і ми зараз хочемо. Ось і мої батьки вирішили будувати у Бакоті нову хату. І хтось їм тоді казав: не поспішайте будувати, це все мають затопити. Це не була заборона. Лише перше попередження.

Друге попередження було в 1972 році, коли в Москві голова ради міністрів СРСР Олексій Косигін підписав постанову (про створення Дністровської ГЕС). За тих 14 років, що минули після першого, у селі приблизно кожна четверта хата була новою. Уже не на дві кімнати, а на три або й чотири. Не під соломою, а під черепицею. Хіба люди могли повірити, що рівень Дністра підніметься так сильно?

Відмінність Бакоти від інших сіл над Дністром була в тому, що вона ніколи не боялася води. Сусідні села — Студениця, Наддністрянка, Колодіївка та інші — жили біля самої води. А Бакота лежала на горбі. І хоча ширина Дністра біля нас була 150 м, а глибина під монастирем — 12 м, та найбільша повінь, яку пам'ятали мої батько й дід, була в 1941-му. Тоді рівень води піднявся на 8 м, але жодну хату не підтопило. Навіть думка про те, що води може бути ще більше, відпадала. Ще й старше покоління бачило за життя не раз, як влада щось планувала, проте плани так і не було реалізовано.

Але настав 1972 рік. Я саме пішов в армію — і родичі розказували, що приїхали тоді в село з району (Кам'янця-Подільського), зібрали людей і сказали: все, далі дороги немає.

Чи сприйняли цю звістку як трагедію? Ми тоді переважно були радянським продуктом. Нам казали, що це добре. Будували заводи й фабрики, тривала міграція селян у міста, тому потрібно було більше електроенергії.

Електрифікація й розбудова

Маленькі діти і молодь вважали, що все ніби й добре: електрифікація ж має бути! Розбудова промисловості! Проте люди не могли ще зрозуміти, що ось ті 42 новозбудовані хати так і залишаться... ну як би сказати... невикористаними.

Дійшло лише тоді, коли людям сказали: через 8 років ця долина має бути голою. Тут буде дно майбутнього водосховища. Без людей. Без дерев. На весь процес влада запланувала 14 років. З них 8 років — на саме переселення. Ще 6 років — на заповнення водосховища водою.

У Кам'янці при райвиконкомі було створено відділ переселення. Під воду мали піти села або їх частини у чотирьох областях: Хмельницькій, Чернівецькій, Тернопільській і Вінницькій. І найбільше людей під переселення припало саме на Кам'янець-Подільський район — 51 відсоток. Вінницька постраждала найменше.

Зруйнувати свою хату

Найважче переселення сприймали люди старшого покоління. Тут така була ситуація: держава оцінювала майно й видавала гроші, в середньому 3,5-4 тис. крб на домогосподарство. Це були великі кошти, порівняно з тодішньою зарплатою, з прибутками сім'ї. Але їх усе одно не вистачало — це було приблизно 35-40% від витрат на новий будинок. Лише нещодавно я дізнався, що була тоді ще й умова.

Держава утримує за собою право не віддати кожній сім'ї 15% від загальної суми, аж доки родина сама зруйнує свою хату та зрубає дерева у своєму садку. Держава просто загрібала жар чужими руками. Нашими.

Оцінку майна зробили дуже хитро: описали все майно і вказали єдину суму: умовні 5 тис. крб. Це пункт номер один, де мав бути підпис власника садиби, що він погоджується з тим, наче його хату виміряно, криницю, мур. Вони все описали й кажуть: Тарасе, розпишися! А пункт номер два був зовсім з іншого боку сторінки, де було зазначено: держава залишає за собою право не додати кожній сім'ї 15 %.

За цих 8 років люди мали визначитися, хто хоче будуватися, хто купити готову хату, хто хоче квартиру. Квартири вибирали переважно староушицькі (мешканці затопленого селища Стара Ушиця, яке перенесли на вище місце). Вони були типовими міщанами, не звикли працювати на землі. Самотнім стареньким держава будувала будинки, не видаючи жодних грошей.

Куди переселитися

Тим, хто хотів будувати хату, давали ділянки. Місце можна було вибрати самому: в Гораївці, Колодіївці або Старій Ушиці. Люди йшли на оглядини — подивитися, чи є вода, чи є криниця. І майже всі землі на генеральних планах, призначені для переселенців, були не надто придатними для життя. Майже скрізь були мочарі. Люди приходили, дивилися: о, 2 м до води — не беремо, бо вода буде у льосі.

Далі треба було написати заяву, голова сільської ради її підписував, і наступного дня вже було рішення: такому-то виділити таку-то ділянку.

Влада мала свої приблизні плани на переселення. Наприклад, планували, що мешканці Бакоти переїдуть до Старої Ушиці. Але наше село розділилося на кілька частин. Перша — ті, хто купив хати. Не тільки на Поділлі: хтось купив на Львівщині, хтось на Полтавщині, у Криму.

У Криму було найлегше купити: там попиту не було, попит був тут, неподалік Бакоти. За хату, що ледве стояла й майже розвалювалася, почали просити 5-6 тис. Добра хата ближче до Кам'янця вартувала до 20 тис. Для тих часів це фантастична сума.

Три карбованці за дерево

Я знав людей із затопленої Студениці, у яких були дуже добрі сади. А плодові дерева високо цінували, за кожне давали 3 крб. Мав 100 — ось тобі 300 крб. За такі гроші в колгоспі треба було рік працювати! І у Студениці дехто мав і 9 тис., і навіть понад 10 тис. Але навіть цих коштів не завжди вистачало.

Друга група бакотян відправилася у Лісові Гринівці біля Хмельницького — там радгосп спеціалізувався на лікарських рослинах, як і в нас. Люди думали: “О, ми ж знаємо, як ромашку вирощувати. Поїдемо туди!”

Ще одна група з сусіднього села переїхала на Дніпропетровщину. Почули, що там гарні колгоспи, великі поля, є трактори, комбайни — ще й безплатно давали житло. А про те, що там питна вода вся привозна, — ніхто не попередив. Дехто звідти повернувся таки назад на Поділля.

Усі зрубані дерева змусили спалити

Сам я, студент кам'янець-подільського аграрного інституту, теж рубав свій сад. На "допомогу" бакотянам тоді прибули бригади робітників з новенькими бензопилами "Урал" і "Дружба" — селяни майже не могли такі купити. Та цих з бензопилами люди до села не пускали, робили все самі. Потім усі зрубані дерева змусили спалити. Бо ж нашу ГЕС зроблено за радянським проєктом, без шлюзів. І це все несло б на ГЕС — і там воно застрягало б.

Каміння з розібраних нових хат вивозили як будматеріали. Саманні хати з глини так там і залишали. Хтось будував нову хату з кроквами, знятими зі старої.

Чомусь це вирубування садів я сприймав тоді як якусь перспективу. Діди та баби мої померли ще у Бакоті. Батьки переїхали до Колодіївки.

Будувати, руйнуючи

Ті переїзди ніхто не назвав би легкими. У жодному документі я не знайшов, що люди мають право взяти хоча б один робочий день на те переселення. Ось і виходило: ти одночасно ходив на роботу, руйнував свою хату й будував нову в іншому селі. А руйнувати власне родинне гніздо — це жах. Проте якщо не зруйнуєш — недоотримаєш суму, рівнозначну трирічним заробіткам у колгоспі.

Тоді ж власного транспорту у людей майже не було. Ти наймаєш з автоколони автомобіль, платиш за цілий день — але сам усе не завантажиш. Люди почали гуртуватися, як у колишні часи, в толоки. Часто родини будувалися на нових місцях поруч. Так зробили родичі з боку моєї мами в Колодіївці.

Сьогодні неможливо сказати, скільки хат було зруйновано, скільки садів і виноградників вирубано. Одна цифра точна — 16 тис. га родючих земель під водою.

Чи протестував хтось проти переселення? Люди були навчені 1930-ми роками. Спробуй лише сказати, що ти проти, — й Соловки радо на тебе чекають, але це квиток в один бік. Зараз я іноді чую, як розказують, що хтось там не хотів їхати, кидалися під бульдозер... Не було такого. Бульдозер у селі був, але ніхто під нього не кидався.

Кредитували переселенців під якийсь відсоток, таке було, але хто тоді мав гроші щоб оплатити кредит? Тим паче у селі.

Поцілували землю

Коли село вже повністю оголилося й нічого не лишилося, бакотяни зібралися на останній, як казали у селі, празник — на Покрову 14 жовтня 1980 року. Навіть музики були з сусіднього села Теремців — там люди вважалися переселенцями другої категорії й туди пізніше мала прийти вода. Зібралися, почала грати музика... ніби й танці, а ніби й ні. Потім хтось сказав: "А ходімо в центру села!" Усі гуртом ідуть і йдуть, уже темніє. Позаду їде наш колгоспний шофер, інвалід Парасюк, підсвічує фарами. Музика вже не грала. Запала тиша. І в тій тиші раптом усі стали на коліна й поцілували землю…

Через 10 днів запрацювала Новодністровська ГЕС.

Вода підіймалася повільно, 3 роки йшла до нас ті 50 км від ГЕС. Уже коли я працював інженером у Гораївці, то мав підлеглого, водія автобуса Григорія Левченка. Він розказував, що вивозив жінок на поле рвати ромашку чи м’яту, і поки вони працювали, він мав вільний час. Їздив за 1,5 км від поля — глянути, що там на місці села. А вода вже підіймалася. Одного дня каже: "Вода вже там, де у сусіда Василя хата була. Моя хата далі — у мене остання надія: а раптом?.. Раптом вода далі не піде? Я ту недобудовану хату в Гораївці готовий залишити й повернутися. Бо все моє щасливе життя було у Бакоті".

Раптом вода далі не піде? Я недобудовану хату в Гораївці готовий залишити — і повернутися.

Через кілька днів знову поїхав поглянути, як там. Приїхав — і лише мовчки махнув рукою. Знаєте, як у Ліни Костенко: "Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там".

Бакотяни

Моїх бакотян досі вирізняє те, що ми будь-якої миті готові допомогти одне одному й зустрітися. Тримаю в руках зараз запрошення за 27 червня 2010 року. Ми тоді зібралися на 30-ту річницю знищення села — майже спонтанно. Взимку сіли розсилати запрошення, полічили, скільки ще людей залишилося серед живих, хто куди поїхав. Помилилися на одну людину лише. Зібрати село через 30 років після його смерті здавалося неможливим. А ми зібралися.

За прогнозами погоди, тиждень до зустрічі й тиждень опісля мали бути суцільні дощі. А того дня жодна крапля не впала! Лише сліз було багато… Ми продумали три запасні варіанти на випадок негоди: староушицький будинок культури, клуб у Гораївці або у саду біля насосної станції. Цей останній варіант і врятував зустріч.

Усім селом працювали — робили хто що вміє. Той возив дошки, той складав, той будував шалаш великий. Приїхали люди також із затоплених Теремців, Наддністрянки, Кривчан. Запросили Хмельницький муніципальний духовий оркестр, грали місцеві музики. Запросили районну владу на зустріч, та єдиний, хто приїхав, — голова сільради Василь Мацьков, бо в нього самого мама була з Бакоти. Більше ніхто.

Вінки на воду

З Устя за 50 км від Бакоти приплив катер, який зробив безплатну прогулянку Дністром для літніх бакотян. Хтось на зустріч привіз квіти — і я попросив своїх онуків наплести з них віночки. Їх вручили старожилам. Я був ведучим тієї прогулянки на катері. Та вистачило мене лише на 200 м маршруту. Нереально щось розповідати, коли вся група плаче.

Хтось каже: "А он тамо моя хата була. Там криниця стояла — і грушка була. Я там воду пив. Мені обіцяли краще життя, але я досі нічого кращого за Бакоту й не побачив". А потім вони почали кидати вінки на воду.

Нереально щось розповідати, коли вся група плаче

Суцільний чорнозем

…Туристична кар’єра Бакоти почалася десь у 1990-х, зі створенням НПП "Подільські Товтри". У 1980-х був якийсь момент, коли здавалося, що люди розгубили одне одного, забули всі стежки. У церкву ж ходити забороняли. Проте кожного Маковія в монастирі була служба. І люди потроху почали на неї збиратися. Розказували про Бакоту дітям своїм, онукам. Цікаво так: там дуже давно той монастир був, але досі називають ті кілька печер "монастирем".

Його розвалили в 1964-му, мені тоді 10 років було. Пам’ятаю його ще до руйнації, мене 6-річного бабка за руку приводила.

Часом дивлюся на цю воду і думаю: "А якою була б Бакота зараз?" Люди хочуть комфорту, а сюди ж навіть рейсового автобусу не було. Я в школу в Грушці ходив, за 7 км — і все нагору. Щоб до інституту дістатися, мусив іти вгору 2,5 км — до Гораївки. Туди від 1970 року ходив автобус з Кам’янця. Але для нас тоді це було абсолютно нормально, ми звикли багато ходити.

Тим, хто мав транспорт, з’їхати до нас було цілою проблемою. Значно легше було дістатися Комарівців на бесарабському березі Дністра, на Чернівеччині: туди й пором був, аж поки його під час бурі десь зірвало й віднесло. І човнами переправлялися на ярмарки — за каструлями, за посудом туди їздили. Такса переплисти на інший берег була 5 коп.

І це ще ми жили у Бакоті, звідки можна було кудись вийти! У зовсім тупиковому місці було містечко Студениця. Воно в яру — і з одного боку гора на Рогізну, а з іншого — гора на Бакоту. Ні автобусом, нічим туди не доїхати було. А бакотяни у Студеницю ходили пішки — бо там лікарня була. Я ті 6 км, як пам’ятаю, велосипедом долав, коли моя бабуся лежала у лікарні. А за гачками для вудок хто їхав, а хто й ішов до Старої Ушиці — за 12 км.

Студениця ж ніби і близько, а була зовсім іншою. І не лише тому, що це давнє єврейське містечко, а й тому, що в них там на долині майже не було орної землі. Коли в них утворили колгосп, вони користувалися землею вже нагорі, значно вище. А Бакота була серед усіх сусідніх сіл одна така, що мала аж 1000 га поля.

Професор Чернівецького національного університету Богдан Рідуш розказував мені, що тоді, коли кам’янецькі археологи копали Бакоту, він був тут грунтознавець, робив шурфи, вивчав склад грунтів. У Бакоті було до 1 м суцільного чорнозему. Родючість наших земель вражала.

Недоладності

Чи потрібна була ГЕС? Вважаю, що і так, і ні. Ми використовуємо електроенергію, Кам’янець — питну воду з Дністра. Але ж не можна забувати про сейсмологічну зону Вранча — вона не дуже далеко від ГЕС. Це постійний фактор небезпеки. Одна жінка, яка читала заключення екологів перед будівництвом ГЕС, що там був суцільний крик душі. Але його ніхто не почув. Про ще, що та ГЕС непотрібна, намагався пояснити у високих кабінетах і секретар райкому з Нової Ушиці, сусіднього райцентру. Не почули.

Про те, що це катастрофа, зрозуміли вже після розпаду СРСР. Тоді стали відомими всі ті недоладності. Ось у Гораївці збудували насосну станцію, яка мала качати воду для охолодження реакторів Хмельницької АЕС. До якої 220 км. Насосну звели — а труби туди й досі не проклали.

Нещодавно дізнався, що в 1980-му, коли села наполовину вже не було, сюди приїхав хтось з Міністерства водного господарства СРСР, під егідою якого створювали ГЕС. Він і молодий начальник насосної станції зупинилися там, де зараз стоїть хрест біля оглядового майданчика, — і побачили унікальну долину, вже без села.

3-кілометрова дамба заввишки 40 м урятувала б родючу долину

І виникла думка: "А перекриймо це все дамбою — від Колодіївки до Бакоти!". Що для СРСР було зробити 3-кілометрову дамбу заввишки 40 м? Це врятувало б родючу долину.

На території колгоспу в Колодіївці вже було виділено 15 га землі для 1500 одиниць техніки, яка мала будувати греблю.

Кажуть, вони з цим планом поїхали в Москву, а там почали рахувати. Виходило, що вода до Бакоти прийде в 1983 році, греблю добудувати не встигнуть, треба ще хоча б рік.

Історична довідка

У XII-XIV ст. Бакота була столицею Пониззя (так називали територiю мiж Днiстром і Пiвденним Бугом, сучасне Поділля). Захищене від вітрів місце біля великої ріки, оточене родючими луками, було слов'янським містом у складі Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств.

Навіть потужна уява не здатна побачити, якою ж була та столиця Пониззя в час, коли про Кам’янець ще ніхто й не чув. У 1255 році місто захопили й спустошили монголо-татари, скориставшись зрадою тодiшнього намiсника Бакоти Мiлея. У 1259-му зайди зруйнували міський дитинець. Столиця Пониззя на 100 років потрапила в татарське ярмо.

Від 1331 року Литва, а ще через 9 років Польща почали претендувати на Бакотську землю. У 1362-му, пiсля перемоги над вiйськом Подiльського улусу на Синiх Водах, Бакота відійшла до Литви у складі Подiльського князiвства. Правили князівством чотири брати Коріатовичі.

Бакота вже не була столицею, але була містечком. Потужний землетрус 1620 року, через який відкололася частина Білої скелі, що нависала над Бакотою, змінив долю поселення. Відтоді це було вже село, малоцікаве тогочасним літописцям і картографам.

історія дністер Бакота гес затоплення