Вакуум між життям і смертю. Репортаж із деокупованої Харківщини

Зараз у цьому місці вже немає відчуття напруженості, яке завжди наростає, коли наближаєшся до лінії фронту. Вона тепер за 70 км звідси. Але пекло, яке тут було ще зовсім недавно, відчувається фізично холодом запустіння та руїни, запахом гару. Він нависає над селом, хоча після того, як згасла остання жаринка на згарищі, минуло півтора року.

Напис невідомого No «Stop a moment!» на стіні зруйнованого будинку заскочує зненацька. Здається, мить тут зупинилася назавжди, але не від щастя і повноти життя, а рівно навпаки. Тут чути ту тишу, яка настає після великих битв. Важко передбачити, що саме вона принесе: смерть чи життя.

Але перше слово в цьому посланні «No», мабуть, дописав той, хто не погоджувався, щоб такий стан речей тривав вічно.

Лінія фронту пролягала посеред села, по річці, яка ділить його на дві нерівні частини. Мальовничі береги, високий правий і низький лівий, густо поросли очеретом (комишем), від якого пішла назва села Велика Комишуваха. Природа тут підкреслено пишна, контрастує з руйнівними наслідками творіння людських рук.

Хлопчик на велосипеді

Ми не сподіваємося побачити людей. Але на дорозі перед нами чути рух. Це здається неймовірним, але нам назустріч уздовж зруйнованих будинків їде хлопчик на велосипеді. За ним повільно тягнеться невеличке стадо баранів. Побачивши нас, хлопчик зупиняється і віддає честь по-військовому, витягнувшись і приклавши руку до скроні. Це Назар Коритко, йому 11 років. Він розповідає, що в селі люди є, і немало — близько 80 осіб (із 900, які тут жили до 2022-го). Це ті, хто вирішив повернутися і відбудувати свої хати.

Дітей у селі дуже мало, лише кілька. Назар вчиться онлайн, допомагає батькам. Він спорудив блокпост біля своєї хати і разом із молодшим товаришем віддає честь українським військовим, які проїжджають повз. А також про всяк випадок незнайомим людям. Поки ми розмовляємо, на вулиці зʼявляються й інші.

Люди в зоні бойових дій зазвичай охоче розповідають про пережите. Неначе в них є потреба прокричати світові: «Ми є, ми вижили, і ось наша історія!». Вони кидають свої справи і виходять на вулицю, щоб погомоніти із сусідами, родичами й заїжджими журналістами. Говорять наперебій, доповнюючи одне одного важливими деталями. Мабуть, саме так у давнину створювалися епоси, коли пережитий досвід вихлюпувався на вулиці, з часом набуваючи художньої форми.

Знищення школи

Перші два тижні великої війни після 24 лютого 2022 року село переживало шок. Ніхто не розумів, що робити і чи потрібно вивозити родини. А якщо вивозити, то куди саме. Хтось виїхав одразу, ще в березні. Дехто, навпаки, приїхав у село з Ізюма, куди вже підходила російська армія, в надії на порятунок.

42-річний Віталій Єськов працював на автозаправці в сусідньому селі. У перші ж дні після авіанальоту її було повністю знищено.
Остаточне рішення виїхати з Великої Комишувахи Віталій, як і більшість сімей, прийняв після знищення школи. До того люди ховалися в погребах і сподівалися, що скоро все мине.

64-річна Раїса Бібілашвілі, колишня інженерка з охорони праці, сиділа біля вікна й пила каву, коли прямо над нею пролетів винищувач. Вона подумала: «Зараз допʼю каву й піду в підвал». Але не встигла, бо літак зробив коло, за ним друге й скинув бомбу. Жінку засліпив яскравий спалах. Їй здалося, що бомба впала в неї на подвірʼї. Поцілили в школу. Там було бомбосховище, але люди туди, на щастя, не ходили. Не встигали, та й переважно ховалися у своїх підвалах і погребах. У хаті Раїси вилетіли всі вікна, пошкодилися дах і стіни. «Треба виїжджати до дітей», — вирішила вона тоді.

Вибух тієї «доленосної» бомби, що зруйнувала школу, чула й 51-річна Ірина Титаренко. До неї з Ізюма приїхали сини з дружинами й онучка Аліса — думали, що в селі буде безпечніше. Ірина, на той момент ще директорка дитячого садка (пізніше його розбомбили), побігла з чотирирічною Алісою до погреба. Дорогою вона сказала дитині, що це гра, що на них напав змій і вони біжать ховатися в печеру. Сказала так, щоб дитина не налякалася. «У печеру!» — зраділа дівчинка і включилася в гру.

Поки ми розмовляємо, Аліса катається на велосипеді навколо нас, сміється, грається з калюжею і зовні схожа на звичайну дитину. Хоча і їй тепер, як Назарові Коритку, як і кільком іншим тутешнім дітям, доводиться звикати до руйнувань і сприймати їх як нормальний стан речей.

Руїни і здичавілі тварини

У перші тижні війни крім школи росіяни розбомбили в селі свинокомплекс, ферму, зерносховища, будинки людей. Люди вискакували з хат у чому були й виїжджали, кидаючи господарство. Відвʼязували худобу: корів, телят, свиней. Свійські тварини порозбігалися по селу. Корови, свині, а з ними собаки й коти обʼєднувалися, рили ями, пили з них воду.

Створювалися й дивні тандеми. Люди бачили собаку й свиню, які скрізь ходили разом. Пес захищав свиню, відганяючи всіх охочих її зарізати. Тварини були першими, хто підривався на мінах і розтяжках, залишених росіянами.

У квітні українські військові почали евакуацію, тому перед російською окупацією із села виїхали майже всі. Ті одиниці, що лишилися на свій страх і ризик, — люди старшого віку, і їхня доля сумна. Дві жінки загинули від уламків ракет. Один чоловік повернувся до хати, лише щоб узяти щось зі свого подвірʼя, і також загинув.

Подружжя Ткалів, обом за 80, не захотіли покидати домівку, попри вмовляння дітей.

«Хочемо померти вдома». Так і сталося. Афанасович тримав на руках свою дружину після того, як снарядом їй відірвало обидві ноги. Жінка померла в нього на руках. «Я до неї: “Надю, Надю”. Гукнув людей. “Зараз тобі укольчик зроблять”. А тоді дивлюся — вже не треба укол… Ноги на сухожиллях теліпаються. Узяв ножик, одрізав, склав біля неї ніжки, замотав у ковдру».

Це він розповідав одразу після похорону дружини своїй сусідці Тетяні Мусієнко, подзвонивши їй у Чехію, де вона була з дітьми. Тетяна спершу, як і всі, ховалася в погребі, але недовго. Вирішила, що не витримає моральної відповідальності за онуків.

Афанасович плакав у слухавку й говорив, говорив, говорив, адже в селі під час окупації більше ні з ким було побалакати. Тетяна слухала його на одному подиху й також плакала. Чоловік тільки час від часу питав: «Таню, ти тут?».

Сам Афанасович дочекався деокупації села на початку вересня 2022-го і невдовзі помер.

Повернення додому

Коли перші мешканці села поверталися додому, це було у вересні 2022-го, ще диміли школа і магазин, будинки стояли без дахів, а вулицями блукали здичавілі свійські тварини.

Собаки, які раніше гавкали на людей, тепер ішли до них і просили їсти. Люди були шоковані від руйнувань, які побачили. Хтось знаходив на місці свого будинку лише згарище.

50-річна Тетяна Мусієнко у квітні цього року повернулася з Чехії й стояла перед своєю пошкодженою хатою, коли до неї раптом вибіг сусідський пес Джек, який пережив окупацію. Вона обняла його і тільки тоді заплакала. Джек став жити в Тетяни. Спочатку він ще брав миску з їжею і відносив на рідне сусідське подвірʼя, стеріг його. Але сусіди не повернулися. Тетяна ніколи не думала, що так любитиме чужого собаку.

Вони з чоловіком вирішили відбудовувати хату й відроджувати господарство: купили курей і качок, засадили город. Вже зібрали перший врожай. Поки ми розмовляємо біля посіченого кулями й уламками трактора, Джек не відходить від нас ні на мить.

Ірина Титаренко, яка гуляє біля нас із онучкою, розповідає: «Коли повернулася сюди, весь час плакала, до цього неможливо звикнути, було дуже страшно й жодної надії. У нас був приліт прямо у вікно, завалило стіни. Але ми заклали зсередини шлакоблоком, а недавно й цеглою. У хаті меблів немає. Є тільки одне ліжко й стільці — все, що залишилося. У всіх так. Щось намокло, бо даху не було, щось вкрали. А в нашій хаті ціле стадо кіз жило, то там таке було, що не дай бог».

На сусідній вулиці порається біля вікон Раїса, зрізає пінку й замазує щілини в недавно встановлених вікнах. Вона живе сама, але винаймає робітників і вже багато зробила в будинку. Є електрика, у дворі колонка для води. Опалення ще не провели, тому відремонтувала пічку й опалює дровами лише одну кімнату, де спорудила тимчасову лежанку.

Раїса під час окупації жила в Дніпрі, а в підвалі її хати жили росіяни. Після них зникла домашня техніка і навіть старий телевізор «Самсунг», що був у погребі. «А килими залишилися», — сміється жінка.

«Можу показати написи російською мовою», — каже Раїса і веде нас у підвал. На стіні великими літерами: «Ви – Росія». Там же вона зберігає й уламки снарядів РПГ, які знайшла на своєму городі в бурʼянах.

Її сусід, шкільний учитель інформатики Толік Темний, приїхав у село після звільнення, відчинив свої ворота й зі словами «Ну от я і вдома» зачинив їх назавжди й поїхав назад. Від його великої хати, найбільшої на вулиці, лишилися тільки ворота й купа будівельного сміття.

На сільській вулиці раптом зʼявляється авто. З нього вивалюється чоловік середніх років. Від нього густо тхне алкоголем. Друзі привезли його до колишньої хати.

52-річний Олександр Красіков, поглянувши на розбитий снарядами будинок, став кричати й нецензурно лаяти російських агресорів і Путіна. Його обличчя розчервонілося, руки стиснулися в кулаки. У свої страшні прокляття він вкладав увесь біль і гіркоту за поламане життя. Вилаявшись, він повернувся до мене і зі словами «Пробачте мені» сів у машину й поїхав. Не в змозі повернутись у хату, яку збудували ще його батьки, він регулярно виконує такий ритуал. Неначе від того може бути якесь полегшення.

Цьому ніхто не дивується. Люди пояснюють: у село повернулися ті, у кого вцілів каркас будинку й стіни. Ті «щасливчики» вже встановили дахи й вікна.

Хтось уже й живе в селі, а хтось приїздить із сусідніх сіл у надії відремонтувати будинок і переїхати туди до зими.

Але й тепер тут не цілком безпечно, хоча бойові дії вже далеко. Війна залишила по собі міни, що не розірвалися, а подекуди й ворожі розтяжки. Один чоловік уже загинув, підірвавшись на розтяжці, після повернення додому.

«Я тільки тут щасливий»

82-річна Олександра Щебетун, жінка в яскравому квітчастому халаті, йде, розмахуючи руками, її переповнюють емоції. Вона народилась у перші роки Другої світової. «Я-то її не памʼятаю, її батьки пережили. Але кажуть, що та війна не така страшна була. А зараз страшне! Яке село було велике Комишуваха, а лишився один хуторок!».

Сергій Блонський, чию тещу вбило під час окупації, також повернувся. Хата була пошкоджена, город заріс бурʼянами. Але вони з дружиною навели порядок, зібрали врожай. У дворі вже ґелґочуть гуси й лежать яскраві жовті гарбузи. Сергій показує патрони калібру 12,7 мм, які знайшов у себе на городі. Такі «артефакти» є в кожного, вони збирають їх для памʼяті, хоча кажуть, що на брухт.

Вже смеркає, і наостанок я все ж таки запитую в людей: який сенс серед цього згарища відновлювати свої будинки? Адже це точкове відновлення життя серед суцільної руїни і цілковита відсутність інфраструктури.

«Я тільки тут щасливий, — каже Сергій. — Босоніж ми тут бігали, каталися на велосипедах, із річки не вилазили, рибалили. Щука, карасі, краснопірка, вʼюни, піскарі — тут усе було. Розумієте, це наше, своє».

На це запитання тут усі відповідають однаково: «Це наше, тут справжня свобода, тут ми щасливі».

Відновлення всупереч логіці та обставинам

«Татари ж також спалили Київ дощенту, але ж його відбудували», — каже Сергій, хитро примруживши око. «Так, але ж то було в 1240 році...» — відповідаю. І замовкаю. Чути тільки, як шумить комиш на річці й шматок шиферу постукує на зруйнованому току, додаючи загальній картині трохи ноток хорору.

«Татари ж також спалили Київ дощенту, але ж його відбудували»

Заснована в середині XVIII століття запорозькими козаками Велика Комишуваха вже зазнавала страшних потрясінь. У 1932–1933 роках внаслідок штучного голодомору в селі померло близько 400 людей. А тепер мешканців лишилося ще менше, ніж тоді.

Коли ми виїжджаємо із села, нас наздоганяє машиною місцевий фермер, щоб сказати: «Бачите цю школу? Вона Другу світову пережила, а цю війну — ні».

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україні знищено 1,5 мільйона домогосподарств, а ще дороги, залізничні колії, аеропорти. І якщо міста колись будуть відновлюватися, у цьому немає сумніву, то відновити села здається безнадійною справою.

Та все ж таки за 70, 50 км від лінії фронту, яка все ще гаряча й коливається в різні боки, знизу йде рух до відновлення життя. Всупереч логіці та обставинам.

Цей рух неспинний, як трава крізь асфальт, як комиші в Комишувасі, як спасіння душі Фауста. І, можливо, одного дня випадковий перехожий зітре перше «No» перед написом, зробленим просто посеред пекла під час війни.

деокуповані регіони харківщина