Проблема самоідентифікації. Як адаптуватися до життя за кордоном — інтерв’ю з психологом

Наталія Терещенко — психотерапевтка у Відні, єдиний в Україні магістр Університету Зіґмунда Фройда у Відні, екссекретарка та членкиня Європейської асоціації психотерапії, членкиня Австрійської асоціації психотерапевтів та психотерапевток, має 10 років практики. Спеціалізація: психоаналіз, психоаналітична психотерапія, дитяча та підліткова психотерапія.

Наталія Терещенко в студії радіо Ö1 австрійського суспільного мовника

Діти

— Українці часто стикаються з тим, що діти 12–16 років дуже не хочуть залишатися за кордоном і вимагають повернутися. Чому така реакція саме в цьому віці?

Бо це підлітки, і вони проходять свій підлітковий вік і сепарацію від батьків, свою індивідуалізацію як особистості. Водночас на них накладаються ще й труднощі еміграції: вони мусять стати дорослими в новій країні й почати будувати своє життя в ній.

Вони планували жити по-одному, у них були одні цінності й бажання, а для того, щоб адаптуватися в іншій країні, потрібно дещо переоцінити і свої бажання, і свої принципи, видозмінити себе. До того ж накладається аспект вимушеної міграції, адже через війну вони не обирали цей шлях самостійно.

Діти 12–16 років одночасно проходять, умовно кажучи, два підліткових віки. І це надзвичайно складно

Тобто вони одночасно проходять, умовно кажучи, два підліткових віки. І це надзвичайно складно для кришталево крихкої психіки підлітка.

— Якщо мама чи багатодітна сім’я вирішила залишатися до кінця війни за кордоном, що ви порадили б, щоб допомогти їхнім дітям-підліткам?

Дітям треба шукати підтримку й опору в близьких людях, знаходити однодумців, виражати свої емоції, а якщо погано, то звернутися до спеціалістів по психологічну допомогу.

Це саме можу порадити й батькам, яким самим складно.

Навіть якщо ви просто хочете покращити свій стан, то, повірте, психолог вам у цьому дуже допоможе.

Зараз я працюю з дуже багатьма підлітками, то вони навіть своїм батькам кажуть: відведи мене до психотерапевта.

— Чи може це подвійне навантаження виховати більш стійку й адаптивну особистість?

Я знаю багатьох дітей, які давно переїхали в інші країни, але ця травма переїзду далася взнаки, і тому вони мають психологічні проблеми. Проте це все індивідуально, хтось зуміє використати проблеми для свого підсилення, а комусь вони зашкодять. Це залежить від того, наскільки ви вміло опрацюєте досвід і знайдете в собі ресурси розширити свою особистість і сприймати свою травму як ресурс розвитку.

Підліткам це зробити складніше, ніж дорослим. Адже вони ще тільки формуються, і тому, якщо на крихку у своєму підлітковому віці дитину накласти травму еміграції, імовірність того, що крихке зламається, таки зростає.

В еміграції, попри переїзд у безпечну країну, у підлітка можуть виникнути проблеми з відчуттям безпеки. Часто діти мають труднощі із соціалізацією за кордоном, тому що викинуті в новий світ, де дуже складно знайти нових друзів. Навіть якщо вони ходять до школи. Також це можуть бути проблеми із самооцінкою та самореалізацією.

Жінки

— Поговорімо про дорослих. Із якими психологічними проблемами найчастіше стикаються українські біженці?

Проблема з адаптацією та інтеграцією. Люди приїхали в нову країну, і треба дізнаватися, що і як працює, починати життя з нуля. Люди втратили свій колишній соціальний статус. Психологія навіть описує еміграцію як друге дорослішання або ж другий підлітковий вік. Це подвійне навантаження, і на нього йде багато розумової енергії.

І тут ми стикаємося з іншою проблемою — це виснаження, депресія, брак мотивації. Через труднощі інтеграції люди не знають, як їм рухатися далі, й можуть впадати в апатію, що також є природною.

Ще одна проблема — страхи й панічні атаки після пережитого травматичного досвіду.

— Як правило, сім’ї розділилися: дружина з дітьми поїхала за кордон, а чоловік залишився в Україні, й минуло вже досить багато часу. Чи можуть сім’ї взагалі зберегтися після цього?

Лише ті люди, які перебувають у стосунках, можуть зруйнувати ці стосунки або ж їх зберегти. Але справді є тенденція до розлучень, бо на відстані стосунки складно підтримувати. Але це обов’язковий сценарій.

— Є жінки, які поїхали з Києва та інших глибоко тилових міст, де відносно безпечно, але вони не повертаються до своїх чоловіків. Чому?

Якщо до війни в сім'ї були якісь непропрацьовані проблеми чи конфліктні ситуації, то війна стає приводом для довгої розлуки, яка призводить до розлучення.

— Природно, що дівчата, які вже довго самі живуть за кордоном, хочуть побудувати романтичні стосунки. Які проблеми можуть виникати тут?

Інтернаціональні пари мають удвічі більше домовлятися. Якщо пара з однієї країни повинна вирішити побутові й організаційні питання, то інтернаціональна пара ще й вивчити та призвичаїтися до культурних особливостей одне одного.

Це складно, тому що кожен у парі виростав по-своєму, йому розповідали в дитинстві інші історії, по-різному виховували й закладали різні моделі поведінки. Побудувати хороші стосунки — це важке завдання й складне мистецтво, навіть якщо йдеться про моноетнічну пару, а інтернаціональні пари мають вміти дуже добре комунікувати одне з одним.

Інтернаціональні пари мають удвічі більше домовлятися

Розповім історію з життя.

Одна моя колега виросла в Австрії, але не австрійка, родом із сусідньої країни. І вона одружилася з хлопцем її ж національності, який виріс на Батьківщині. Жінка звикла, що в Австрії на її слова інша людина має якось відреагувати вербально: або коментарем, або критикою. Натомість у неї на Батьківщині в одній із балканських країн заведено інакше: у відповідь на слова адресат може кивнути головою чи якось невербально показати, що почув партнера.

І ця культурна різниця створювала величезні проблеми. Жінка вважала, що партнер ігнорує її, що він нечемна людина і так далі. І тільки коли вони зрозуміли, що проблема в культурній різниці, змогли налагодити діалог. Чоловік пояснив: “Насправді я тебе чую, мені важливо, що ти говориш, просто я не звик завжди давати відповідь, бо в нас якщо ти вислухав жінку, то вже її почув”. А австрійське виховання не таке, у відповідь на звернення завжди треба відповідати, наголошено дякувати або не погоджуватися. Тобто комунікувати інтенсивніше.

Досвід

— Частина українців, які пожили чи живуть у Європі, описуючи свій досвід, кажуть, що в Україні дуже важко жити не через матеріальні чинники, а через токсичну культуру спілкування. Як нам цього позбутися?

Коли виникає злість, то найлегший спосіб її позбутися — зігнати на рідних. Хтось може накричати, хтось може сказати в’їдливе слово, хтось може промовчати, коли від нього чекають відповіді. Суть однакова.

Потрібно прожити цю злість зі своїми близькими так, щоб нікого не образити, не накричати й у відповідь не отримати порцію негативу.

Розповісти про свої почуття, не звинувачуючи й не переносячи свою злість на когось, а сказавши, наприклад, так: я злий, бо мене бентежить така-то проблема, тобто робити це в екологічний спосіб.

Інша людина може підтримати словами на кшталт: “Я розумію, що тобі складно, і це жахливо”. Так будується екологічна комунікація, і це те, що українці можуть запозичити зі свого інтернаціонального досвіду в Європі.

— Люди їдуть у Європу, пробують жити за європейськими правилами, їм подобається, у них виходить, але повертаються додому й знову починають жити за тими правилами, за якими їм не дуже хотілося б жити, але тут так влаштовано і тут усі так живуть. Чи взагалі можна перенести в Україну досвід, здобутий у Європі?

Усі зміни потребують часу, але обмінюватися досвідом — це дуже добре. Люди задумуються: “Що є в мені й у моїй країні хорошого і я хочу це залишити, а що можна, наприклад, вдосконалити і взяти якийсь досвід інших країн?”.

Коли виникають такі думки, це перший крок до вдосконалення себе й країни.

— Європейці ввічливіші й більш людяні через комфортні умови життя чи це результат правильного виховання в родині та школі?

Європейські країни після Другої світової, прагнучи уникнути нових конфліктів, змінили ставлення до дітей у школі. Двома словами це не опишеш, можна сказати, так, вони почали більш індивідуально ставитися до дітей. Але я зараз не хотіла б занурюватися в цю тему, бо багато українців може неправильно зрозуміти мої слова.

— У своєму фейсбуці ви викладали історію про те, що діти біженців із Балкан виросли й тепер повернулися з Австрії на Батьківщину. Наскільки масовий цей процес і чому він відбувається?

Статистики я не знаю, можу розповісти мотивацію конкретних людей, із якими розмовляла. Усі іммігранти крім інших клопотів мають проблему із самоідентифікацією. Люди запитують себе: “Хто я? Я тут прожив багато років, але не став австрійцем, і водночас я вже й не хорват”. Часом дуже складно знайти себе в цьому суспільстві й дати відповідь на це запитання.

“Хто я? Я тут прожив багато років, але не став австрійцем, і водночас я вже й не хорват”

Також мігранти з європейських країн бачать, що в них на Батьківщині значно легше чогось домогтися, легше мати нерухомість, там більше спілкування, більше родичів, які можуть підтримати. І після цих роздумів вони вирішують повертатися. Їхні батьки втікали від війни й хотіли гарантувати їм комфорт і безпечне середовище. Але війна закінчилася в них удома більш-менш безпечно, і їхні країни ще й пропонують хороші умови для життя. От тому вони й повертаються.

Але на Батьківщині їм хочеться повернутися назад до Австрії. Виникає синдром, коли людині важко вирішити, у якій країні їй хочеться жити. Її кидає то в одну крайність, то в іншу. Бо наша особистість складається з досвіду.

І якщо людина має досвід життя у двох країнах, то вона не може відрубати частину себе й позбутися досвіду. Тому такі вагання — це природно.

— Українці теж із таким стикаються, навіть люди, які пожили в Європі недовго, рік-півтора. Їм захотілося додому, вони повернулися у свої відносно безпечні міста, але згодом їх тягне назад у Європу, бо рівень життя й особистого комфорту там неймовірно високий. А потім знову накриває депресія і хочеться в Україну. Як знайти рівновагу?

Ми можемо лише приймати цю нашу душевну тривогу. Щоб із нею впоратися, були розроблені нові концепти, які кажуть, що мій дім там, де я є, що мій дім — це я сам чи сама.

Зараз дуже багато людей мігрує, сучасний світ зав’язаний на міграції. Мігрувати стало значно простіше, ніж раніше. Навіть благополучні австрійці їдуть жити, скажімо, у Німеччину, бо там підвернулася краща робота, а потім знаходять ще кращу в Нідерландах і їдуть туди. Тому потрібні філософські концепти, які допоможуть психіці адаптувати цей досвід.

Сучасний світ зав’язаний на міграції

Тому виникло поняття мультикультуралізму, і деякі люди називають себе International, що означає “я інтегрую в собі досвід різних країн, і це є я незалежно від того, де живу”.

Ця концепція передбачає, що я мушу облаштувати свій дім або свій соціальний і побутовий простір у місці, де зараз живу, найкращим чином, щоб почуватися безпечно й насолоджуватися життям.

Людям, які часто переїжджають, така філософія полегшує життя.

— Коли людина каже, що вона інтернаціональна, чи не втрачає вона своє коріння і бажання щось зробити для своєї країни?

Теоретично й практично так може бути. Але це вже соціальна відповідальність кожної людини, наскільки вона розуміє своє коріння і свою відповідальність.

— Здається, Юнґ писав, що речі, які ви бачили з дитинства, наприклад якесь дерево, дають вам психологічну стійкість, якщо ви живете поруч із ними в дорослому віці. А якщо люди туди-сюди їздять, то вони позбавлені цієї опори?

Так, можна про це філософствувати. Це складне питання

Травма тоталітаризму

— Чи справді українці й досі стикаються з психологічними травмами радянського минулого, адже вже виросло нове покоління після розпаду СРСР?

Ми з вами справляємося з наслідками тих травм, які пережили наші родичі та які вони не пропрацювали свого часу. Не сама травма має руйнівні наслідки для психіки, а те, що вона залишається непропрацьована. Тобто її не проговорили, не описали, загнали в глибину несвідомого.

Але в Радянському Союзі люди й не могли пропрацювати свої травми, бо все, що було травматичне в історії родини, замовчувалося. І це й досі має наслідки.

І досі від батьків дітям передається та сама заборона на висловлювання емоції

Наприклад, і досі від батьків дітям передається та сама заборона на висловлювання емоції. Бо в СРСР ви не мали права на емоції, зрештою, виявляти їх було ризиковано. Тобто передається не сама травма, а її наслідки. Зараз ми мусимо самі змінювати себе й працювати над отриманими в спадок не надто продуктивними моделями поведінки.

Тоталітарна система не давала проявлятися людям. Фрази “а раптом по мене прийдуть”, “не висовуйся”, “ти що найрозумніший/найрозумніша?” з тих часів, коли проявляти ініціативу було небезпечно. Досвід показував, що найініціативніших і найрозумніших знищували. І установки, що потрібно сидіти тихо, залишилися, навіть коли часи змінилися.

— Що означає пропрацювати травму предків? Часто вони давно померли.

Потрібно згадувати ці всі історії, які колись розповідали бабуся, дідусь. Можливо, спілкуватися з іншими людьми, які також пережили тяжкі події, й дізнаватися від них про те, що тоді трапилося. Це перепроживання минулого через його проговорення — ми ніби чистимося, пригадуючи родинні історії і називаючи речі своїми іменами.

Минуле — це частинка мене, але я сам вирішую, що я хочу вибудувати з цього досвіду, що хочу залишити собі, бо я можу вибудувати себе і також вибудувати нові моделі поведінки для дітей.

— Нещодавно я прочитав думку, що умовно покоління моїх дітей уже змогло переступити через цю травму минулого, але тут у нас знову війна, знову травми. Все повернеться назад?

Зараз у нас є знання про те, як можна справитися з психологічною травмою, і є можливість обговорити війну та навіть звернутися до психолога, прочитати якусь статтю на цю тему. Також важливо, що ми на війні захищаємо свою свободу. Ми захищаємо себе.

Ми обговорюємо це з дітьми, тобто вони знають правду, і це вже є опрацюванням нової травми. У нас є телефони, інтернет, майже немає людей, які десь переховуються на хуторах, позбавлені зв’язку з іншими й не можуть обговорювати поточні події чи бояться робити це.

Діти знають правду, і це вже є опрацюванням нової травми війни

Якщо порівнювати з радянським часом, то тоді людина всі страхи й переживання тримала в собі. А зараз ми відкритіші, ми обговорюємо одне з одним і можемо навіть проконсультуватися в психолога.

Травми радянського часу дуже допомагають опрацьовувати закони, спрямовані на декомунізацію. Бо вони сприяють проговоренню всього того горя, яке довелося пережити кожній родині українців.

Коли ініціатива йде від держави, то вона поширюється на все суспільство, задає напрямок руху. Тобто держава допомогла людям зняти бар’єр, який заважав говорити про пережите. А таке обговорення і є зціленням.

досвід підлітки жінки еміграція психологія