Дев’ять місяців у російському полоні. Олексій Ануля розповів, як, змучений голодом, їв черв’яків і живу мишу

Обмін

За два тижні до обміну я згадав американську новорічну пісню «Джингл белз». Наспівував її про себе. ФСБ мені постійно повторювала, що я єдиний у СІЗО, кого не будуть міняти. Показували списки, де прізвища були виділені різними кольорами, і лише моє — темним.

Після чергових катувань повернувся в камеру. У мене вже було заготовлене скручене простирадло, на якому планував повіситися. Тільки закидаю на решітки нар, аж переді мною з’являється силует покійної бабусі. Вона померла незадовго до війни. Ходить, миє умивальник і каже: «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив». У мене двоє: доньці дев’ять, сину п’ять. Наглядачі через відеоспостереження побачили, що я нібито з кимось розмовляю, відчинили камеру й знову з усієї сили побили мене.

У донському СІЗО, де нас тримали (місто Донське в Тульській області, колонія № 1), сиділи 192 полонені українці. 28 грудня мені та ще кільком чоловікам сказали зібрати особисті речі. Було схоже на те, що переводять в інше місце. Я ледь ішов, ноги не відчував. Завели в кімнату, змусили роздягнутися догола і знову били. Один застрибнув на мене, сказав: «Ти будєшь за бацьку воювать? Ну, за Лукашенко?». Я мовчав.

Дали інший одяг. На трусах були засохлі екскременти. Темно-сині штани з червоними лампасами, схожі на ті, що носила колись міліція, були прострілені на колінах. На них висіли сухожилля, були сліди блювотиння і крові. Руки вперше зв’язали не ззаду, а спереду. Я вже міг підняти скотч, яким заліплювали очі, й подивитися, де ми. На автозаку нас підвезли до літака. Посадили лише десятьох. З них два хлопці були зі Славутича й один із Чернігова. Привезли знову до Курська, у ту саму «зону», де я вже був раніше. Я вкотре попрощався з життям.

Мене впізнав тюремник, який бив вісім місяців тому. Скільки через нього полонених пройшло, а він мене згадав! Здивувався, що я ще живий. На добу нас зачинили в камері.

Одного з нас повернули за крок до обміну

31 грудня о п’ятій ранку нас знову зібрали. Назвали дев’ять прізвищ із десяти. Одного за крок від обміну повернули назад до Тули. А нас повезли двома автобусами. Казали, на розстріл. Не били, але фізично вимотали так, що я був готовий до того, що пристрелять. Привезли до якогось басейну в Курській області.

Обмін відбувався на території Росії, поблизу кордону із Сумською областю. Нас довезли до певної точки. Російський спецназ вибіг з автобуса. Двері відчинені. Чую, хтось знову заходить у салон і каже українською: «Хлопці, хіба повинні так герої сидіти?». Я ще п’ять хвилин був у ступорі. Дев’ять місяців не чув української. Той чоловік допоміг нам піднятися і перейти у вже наш автобус. Дав кожному по пачці цигарок. Я не курю і раніше ніколи не курив. Але в день обміну затягнувся цигаркою вперше. У нашому таборі для полонених ми були о 00:30 1 січня.

Першій подзвонив дружині Наталії в Чернігів. Її номер вивчив напам’ять 23 лютого. Усі номери знав, а її ні.

А їй до того, приблизно о 23:30, уже подзвонили з СБУ і також повідомили, що я їду додому. Вона не повірила. Бо раніше їй уже разів сім дзвонили, з квітня, з різних служб, і так само казали, що от-от я буду вдома. Хоч і не можна було, але я домовився, і Наталя з мамою приїхали до мене в табір наступного дня.

9 березня 2022 року

Вторгнення застало Олексія з родиною в Чернігові.

З батьком (57-річним Юрієм Анулею. — Ред.) ми зустрілися 25 лютого у військкоматі. Сказав, теж воюватиме. Ми потрапили в різні бригади. Але обох відправили під Лукашівку, за 19 кілометрів від Чернігова.

9 березня вранці ми повернулися з побратимом після нічного чергування. Вирішили відпочити в пустій хаті на околиці Лукашівки. Аж раптом гул танків. Повертаю голову — бачу наче білий лазер. І один за одним чую два вибухи. Росіяни заходили в село й гатили з танка по хатах.

У тому бою наших було 140 проти 5000 росіян, 35 танків і броньованих машин прикриття (по дві на кожен танк). 250 росіян загинуло, 31 одиниця техніки підбита. Нічим було по них гатити, нам підвезли лише один NLAW (шведсько-британський протитанковий комплекс).

Після чергового прильоту мене контузило й поранило уламками. Уже потім нарахували 49 уламків на обличчі, вісім у щелепі, чотири в руці. Зуб вилетів, із голови капала кров. Я виповз із цього будинку, скинув бронік і каску, щоб легше було, і заховався в канаві, де пробув 12 годин. Закопувався в сміття, ховався в очереті. У цей час росіяни проходили повз і шукали мене. Як це, броня в крові є, а мене немає.

З Лукашівки йшов 18 кілометрів до сусіднього села Слобода. Там живе мати мого кума, тому хотів дістатися туди, щоб вона сховала мене. Першою зустрів бабусю-білоруску, вона мені дала в один пакетик варених яєць, у другий цукерки. З таким набором я і вийшов від неї. Назустріч іде місцева жителька років 35–40, каже: «Солдатик, солдатик, что там? Что там?». Показую їй, щоб тихіше розмовляла, на що вона знову запитує: «Ты что, наш? Ты не за нас?».

Наскільки я зрозумів, вона потім розповіла росіянам, у який бік я побіг. Чув, що нині вона сидить, але хочу сам з’їздити туди й переконатись.

Проходжу трохи далі вулицею. Аж раптом мені назустріч ідуть четверо бурятів з автоматами. Півтора метра зросту, але широкоплечі. Клацнули затвори автоматів. Дула дивляться на мене. Зрозумів, що не втечу. Обшукали й забрали цінні речі: німецькі черевики, ремінь із написом «Пентагон», ніж, японський годинник «Касіо», який коштував близько тисячі євро.

Хотіли пограбувати мене, а не брати в полон. Але до них підійшов командир. А вони перед тим робили зачистку в селі й відзвітували, що нікого немає. Я прикинувся дурником, що місцевий, ходив їжу брати. Може б, і прокатило, аби командир не сказав зняти з голови плащ. Знімаю, а голова розбита. Ще й у формі був, хоча й брудній і розірваній.

Сказали, відріжуть палець, щоб розблоковувати екран телефона

Найбільшою проблемою в бурятів було розблокувати мій сенсорний телефон. Скільки показував їм пароль, — корінь квадратний √, — вони не могли запам’ятати. Також телефон реагував і розблоковувався на відбиток мого великого пальця. Буряти побачили й сказали, що відріжуть мені палець, щоб вони могли самостійно розблоковувати екран. Не вірили, що з мертвим пальцем це не спрацьовуватиме. Уже коли мені зв’язали позаду руки, весь час підносили телефон до мого пальця, щоб я розблокував.

Генерал у каракулевій шапці

Буряти мене зв’язали й повезли в штаб, кудись в Іванівку, на допит до генерал-лейтенанта. Місце схоже на ферму чи бараки, смерділо кількою, брудними шкарпетками, дизелем, цигарками. Генерал був одягнений у форму з погонами, у каракулеву синю шапку. Вуса кручені. Дивлюся на нього, і мені так смішно чомусь. Думав, уже не носять такі шапки. Наче й лячно, бо взяли в полон, але й сміх ледь стримував.

Після того як я назвав себе і батьків, хвилин через 15 виходить до мене цей генерал із новеньким ноутбуком. Показує фото батька в молодості у формі. Зачитує всю його біографію. Де жив, де, у якій частині й ким працював, у яких санаторіях лікувався, куди їздив у відрядження. Більшість із цього навіть рідні не знали. Бо в нього секретна частина була.

Звідти мене повезли на Ріпкинщину, ближче до білоруського кордону. Там у закинутій будівлі була катівня. Поруч стояв «КамАЗ», у якому впродовж тижня палили тіла вбитих — росіян і наших.

Один із росіян впізнав у мені українського кікбоксера й попросив полковника наглядати за мною. Казав їм: «Хохол нам еще пригодится». А мені: «Мне не все равно на твою жизнь». Водив мене до лікаря, підкладав під спину пінопласт, бо було дуже холодно, послабляв скотч на руках. Приносив їжу не тільки мені, а й усім, хто був зі мною. Чоловік шість нас сиділо. Я тоді майже не їв, не було бажання.

Той хлопець обіцяв знайти мене «ВКонтакте» й додатися в друзі, щоб я згадав його. Але відтоді, як ця російська мережа заборонена в Україні, я туди не заходжу і не збираюся. Хоча дуже цікаво, хто він все-таки.

Найагресивніше в катівні поводився кавказець, який ґвалтував полонених. Над одним чоловіком із Чернігова він поглумився, бо той буцімто на нього схожий. І взагалі таким чином задовольняти свої сексуальні потреби для багатьох із них вважається нормою. Зі мною в полоні також був 20-річний хлопець, якого на блокпості зґвалтували по черзі шестеро російських військових, а поруч у машині були його батьки, яких змушували на все це дивитися.

Кавказець хотів зґвалтувати й мене. Мені сказали повністю роздягнутися. Руки зв’язали за спиною, підвісили за руки до стелі. Пальцями ніг ледь торкався підлоги. (Олексій заводить руки за спину і піднімає вгору, показує. Обличчя кривиться від болю.) Не можу вище підняти, боляче й зараз. Так я провисів шість днів. Дивом врятувався, бо поруч почала працювати наша артилерія. Мене зняли й дозволили одягнутися.

Після чергових знущань якось до мене підбіг той хлопець, який допомагав, і сказав, що він домовився, щоб мене відвезли в Росію. Мовляв, там буде тяжче, але більше шансів вижити. Сказав потерпіти п’ять днів. Я й не вірив, бо щодня в катівню привозили нових людей, було чути звуки знущань і пострілів.

Однак зранку той росіянин мені дав термоштани й інший одяг, і на трьох «УАЗах» мене й інших вивезли в Росію, у наметове містечко під Курськом. Там я пробув 12 днів і зустрів ще одного чернігівського воїна з Лукашівки. Пізніше мені розповідали, що він збожеволів. Не витримав тортур. Мене також час від часу били.

Далі відвезли до курського СІЗО № 1, де я провів 40 діб.

30 березня допитувала ФСБ. Показували на айфоні карту Чернігова. На ній були помічені всі військові об’єкти й об’єкти критичної інфраструктури міста. Навіть вказані місця видачі гуманітарної допомоги, бомбосховища. Де, у якій кількості і яка військова техніка стояла в місті. Не просто кружечки намальовані, а все грамотно позначено.

У Курську збирали картотеку на кожного полоненого: ДНК, кров, нігті, волосся. Робили 3Д обличчя. Просвічували ультрафіолетом порохові гази під нігтями. Просили зайти у свої соціальні мережі. Передивлялися все, читали листування. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили. Їм було важливо відстежити, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, проти московського патріархату, за Томос, хто був на мітингах за Порошенка й Зеленського, чи є родичі в Росії. Камери відеонагляду все знімають, і багато відео було в їхніх архівах.

Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали

Вносили ці дані в комп’ютер. Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали. Вважали, що ті люди повалили їхній російський стрій. І те все було проплачене Америкою.

Думав, пекло я вже пройшов, а виявилося, що воно ще чекало попереду.
5 травня мене й інших полонених відправили літаком до Тули, а звідти до донського СІЗО.

Схуд на 40 кг

Летіли чотири години. Приїхали рано-вранці, а в камеру потрапили лише наступного дня ввечері. Прийомка жорстка. Били палицями, дубинками, електрошокерами. Нікого не пропускали. Уже тоді я не міг ступати на ногу, гнила.

Били щодня, безперестанку і без причини. О 6:00 підйом. І починається: о 7:00 б’ють, о 8:00 на перевірці б’ють, о 10:00 перед прогулянкою б’ють. Ідеш по СІЗО — б’ють, перед прогулянковим двориком б’ють, заходиш туди — б’ють ще сильніше.

Виходиш — огляд, і б’ють з усіх боків палицями. Ідеш далі — знову б’ють. І це ще навіть не обід. Можуть бити 15 хвилин, а можуть і півтори години. Кров ішла з голови, рук, ніг, анального отвору. Ребра, пальці на руках зламані. Спеціально били по хворій нозі. На правій руці іржавим ножем перерізали сухожилля на великому пальці. Казали мені: «Ти етім пальцем стрєлял по нашим воєнним, убівал наших».

Мене гамселили відразу семеро. Ставили раком. Один б’є долонею по лицю, другий — по колінах палицею, третій — залізякою по пальцях. Мені «повезло», що я великого пальця вже не відчував. А саме по ньому й лупили. Решта били по голові, спині, руках, п’ятій точці. Били не тільки чоловіки, а й жінки. Так само сильно. Жодного співчуття не було. Ні до мене, ні до молодших хлопців, строковиків по 18–19 років. Їм видряпували літеру Z цвяхом на щоках, щоб відрізняти від контрактників.

Строковикам видряпували літеру Z цвяхом на щоках

Якось під час чергового допиту мені сказали стати на чотирьох, навкарачки. Двері не зачиняли, було чути, як десь поруч знущаються над іншими. Росіянин каже: «Тєбя мама біла рємньом». Відповідаю: «Ні, жодного разу. Завжди розмовляла зі мною». «А мєня біла». Бере кухонну дошку й гамселить по сідницях. Потім бере два великі довгі електрошокери. Приставляв до мого тіла, поки не розрядилися. Заболіло серце. Шокер застосовували майже під час кожного катування.

Тіло трималося тому, що був спортсменом. Старався віджатися від підлоги хоча б п’ять разів. На більше не вистачало сил. Щодня розтягував сухожилля, щоб відійти після травм.

Раніше важив 102 кілограми, у полоні схуд на 40. І зменшився в зрості на шість сантиметрів, став 186 см. Доти був повністю здоровим, перевірявся раз на пів року. Щодня бігав по 15 кілометрів і підтягувався 35 разів. Був чемпіоном СНД із кікбоксингу, майстром спорту, працював охоронцем.

А зараз і кілометр пройти важко, немає жодного здорового органа. Під час реабілітації в Латвії зміг кілька разів підтягнутися, але це було вкрай важко.

За всі дев’ять місяців полону бачив лише одну жінку, 23-річну Вікторію, вчительку української мови. Її сильно зламали психологічно. І взагалі, як на мене, у тих місцях, де був я, більшість полонених — саме цивільні. Був зі мною чернігівець, живе в приватному будинку на Старій Подусівці. Він вийшов у двір, бо гавкав пес. Аж чотири дргшники у дворі в нього сиділи. Схопили і в полон забрали.

Побої за кожен рух

108 днів я провів у карцері. У датах і днях не губився. На стіні робив насічки біля умивальника у вигляді календаря.

Був у камерах особливого режиму. У кожній камері СІЗО нам дозволяли присісти, лише щоб поїсти. На десять хвилин. У туалет дозволялося раз на день, по хвилині. 18 годин на день ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці тримати розчепіреними й не ворушити ними. Наглядачі стежили, щоб ніхто не заплющив очей. Шия затекла, поворухнувся — миттю двері відчиняються, вони заходять, витягають на коридор і б’ють ногами в берцях чи дубинками.

У туалет дозволялося раз на день, по хвилині

Через камери відеоспостереження за нами постійно спостерігали. Били за будь-який рух.

Не відпочивали і вночі. Усіх — поранених, з опухлими ногами — піднімали й змушували присідати по 500–1000 разів. Бувало, і кілька таких заходів. Я намагався рухатися під час прибирання в камері. Тричі на день по десять хвилин давали на прибирання. Умивальник, унітаз, який був жовтого кольору, я відмив до блиску. Нари і двері були чорними, стали сірими.

Мою камеру наглядачі називали євролюкс. Хоча каналізація протікала, і сеча, і фекалії всі були в мене в карцері.

Вікно було забите жерстянкою, денне світло не потрапляло. Горіла одна лампочка. Було дуже холодно. 9 травня в тих краях ще йшов сніг. Улітку майже весь час дощі. Комарі здоровенні.

У камері я чомусь згадував дитинство, де мені чотири-п’ять років і я граюся з машинками чи з татом.

Карцер

Карцер — одиночна камера. Підвальне вологе приміщення з цвіллю. Його називають кімнатою покарання, щоб зламати людину морально. За законами Росії, людина може перебувати там 5–7 діб. Я провів 108. Переді мною український офіцер сидів 136 діб.

А ще полонені в усьому СІЗО повинні були голосно кричати в камерах. Якщо наглядач стукнув палицею по твоїх дверях один раз, привітатися з «гражданіном начальником».

Два — доповісти, скільки полонених у камері.

Три — присісти 500 разів.

Чотири — кричати «Піка-пікачу-у-у-у». Звук «у» тягнути доки, поки йому не набридне.

П’ять ударів палицею по дверях — кричати «Зеленський під@р@с, Байден під@р@с, Столтенберг під@р@с, Путін — наш президент». Шість — «Хто не скаче, той москаль, а хто скаче — під@р@с». І при цьому плигати.
Сім — «Росія — щєдрая душа».
Було ще й вісім, але не пам’ятаю. Ввели за два дні до мого від’їзду.

Бачили поранену чи знесилену людину і добивали її

У мене й досі не вкладається в голові, як так знущатися над людьми можуть інші, такі самі «люди». У їхніх очах не було жодного співчуття чи жалю. А лише бажання опустити й замордувати. У Тулу ці відморозки їхали спеціально, щоб знущатися над українцями. Вони гірші за звірів. Бачили поранену чи знесилену людину і добивали її, били в поранене місце.

Якось слідчий під час допиту з’їв банан. Шкірку викинув. Я підібрав і проковтнув її, такий був голодний. Розказав, як мене тримають. Той був вражений (або вдав здивування). Слово за слово, і я попросив його передати додому звістку, де я перебуваю. Він це зробив.

Це була вже друга звістка, і вона допомогла моїм друзям повернути мене додому. Перший раз той росіянин, який мені допоміг, зумів із липового профілю в інтернеті переказати моїй дружині, що я в полоні.

Голод

Кілька разів давали їсти з миски службового собаки. На сніданок давали дві ложки крупи-січки. Воду, у якій відварювали гречку чи рис. Навіть крупинки не траплялося. Шматок хліба. На обід був типу суп із капустою, на друге знову січка, розмішана з водою. У Курську ще давали риб’ячі варені кишки з головами. Їв усе.

Давали їсти з миски службового собаки

Якось мені попався шматок вареної цибулі. Я довго жував його, розтягував. Такий смачний мені був.

А якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.

У карцері я полював за мишеням і жирним пацюком. Щоб з’їсти. Наглядачі це зрозуміли й отруїли пацюка. Тоді став ловити мишеня, майже чотири місяці пішло. Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били постійно по голові й було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка. Навіть було шкода крихти хліба, щоб мишеня прикормити.

Чотири місяці полював за мишеням

Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відчиняють двері. Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали.

Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будет». Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим.

Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку.

Били там, де болить

Медичної допомоги як такої не було. Навпаки. Якщо ти скаржився, що болить рука чи нога, для вигляду відводили до лікаря. Він поверхово оглядав. А потім після повернення в камеру били ще сильніше. Саме по тих місцях, які боліли.

Були воші. Нас за це били, бо вважали неохайними. Насправді воші там живуть постійно в ковдрах. І вивести їх звідти неможливо в тих умовах.

Була в СІЗО російська медсестра років 45–50. Вона ненавиділа українців як націю, постійно казала про це.

По четвергах нас водили в баню. Давали хвилину, щоб помитися. Але баня була для нас черговим місцем катувань.

У бані катували електрошокерами

Росіяни напивалися цього дня, нас змушували ставати раком і водили електрошокером по мокрих тілах. Дерев’яними молотками-киянками лупили по хребту. Мені так зламали три хребці. Також били гумовими палицями.

Батька спалили живцем

Батько, досвідчений військовий, не вірив, що буде війна. Жартував про це. Загинув у Лукашівці. Його побратими казали, що він вивів з оточення 40 осіб. А сам повернувся за мною, встиг підірвати гранатометом кілька ворожих танків.

Того дня його і ще чотирьох українських військових росіяни взяли в полон. Є свідки, які бачили, як їх катували й спалили живцем у місцевій церкві. Потім обгорілі рештки тіл викинули обіч дороги між сусідніми селами Анисів і Бакланова Муравійка.

Батька шукали понад рік, тіло ідентифікували за допомогою ДНК. Спочатку поховали в Ніжині. Після деокупації Лукашівки не було мостів до Чернігова, тому обгорілі тіла повезли туди. Перепоховали наприкінці травня 2023 року на кладовищі «Яцево» в Чернігові.

Реабілітація

Реабілітацію проходив 10 місяців. Пів року в Україні, лікувався в 16 лікарнях. Чотири місяці був за кордоном: місяць в Ізраїлі й 99 днів у Латвії. Повернувся звідти на початку листопада. 19 місяців не був удома.

Начебто й безплатні в нас усі послуги, та сама МРТ чи КТ, наприклад. Але черга два-три місяці. А треба зараз. Доводиться робити. І так у всьому. Лікарям теж треба віддячити. Днями порахував — витратив 28 тисяч євро (понад мільйон сто тисяч гривень) на це. З урахуванням проїзду. Більшу частину цієї суми, тисяч 15 євро, мені назбирали чернігівці й Андрій Кужельний та Артем Ракітін, друзі по спорту. Одногрупниця оголосила збір в інтернеті. Решта — власні заощадження. І це ще не кінець. Попереду кілька операцій на щелепі, руці.

Рідний брат, на три роки молодший, зараз на фронті. Мати залишилася сама. У полоні тішило лише одне: я залишив після себе доньку й сина. Зараз багато хто каже, що дітей народжувати не на часі. А я хочу сказати, що це продовження роду.

З нашого СІЗО йшли на обмін дев’ять чоловіків. І вже потім випадково я дізнався, що мене додали останнім. Тим, щоб повернути мене додому, займався мій колега з минулої роботи. Теж охоронець. Піднімав усі можливі зв’язки в Україні й за кордоном, щоб мене витягти. І саме йому я завдячую тим, що вижив і перебуваю на рідній землі.

18 листопада ми поріднилися, я хрестив його донечку.

тортури війна воєнні злочини рф полон