Слово і пістолет. Поети в Україні знову стають значущими фігурами

Якщо подивитися на нашу національну валюту, то на ній зображено п’ятеро політичних лідерів (два князі, два гетьмани й один президент, він же фаховий історик), один вчений і четверо поетів (Сковорода був передовсім філософом, але й поетом також). Тож поети в нашій історії — визначні персони.

Навіть поява фейків, які приписують Тарасові Шевченку (“Бідняк плаче, багач скаче”, “Отак подивишся здаля на москаля”), свідчить про те, що цитата відомого поета здатна легітимізувати певні меседжі в українських спільнотах. Пророки потрібні й у цифрову добу, а в умовах війни особливо.

Я з юнацьких років (а вони припали на 1990-ті) обертався в навкололітературних колах і звідтоді помітив таку тенденцію: поети в Україні стали чимось на кшталт субкультури, тусовки business to business.

Який вигляд мав типовий поетичний фестиваль у девʼяностих чи нульових: специфічна, дещо фрикувата публіка, серед якої відомі поети, маловідомі поети, невідомі поети, поети-початківці й майбутні поети. Річ у собі, герметична спільнота, цікава самим собі, а ще студентам-філологам, вчителькам української мови та літератури і поодиноким шанувальникам красного письменства.

Я дещо перебільшую, але явище було немасовим, малопомітним, андеграундним — із цим важко не погодитися. З початком війни я опинився в підрозділах “робітничо-селянської армії” — стрілецькі батальйони комплектувалися переважно хлопцями без вищої освіти, представниками найпоширеніших професій. Це була нагода перевірити, чи знають у народі сучасних поетів.

Про Жадана чув лише один боєць, більше ніхто й ні про кого

Про Сергія Жадана чув лише один боєць, який замолоду обертався в неформальних колах Харкова, більше ніхто й ні про кого. Але не можу сказати, що геть усім побратимам байдуже до поезії: часом у хвилини дозвілля перекидалися цитатами зі шкільної класики (переважно з Шевченка чи Котляревського). Якось до нас під Бахмут приїхав Павло Вишебаба, хлопці питали мене:

“А що то за один?”
“Один із найпопулярніших поетів сьогодні”, — відповів. Це мотивувало. Бійці охоче брали збірку поезій з автографом Вишебаби.

Артур, наш водій, був тоді на виїзді й на виступ Павла Вишебаби не потрапив, але і йому дісталася збірочка. Він зосереджено погортав сторінки:
“От і добре, відвезу додому. Якраз днями говорив з Олькою (дружиною. — Авт.), то вона казала, що хоче зібрати домашню бібліотеку. А ця книжка в нас ще й з автографом буде”.

Культурні запити Артура — цікавий кейс. Сам він виріс у селі, рано осиротів, треба було заробляти, не до навчання. Їздив на заробітки то до Києва, то до Європи, а потім сів за кермо фури. Про його музичні уподобання я вже згадував. Але найбільше він мріє сходити в оперу й театр.
“Приїдемо якось до тебе в Київ з дружиною, зводи нас, будь ласка, щоб і сам театр був красивий, і вистава цікава”, — чув від нього безліч разів. Дуже сподіваюся втілити цю мрію побратима.

У масах не знали про сучасних поетів не тому, що “страшно далеки они от народа”, а тому що бракувало, кажучи воєнною мовою, засобів доставки поезії. Усім відомо, як зменшилася за роки незалежності кількість книгарень, майже повністю вмерла друкована преса, а дізнатися про якісь культурні заходи в доінтернетівську добу можна було тільки в разі, якщо ти належиш до тусовки.

Та й соцмережі теж мають свої алгоритми: житомирський далекобійник, який цікавиться автівками й групами на кшталт “чоловічий гумор”, навряд чи дізнається про “Книжковий Арсенал” чи театральний фестиваль.

Ще зовсім недавно в кінотеатрах українське кіно практично неможливо було побачити. Тільки володарі таємних богемних знань могли знати, де й коли можна подивитися якийсь вітчизняний фільм (їх знімали небагато, але в усі роки незалежності). Але часи змінюються.

Вірші з телефона

Майдан у багатьох сенсах поворотний момент, і для поезії також. Соцмережі на той час були достатньо розвиненими, щоб у них міг “віруситися” контент. Зокрема, і поетичний. Показово, що перші поезії, які охопили широкі маси, були написані… російською. Пригадуєте “Здравствуй, мальчик за серым щитом…” і “Никогда мы не будем братьями”? Перший написала Тетяна Малахова, другий — Анастасія Дмитрук.

Поетки ніколи не належали до першого ешелону, не були зірками літтусовки. Тетяна належить до радянського покоління, Анастасія була на той час іще студенткою. Кажучи щиро, я не вважаю згадані вище вірші якимись вишуканими чи витонченими, з високою ліричною “доданою вартістю”.

Вони цінні іншим: поверненням поезії в народ. І те, що “зайшли” саме російськомовні опуси, теж симптоматично, бо тодішній масовий український читач, навіть коли він був ідеологічно проєвропейським, був перегодований російським контентом.

Вірш Анастасії Дмитрук помітно збурив “запоребрик”: зрозумілою їм мовою виголошувалася аксіома сьогодення: хоч би що ви там казали б, ми ніколи не будемо братами. Російські поети навіть заходилися писати гнівні “відповіді”, але нас то вже не обходило, бо в нас настала нова доба. З новими поетами.

Розвиток соцмереж вирішив питання засобів доставки поезії. На відміну від прози чи драматургії, яким треба на довший час захопити увагу читача, лірика більше відповідає запитам сучасного юзера: зупинився, прочитав і пішов далі.

Лірика, як і соцмережі, — царина емоцій, вони створені одне для одного

Лірика, як і соцмережі, — царина емоцій, вони створені одне для одного. Відтак українським інтернетом гуляє сила-силенна різних віршів: від примітивних до по-справжньому майстерних, від дотепно-злободенних до глибоких і перевірених часом. Навіть, як ішлося вище, підробки (а це завжди ознака популярності) трапляються.

Поети знову опиняються в центрі суспільної уваги, а нерідко й скандалів. Сергій Жадан із найвідомішого в тусовці перетворився на справжнього селебриті. Достатньо згадати, як усі таблоїди обговорювали його ймовірний роман зі співачкою Христиною Соловій. Або, наприклад, Юлію Сидорову на псевдо Куба, відому у ветеранських колах і світі моди українську бойову медикиню, “якій сам Жадан присвятив вірш”.

Пророки і лжепророки

У часи війни активізуються пророки і лжепророки. Останні розповідають про завершення війни за два-три тижні, перші живуть тим життям, про яке пишуть. Я маю на увазі наших фронтових поетів. І це не акини, які творять за принципом “що бачу, про те й пишу”. Це люди з особливою чуттєвістю і чутливістю. Такі як Максим Кривцов, що недавно загинув на Донеччині.

Автор лише однієї збірки, який воював із 2014 року з невеликою перервою. 33-річний чоловік христоподібної зовнішності. Його загибель серед тисяч інших стала, без перебільшення, трагедією національного масштабу.

Знову ж таки завдяки сучасним засобам доставки поезії багатьом вірші Максима стали відомі, вже коли він загинув. А в цьому є своя зловісна закономірність: так було з багатьма рок-музикантами, письменниками, художниками, слава до яких приходила вже після смерті.

Нова генерація

До війни здавалося, що ми живемо в добу, коли блогери ладні замінити всіх: журналістів, письменників, експертів, піарників, рекламістів і ще бозна-кого. Але воєнний час вносить свої корективи. “Пиляти контент” для блогу, будучи військовослужбовцем бойового підрозділу, зовсім непросто.

Так, можна знімати кумедні відосики для тіктоку на дозвіллі, а от вести онлайновий щоденник часом просто неможливо. Є дві великі перешкоди: брак часу і необхідність приховувати інформацію, яка цікавить ворогів (місце розташування, військова техніка тощо). Написання великих прозових творів потребує значного ресурсу, а от вірш можна опублікувати будь-якої миті в соцмережі.

Є різні теоретичні підходи для того, де є місце справжнього митця: в усамітненні й шляхетному вивищенні над посполитими чи в центрі ключових суспільних процесів.

Постмодерні концепції вчать, що ніхто нікому нічого взагалі не винен. Але ми живемо в специфічний час, коли голоси тих, хто воює, у пріоритеті. Маємо вже цілу генерацію людей, які виросли і сформувалися на війні.

Олена Герасим’юк і Ярина Чорногуз зустріли Майдан у юному віці, стали відомі передовсім як громадські активістки, згодом як учасниці війни (обидві є бойовими медикинями), згодом і як поетки. Ярина Чорногуз цьогоріч номінована на Шевченківську премію з літератури.

Працює доволі просте правило: вірші медійної людини швидше помітять, аніж опуси людини, яка занурена виключно в літературну тусовку. Вірші про війну, написані її безпосередніми учасниками, цінні пережитим досвідом, їм більше повірять, ніж тим, що написані з безпечної дистанції.

Можна було б говорити про принципово нову генерацію в літературі, відірвану від усіх попередніх формацій, але це було б категоричним перебільшенням. Ярина Чорногуз — літераторка в третьому поколінні.

Вірші про війну, написані її безпосередніми учасниками, цінні пережитим досвідом

Однак, смію припустити, якби вона пішла шляхом типової “смолоскипівської” поетки, то навряд чи була б знаною за межами літтусовки. Але той факт, що вона відома як активна захисниця української мови, феміністка, громадська діячка і бійчиня розвідвзводу морської піхоти, автоматично відкриває для неї значно ширші горизонти визнання як для літераторки.

Вірші Ярини Чорногуз знає не лише стала аудиторія поціновувачів літератури, а й фронтовики, ідеологічні однодумці. Її поезія стоїть на трьох китах: власному бойовому й життєвому досвіді, культурологічній глибині (гуманітарна освіта в НаУКМА плюс спадковість) і гострій манері висловлювання:

ось я перекидаю на бік тіло жінки, що врятувала кілька життів, але не своє.

століття тому мішок 200 назвали б білим саваном для ангела у плоті.

назвали б століття тому, але я не назву.

я пожинаю плід війни, що може виросте у міфи,

що навряд процвіте пам’яттю більше ніж в одній непомітній квітці випадковості, в моїх напівдаремних очах свідка,

але завжди він вижметься у забуття.

адже плоди війни — це втрати, що залишаються невидимими та забутими для всіх очей,

окрім кількох.

і їхня вага вимірюється кількістю

і їхня спілість — це літровість залишеної крові у евакмобілях

на обземлених військових штанях

на ношах, які немає сенсу відмивати,

на рукавичках, які порвуться на руках,

це розсіяність серед землі

і серед міста

відірваних частинок тіла,

коли серед сходу і заходу, серед відсутності сонця

тебе кличуть трьома словами по рації

жати плоди війни.

спілі плоди війни — це сліпі спокої вбережених міст.

Павло Вишебаба — поет також з “активістського тіста”. Він відомий своєю природозахисною, громадської діяльністю, а лише після того, як у 2022-му став бійцем 68-ї єгерської бригади, прославився і як автор збірки “Тільки не пиши мені про війну” — однойменний вірш швидко став вірусним в українському сегменті соцмереж.

Як поет Павло розгорнув чималу гастрольну діяльність із презентацією своєї збірки — як у тилу, так і безпосередньо на фронті, серед бійців Сил оборони.

Є й ті, хто прийшов на фронт із літературної тусовки, як-от Олекса Бик та Артем Полежака. Олекса був завсідником дуже багатьох літературних і музичних фестивалів, але по-справжньому відомим став у 2014-му. Його пісня “Добровольці Божої чоти”, що стала саундтреком до однойменного фільму Леоніда Кантера, є однією з перших пісень про нашу війну.

Останнім часом Олекса, щоправда, скаржиться на брак часу на написання і презентацію віршів, однак періодично викладає їх у мережу.

Артем Полежака пішов на фронт уже популярним, але його воєнна лірика, яка на тлі багатьох мінорних творів вирізняється гумором і дотепністю, зробила його відомим у значно ширших колах.

Вітя і до війни був дебілом.

Тупо по жизні, та плюс ще наркотики.

А скажуть: “От бач, що війна наробила!

Бідні наші, нещасні котики...”

Сірьога бухав, вважай, що з дитинства,

Раз пляшку замість гранати кинув.

А люди скажуть: “Як став ото триста,

Вернувся і з горя п'є без упину”.

Славік сидів за вбивство і кражу.

Дому нема — хоч вертайся за ґрати.

Візьметься знов за своє, а скажуть:

“Це ж вони ТАМ всі навчились вбивати...”

А Вова, наприклад, був будівничий.

Вова, як Вова — людина проста.

Прийде з війни, відпочине як личить,

І піде робити нові міста.

Андрюха до справи візьметься знову,

Залишивши спогади в шанцях заритими,

І вулиці міст, що збудує Вова,

Андрюха засадить деревами й квітами.

Не менше, не більше — нам більше й не треба,

Дасть бог, коли вийдем живими із бою,

Повернемось якось додому й до себе,

Щоб стати нарешті самими собою.

У класичних “поетиках” минулого, як-от у трактаті Нікола Буало “Мистецтво поетичне”, часто згадувалося про митця як про людину взірцевих моральних принципів. Із часом ці погляди зазнавали неабияких ревізій. Але від поетів-фронтовиків сьогодні теж очікують певної взірцевості.

enfant terrible

Однак у ветеранському літературному середовищі є свій enfant terrible — Влад Сорд. Він, безумовно, талановитий літератор, автор гімну 93-ї механізованої бригади “Холодний Яр”, видавець, який дав життя кільком спільним збіркам поетів-ветеранів і чималій кількості містично-фантастичної літератури. Однак шлейф скандалів (про незаконне носіння державних нагород, бурхливі еротичні пригоди і важкі звинувачення в шахрайстві) помітно зіпсували імідж Влада. Втім, я не можу сказати, що це знецінило його вірші.

війна поезія література