Черга за протезами. Як працює реабілітаційний центр “Галичина” і з чим є проблеми

Скрипучий ліфт

На прохідній державного реабілітаційного центру “Галичина” стоїть більярдний стіл (доволі типовий елемент будь-якого місця, де реабілітуються військові), а також невелика капличка й широкий ліфт, на якому написано, що користуватися ним можуть тільки ті, кому це потрібно.

До ліфта після перекуру під’їжджає військовий на колісному кріслі, натискає на кнопку виклику, і кабіна з гуркотом рушає з місця. Старенький ліфт доводиться чекати кілька хвилин.

Тьмяне світло, вузенькі коридори, старі меблі й скрипучий ліфт — ось що помічаєш одразу, як заходиш сюди. Однак нехай зовнішній вигляд не вводить вас в оману: “Галичина” працює у сфері фізичної та психологічної реабілітації людей з інвалідністю вже 20 років.

До початку повномасштабного вторгнення тут жили й проходили реабілітацію люди з інвалідністю. Також для них тут проводилися літні курси, на яких можна було опанувати 27 спеціальностей. Після 24 лютого 2022 року центр тимчасово припинив свою роботу й почав приймати переселенців. Від грудня 2022-го, коли з фронту стало повертатися багато поранених і травмованих військових, працівники “Галичини” зосередилися на їхній реабілітації.

Зараз військові з важкими травмами тут проживають і проходять реабілітацію, а ті, хто втратив кінцівки, чекають свої протези. Із цим виникають серйозні проблеми.

Просто стояти

На першому поверсі реабілітаційного центру міститься спортзал, де військові щодня виконують вправи із самого ранку до вечора.

Інтер’єр цього залу трохи відрізняється від старенького ремонту коридорів “Галичини”. Саме це приміщення нещодавно оновили, щоб військовим було комфортніше. Приватні благодійники передали для центру спортивне спорядження і профінансували оновлення залу.

Під час деяких вправ військові можуть просто стояти. Те, що для звичайної людини є відпочинком від тренування, у травмованої людини забирає багато зусиль — тіло без кінцівки втрачає опору й тримати баланс дуже важко.

У цьому залі лише один військовий має протез — дужий чоловік із татуюваннями на руках, який займається на силовій станції. У нього протезована ліва нога. Решта відвідувачів залу виконують вправи без протезів — ще чекають на них.

Це ілюстрація великої проблеми, яку спричинила війна. Компанії, які роблять протези кінцівок, — і українські, і закордонні, — не були готові до величезного попиту, який виник після повномасштабного вторгнення, тож тепер військові змушені стояти в черзі, щоб отримати протези.

Протези рук чекають довше

“Найбільше проблем виникає з протезами верхніх кінцівок, — каже реабілітолог Юлія Світлик. — Кілька днів тому я розмовляла з представниками підприємства, що займається протезуванням, і вони розповідали, що раніше могли встановлювати один-два протези рук на рік, а тепер їх потрібно сотні”.

Юлія Світлик — невисока жінка зі світлим волоссям, блакитними очима й спокійним голосом. Вона працює в “Галичині” вже 20 років і помітила, що реабілітація військових трохи відрізняється від її минулого досвіду. Військові дисциплінованіші, тож із самого ранку вони вчасно приходять у спортзал для виконання вправ. У них є сильна мотивація — якнайшвидше повернутися на фронт або ж додому, до своєї родини.

Зазвичай реабілітація після лікування травми може тривати 3–4 місяці, розповідає Юлія Світлик. Але через довгі черги подеколи доводиться чекати протези ще кілька місяців. Військові самі обирають місця, де вони протезуватимуться, тож час очікування залежить від того, як те чи інше підприємство справляється з попитом.

На протези нижніх кінцівок також є черга, але не така велика, як на протезування рук. Це пов’язано з тим, що протези нижніх кінцівок були більш затребувані ще до повномасштабного вторгнення, пояснює Марія Коваль, завідувачка відділення медичної реабілітації центру “Галичина”.

“Раніше які причини травм були у наших пацієнтів: ДТП, наприклад, чи захворювання артерій і вен нижніх кінцівок, через діабет могли ампутувати ноги. Це все стосувалося саме нижніх кінцівок. А зараз через війну ми стикаємося з відривом і нижніх, і верхніх кінцівок, до цього підприємства не були готові”, — каже Марія Коваль.

Як потрапити в “Галичину”

Через відсутність складових для протезів черга виникає ще й у сам реабілітаційний центр. Адже військового без протеза просто так відпустити додому не можна, а отже, наступний пацієнт має чекати, коли звільниться місце.

На ампутованій кінцівці без протеза виникає ризик появи невром (пухлина або патологічний ріст нерва) та остеофітів (наріст кісткової тканини). Якщо такі нарости з’являться, кінцівку доведеться знову оперувати, адже невроми й остеофіти заважатимуть носити протез, спричинятимуть сильний біль.

Крім того, пацієнт постійно повинен виконувати фізичні вправи, щоб після протезування мати змогу повернутися до нормального життя.

“Без фізичних навантажень м’язи атрофуються, амплітуда рухливості суглоба зменшується. Якщо людина втрачає нижню кінцівку, то весь її опорно-руховий апарат, спина починають страждати, адже втрачається точка опори. Тому пацієнт потребує корекції і нагляду лікарів”, — пояснює Юлія Світлик.

Поки ті, хто перебуває в “Галичині”, чекають свій протез, черга охочих туди потрапити розростається.

Зараз у “Галичині” у Львові перебуває 90 військових, однак у реабілітаційного центру є ще один корпус у містечку Великий Любінь за годину їзди від Львова. Зараз там проходять реабілітацію 180 осіб.

Щоб розмістити більше людей у львівському центрі, торік тут збільшили кількість палат для проживання. Зробили ремонт на п’ятому поверсі, де раніше містився навчальний корпус. “У нас, знаєте, палати такі, що в них розміщують по 5–6 людей, але виходимо з того, що є”, — каже Марія Коваль.

У “Галичину” можна потрапити за направленням із військових госпіталів чи військових частин. Якщо військовий був демобілізований, він може потрапити на реабілітацію за направленням сімейного лікаря, розповіла Марія Коваль.

Ерготерапія

У лабіринті кабінетів на першому поверсі ховається невеличка кімнатка ерготерапії. Вона радше нагадує кімнату для дітей — на столі біля кахельної стіни стоїть дошка для розвитку моторики рук. Такі часто можна побачити в дитячому куточку ресторану чи вдома в людей, які виховують маленьку дитину.

На іншому кінці кімнатки стоїть звичайний стіл із буденними предметами: рамкою з фотографією, годинником і книжками. Біля них іграшки: конструктор, пірамідка з різнокольоровими кільцями, пластилін і виліплені з нього фігурки. І кілька іконок.

Посередині кімнати стоїть ще один столик із дерев’яними фігурками, які можна пересувати.

Однак це приміщення використовують не для того, щоб зайняти чимось дітей пацієнтів, а для ерготерапії дорослих. Це практичний метод лікування — за його допомогою пацієнтів вчать користуватися протезами й виконувати буденні вправи.

Біля кожного столика тут сидить пацієнт. Військовий Дмитро в помаранчевій футболці пересуває фігурку на дошці для розвитку моторики. Шкіра на його руках нерівна, на ній помітні червоні шрами від бойових травм.

Ерготерапевтка Леся Федак розповідає, що внаслідок травм жоден суглоб руки Дмитра не працює нормально. Такі елементарні рухи спричиняють сильний біль.

За словами Лесі, Дмитрові знадобиться ще близько трьох місяців, щоб суглоби почали нормально працювати. Проблема в тому, що після травми під час лікування він п’ять місяців не виконував жодних вправ. Коли приїхав у реабілітаційний центр, його рука взагалі не рухалася, навіть пальці.

Цього можна було уникнути, каже ерготерапевтка. Після операції Дмитрові треба було виконувати прості вправи, щоб рука не застоювалася.

Салати

Посеред кімнати інший військовий у сірій футболці й також зі шрамами на руках розминає м’ячик із паперу.

Ця вправа не викликає в нього болю, але рука також працює не “на повну потужність”. Щоб стиснути руку в кулак, йому потрібно 10 хвилин розминати паперовий м’ячик. А згодом пальці без вправ знову “завмирають”. З ерготерапевткою військовий намагається повернути втрачені функції м’язів.

На іншому кінці кімнати військовослужбовець Арсен із широкою усмішкою опановує побутові навички зі своїм протезом. Сьогодні він навчився точити ножі й радий продемонструвати нове вміння.

Арсен витягає кілька ножів, захоплює своїм гаком-протезом точило, а лівою рукою із синьо-жовтим браслетом починає точити. Він навчився так вправно користуватися протезом, що навіть їжу тепер собі готує самостійно.

“Купив собі велику миску, тут є дошка і ножик, вже сам салати можу готувати”, — розповідає Арсен.

Коли я виходила з реабілітайційного центру, побачила, що Арсен ще й навчився грати в більярд із протезом. Лівою рукою він тримав кий, обпертий на “кисть” протеза, одразу біля гака.

Крики болю й обійми

Наступного дня я мала змогу поспілкуватися з психологинею команди “Галичини”, яка працює в корпусі у Великому Любіні. Оксана Головко розповідає, що кожен свій день починає з обіймів пацієнтів, яких зустрічає біля входу в центр.

“Потім я йду до свого кабінету й там по дорозі минаю кабінет перев’язок. Це місце, звідки інколи чути крики, коли знімають пов’язки, це може бути дуже боляче. Тож я можу зайти туди й підтримати пацієнта в цей момент”, — розповідає Оксана.

За словами реабілітолога Юлії Світлик, попри те що військові дуже вмотивовані проходити фізичну реабілітацію, до відвідувань психолога вони ставляться прохолодніше. Оксана Головко пояснює, що серед поранених багато чоловіків віком 30–50 років, які не мають культури відвідування психолога. “Вони думають, що коли їх відправили до психолога, то вони психи”, — каже психологиня.

Але відвідування психолога під час реабілітації потрібне, адже відсутність кінцівки й довге очікування протеза можуть погіршити й без того вразливий психічний стан пацієнта.

“Ми витрачаємо багато часу на налагодження простого живого контакту з пацієнтом. Пояснюємо, що ми з колегами не психіатри, тож не виписуватимемо їм ліки, ми безпечні й корисні. Я розповідаю, що ми тут у центрі не для того, щоб копатися в мізках пацієнтів чи залазити їм у голову, а для того, щоб допомогти перебороти оту ненормальну кризу, в якій вони опинилися”, — каже Головко.

Щоб військові почувалися комфортно під час реабілітації, у “Галичині” для них організовують дозвілля, розповідає психологиня. По середах проводять арттерапію, яка поєднує в собі заняття творчістю і психотерапію.

Час від часу військових запрошують поїхати на екскурсії, відвідати контактний зоопарк за містом, покататися на конях, піти на концепт, вирушити у сплав на каяках чи прогулятися Львовом.

“Якось ми їздили в торговельний центр на кінопоказ. Це хороша можливість соціалізуватися, зрозуміти, як реагувати на погляди сторонніх людей. І все це в доволі комфортній обстановці, бо вони їдуть туди великою групою з 20–25 пацієнтів і їх супроводжую я”, — розповідає психологиня.

В одній із таких поїздок двоє військових на милицях вирішили спробувати проїхати ескалатором. “Один військовий з ампутацією ноги нижче коліна спустився без проблем, а от той, у якого була ампутація вище коліна, довго вагався, не знав, куди прилаштувати милиці, — згадує Оксана Головко. — Я стояла знизу ескалатора й попросила двох хлопців постояти поруч, щоб підстрахувати нашого військового. Але він врешті спустився і зійшов з ескалатора сам”.

Терпіння і комунікація

Оксана також дала кілька порад близьким людям військових, які втратили кінцівки чи дістали важкі поранення на війні. Психологиня каже, що важливо утримуватися від гіперопіки над травмованою людиною. Це може поглибити психологічну кризу військового: він почуватиметься немічним, якщо ви виконуватимете за нього всю роботу.

Військовослужбовець Арсен, якого я зустріла в кабінеті ерготерапії, показав, що сам може про себе попіклуватися. Щоб упевнитися, що людині потрібна ваша допомога, запитайте в неї, що вона точно не зможе робити без вашої допомоги.

“Якщо людина втратила одну руку, то навіть із протезом вона не зможе одночасно нести і чашку з чаєм, і ще й чайник до столу. А людина на колісному кріслі, наприклад, зможе відчинити собі двері, але якщо на вході буде високий поріг, то їй може бути важко його подолати”, — каже психологиня Оксана Головко.

Також треба запастися терпінням, адже переживання сильної психологічної травми може тривати кілька місяців чи навіть років.

Матеріал створено Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання спільно з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) і Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, Агентства США з міжнародного розвитку чи уряду США.

реабілітація військових ісар реабілітаційний центр