Як організувати навчальний центр, де якісно готують бійців. Роман Донік про свій досвід
Фундамент боєздатності ЗСУ — це навчання бійців. Краще підготовлені новобранці мають більше шансів вижити, а отже, втрати менші, що, своєю чергою, впливає на бажання мобілізуватися. Сьогодні ми розповімо про вдалий приклад створення ефективного навчального центру. Його досвід потрібно максимально масштабувати. Але будь-яка система намагається протидіяти змінам, тому завжди є страх, що нові позитивні приклади можуть бути несподівано знищені.
Волонтер Роман Донік у 2022 році з командою офіцерів та інструкторів запустив тренінг для молодших командирів піхотних підрозділів, щоб провести навчання для неформальних лідерів і підготувати з них командирів відділень, які зможуть навчати своїх людей.
Цей тренінг став основою для створення 151-го навчального центру ЗСУ. Роман Донік у своєму акаунті в X розповів про створення центру, перешкоди, які виникали на його шляху, і про те, чому система підготовки військових в українській армії так погано функціонує.
Далі пряма мова Романа Доніка. Текст відредаговано для кращої плинності та ясності.
Не інструктори
Понад рік тому, коли всюди почали трубити про підготовку до контрнаступу в 2023-му, мене запросили на нараду до головнокомандувача. Говорили про збільшення мобілізації, створення нових підрозділів і базову підготовку. Це та сама базова загальновійськова підготовка, яка зараз у всіх на слуху.
На той момент ми (йдеться про Романа Доніка та інших волонтерів. — Ред.) мали успішний досвід проведення тренінгу з підготовки молодших командирів піхотних підрозділів, а також повне розуміння того, як відбувається базова підготовка в навчальних центрах Сухопутних військ.
У ТРО тоді не було навчальних центрів. Були проблеми з рівнем підготовки інструкторів і їх наявністю. Ми влізли в цю тему саме тому, що підготовка піхоти у 2022 році майже всюди в офіційних навчальних центрах Сухопутних військ була на нульовому рівні.
Всі “робочі” інструктори, які могли і вміли воювати й не “злили́ся”, у лютому 2022 року в зведених групах відправилися на війну. Деякі досі воюють. Багато загинуло. Це були дуже фахові й спроможні підрозділи.
А от більшість людей, які залишилися в навчальних центрах, молилися, щоб не потрапити на війну. Там завжди було дуже багато пристосуванців, алкоголіків і просто му**ків, які вдавали, що працюють. Зате в них завжди була купа сертифікатів, роздуті доповіді, гарні звіти, презентації, красиві цифри і показуха перед начальством. Але мінімальний коефіцієнт корисної дії. Така система вибудовувалася десятками років.
Проте під час повномасштабного вторгнення неймовірно збільшилася кількість курсантів і розосередженість навчальних центрів паралізувала звичну систему. Ті одиниці інструкторів, які працювали на совість, просто пахали на межі своїх можливостей. А оскільки в армії одне з головних правил “хто везе, на тому і їдуть”, всіх сумлінних та ініціативних перевантажили роботою за всіх “лежачих” на посадах та їхніх начальників.
Наш тренінг із підготовки молодших командирів був вимушеним кроком, який міг би забезпечити ефективний результат. Це дало б змогу за короткий термін інтенсивно підготувати здібних людей, а кожен із них зміг би за такий самий короткий термін навчити мінімум по 10 своїх підлеглих і згуртувати навколо себе бійців на лінії фронту.
А в “учєбках” людей просто тримали в наметах на полігонах й інколи давали щось почитати. Деяким дозволяли постріляти кілька магазинів.
Я сам був свідком, як полковники з бойової підготовки одного оперативного командування виконували “план”: видали курсантам по два магазини набоїв, вишикували взвод і сказали стріляти “від бедра” в поле чергами. Так вони “спалили” потрібну для звіту кількість боєприпасів.
Можна мудрувати з цього приводу, але вже склалося, як склалося, коли на недоліки, які збиралися десятиріччями, нашарувалися проблеми повномасштабного вторгнення, браку часу та ресурсів, злам напрацьованої системи, збільшення в десятки разів кількості курсантів, розосередженість і спроби сховатися від війни на посадах інструкторів.
Нарада
Повертаємося до наради з головнокомандувачем. На ній переважно обговорювали мобілізацію та розгортання нових підрозділів. Також ключовим питанням була підготовка військових і результат цієї підготовки — стійкість у майбутньому новостворених підрозділів на лінії бойового зіткнення.
Говорили про те, де можна організувати цю підготовку, на яких полігонах і в яких навчальних центрах, за який час це все реально зробити, умови розгортання, хто за що відповідає і таке інше. Після обговорення я поставив тільки одне запитання: “Хто готуватиме всіх цих людей?”.
Звісно, відповідальні особи почали показувати таблиці й графіки, розповідати про велику кількість інструкторів у навчальних центрах і батальйонах, про плани створити навчальні батальйони, які підготують інструкторів за короткий термін.
Мені відповіли, що “працює все нормально”, “завжди так робили” і “досвід показав”...
Я зауважив, що більшість людей на посадах інструкторів насправді ними не є і вони не вміють робити руками те, чого навчають. Мені відповіли, що “працює все нормально”, “завжди так робили” і “досвід показав”...
Після наради головнокомандувач залишив мене обговорити певні моменти, і я сказав, що ми маємо можливість підготувати інструкторів для піхоти — відібрати найкращих курсантів на тренінгу молодших командирів. Залужний цілковито підтримав запропоновану ідею. У нас була єдина умова — щоб нам не заважали. Зі свого боку ми гарантували якість, чесність і абсолютну прозорість.
Перший центр
Через деякий час з’явилася ідея сформувати піхотний навчальний центр у Харкові, взявши інструкторів із бригад ТРО. У перші дні війни більшість мотивованих людей зайшли саме в ТРО, адже війсккомати не працювали і просто були проблеми з тим, щоб потрапити в ЗСУ. Якість цих військових була дуже висока. Після року війни в легкій піхоті вони мали потрібний досвід.
Обов’язкові умови для інструкторів:
- бойовий досвід у контактних піхотних боях;
- проходження експрес-курсу базової загальновійськової підготовки за нашою програмою;
- проходження тренінгу молодших командирів за нашою програмою;
- проходження навчання інструкторів базового рівня за нашою програмою;
- практика “в полях” під наглядом досвідчених інструкторів.
У рекрута і бійця, який приходить у центр, має бути повна довіра до інструктора та викладача, а також позитивний приклад. Щоб вони бачили людей, які з перших днів пішли воювати, і через певний час, набравшись досвіду, прийшли вчити інших.
Реальність
Я не хочу розповідати подробиці того, що потім відбувалося із цим центром, бо дуже багато відомих і медійно розкручених людей у цій ситуації повелися як брехуни, пристосуванці та лицеміри. В одному місці на камери вони робили хороші речі, а в іншому поводилися як покидьки.
Про те, кого призначають у тилові або навчальні підрозділи, я згадувати також не хочу. Ті, хто пройшов через це, розуміють мене.
2/5 штату — це шлак/крадії/аватари/наркомани, які зливає частина формувань.
2/5 — “блатні”, яких за гроші витягували з бойових підрозділів у тепле місце (досі ДБР кілька справ розслідує).
1/5 — нормальні люди, які мають конфлікт із начальством. Їх переводять у тил, щоб здихатись, але завдяки їм життєдіяльність новоствореного підрозділу хоч якось підтримується.
1/5 — нормальні люди, які мають конфлікт із начальством. Їх перевели в тил, але завдяки їм новостворений підрозділ й існує
Терпець урвався, коли командування ТРО надіслало розпорядження, щоб центр прийняв на курс із базової загальновійськової підготовки більше ніж 1200 людей, коли в нас уже було 960 курсантів і лише 30% інструкторів (це на папері, насправді підготовлених інструкторів було 17).
Розмістити людей на той момент, окрім як у наметах, було ніде. Кухарів і кухонь також. Ні про які банно-пральні комплекси не йшлося взагалі.
Якісна підготовка
Коротко кажучи, 151-й навчальний центр перепідпорядкували в Сухопутні війська.
Після цього було дуже багато всього. Спроби сепаратизму, бунти, солдатські комітети, збір підписів, анонімки (які не підтвердилися), війни з Військовою службою правопорядку, перевірки з приводу “Донік краде пісок і кришує кар’єри”, чотири перевірки й три розслідування за сім місяців (не рахуючи планових під час передачі та змін на посадах).
Всі перевірки й розслідування я сприймав позитивно, бо чим більше проблем знайдуть зараз, тим простіше буде побудувати ідеальну систему, до якої не можна буде прискіпатися.
Але за сім місяців повноцінної роботи (з війнами та саботажем) центр зміг підготувати понад сім тисяч військовослужбовців. ЯКІСНО. Люди після навчання вміють стріляти і впевнено влучають на 300–400+ метрів, знають тактику ведення бойових дій, вміють надати допомогу собі та побратиму. Вони впевнені, що можуть виконати завдання, довіряють собі, зброї, побратиму, командиру.
Вони впевнені, що можуть виконати завдання, довіряють собі, зброї, побратиму, командиру
На тренінгах ми підготували більше ніж 600 молодших командирів піхотних підрозділів. Такмед на базовій загальновійськовій підготовці в центрі найпотужніший серед інших штатних навчальних центрів. Він проводиться 14–16 годин із практикою та роботою за сценарієм.
Ми провели тренінги для кулеметників. Вони після цього працюють з усіх калібрів, на всі відстані, з переносом вогню й із закритих позицій.
У навчальних центрах люди мають змогу випрати речі, помитися, є сушарки для взуття. Ми закупили безконтактні термометри, і під час спалахів ГРВІ двічі на день усім міряють температуру. Людям із вадами зору “Люксоптика” безплатно робить обстеження та окуляри.
Ми організовуємо виїзд у місто у вихідний день. Щоправда, за бухло одразу відправляємо на “задувку”. І в центрі є дуже-дуже багато простих людських дрібниць, які допомагають людям зрозуміти, наскільки вони важливі для держави, армії та кожного з нас.
Через центр за програмою відновлення боєздатності піхотних підрозділів пройшли 67-ма, 93-тя, 101-ша, 33-тя бригади. Нам усім відомо, як воюють ці бригади і наскільки вони стійкі. Також підготували батальйон Національної гвардії України та взвод молодших командирів/інструкторів для “Люті”.
Де проблема?
Коли ми готували тренінг для молодших командирів у 2022 році, у нас була команда з чотирьох офіцерів і трьох інструкторів. Центр ми створювали вже більшою командою і з групою інструкторів, яких самі підготували з піхотинців.
Ми змогли за сім місяців створити центр, який має перспективу розвитку і повністю успішну історію. Ця історія підтверджується виконанням надскладних завдань на лінії бойового зіткнення. Люди, які приходять з окопів, за два тижні отримують психологічну реабілітацію в нормальних умовах і з людським, поважним ставленням до себе.
Кожен інструктор та офіцер відповідає за свою роботу й ставлення до людей. Якщо в програмі закладено 30 днів навчання, то це 30 навчальних, а не календарних днів. Кожен перший “зальот” працівників стає останнім, адже право служити в навчальному центрі треба доводити постійно.
Бути інструктором — це честь. Готувати людей — відповідальність. Ми не втрачаємо час і не чекаємо від держави те, що треба терміново. Залучаємо до нашої роботи всіх.
Ми пройшли весь цей шлях, маємо результат і зрозуміли, що реально можна зробити за підтримки головнокомандувача та маленької групи мотивованих і небайдужих людей. Коли з усім цим досвідом я читаю про якусь дикість, яку досі не викорінили в навчальних центрах та “учєбках”, у мене залишки волосся стають дибки. ЯК? ТАК? МОЖНА?
Десять років війни і два роки повномасштабки. Хіба мало цього часу, щоб зробити нормально? Ну ми ж у 151-му змогли? Ну що не так? Так, це дуже важко й забирає весь час і сили. Але без цього нам всім кінець.
