Дрони над соснами. Яким був день, коли молодший сержант Сікало залишився на полі бою

Воїни, які вижили в тому лісі, розповідають, що сили росіян значно переважали. Проти легко озброєних бійців тернопільської тероборони працювали російська артилерія й міномети, а особливо дошкуляли дрони, що вистежували їх в окопах і скидали на них вибухівку.

Як розповідає один із учасників подій, наші в тому бою підтримки дронами майже не мали (ми не називаємо імен бійців і не вказуємо назв підрозділів у цьому матеріалі згідно з їхніми побажаннями та з міркувань безпеки, але зазначимо, що інформацію про описані події отримали з кількох різних джерел. — Ред.).

"Ми мали, можливо, один-два дрони, але вони не відігравали жодної ролі. Для порівняння: росіяни одночасно підіймали в повітря близько 20 дронів, які діяли злагоджено", — каже він.

Ранкова зміна

52-річний молодший сержант Олег Сікало, позивний Ганс, того сірого ранку приїхав із побратимами спочатку до опорного пункту в лісі, а звідти вирушив далі, щоб змінити нічних вартових на одному з трьох спостережних пунктів на галявині неподалік річки Оскіл. Навколишній ліс важко назвати мальовничим: стриміли зламані обгорілі сосни, галявини були зриті ямами від мін і снарядів.

Важкий бій точився вже третій день. Обстріли припинялися лише на кілька годин вночі, усі були втомлені й виснажені.

Масютівка

Навряд чи багато людей до великої війни чуло про село Масютівка Куп’янського району. Гугл на запит "Масютівка" видає лише нескінченну стрічку воєнних зведень. Так, наче до великої війни там нічого й не було.

Колись Масютівка, фактично хутір на кілька хат у гущавині лісу поміж річкою Оскіл і залізницею, напевне, була тихим райським куточком, аж поки опинилася на лінії фронту.

Росіяни зайшли туди ще в перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року й утекли 21 листопада 2022-го. Але повернулися в другій половині травня 2023-го.

Того травневого ранку Масютівку знову захопили, як і село Лиман Перший, розташоване неподалік. Росіяни рухалися на південь, витискаючи українців із лісу вздовж залізниці.

Судячи із супутникових знімків, ця ділянка лісу почорніла від пожеж приблизно 16–17 травня. Хоча українці ще утримували там кілька позицій, розташованих за кілька сотень метрів одна від одної, — це були поспіхом вириті крихітні окопи й бліндажі. Бійців залишалося небагато. Наприклад, ділянку з трьох спостережних пунктів й одного опорного утримувало кілька десятків осіб із двох взводів.

Бій у лісі

Окупанти штурмували ці позиції ще 18 травня, але українці встояли — коригувальники чітко відпрацювали разом із міноментниками, у яких було чим стріляти. Але того дня вони відстріляли все, що мали.

18 травня в їхньому квадраті нікого не поранило, один боєць загинув. "Це був мій друг", — розповідає один із бійців. Він виніс пораненого з поля бою, але потім дізнався, що дорогою до госпіталю той помер.

Наступного дня кілька скупих пострілів українських мінометів у відповідь на шквальний вогонь росіян прозвучало лише після обіду — били по "вчорашніх" координатах, бо коригувати їхню роботу вже було нікому. До 13:00 більшість спостережних пунктів захопив ворог.

Тут читайте нашу статтю про системні проблеми в ТрО, які виникають і через те, що в неї немає власної артилерії

"19 травня ми зовсім не мали мінометної підтримки, за весь день було лише 5–7 пострілів", — згадують той день наші співрозмовники. Один із них додає, що в переддень мінометники врятували життя багатьом нашим бійцям.

Водночас росіяни боєприпасів не шкодували. Близько 10:00 ранку вони розпочали масований штурм: ліс наповнився автоматними чергами й вибухами.

"Тоді ми раптом побачили двох росіян зовсім поруч із нашим спостережним пунктом, — розповідає боєць. — Один був за 25–27 м, інший — приблизно за 50 м. Ми не розуміли, чи вони просто йшли повз наші позиції, не помітивши нас, чи підкрадалися. Вчасно побачили. Я взяв одного з них на мушку, хотіли їх у полон захопити, поповнити наш обмінний фонд і здобути якусь інформацію. Але не вдалося, бо один із них у відповідь на пропозицію здатися дістав гранату, тому довелося його вбити. Водночас інший рвонув до своїх через яр, його "наздогнали" кулеметники".

Ганса поранено

Один із вибухів, який міг чути наш співрозмовник на своєму спостережному пункті, стався на позиціях, де перебували Олег Сікало та його побратим.

Над ними завис російський дрон і скинув вибухівку. Олег дістав поранення уламками в груди (осколок пройшов між плитами бронежилета), ушкодження руки й відкритий перелом правої ноги, яку затиснуло сосною, що впала від вибуху. Голова також була закривавленою.

"Я побачив, що молодший сержант Олег Сікало тяжко поранений, викликав по рації підмогу й намагався звільнити його ногу, затиснуту деревом, — написав пізніше в рапорті про той день його напарник. — Олег тим часом наказував відійти, бо на нього коригували вогонь із дрона".

Дізнавшись про поранення Ганса, побратим із його взводу разом з одним із командирів вирушили на порятунок.

"Раніше ми не були на тому спостережному пункті, — пригадує він. — Лише приблизно на карті бачили, з якого він боку. Тому домовилися, що йтимемо на звуки одиночних пострілів. Було важко, бо навколо лунала стрілянина — росіяни вже наближалися й зачищали стежки".

Один із бійців добре знав той ліс, тож до пораненого дісталися швидко. Командир взводу вигріб руками землю з-під затиснутої деревом ноги, потім вони разом підважили стовбур і визволили його з пастки. Олег був притомним, стогнав від пекельного болю й важко дихав. Кров витікала з грудей поміж пластин бронежилета та з рани на нозі. Побратим обмотав рани бандажем, щоб зупинити кровотечу.

Живі мішені

Вони втрьох збиралися негайно евакуювати Олега. Але самі стали мішенями для дронів, що скинули на них дві міни ВОГ-17. Уламками поранило іншого бійця, молодого хлопця, який третій день перебував на цих позиціях. Він дістав поранення в праву ногу й тепер не міг іти сам. Стало очевидно, що двоє вцілілих бійців не зможуть винести двох поранених, один із яких у дуже важкому стані.

Мінометний обстріл не вщухав, угорі кружляли дрони, навколо було чути стрілянину. Олег як командир відділення наказав побратимам відступати разом із легко пораненим хлопцем. "Забирайте його й відходьте", — згадує його слова один із бійців.

"Забирайте його й відходьте", — згадує слова Олега один із бійців

"Ми поклали молодшого сержанта вздовж стовбура дерева, заховавши його з одного боку від обстрілів, з другого боку від шиї до таза прикрили бронежилетом, голову захищала каска. Щоб ворожі дрони його не побачили, я поклав зверху на нього дві соснові гілки", — йдеться в рапорті про той день.

Вони збиралися повернутися по пораненого, хоча розуміли, що це надзвичайно ризиковано.

"Служба в тилу"

Олег залишився лежати горілиць на землі, вкритий сосновими гілками (49.809067,37.686395 — координати місця, де його залишили). Побратими зробили все, що змогли, але в них не було шансів вижити самим і врятувати обох поранених. У розмові з ними відчутно, що їм боляче про це згадувати.

Відтоді молодшого сержанта Сікала більше ніхто не бачив ні живим, ні мертвим. Після обов’язкового в таких випадках розслідування його дружині Марті повідомили: "Зник безвісти".

Ця звістка її шокувала, адже Олег не зізнавався, що брав участь у боях. У коротких повідомленнях писав про "службу" десь у "тилу", про те, як щось постійно копають, якісь ще роботи виконують. Після передислокації із Сумщини на Харківщину, до Куп’янська, в одну з найгарячіших тоді точок на фронті, Олег сказав дружині, що буде "вже ближче до Полтави", з якої він родом. І їй стало ніби спокійніше на душі.

"У мене склалося враження, що їх відвели кудись у тил", — трохи розгублено пригадує останню розмову Марта, наче картаючи себе за те, що не відчула тоді небезпеки в словах чоловіка.

Уже потім дізналася від побратимів, що раніше він був поблизу кордону на Сумщині й брав участь у боях біля села Лиман Перший, що неподалік Масютівки на Харківщині.

"Олег звернувся в тернопільський військкомат 24 лютого, — згадує дружина. — Уранці пішов на роботу, а з роботи вже туди, довго стояв у черзі. І 25 лютого його мобілізували в місцеву тероборону".

У тероборону він записався ще до війни й відвідував збори та тренування. Хоча навряд чи вони були ефективні.

Олег Сікало працював у тернопільському видавництві "Лілея", незадовго до повномасштабної війни пішов на підвищення. Колег на роботі також приголомшила звістка, що Олег не повернувся з бою, адже теж вважали, що він ніби й не воює, а десь просто "служить у тилу".

Про долю Олега досі нічого невідомо. Звістка про те, що він вижив і потрапив у полон, стала б оптимістичним сценарієм. І Марті, і побратимам дуже хочеться в це вірити.

Уцілілі

Залишивши Олега на спостережному пункті, двоє його побратимів відвели третього, який був поранений, на один зі ще не захоплених росіянами спостережних пунктів приблизно за 500 м. Повідомили по рації про необхідність евакуювати його й збиралися повертатися по Ганса, але не змогли — назад уже треба було прориватися з боєм, а це було б самогубством.

Водночас штурм росіян тривав, наказу відступати не було, по рації бійцям обіцяли підмогу, яка ніяк не надходила, зі зв’язком теж були перебої.

Їхню рацію перепрошили, щоб росіяни не перехопили зв’язок, унаслідок чого бійці могли зв’язатися лише з певними частинами свого підрозділу, але не з усіма командирами.

"Близько 18:00 на нас виїхала спочатку російська бмпшка й відстрілялася. А за нею й танчик викотився", — згадує той день один із учасників подій.

14 уцілілих бійців, які зібралися на останньому ще не захопленому росіянами спостережному пункті, зрозуміли, що цей бій програно, а їхні шанси вийти з оточення неочевидні.

Уцілілі бійці зрозуміли, що їхні шанси вийти з оточення неочевидні

"Насправді ми вже готувалися тримати там кругову оборону й дати останній бій, — розповідає боєць, який виконував обов’язки командира відділення. — Я не бачив можливості вийти".

Коло замкнулося

Один із 14 бійців був мисливцем. Він запропонував зачаїтися й спробувати вискочити з оточення поміж обстрілами. Це був їхній єдиний шанс.

Побратими скористалися ним одразу ж під час раптового кількахвилинного затишшя, коли зникли дрони, як вони пізніше зрозуміли, перед виходом російської важкої техніки. Рвонули в бік болота, до своїх, через уцілілий листяний ліс, де було легше заховатися від всюдисущих дронів.

"Ми чули, як десь позаду танки рівняли із землею наші позиції, — згадує один із командирів відділення. — Коло оточення замкнулося. Але нам вдалося вийти живими".

"Ми виконували накази"

Ми спробували глибше дослідити контекст бою, з якого не повернувся Олег Сікало.

"Проти нас воювали війська трошки іншого рівня, — розповідає про той бій один із бійців, маючи на увазі, що в росіян була значна перевага в зброї й техніці. — Чому так склалося, я не знаю, це питання до керівництва. Ми виконували накази".

Карти боїв

Російський наступ на цій ділянці розпочався 13 травня, а станом на 16 травня росіяни вже захопили села Масютівка й Лиман Перший на лівому березі річки Оскіл, за 13 км на північ від Куп’янська. Лінія фронту на цій ділянці фактично проходила залізничною колією. Наступ стримувала одна з бригад ЗСУ, у розпорядження якої й прислали бійців тернопільської тероборони. На карті Deep State перші наслідки російського наступу відображено 16 травня, безпосередні учасники подій кажуть, що бої почалися 13 травня.

Очевидно, карту оновлено зі значним запізненням, на ній відображено захоплену ділянку лісу на південь від Масютівки, про яку й ідеться в цій статті. Лінія фронту там залишалася незмінною до середини липня.

Після бою

Читайте також: Перший і головний стандарт НАТО. Як в армії США постійно аналізують помилки й досягнення

Після бою під Масютівкою проводилися службові розслідування, щоб з'ясувати, чому він закінчився так трагічно для українців. Наприкінці травня — у червні командири батальйону тероборони, які брали участь у тому бою, і бригади ЗСУ залишили свої посади без жодних публічних пояснень.

Колишній заступник командира роти Олексій Ткаченко, який був у тернопільській теробороні, нині перевівся й воює в іншому бойовому підрозділі. На його думку, завдання утримувати будь-якою ціною кілька кілометрів лісу на південь від Масютівки впродовж 13–19 травня було нереальним, зважаючи на ресурси, які мали підрозділи, що утримували там позиції. Тому довелося відступити.

За словами Ткаченка, бійці, які там воювали, мали лише стрілецьку зброю та ручні гранати. Протитанкових засобів, навіть радянських, майже не було. З артилерії постійною була підтримка лише трьох мінометів не найбільшого калібру.

Наш співрозмовник звертає увагу й на те, що, як йому відомо зі слів інших офіцерів його підрозділу, зброю, яка була на складі, йому й побратимам не видавали, пояснюючи це браком знань і досвіду володіння нею. Хоча, за його словами, коли бійці батальйону отримували в руки якусь нову зброю, у бою вони опановували її швидко.

Олексій також говорить про провали у бойовій підготовці та логістиці батальйону, підкреслюючи неефективність відповідальних за ці ділянки командирів.

"Зі зброєю на складах і життя та здоров'я бійців загубили, і досвіду не здобули", — констатує Олексій. Він вважає, що "про такі ситуації потрібно говорити навіть під час війни, бо вони повторяться зі ще гіршими наслідками".

Олексій Ткаченко, як і багато бійців його батальйону, пішов на війну добровольцем. Від лютого до липня 2022 року воював у складі добровольчого батальйону (у місцевому ТЦК його спершу не брали), брав участь у боях під Вірнопіллям на Харківщині.

Його слова про причини відступу підтверджують й інші учасники цих подій. Бійці також говорять про проблеми з бойовою підготовкою.

Аж до виїзду в ліс під Масютівку в травні 2023 року багато новобранців, які прийшли добровольцями в лютому 2022-го, не брали безпосередньої участі в боях із ворогом і пройшли лише один повноцінний п'ятиденний курс інтенсивної бойової підготовки.

"Кілька разів поїхали на полігон, по 10 патронів відстріляли і все. Стріляти в противника доти не доводилося", — розповів один із бійців. Тому й озброєння мали лише легке.

Серед причин втрат і відступу називають також недостатню злагодженість із бійцями й командирами бригади ЗСУ, якій підпорядковувалися в тому бою, про що йдеться в рапорті одного з його учасників.

Колишній командир батальйону тероборони підполковник Віталій Волков відмовився коментувати ТЕКСТАМ цю історію. Про нього бійці кажуть "хороша людина, але хороша людина — це не професія".

Читайте, чому командири підрозділів ТРО — це часто “клуб піджаків”

Заступник командира батальйону тероборони з бойової підготовки Ігор Машталір відмовився говорити про ситуацію в телефонній розмові, але підтвердив, що зброї та боєприпасів справді було недостатньо ("А в кого на цій війні їх достатньо?"). Проте сказав, що бійцям видали все, що мали.

У бригаді, якій підпорядковувалися бійці тероборони в цьому бою, за словами Машталіра, знали про можливості й озброєння бійців його батальйону, але іншого виходу не було: потрібно було виконувати завдання.

На запитання щодо злагодженості з бригадою ЗСУ Ігор Машталір відповів, що особливих проблем не було.

Ми також спрямували запит на коментар Олександрові Охріменку, командирові бригади ЗСУ, який після описаних подій звільнився з посади командира бригади й очолив Одеський територіальний центр комплектування (ТЦК). Відповіді на момент публікації не отримали (додамо в цей матеріал або опублікуємо окремо, як тільки вона буде. — Ред.).

зсу бої бійці армія