“Подивився на ноги, а їх немає”. Як військових з ампутаціями повертають до повноцінного життя

Після тижнів і місяців наполегливих зусиль протези “оживають” і починають “слухатися”. На цьому шляху важливі й методики реабілітації, й емоційна підтримка. Усе це поєднують у реабілітаційному центрі Superhumans у передмісті Львова, де лікують військових з ампутаціями.

У кожного пацієнта тут — своя історія.

— За місяць я евакуював 30 поранених — усі вони вижили. Я був 31-им — наступив на міну, — розповідає військовий медик Андрій Родін. На війні він від 2014 року, втратив обидві ноги, але хоче якнайшвидше відновитися, повернутись на війну й дослужити до пенсійного віку.

Пазли, настолки та піксель

У приймальні реабілітаційного центру Superhumans, який фінансує Фонд Баффета, можна пограти в настільні ігри, зібрати пазли та випити чаю чи кави в очікуванні на процедури.

Повз мене на кріслах колісних проїжджають сильні чоловіки. На спинках деяких крісел висять піксельні рюкзаки, дехто навіть у приміщенні носить темні кепки й майже всі мають невеликі сумки на плечі.

Поряд зі мною в приймальні за столом з пазлами й настільними іграми сидять жінка й чоловік. Ліворуч — американська художниця, яка приїхала до Superhumans, щоб намалювати портрети пацієнтів, а потім з продажів малюнків виручити кошти для цього самого центру.

“Виходив останнім, наступив на міну”

Праворуч — чоловік з прозорими блакитними очима. Кілька днів тому йому поставили протез на праву стопу й він звикає на ньому ходити. Поряд стоять милиці.

Його звати Дмитро Долгіх. Він — військовий 36-ї бригади морської піхоти, підписав контракт з армією у 2021 році після військових зборів.

До військової служби Дмитро працював електромонтером на Запорізькій атомній електростанції. З родиною він жив у Енергодарі, тож на початку повномасштабного вторгнення воював у своєму регіоні.

У захопленому росіянами Енергодарі довгий час залишалася родина: дружина, 20-річний син і песик.

— Я звільнив її з роботи, бо співробітники знали, що я військовий, тож могли розповісти про це окупантам, — розповідає Дмитро. — Росіяни могли б схопити їх і допитувати. Ми багато сварилися, я просив її виїхати, але вона боялася, що окупанти на блокпосту “мобілізують” сина.

Поки рідні були в окупації, Дмитро воював на запорізькому, потім на херсонському напрямках, а згодом на сході. Виїхати з Енергодара дружину Дмитра змусило його перше поранення.

Він відновився й повернувся на війну. Але 12 липня 2023 року біля села Приютне в Запорізькій області травмував руку й утратив стопу.

— Я був старшим групи й виводив побратимів з-під обстрілу. Виходив останнім, наступив на міну.

Дмитро згадує про це з легким серцем, адже всі його побратими залишилися неушкодженими:

— Краще самому постраждати, аніж утратити людей.

Зараз він навчається користуватися протезом у центрі й хоче повернутись у бій, а якщо не зможе, то готовий стати інструктором.

Військовий розповідає, що йому пропонували протезуватися за кордоном, але він обрав центр саме в Україні.

— А якщо протез зламається вже після війни й мені доведеться їхати, наприклад, у США, щоб поремонтувати його? — міркує він. — Це буде дуже дорога поїздка, яку мені доведеться оплачувати з власної кишені.

Особлива атмосфера

Українців, які протезуються за кордоном, часто не навчають користуватися протезами. Співробітники Superhumans розповіли, що до них отрапляли пацієнти, які мали електронні протези вартістю десятки тисяч євро, однак з них не було жодної користі.

У Superhumans — комплексний підхід: тут і виробляють протези, і встановлюють їх, і навчають використовувати в щоденному житті. А також допомагають з фізичною та психологічною реабілітацією. Пацієнтів навчають користуватись і кріслом колісним, на випадок, коли вони не матимуть протезів.

На другому, "навчальному", поверсі — особлива атмосфера. Це простора зала для фізіотерапії, у якій військові тренуються всі разом. Під час вправ чи очікування прийому в психолога, терапевта чи іншого спеціаліста, кабінети яких теж розташовано на цьому поверсі, пацієнти жваво спілкуються між собою. Це також дуже сприяє відновленню.

У Superhumans є басейн для гідротерапії й кабінет ерготерапевта — тут пацієнтам допомагають відновлювати свою повсякденну життєдіяльність, зважаючи на нові фізичні можливості, — наприклад, навчитися тримати ложку за допомогою протеза.

Щоб реабілітація пацієнта відбувалася максимально швидко й комфортно, у Superhumans налагоджено зв’язок між терапевтами й персоналом, що виробляє протези.

Ближче до реального життя

Майстерню протезів розташовано безпосередньо у приміщенні центру, тож якщо терапевт під час заняття бачить, що пацієнту в протезі некомфортно, він може просто спуститися на поверх нижче й передати зауваження від пацієнта спеціалісту. Так протез можна одразу на місці підкорегувати.

— Особливість цього центру полягає в тому, що він повністю пацієнтоцентричний, — тут дуже індивідуально підходять до реабілітації військових, — розповідає асистент фізичного терапевта центру Олег Карпов. — Учора, наприклад, я працював з пацієнтом, який хоче після реабілітації поїхати на фронт, тому ми відпрацьовували різні вправи на його прохання.

— У центрі також багато сучасної техніки, яка допомагає пацієнтам швидше відновлюватися, ніж в інших реабілітаційних центрах. Тут, наприклад, є дуже зручна бігова доріжка, на якій регулюється кут нахилу й напрямок руху, — це допомагає пацієнтам відпрацювати більше сценаріїв, з якими вони стикатимуться в реальному житті, — пояснює Карпов.

Троє військових водночас жваво обговорюють переваги власних колісних крісел. Один показує своє — воно легше й більш поворотке, ніж звичайне, тож він дає іншому військовому протестувати його.

У цьому самому залі пацієнти вчаться підніматися й опускатися сходами, ходити назад-уперед, долати невеликі перешкоди, схожі на бордюр чи ямки на тротуарі. Але те, що людям на ногах вдається легко, їм дається з величезними зусиллями. Один пацієнт знімає свій протез після тренувань і з нього виливається піт.

Психологічна підтримка

Усередині центру дуже приємно пахне, наче у квітковому магазині, а не в лікарні: це ще одна деталь, що свідчить про те, як уважно тут ставляться до психологічного стану пацієнтів.

Центр Superhumans відкрили у квітні 2023 року. Він повністю безбар’єрний — усі двері відчиняються самі, є ліфти, підйомники, пандуси й усе-все-все, щоб люди з будь-якою кількістю кінцівок почувалися комфортно.

У туалетах навіть замінили потужні сушарки на серветки — щоб їхній гул не викликав панічних атак, нагадуючи звуки винищувачів, снарядів і ракет.

Для військових у Superhumans працює окрема команда психологів. Психолог-діагност тричі здійснює скринінг пацієнта: після прибуття до центру, під час реабілітації та після її завершення. Щоб проаналізувати стан пацієнта, особливу увагу звертають на те, як і де він отримав травму.

Якщо пацієнт цього потребує, направляють до психотерапевта чи психіатра. Послугами цих фахівців пацієнти можуть користуватися й після того, як запротезуються і пройдуть реабілітацію в центрі.

— З 410 пацієнтів, які пройшли реабілітацію в клініці, у 12-ти ми виявили ознаки ПТСР і спрямували їх до психіатра, — пояснює психологиня-діагност у Superhumans Христина Заставна. — У більшості виявили ізольовані симптоми цього розладу. Наприклад, проблеми зі сном, інтрузії у формі флешбеків (психологічне явище, коли в людини раптово виникають повторні переживання минулого досвіду — ТЕКСТИ), постійне відчуття негативних емоцій, як-от озлобленості чи агресії, або підвищена реактивність — коли людина постійно хоче щось робити, або ж емоційно закривається та не хоче говорити про свою травму.

Такі симптоми разом можуть свідчити про ПТСР, але в більшості пацієнтів вони виявляються поодиноко.

Заставна розповідає, що працівники центру також спілкуються з найближчими родичами пацієнтів, найчастіше — з дружинами та матерями:

— Ми пояснюємо їм, як поводитися, щоб не погіршити психоемоційний стан пацієнта. Розповідаємо, що не треба гіперопікати військових і робити все за них.

Також у клініці працюють фахівці першого контакту. Раніше вони були пацієнтами центру — військовими, які також утратили кінцівку через поранення, але знайшли в собі сили пережити це, навчилися користуватись протезом і тепер підтримують інших. Крім психологічної допомоги та оцінки стану пацієнта, вони як “випускники” центру можуть допомогти зорієнтувати новоприбулих: розповісти, які етапи реабілітації на них чекають, які документи знадобляться тощо.

Вони також залучають пацієнтів до різних фізичних активностей — як-от походи в гори, — щоб показати, що життя після ампутації не зупинилося.

“Подивився на ноги — а їх немає”

Одного з хлопців, який давав іншому пацієнту затестити своє колісне крісло, звати Олександр Куцан. Його тіло всіяне цятками — в тілі застрягли уламки мінометного снаряда.

Його історій вистачить на книжку. Олександр зустрів війну у Харкові, на Північній Салтівці. Він побачив з вікна, як розривались російські снаряди, вибуховою хвилею у квартирі повідчиняло вікна. Олександр з родиною його дівчини поспіхом зібрав речі та збирався виїжджати.

За кілька місяців Олександра мобілізували — в Полтаві.

— Бойове хрещення в мене відбулося під Бахмутом, — згадує він. Олександр евакуював поранених старенькою “Нивою”, яка швидко перетворилася на решето. Дірки в салоні підклеював скотчем, щоб не затікала вода.

Олександр втратив обидві ноги, коли в його окоп прилетіла міна.

— Те, що в мене немає ніг, я зрозумів одразу, коли почав вибиратися з окопа. Поповз на ліктях, по руках текла кров. Потім перевертаюсь на спину і думаю: “Так, а шо ж це я йти не можу?”. Подивися на ноги і зрозумів, що їх немає. Там висіло якесь ганчір’я, посічене й подерте, а стопи десь валялися.

Олександру вистачило витримки не нервувати — щоб тиск крові не підвищувався. Руки також посікло уламками, тому накласти турнікет собі не міг. Але поруч, на щастя, були побратими. Турнікет наклали не надто високо, вдалося врятувати коліно.

— Я відключився вже дорогою до операційної, — згадує Олександр. — Пам’ятаю, як везли на каталках і в мене в животі почало холонути. Це був поганий знак, бо я розумів, що внутрішні органи почали втрачати кров.

Після поранення Олександр пережив довгий процес лікування та реабілітації. З його рани три доби вручну діставали осколки, потім він два тижні проходив вакуумну терапію ран, але все одно в тілі залишилося дуже багато осколків, які заважають освоїти протези.

— Два тижні я ходжу на навчальних протезах, але в мене проблеми з тим, що уламки в тілі почали вилазити. При найменших навантаженнях протез ніби вистрілює й не тримається на нозі. Невдовзі буде ще операція, уламки вийматимуть.

Про все, що з ним сталося, Олександр згадує з посмішкою. На очах виступають сльози, коли розповідає, як біля його побратим пролетіла куля. Але навіть цієї миті всміхається і струшує руками краплі з очей.

Одужувати мотивує 5-річна донька, яка постійно провідує тата. Коли працівниця реабілітаційного центру пропонує брендовану футболку від Superhumans, він запитує, чи є така сама в рожевому кольорі. Це улюблений колір його доньки.

Два турнікети в кишенях

Посеред кімнати ходить один чоловік старшого віку. Одна його нога загинається всередину — на протезах ходити йому поки що незвично. Але він дуже старається — спочатку пробує ходити сам, потім з підтримкою персоналу, який навчає ставити ногу правильно. Він також постійно посміхається, хоча видно, що йому дуже важко.

Це Андрій Родін, який раніше був цивільним медиком, працював у Коростені на Житомирщині, мобілізувався у 2014 році. Спочатку служив у Житомирському прикордонному загоні, потім у Донецькому.

Велику війну Андрій зустрів на кордоні з Білоруссю. Розповідає, що перший обстріл почався о четвертій ранку. Його загін зміг затримати окупантів на 2 год.

Поранення він отримав наприкінці травня 2022 року на Харківщині, де працював у складі евакуаційної групи, — наступив на міну.

Поки тривав бій, Андрій чекав на евакуацію впродовж 3 год, наклавши собі турнікети.

— Я ніколи не чіпляю собі турнікети на форму — вони в мене завжди лежать у рюкзаку бойового медика, — згадує він. — Але саме того дня я поклав собі два турнікети сюди й сюди. — Андрій показує на правій і лівій руці місця кишень на формі. Це його врятувало, бо наплічник злетів з нього, його відкинуло вибуховою хвилею. Також пощастило, що мав при собі рацію, тож зміг викликати побратимів.

Ті, кого він устиг винести до свого поранення, вижили, хоча більшість його групи загинула в тому бою.

— У хлопців були різні поранення — теж наступали на міни, були вогнепальні поранення, в одного хлопця, пам’ятаю, було важке кульове поранення в живіт, але їх усіх вдалося врятувати. Це все завдяки лікарям у стабілізаційному пункті біля Борової. Вони й мене врятували з того світу, бо коли я приїхав, у мене вже був дуже маленький тиск і я був без свідомості.

Тиждень тому Андрій почав навчатися ходити на протезах. Його підтримує дружина, яка щотижня відвідує чоловіка у стаціонарній лікарні поруч із центром — з Коростеня до Львова ходить прямий поїзд-інтерсіті.

— Минулої суботи вона їхала в одному вагоні з Борисом Джонсоном. Сказала, що в нього кумедна зачіска, — каже він.

Зараз Андрій планує міцно стати на ноги, повернутися на війну й дослужити до початку пенсії. Одразу після нашої розмови він повертається на заняття.

Цей матеріал створено Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

реабілітація військових ісар реабілітаційний центр