Харків на генераторах. Яким є життя під постійними ракетними і бомбовими ударами
Я стою на кухні, мию електропічку, у прочинені вікна світить весняне сонце, повіває вітерець. Аж раптом гучний вибух. Будинок здригнувся.
«Ага, КАБ (керована авіабомба, докладніше про неї читайте тут — Ред.), — прикидаю я, — напевно, зараз друга буде, вони завжди парами». І справді, майже одразу чую ще один вибух.
Відкриваю місцевий чат, там уже посипалися коментарі: «Ооогооо бахнуло», «Потвори кацапські», «блохольоти». І тут же смайлики: сердечка, руки, складені в молитві.
Нарешті вмикається сирена. Йду далі мити пічку.
Попри постійні обстріли й перебої з електроенергією, до Харкова повернулося чимало місцевих мешканців, нині населення становить близько мільйона. Дехто не витримує і покидає свої домівки вже вдруге. Ті, хто залишився, називають себе «залізобетонними».
У місті працює громадський транспорт, місцеві бізнеси швидко оговтуються після обстрілів, а бронебійна плівка на вікнах стала міським трендом.
Вибухи, чати, сирена
У нас у Харкові так: спочатку вибух, потім емоції в чатах, потім тривога. Усі ракети, що летять на Харків, долітають. А після атак харків’яни, якщо пощастило залишитися неушкодженими, і далі займаються своїми справами. Працюють лікарні, банки, ресторани, зоопарк, ТРЦ, доступні послуги, є розваги, відкрилися дві підземні школи. Просто треба встигнути «проскочити» поміж ракетами. І зарядити телефони й павербанки, коли з’являється електроенергія.
Треба встигнути «проскочити» поміж ракетами
Починаючи з 22 березня, після періоду відносного затишшя, у Харкові щоденні обстріли. Під ранок того дня росіяни вдарили 20 ракетами. Місцеві анонімні телеграм-канали, які моніторять обстріли, сипали повідомленнями: «Ще летить!», «Ще два вибухи!», «Сьомий вибух!», «Вибух! Дуже гучно!», «Ще летить!», «Вибух», «Світло зникло», «Ще летить», «Вибух!», «Попередньо в повітрі ще ракета».
Ми й без них чуємо кожен вибух, сидячи в коридорі. То далеко — глухий звук, то зовсім близько — тоді аж у вухах лящить і до горла підходить клубок.
Усі на зв’язку з близькими з інших районів, усі чекаємо, до кого прилетить цього разу.
Я стою, притиснувшись до вхідних дверей, теж щось пишу, щось читаю і чекаю: поцілить у мене чи не в мене.
Хтось пише в чаті: «Ну все, хана світлу, і моїм вікнам, і моїй нервовій системі, влупило прямо біля мене, полихає». І одразу відповідь: «Боже, Харків...(((( Я не знаю, що й написати(( Обіймаємо вас усім Києвом».
Ми з друзями теж завели спільний чат, щоб перевіряти, чи всі живі й неушкоджені.
— Усі в порядку?
— У повному. Світла немає тільки та спати хочеться.
— Усе в порядку. Ні світла, ні води тільки ((
Без взаємної підтримки, особливо моральної, у Харкові дуже складно. Навіть адмін популярного в місті анонімного тг-каналу після закінчення атак пише: «Рідні, ви в порядку?».
Після тієї березневої атаки більше немає нашої Харківської ТЕЦ-5, гіганта виробництва електроенергії, яка забезпечувала електрикою не лише Харків, а й сусідні області. Знищені Зміївська та Пісочинська ТЕЦ.
Нічні дрони
Ночами місто тероризують ворожі дрони-шахеди. Найстрашніша атака була 4 квітня: їх залетіло в місто більш ніж 20 — було кілька хвиль по 5–7 штук.
Як завжди, перечікую в коридорі біля дверей — кажуть, що під дверною коробкою найбільше шансів вижити. І читаю, що пишуть у телеграм-чатах.
А там знову невтішне: «Центр міста і південна частина — курс у ваш бік», «Ще одна байстрючина з півночі заходить у нашу область», «Північний пітушара взяв курс на місто. Північні райони знову в укриття», «Ще один із півночі курсом на місто».
У цей момент знадвору чути, як ревуть автомобільні мотори та лунають постріли.
Іноді цікавість переборює страх і я йду до вікна дивитися, як нічне небо пронизують черги спочатку маленьких червоних куль, а потім більших жовтих. Звук знадвору стає об’ємнішим і глухим. Бачу, як небо «обмацують» величезні прожектори. Це наші вогневі мобільні групи полюють на шахеди.
Ми дуже вдячні нашим військовим із ППО за самовідданий захист міста.
Передвісники
Вдень над Харковом майже щодня висять ворожі дрони-розвідники. Ми їх не бачимо — вони дуже високо. Але дізнаємося про них знову ж таки з місцевих телеграм-каналів. До речі, адмін одного з них хоч і анонім, але організовував у місті й благодійні акції: то масову здачу крові, то закупівлю електрожилетів для військових на зиму.
Дрон-розвідник часто є передвісником обстрілу, і ти автоматично переходиш у режим «очікування біди».
Іноді містяни обурюються, що розвідників не збивають наші вогневі групи.
Відповідь там само в телеграмі: «Зараз русня підняла їм (дронам-розвідникам. — Авт.) висоту, покращила оптику, і висить це гівно на висоті від 2 до 3 км. Це гадська дрібна точка, яку на такій висоті збити максимально складно».
Блекаути
З електроенергією в місті досі важко. Звʼязок та інтернет також погані. Місто живе в режимі відключень по 3–5–7 годин на добу. Харків та область більше не можуть забезпечувати себе електрикою самостійно — електроенергія переспрямовується сюди з інших регіонів. Дотримуватися графіків відключень не виходить, бо руйнування такі серйозні, що потужностей не вистачає.
Місто фактично працює на генераторах. Звісно, критична інфраструктура заживлена безперебійно. А місцеві бізнеси із залізобетонним спокоєм вмикають генератори й працюють далі.
Звичайні споживачі поспішають поставити на зарядку свої павербанки й зарядні станції, як тільки вмикається світло. Бо невідомо, коли воно зникне й коли зʼявиться наступного разу.
Бувало, що через кілька днів після обстрілу електрика вже була постійно, потім знову обстріл і знову ми без електроенергії невідомо наскільки.
Транспорт
Масований обстріл 22 березня залишив місто без електротранспорту. За маршрутами метро оперативно запустили автобуси — відповідні маршрути розробили ще в часи перших блекаутів протягом першого року війни.
Через два дні мер міста Ігор Терехов радісно відзвітував: «Якимось чудом нашим енергетикам вдалося запустити метро». Це дало величезне полегшення. Щодо тролейбусів виведено лише кілька маршрутів, щоб люди могли під’їхати до основних станцій метрополітену. Потроху відновлюються і маршрути трамваїв.
11 квітня знову обстріл. І знову метро стало. Хоча через кілька годин все ж таки запустили, але з великими інтервалами.
Бронебійна плівка
Я щодня заходжу на інстаграм-сторінку радіожурналіста Джо Ліндслі, який зараз живе в Харкові, і радію, що він доносить до своєї американської аудиторії правильний посил про нас:
«Харків демонструє, що можна перебувати за 30 кілометрів від російського кордону під такими частими атаками й водночас залишатися приємним місцем для життя, між цими атаками, звісно ж. Нові бізнеси тут відкриваються навіть зараз. Ви будете вражені, як ці люди продовжують свій шлях, продовжують розвиватися, навіть знаючи, що будь-якої миті удар може зруйнувати все», — каже Джо.
Це справді так. Антон і Ліля, власники популярної кав’ярні «Пакуфуда», — мої давні хороші друзі. Взимку ракета розірвалася прямо перед входом у їхній заклад. Вилетіли величезні скляні вікна, пошкоджено стіни в залах, але люди всі живі — встигли вчасно забігти в підвал.
Реклама на кафе: «Це скло поклеєне бронебійною плівкою для вашого комфорту»
«Комунальники круто включились одразу, все прибрали, — розповідає Антон. — Привезли ОСП-листи (oрієнтовано-стружкова плита. — Авт.), допомагали закривати ними вікна. Видно, що Харків уже має великий досвід у цьому. Ми потім доволі довго працювали із забитими вікнами, без скла фактично».
Нові вікна в «Пакуфуді» поклеїли бронебійною плівкою. Це новий тренд у харківських закладах. Хто може собі дозволити, той робить такі вікна й пише на них: «Це скло поклеєне бронебійною плівкою для вашого комфорту».
Це дає відвідувачам відчуття захищеності й водночас ще раз нагадує про війну.
Інша ракета знищила кав’ярню «Франик», яка відкрилася вже у воєнний 2023 рік.
«Франик» одразу став улюбленим місцем харків’ян. Удар ракети знищив і їхню затишну засклену терасу, і внутрішні приміщення. Але у своїх соцмережах вони одразу написали: «Обов’язково все відбудуємо і чекатимемо на вас знову». Сьогодні кав’ярня вже відкрита.
Залізобетон
У центрі Харкова дуже багато вікон закриті листами ОСП. Але це не робить атмосферу в місті пригніченою. Навпаки, додає впевненості, демонструє, які ми «залізобетонні». Адже там, всередині, за забитими вікнами, живуть і працюють люди.
Охайні, прибрані вулиці — це те, чим Харків був відомий ще до повномасштабної війни. І це також не змінилося. «Ми під обстрілами, але комунальні служби працюють, сміття вивозиться», — коментує мер. Іноді прямо під час прильотів під вікнами чути «врум-врум-врум» — то працює маленький сміттєвоз.
Північна Салтівка
Мій рідний район — Північна Салтівка. Здається, про неї зараз знають усі в Україні й за кордоном — її безперервно обстрілювали у 2022-му. По ній у перші місяці повномасштабної війни безперервно били і важкою артилерією, і літаками, малою артилерією (наш проєкт про цей район читайте тут). Танкові бої точилися за кілька кварталів від мого будинку.
Рідний будинок майже вцілів. У нього лише раз влучила ракета, розвалилося пів балкона. У нас на районі це називають «та у вас у нормі будинок!». Але куди не глянь на Північній Салтівці й у прилеглих мікрорайонах суцільні руїни будівель, провалля цілих під’їздів, згорілі місцеві базарчики, покинуті заправки, кіптява від пожеж, яка навіть за два роки не змилася дощами зі стін багатоповерхівок.
Тут відкриваються маленькі гастрономчики та навіть супермаркети. Працюють державні офіси, ходить транспорт, гуляють люди.
Школи
Але біля шкіл і садочків тихо. Дитячого галасу ніде не чути. Всі шкільні й дошкільні навчальні заклади міста закриті через постійну загрозу обстрілів. Багато шкіл потрощено авіабомбами.
Діти, які залишилися в місті, продовжують навчання. У Харкові відкрили вже другу підземну школу. Першим закладом із навчанням під землею стала відкрита торік метрошкола. Там діти займаються в підземних коридорах і переходах метро, які перетворили на класи. Другу підземну школу тільки-но добудували, але навчальний процес ще не запускали.
Вистава «за вказаними координатами»
Ще один маркер нашої харківської стійкості — культурне життя. У місті відбуваються концерти, театральні вистави, виступають коміки зі стендапами.
«У вишукану історичну залу Національного академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка не потрапити, — розповідає харківʼянка Галина. — Але на виставі я все ж таки побувала. Подрузі на роботі видали квитки. І от ми пішли за вказаними координатами, зайшли в кафе, спустилися в підвал, а там доволі велика зала, і сцена, і вистава! Ковток культурного життя!».
«Зайшли в кафе, спустилися в підвал, а там доволі велика зала, і сцена, і вистава!»
Також відкритий зоопарк. Якраз напередодні війни провели його повну реконструкцію за сучасним проєктом і стандартами, що враховують усі потреби й комфорт тварин.
Мова
І ще дещо дуже важливе. Нинішній Харків наповнюється українською мовою. Це, мабуть, останнє, чого я очікувала від свого рідного міста. Не лише в царині обслуговування, де говорити з клієнтом державною мовою є законом.
Саме побутове спілкування між людьми дедалі частіше українською. Градації за віком чи іншими факторами немає: українську чуєш і від молодих, і від старших, і в центрі міста, і в спальних районах. Іноді бачу, як гуляє компанія дорослих із маленькими дітками, і дорослі між собою спілкуються російською, а говорячи щось діткам, переходять на українську.
Навіть мер Харкова, який ще не так давно кілька разів платив штрафи за використання російської мови в офіційному спілкуванні, зараз, приїжджаючи на кожен приліт, дає коментарі українською, закінчуючи кожну фразу: «Харків вистоїть, слава Україні».
Як тримаємося?
Я розпитала багатьох і з кола мого спілкування у Харкові, і випадкових людей, із якими зав’язувалася розмова десь у місті: що вони відчувають?
«Ми, харків’яни, залізобетонні, є ж таке?! Переживемо».