Як живуть під обстрілами придунайські міста. Мішенями стали навіть стоянки вантажівок
ТЕКСТИ поспілкувалися з мешканцями Рені, Ізмаїлу й Кілії — ці міста росіяни тероризують, щоб зірвати експорт українського зерна. Людям страшно спати вдома, але життя триває попри загрозу обстрілів: наслідки влучань потроху ліквідовують, уцілілі об’єкти працюють.
З липня 2023 року мішенями для російських дронів і ракет стала українська зернова інфраструктура в Ізмаїльському районі Одеської області. Постраждали також готелі, житлові будинки, пошкоджено школу й дитячий садок. Але елеватор у Кілії працює — попри загрозу обстрілів.
— Приблизно тиждень елеватор стояв, оскільки через обстріли 6 та 7 вересня порвало всю проводку — підприємство було знеструмленим. А коли енергопостачання налагодили, десь у вівторок (обстріли були у середу та четвер) після обіду елеватор запрацював, — каже працівник підприємства. В нічну зміну елеватор нині не працює.
Врозсипну від машин
Рухаючись трасою Одеса — Рені, бачимо багато вантажівок: якісь стоять на узбіччі, деякі з’їжджають у посадки, інші повертають на Кілію, а деякі в Ізмаїл їдуть до порту. Однак багато автівок їдуть до Рені, а далі до Румунії чи Молдови. 13 вересня в результаті російського обстрілу було поранено шістьох водіїв фур — великовагових вантажівок.
— Страшно. Через Рені вже страшно їхати, — каже водій Олександр — кремезний чоловік середнього зросту, що видається дуже втомленим. — Але що робити?
Олександру 43 роки, 20 з них він перевозить пальне та газ. Раніше відрядження були по Україні, а зараз переважно за кордон. Каже, що працює нині, “як тролейбус — без свят і вихідних”.
— Я постійно на маршруті Румунія — Україна — Румунія. Подивіться на мене — вже три дні мої ноги води не бачили, — каже Олександр.
Ми розмовляємо з ним і його молодшим колегою, теж Олександром, у кафе при готелі, який також зазнав руйнувань, бо розташований неподалік відстійника для вантажівок. Чоловіки очікують на їжу та розповідають, що щойно приїхали з Румунії, їдуть на розвантаження, а потім знову у відрядження.
Старший Олександр каже, що під час обстрілів утікає якомога далі від своєї автівки, якщо стоїть на стоянці.
— У мене ж небезпечний вантаж. Такі машини навіть на стоянки не пускають. Ночуємо десь збоку біля заправок чи на узбіччях. Щоб у нас не попало, ми стоїмо, де попало, — сумно жартує Олександр.
Він пояснює, що перевозить 18 т газу, тому якщо в його автівку попаде шахед або ракета — буде великий вибух.
— Возимо, на свій страх та ризик, бо хтось має це робити. Не залишати ж країну без палива, — каже Олександр.
Не бачить він зиску від бомбосховищ на стоянках — навпаки, впевнений, що це — загроза.
— Якщо ми туди всі водії наб’ємося і хтось “добрий” зіллє дані росіянам, то буде братська могила, — каже він. — Ми ж розуміємо, хто з нами воює — підлий народ. Ні, краще вже розбігатися від автівок, — підсумовує Олександр.
До нашої бесіди підключається Олександр-молодший. Він розповідає, що коли під час обстрілу Рені у вересні постраждало 7 водіїв, серед них був і його знайомий.
— Коли шахед влучив в автівки, всі спочатку розбіглися, зачекали якийсь час, а потім кожен до своєї машини побіг: хто за документами, хто за речами. Й він теж побіг. І тут якраз удар. У нього 80% тіла в опіках, зараз у лікарні у Львові, — каже Олександр.
Чоловікам приносять їжу, а я рушаю далі. До мешканців будинку, який постраждав під час обстрілу.
“Били по вантажівках, зачепило й будинки”
Обстріляні будинки в місті Рені, яке першим зазнало обстрілів, розташовані далеко від порту, на іншому кінці міста. Але вікна вибиті, а приватний будинок поруч не має даху й вікон; у готелі навпроти вибиті вікна на мансарді. Неподалік на узбіччі у відстійнику стоять вантажівки, вже трохи за містом. І жодних інфраструктурних об’єктів навколо.
Місцева жителька Наталя вважає, що тієї ночі били саме по вантажівках, проте зачепило й будинки неподалік. Жодних інших об’єктів там немає, відстійник для вантажівок зробили нещодавно.
Вони з 7-річною донькою та сусідами, які мають двох малих дітей, під час обстрілів ховалися під сходами на першому поверсі. Ні укриття, ні підвалу в будинку немає.
13 вересня вони бачили, як у сусідній будинок влучив шахед (це той, що стояв поруч без вікон і даху). У вікнах під’їзду і в деяких квартирах тієї ночі повилітало скло.
Наталя розповідає, що їм з донькою зараз дуже страшно. Під час сигналу повітряної тривоги вони ходять у підвал до готелю, що поруч.
— Раніше ми не розуміли, що таке обстріли, — каже Наталя. — А тепер донька дуже налякана, прокидається й каже: “Мамо, пішли до підвалу”.
“Летіли на стоянку, в бік фур”
Мешканці інших будинків неподалік також підтверджують, що мішенню російських шахедів були саме вантажівки.
— Коли обстріли почались, я біля вікна стояла й дивилася, куди летять, — пригадує той день Олена, господиня будинку, на даху якого працюють чоловіки — ліквідують наслідки обстрілів. — То вони прямо в ту сторону, на стоянку цих фур летіли. А потім бачу — у мою сторону летить і як бабахне — все труситься, пил, тріск. Я не пам’ятаю, як від вікна відлетіла й в коридорі опинилась.
Вона водить мене по хаті й показує наслідки того обстрілу: вибиті вікна, зі стелі впала штукатурка, між стелею і стіною пішла тріщина.
— Ось бачите — вікна: тут уже поставили, а тут поки скотчем закрили; ось двері з коробки вийшли; а в цій кімнаті потолок упав, — показує Олена. — Шифер на даху — його хвилею підняло й опустило, цвяхи повилазили. зараз хлопці його ремонтують. Ось тріщини по всьому будинку по колу. А я нещодавно ремонт зробила, такий косметичний: побілила, десь пофарбувала, — сумно каже Олена.
“Страшно ходити на роботу”
У готелі “Хуторок” навпроти будинку Олени вибито вікна. Адміністраторка Тетяна розповідає, що саме чергувала тієї ночі. Тепер їй страшно ходити на роботу.
— Здригаюся від кожного звуку, схожого на звук "Шахеда", — каже вона.
Тієї ночі вона прокинулась від страшного гуркоту й бачила вогонь на стоянці фур. “Підбігла до вікна й побачила, що десь за 400 м горить, де вантажівки стоять, а там поруч заправка, — згадує вона. — Я почала задихатись, бо маю тахікардію. Подзвонив начальник, щоб дізнатися, чи все в нас гаразд, сказав будити й виводити гостей у підвал, — каже Тетяна.
Другий вибух вони почули, коли спускалися вниз.
— Це було жахливо: заклало вуха, серце вискакувало, всюди пил. Чула, як дзвеніло розбите скло, як падав шифер з даху, — від згадки про пережите її руки починають тремтіти. — Думала, що все — не вб’є, то покалічить. А вдома донька сама (їй 14 років), чоловік на фронті.
Тетяні стало погано, знадобилася допомога лікарів швидкої, які приїхали надавати допомогу людям з осколковими пораненнями.
Уранці того дня вона сиділа на порозі готелю і плакала.
“Досі боюся лягати спати”
Порт і морвокзал в Ізмаїлі розташовані хоч і в межах міста, але далі від житлових будинків. А ось елеватор й адміністративна будівля Українського дунайського пароплавства (УДП, “стакан”), яке росіяни обстріляли 2 серпня, — якраз у житловому районі.
На вулиці, де розташована будівля УДП, фасади будинків посічені уламками. У “стакані” (так 11-поверхову будівлю назвали через прямокутну форму і скляний фасад) замість панорамних вікон — чорні діри.
Робітники перекривають дах будівлі навпроти з посіченим фасадом — це Ізмаїльський інтернаціональний клуб моряків, щось на зразок готелю зі спортивно-реабілітаційними послугами.
Олеся, яка живе в житловому будинку неподалік, каже, що в ніч обстрілів вони прочитали в соцмережах, що "Шахеди" летять у їхній бік. Розуміли, що неподалік і порт, і морвокзал, і “стакан”. Вони з сусідкою тієї ночі пережили обстріл удома, дуже перелякалися й панікували.
— Я досі боюсь лягати спати. А якщо тривога й у соцмережах пишуть, що летить у нашу сторону — мене аж трясти починає, — каже Олеся.
Віталій з іншої вулиці, яка ближче до елеватора, пригадує, що тієї ночі вони з мамою вибігли з дому, коли будинок почало трусити, хоча спочатку ховалися у ванній. У їхньому під’їзді повилітали вікна. Тепер вони тримають постійно напоготові тривожні наплічники, тривогу перечікують надворі неподалік. У підвал сусіднього будинку йти не хочуть, бояться, що їх там завалить, якщо в будинок потрапить ракета чи дрон.
— Це дуже страшно, — каже Віталій. — Мама останнім часом, мабуть, усі заспокійливі перепробувала.
Кілія: обстріли, страх і відновлення
6 вересня росіяни обстріляли в цьому місті нафтобазу, елеватор і порт, розташовані якраз у спальному районі. Тож руйнувань зазнали житлові будинки, школа, садочок і готель.
У середині жовтня наслідки вже ліквідували: скло й уламки прибрали, вікна вставили (деінде ще є або плівкою затягнуті, або порожні, без скла), двері полагоджені. Ганну, яка мешкає в будинку неподалік нафтобази, ми зустріли на дитячому майданчику. Вона з Харкова, торік родина через війну виїхала до рідних у Кілію.
— 3 березня 2022 нам вдалося сісти на евакуаційний потяг до Одеси. А звідти сюди приїхали, бо в мене тут матір. Думали, перечекаємо, а якщо й тут обстріли будуть — поїдемо далі. А оскільки було тихо, то залишилися, — каже Ганна.
Півтора року дійсно було тихо.
— Але коли я почула, що РФ скасували зернову угоду, то зібрала тривожну валізку, — згадує вона.
6 вересня вони з родиною ховалися в коридорі. Коли вибуховою хвилею у квартирі відчинило вікна, вирішили спуститися в підвал.
Власник готелю Style Bessarabia у центрі Кілії, який у ньому ж і мешкає, в ніч обстрілів дивом уцілів разом із 20-річним сином. Скляну стіну в його кімнаті вирвало вибухами, уламками посікло йому спину. Вихід з приміщень завалило, вони пробиралися через завали.
У готелі зірвало дах, упала стеля, вивернуло двері й повиривало вікна. Але за два тижні господар усе відновив і знову відкрив ресторан при готелі.
— У перші дні люди приходили й самі пропонували допомогу. Це дуже вразило, спасибі їм за це, — каже Вадим.
Але ночувати вдома він тепер не наважується. Сина відправляє ночувати до матері (колишньої дружини), сам спить у машині.
Хлопець, за його словами, дуже перелякався, два дні не розмовляв.
— Стас має проблеми зі здоров’ям, він говорити почав у 6 років. То після цього я вже боявся, що не заговорить знову. Однак минулося, — каже чоловік.
Наслідки ворожих влучань швидко ліквідували й у школі неподалік. Наступного ранку після нічного обстрілу прибирати прийшли всі, хто працював у школі, а також деякі батьки. Упродовж двох тижнів діти вчилися дистанційно. У школі є укриття на 150 осіб, а навчається там понад 200 учнів, тому довелося розділити їх на дві зміни.