Балкони і мейли замість сусідських чатів. Як спілкуються сусіди в різних країнах і як на це впливає висотність
Сусідські чати дратують багатьох українців. Чи є такі чати за кордоном, чи прийнято грюкати по батареях, коли хтось дуже галасує, чи товаришують між собою люди, які випадково опинилися поруч, як сусіди допомагають одне одному у форс-мажорних ситуаціях і як вирішують конфлікти. У процесі дослідження ми з’ясували, що манера спілкування між сусідами часто залежить від висотності будинку. Чим нижча забудова, тим тісніше живе спілкування і менше чатів.
«Тут, у віденському будинку на чотири поверхи, я сусідів знаю краще, ніж у своїй висотці у Вишгороді. Вдома я спілкувалася лише із сусідами, які жили на моєму поверсі, інакше в багатоповерхівці й неможливо. Звісно, у нас є чат, і він максимально деструктивний. Тут я знаю всіх у під’їзді, і це спілкування тісніше. Можна щось позичити чи просто зайти на каву поговорити. Чат у будинку є, але він мертвий, бо не потрібен. За потреби все можна обговорити особисто, — розповідає українка, яка мешкає у Відні. — Вдома в мене високий поверх і розкішний краєвид із вікна. Але тепер я розумію, що затишніше жити в малоповерховій забудові. Важливі чинники — спілкування із сусідами й те, що ти бачиш зелень перед своїм вікном».
За її словами, у будинку є правила співжиття, про які повідомляють під час заселення. Якщо виникає конфліктна ситуація, у чат ніхто не пише, йдуть розмовляти особисто. Якщо конфлікт серйозний і не вирішується розмовою, люди звертаються до суду.
Українські чати: сварки, інформування та підтримка
У більшості сучасних українських будинків є свій чат, у якому сусіди обмінюються новинами. Але часто він перетворюється на «полігон», де розгортаються словесні бої без жодних правил.
Так було в сусідському чаті киянки Ірини Кушнір, яка мешкає у відомому проблемному будинку на Харківському шосе. Це багатоповерхівка з п’яти секцій заввишки від 26 до 32 поверхів. Її мешканцям довелося створювати ОСББ і багато питань вирішувати самостійно після того, як забудовник залишив усе в недооформленому й недобудованому стані.
«Це все було епічно — створення правління, голосування, срачі, у яких часто-густо щось починалося з невинного “хто знов не прибрав після собаки?” і закінчувалося “виходь, я біля твого під’їзду, давай поговоримо особисто, побачимо, який ти сміливий”», — згадує Ірина.
На її думку, оце «виходь і побачимо» — дуже важлива річ. Бо є умовна анонімність людей у чаті (майже ніхто не знає одне одного особисто, тобто сусіди, які можуть у чаті лаятися, зустрівшись у ліфті, ввічливо бажають одне одному «гарного вечора» й «доброго ранку» просто тому, що вони ніколи не розвіртуалізовувалися).
До речі, Texty.org.ua досліджували цю тему разом із соціологами в 2021 році.
«У чаті своє життя, а в ліфті зовсім інше. Саме це розв’язує людям язик: вони хамовито розмовляють, по-дурному реагують і т. ін.», — каже Ірина Кушнір.
Спочатку це її дуже дивувало. Але потім вона звикла і розробила свою «інструкцію» з користування сусідським чатом.
Правило 1. Не реагувати на все підряд. Часом люди пишуть із нічого робити.
Правило 2. Чат усе-таки дивитися, бо там може щось бути корисне (попередження про якісь події у дворі чи будинку: прориви води або, наприклад, відключення води чи світла).
Правило 3. Якщо треба щось вирішити, то краще писати людині в особисті повідомлення (голові правління чи бухгалтеру ОСББ) або телефонувати в диспетчерську. Бо, коли ти пишеш у загальний чат, прийде купа людей, яким знову ж таки може бути нічого робити, і напише 33 поради, з яких 30 не матимуть жодного стосунку до твого запиту.
За словами Ірини, їхній будинок на 1200 квартир має аж два сусідських чати, у кожному з них кількасот учасників. Один більш «офіційний», його часом трохи модерує голова ОСББ. Другий більш неформальний, туди можна писати щось на кшталт: «Продаю гарбузове насіння» або «Якого біса на 22-му поверсі в другій секції волає музика о 12-й ночі».
До речі, урбаністи вважають, що багатоповерхові житлові будинки рано чи пізно перетворюються на місця з високою злочинністю. Докладніше про це читайте в нашому проєкті «Поверхи самотності».
Чат під час війни
Але в Україні є і радикально інші, позитивні приклади. У сусідському чаті Вікторії Куриленко, яка мешкає в дев’ятиповерхівці в Бучі, панує спокійніша атмосфера.
«У нас особливий будинок. Це було молодіжне будівництво за програмою соціального кредитування. Ми довго за нього воювали, і на цьому етапі сусіди дуже здружилися. Тому і в сусідському чаті панували розуміння та взаємоповага. Якщо хтось із новеньких мешканців зчиняв якусь сварку, йому одразу ж давали зрозуміти, що так не треба робити. Якщо не розумів, видаляли з чату. Тобто був своєрідний внутрішній етикет, і всі намагалися його дотримуватися», — розповідає Вікторія Куриленко.
На думку Вікторії, порядок у чаті значною мірою завдячував ще й тому, що голова ОСББ Тетяна мала великий авторитет серед мешканців.
«Якщо голова ОСББ адекватна людина, то буде порядок і в будинку, і, звісно, у чаті», — вважає Вікторія.
Тетяна до останнього залишалася в будинку під час окупації Бучі в березні 2022 року, допомагала тим, хто там жив. Доки було світло й інтернет, у чаті обмінювалися важливою інформацією, підтримували одне одного.
Незважаючи на те що зараз Вікторія Куриленко більшу частину часу живе в Німеччині, з бучанського сусідського чату не вийшла.
«Він допомагає мені бути в курсі того, що відбувається з моєю нерухомістю», — каже вона.
Німеччина: «невидимі» сусіди
Вікторія Куриленко майже два останні роки разом із дітьми мешкає в Берліні. Наше дослідження висотності будівель у столицях свідчить, що більшість багатоповерхових житлових будинків у столиці Німеччини мають 5–7 поверхів.
За цей час Вікторія встигла пожити у двох квартирах. У першій лише три місяці, але за такий короткий час тут сталося кілька форс-мажорів, завдяки яким жінка дізналася, які ж із німців сусіди.
Одного дня, коли Вікторія саме поставила на плиту воду для спагеті, донька принесла додому сусідську кішку. Але та вирвалася і втекла в під’їзд. Коли вони удвох вибігли за кішкою, двері квартири за ними зачинилися. Ситуація склалася патова: вечір п’ятниці, двері зачинені, на плиті кипить вода, ключ залишився в замку всередині, телефон також удома.
Вікторія стала стукати сусідці. Та була вдома й одразу ж прийшла на допомогу. У сусідському чаті, який, за словами Вікторії, зазвичай був швидше мертвий, ніж живий, сусідка знайшла контакти власника квартири. Він, на щастя, жив поруч і теж одразу прибіг. Довгою палицею вибив скляне віконечко вгорі на дверях і вийняв ключ із замка. А потім вже своїм ключем відчинив двері. Вся «операція» зайняла близько пів години.
Іншого разу в них потік старий бойлер. «Потоп» був такий сильний, що крапало з люстри в сусідів, які жили на два поверхи нижче. За словами Вікторії, на допомогу прибігло дуже багато сусідів. Більшість із них вона побачила вперше й до цього моменту жартувала, що в будинку живуть невидимки.
На допомогу прибігло дуже багато сусідів. Більшість із них вона побачила вперше
«У мене страшний стрес, руки тремтять. А сусіди усміхаються, жартують і заспокоюють, мовляв, квартира застрахована, не переживайте. Один із них навіть передбачливо свічки приніс, подумавши, що в нас через потоп можуть виникнути проблеми зі світлом», — згадує Вікторія.
Взагалі жінка каже, що німці набагато спокійніші за українців. На її думку, це пов’язано з економічною стабільністю в країні. Люди знають, що, навіть втративши роботу, не залишаться на вулиці без копійки в кишені.
Зараз Вікторія мешкає у п’ятиповерхівці в досить респектабельному районі Берліна Шарлоттенбурзі. У під’їзді лише 10 квартир, у більшості з яких живуть німецькі пенсіонери.
«Якщо раз на тиждень когось бачу на сходах, це вже добре. Іноді в мене складається враження, що ми єдині люди, які тут живуть», — каже вона.
Комунальники всю важливу інформацію надсилають на мейл, сусідського чату немає, спілкування із сусідами зведене до мінімуму. Щоправда, був момент, коли в будинок заїхала емоційна пара іноземців, які кілька разів прибігали жалітися на шум і сваритися, а потім приходили вибачатися й приносили шоколадки дітям.
Невдовзі ця пара переїхала і сусіди знову стали «невидимими».
Іспанія: найкращий «чат» на балконі
Марта Шматко з Харкова майже рік живе з родиною в передмісті Валенсії в 12-поверховому будинку. Це новобудова в сучасному житловому комплексі з басейном у дворі й гарною, доглянутою територією. І за тим, щоб вона такою й надалі лишалася, в організації, яка керує житловим комплексом, ретельно стежать.
«Коли ми тільки сюди заїхали, нам одразу надійшов лист на електронну пошту про те, що на території комплексу наш пес має бути завжди на повідку, що сліди його життєдіяльності треба прибирати і що дітям заборонено кататися на самокаті та велосипеді, щоб не пошкодити плитку», — розповідає Марта.
Такі особисті повідомлення мешканцям комплексу надсилаються на мейл. Інформація, яка стосується всіх, вивішується на дошці оголошень у під’їзді.
Особисті повідомлення мешканцям комплексу надсилаються на мейл
Скажімо, такого-то числа потрібно прибрати свої машини з паркінгу, бо там робитимуть ремонт. Ніякого сусідського чату немає. Всі питання між собою сусіди вирішують старим добрим способом: подзвонивши або постукавши у двері.
«Якщо в мене щось трапляється, наприклад виникла проблема зі світлом, йду до своєї сусідки-іспанки. За допомогою онлайн-перекладача й жестами пояснюю їй усе. Тоді вона або сама допомагає вирішити питання, або телефонує безпосередньо в організацію, яка керує житловим комплексом. Бо якщо писати їм листи, то можна дуже довго чекати з моря погоди», — розповідає Марта Шматко.
Кілька разів приходив до Марти й сусід, який живе під її квартирою, жалівся на шум.
«У нас часто гостюють друзі з дітьми. І ми дозволяли бігати й стрибати дітям увечері, бо були впевнені, щоб під нами ніхто не живе. Але одного разу, це вже було після десятої години вечора, у двері подзвонили. То був новий сусід, який оселився під нами, а ми про це не знали. Він ввічливо попросив не шуміти.
Я вибачилася, бо справді було вже пізно. Але коли через тиждень він прийшов удень зі скаргами, що моя донька з подружкою здіймають великий галас, я пояснила, що це діти, а не пенсіонери і що вдень шуміти дозволено (тиха година в Іспанії починається після 11-ї вечора)», — згадує Марта Шматко.
Сусід відреагував спокійно і більше не приходив.
Марта зауважує, що іспанці дуже врівноважені та доброзичливі люди. Всі питання вирішують спокійно й з усмішкою. Проте не дуже ініціативні у вирішенні спільних проблем.
«Щоп’ятниці та на вихідних у нас під вікнами гуде кафе до третьої години ночі. Його чують мешканці не лише нашого будинку, а й ще кількох. Українці вже давно зібралися б і щось вирішували б, не терпіли б такого свавілля. А тут мовчать. Люди приємні, але з ними каші не звариш. Коли я спитала сусідку, чому ніхто нічого не робить, щоб вирішити цю проблему, вона тільки знизала плечима. Сама я ініціювати вирішення питання не хочу, бо перебуваю в країні на пташиних правах біженки і не знаю добре іспанської», — зазначає жінка.
Зовсім інакше відбувається спілкування між сусідами в невеличких іспанських містах. У каталонському містечку Монтеск’ю до сусідів ставляться як до своїх друзів.
Коли до мене приїхали батьки з України, разом із нами їх зустрічали й сусіди
«Коли до мене приїхали батьки з України, разом із нами їх зустрічали й сусіди. Коли мама з татом вийшли з машини і ми обійнялися, вони почали аплодувати і плакати», — розповідає Тетяна Гончаренко з Києва.
До цього моменту вона прожила в Монтеск’ю лише кілька місяців, але завдяки тому, що добре знала каталонську, встигла заприятелювати із сусідами. До речі, саме знання мови на рівні носія допомогло Тетяні орендувати тут житло, тому що іноземцям, а особливо біженцям, у цьому регіоні Іспанії не дуже хочуть здавати квартири, адже закон завжди на боці орендарів у таких ситуаціях.
Найкращий сусідський «чат», на думку Тетяни, — це балкони. Вони всі відчинені, на кожному обладнане «місце сили», де можна посидіти з келихом вина чи чашкою чаю. Під час посиденьок сусіди обмінюються новинами і вирішують якісь питання.
На фестивалі прийнято ходити цілими будинками
«Приятельським стосункам між сусідами сприяють також різноманітні спортивні та культурні заходи, які часто відбуваються в каталонських містечках і на які прийнято ходити цілими будинками. У лютому, наприклад, відбувся карнавал, на який ми пішли з усіма сусідами в костюмах піратів», — розповідає Тетяна.
Треба зазначити, що більшість будинків у Монтеск’ю невеличкі й зведені за принципом таунхаусів. Тут, як правило, двоповерхові квартири. У Тетяни в сусідах лише п’ять родин.
