Канібалізм, братські могили й згортки пшениці в землі. Як Голодомор вплинув на мою родину
Моя прабабуся Ганна Кучер народилася 1914 року в селі Черепин Київської області. Вона народилася в буремний період — перші роки її життя припали на Першу світову війну, Українські визвольні змагання і прихід радянської влади в її рідне село.
А розквіт її юності припав на Голодомор 1932–1933 років.
П’ять колосків
Отже, 1931 рік. 17-річна Ганна щойно народила свого первістка, якого назвала Іваном на честь батька дитини й свого чоловіка, мого прадіда Івана Кучера. Її батьки рано загинули, вона зростала сиротою під гнітом її жорстокого старшого брата, але в 1930-му вийшла заміж і переїхала в будинок свого чоловіка. Нарешті в її житті сталися щасливі зміни.
До розкуркулення й Голодомору в будинку Ганни та Івана завжди було багато їжі — чоловік був сином заможного селянина. Але в 1932 році радянська влада ухвалила закон “Про п’ять колосків”, і всі льохи раптом спорожніли.
“Мама розповідала, як селяни намагалися сховати від радянської влади пшеницю, — згадує моя бабуся Людмила Твердохліб. — Вони загортали насіння в шматочки тканини й закопували в землю у дворах. Але комуністи розкусили це і ходили подвір’ями з гострою палицею, штрикали її в землю, знаходили згортки пшениці й забирали”.
Не від голоду
Свого сина, на той момент дев'ятимісячного Івана, Ганна з чоловіком через голод вирішили віддати в імпровізований дитячий садочок у селі — там обіцяли за ним доглянути. Одного дня Ганна зайшла забрати його й зраділа.
“Мама казала, що він такий гарнесенький був, погладшав трішки”, — згадує бабуся. Але це були останні моменти його життя — він не погладшав, а опух від голоду. Згодом хлопчик помер.
Під час Голодомору померла й племінниця Ганни. Але не від голоду.
“Одна з маминих сестер жила на виселку неподалік села, — розповідає бабуся. — Вона вийшла заміж, народила доньку й ще до Голодомору померла. Її чоловік одружився з новою жінкою. Під час Голодомору вони з’їли цю дитинку. Яка їхня доля була після того, я не знаю”.
Під час Голодомору більшовики їздили по Черепину на возах, на які складали трупи, але не тільки. Якщо людині було погано, але вона була ще жива, її все одно кидали на віз. І мертвих, і живих із цього воза скидали в ями.
Моя бабуся Людмила народилася 1941 року в Черепині, а згодом родина переїхала до Києва. Після закінчення Другої світової Людмила їздила в Черепин на літні канікули. Там її тітка водила на місцевий цвинтар.
“Пам’ятаю, як ми ходили на кладовище, а там були пусті ділянки без надгробків, — розповідає бабуся. — Це були ті ями, куди скидали людей під час Голодомору. Мабуть, десь там і захоронений мій братик Іван”.
Пусті очі
Бабусю з дитинства водили до цього пустища на цвинтарі, щоб вона знала, що радянська влада зробила з її рідним селом. Метою Голодомору було знищення народної пам’яті й свідомості українців, але для моєї родини ця трагедія стала болючою вакциною проти симпатизування радянщині.
Так само як маленьку бабусю її родичі водили на могилу жертв Голодомору в рідному селі, бабуся водила мене маленьку до пам’ятника дівчинки з колосками. Пусті очі цієї статуї вразили мене в дитинстві, а бабуся своїми словами надихала вивчати історію рідного народу.
Пам’ятаю, як у дитинстві щороку в День пам’яті Голодомору моя бабуся ставила на кожному вікні у квартирі свічку. Щороку я хвилювалася, що штори загоряться, але вшанувати жертв для моєї родини було важливіше. Тож я нервово металася по квартирі й перевіряла, чи не спалахнула пожежа. А ще того дня виглядала з вікна й дивилася, скільки ще сусідів запалило свічку у вікні. Їх завжди було менше, ніж хотілося б.
Відро хліба
Попри те що бабуся не пережила Голодомор особисто, він залишив на ній велику травму. Вона завжди купувала в магазині продуктів більше, ніж треба було. А потім змушувала мене з’їдати їх, щоб вони не зіпсувалися.
А ще в нашій квартирі не було хлібниці — було велике пластикове відро, куди ми складали кілька буханок різного хліба: батон, український, а ще якісь сирні палички чи булочки “Малятко”. Коли щось із того черствіло, мама вигадувала різні способи з’їсти цей хліб, поки він не зацвів. Тому в нас удома завжди на столі стояла піалочка із сухариками, а на вихідних мама готувала грінки.
Звісно, цього хліба все одно було забагато й щось неодмінно псувалося. Тому я точно знаю, яка на смак цвіль.
Цікаво було й те, як бабуся декорувала будинок. На столі в нас стояла величезна скляна миска з пластиковими фруктами: виноградом, бананами та яблуками. А на стіні на кухні висіла гілочка абрикосів, також пластикових.
Досі, коли я жаліюся бабусі на здоров’я, вона каже, що це все від недоїдання. А коли заїжджаю до неї в гості, з порога пропонує мені поїсти, навіть якщо я не голодна.
