Стріляй, копай, ховайся! Чого вчать на п’ятиденних курсах молодого бійця
Вибух лунає зненацька. Я падаю на лісову підстилку й притискаюся до мокрої весняної землі, що смердить дощовими черв’яками. Руки на шиї, п’яти разом.
Любомир, кремезний чоловік у військовій формі, усміхається: ми зачепили його розтяжку, підірвавши світлошумову гранату. «Ви всі трьохсоті», — заявляє він, використовуючи армійський код для поранених. Ми всі були поранені, поки намагалися витягнути наших поранених товаришів після мінометного обстрілу.
«Скотч, Скотч, у нас двоє трьохсотих, я важка. Пришли підкріплення!» — кричить у рацію наша лідерка Колібрі, жвава брюнетка, якій щойно відірвало ногу.
Під час цієї вправи Колібрі померла. Вона недостатньо туго закрутила турнікет, щоб зупинити потік крові, яка хлинула з кінцівки. На наш окоп напали, і ворог розстріляв нашу евакуаційну групу під час спроби витягнути поранених із весняного гаю під Києвом.
Read in English on Euromaidan Press
Нас, різношерсту групу цивільних, “вбивали” незліченну кількість разів під час п’ятиденного армійського вишколу, від навчального центру "Оборона столиці", де досвідчені ветерани бойових дій і парамедики вчили учасників не лише виживати, а й штурмувати ворожі позиції.
На п’ять днів ми обміняли життя комп’ютерних інженерів, програмістів, учителів, журналістів, студентів, перекладачів та перукарів на вишкіл, а імена — на позивні. Цивільне життя відійшло на другий план, поки ми вчилися знищувати тих, хто хоче знищити нас.
Мій позивний Лея. У цивільному житті я редагую статті та новини для Euromaidan Press. Я тут, тому що мені соромно за українських чоловіків, які тікають із країни від мобілізації, поки мої друзі на передовій кажуть, що єдиний вихід із війни — бути покаліченими або вбитими, бо їх нікому замінити. Росіян значно більше, ніж нас. Жінкам, швидше за все, доведеться служити.
Чи буду я кориснішою на фронті замість того, щоб без кінця стукати по клавіатурі?
Росіян значно більше, ніж нас. Жінкам, швидше за все, доведеться служити
Чи маю я право туди йти, залишивши маленьких дітей? Чи зможу я вбити окупанта? У мене є п’ять днів, щоб з’ясувати все це.
Вибухівка, калаші та дрони
Від часу свого заснування влітку 2023 року курси Київського центру підготовки населення до національного спротиву пройшло 18 тисяч осіб. Лише невеличка частина студентів — такі самі цивільні, як і ми. Більшість або служить у війську, або є студентами університетів, які проходять обов’язкову військову підготовку. Мета — тотальний опір.
«Цивільні повинні знати, що таке зброя, як із нею поводитися, як її використовувати в бою, як рухатися в бою, як користуватися гранатами. Вони повинні знати тактичну медицину. Це стане в пригоді не тільки у військовій справі під час війни, а й у звичайних цивільних справах. Може статися що завгодно: вони знатимуть, що робити», — каже наш інструктор Блайзер, який воював у п’ятій штурмовій бригаді.
Ніхто не знає, коли закінчиться війна, каже Блайзер. Кияни мають бути готові до того, що росіяни знову підуть на Київ, як у 2022 році. Тоді зброю почали роздавати всім охочим незалежно від підготовки.
Протягом п’яти днів перебування на базі 30% часу ми проводимо на лекціях і 70% на практиці. Ми вчимося стріляти з гвинтівок двох типів, які найчастіше використовуються в українській армії: з автомата Калашникова й AR. Стріляємо з них страйкбольними кулями. Опановуємо базову військову тактику: пересуватися з гвинтівками в парі (один прикриває, інший біжить вперед або відступає), кидати гранати, падати, коли в нас кидають гранату (якщо без каски, то ногами до гранати, якщо в касці, то навпаки; обличчям у землю, руками захищати шию, п’яти втискати в землю, щоб знизити силует).
Нас вчать притискати до тіла лікті під час стрільби, а коліна тримати разом, щоб захистити артерії, розрив яких кулею чи осколком може призвести до великої крововтрати та смерті. Вчимося виносити поранених товаришів з-під ворожого вогню та надавати першу медичну допомогу за алгоритмом MARCH (Massive Bleeding, Airway, Respiration, Circulation, Hypothermia). Змушуємо дрон Mavic, незамінний для розвідки на фронті, літати “вісімками”. Намагаємося проповзти по стежці, нашпигованій мінами та розтяжками, не зачепивши їх. Врешті, кричимо на всю горлянку, щоб підвищити рівень адреналіну, кидаємося у ворожий окоп і штурмуємо будівлю ворога зі страйкбольними гвинтівками та димовими гранатами.
«Ви всі мертві!»
Бадабум. Одна з гранат падає до наших ніг згори, коли ми самі намагаємося закинути їх через розбиті вікна й атакувати через вибиті двері.
«Ви всі мертві!» — кричить Старий, ветеран трьох воєн: афганської, АТО та повномасштабної.
Якби ми впали на асфальт ногами до вибуху, то могли б вижити.
Ми ще не маємо напрацьованих бойових реакцій, нам важко координувати штурм напівзруйнованої будівлі літнього табору.
Під час цього штурму перший із пари тримає сектор перед будівлею, а другий контролює тил і кидає гранату. Ми довго з ними вовтузимося: чеку витягнути доволі складно. А коли нарешті кидаємо гранати, вони влучають у віконні рами і відскакують назад до нас, поки наш ворог — також цивільні, які пройшли серйознішу підготовку, — стріляє згори страйкбольними пластиковими кульками.
Бум. Тра-та-та. Так багато способів бути вбитим.
«П’ять днів дадуть лише мінімальну базу, — каже Блайзер. — Знатимеш, як безпечно поводитися зі зброєю, а не просто махати нею й стріляти куди попало».
Без подальшої підготовки цивільні можуть брати участь у виконанні лише простих оборонних завдань, пов’язаних зі зброєю: чергувати на блокпостах, проводити обшуки та патрулювати.
Блайзер вважає, що Україна повинна законодавчо закріпити обов’язкову довгострокову військову підготовку, після якої цивільні особи будуть у резерві й прив’язані до певної військової частини: «Якщо, не дай Бог, буде потреба, щоб вони просто взяли зброю і вже знали, що і як робити”. Жінки також мали б служити, як в Ізраїлі: «З огляду на те, скільки мільйонів тих росіян, нам треба, щоб усі були готові».
Щоб набуті навички були корисними, їх потрібно регулярно практикувати, доки вони не стануть рефлексом. Наприклад, не тримати палець на курку, коли носиш гвинтівку, відходити вбік після пострілу, щоб уникнути вогню у відповідь, зменшувати силует, щоб мінімізувати ймовірність бути підстреленим.
Ці рефлекси врятують тебе на війні: посеред вибухів немає часу думати. До того ж недосипання притупляє розум. Тому солдати-початківці повинні тренуватися, щоб працювати, “як машина”.
Підтягнути “фізуху”
Стріляти, копати і ховатися — ось три речі, які повинен знати солдат. Але старі доктрини більше не працюють. Дрони змінили поле бою, каже Старий. Доктрини НАТО також не працюють. Вони передбачають чисельну перевагу над ворогом, що нереально в умовах браку авіації, живої сили та боєприпасів в Україні. Тому Україна змушена шукати нові підходи. Вона перетворилася на полігон, і всі вчаться на цій війні: і Україна, і Росія, і НАТО.
«Перше, що треба вдосконалювати солдатам, — фізична підготовка, каже Старий, коли ми, задихаючись, біжимо від перешкоди до перешкоди. На підготовку хорошого піхотинця може піти пів року, і більша частина цього часу — це просто “підтягування фізухи”». За його словами, не лише молодь може це робити: піхотинцям може бути до 60 років.
Іноді цивільні, які пройшли п’ятиденний курс, хочуть продовжити навчання. Для них навчальний центр створив групу “Альфа-Браво”, яка тренується регулярно. А дехто розуміє, що армія не така страшна, як здавалося, і мобілізується.
Однак системні проблеми гальмують давно назрілу мобілізацію в Україні.
Брак боєприпасів означає, що “м’ясорубки” відбуваються не лише в російських військах: війська змушені захищати свої позиції без артилерійської підтримки, що призводить до високих втрат. Трапляються і бездарні командири, які не дбають про життя підлеглих.
Але й виплати учасникам бойових дій — важливий фактор мобілізації: Україна все ще замало платить солдатам на передовій, для яких кожен день може бути останнім. Це має бути хоча б 200–300 тисяч гривень. Замість захмарних 15 мільйонів гривень у випадку загибелі військового треба виплачувати 500 тисяч підйомних, коли його призивають, щоб закупити обладнання, вважає Блайзер.
Демотивує й ставлення до військовослужбовців після поранення. «Ти вже, грубо кажучи, не потрібен, “все у твоїх руках”, як кажуть», — пояснює Блайзер. Солдата виводять поза штат, він не може ані звільнитися, ані офіційно працевлаштуватися й отримує мізерні 600–700 гривень на місяць.
Гра, яка вчить помирати
У першій битві лише 20% солдатів влучили у ворога, інші стріляли в повітря або просто не стріляли. Вони боялися перетнути межу, вбити людину, каже Старий.
Його секрет: не думайте, що в солдата-загарбника є родина. Не жалійте себе. Перед тобою просто ворог.
Якщо ти забаришся, він застрелить тебе, а потім прийде й зґвалтує твою дружину і твоїх дітей.
Психолог, привітний сивий інструктор, який допомагає нашій маленькій цивільній бригаді підтримувати моральний, а отже, і бойовий дух, вважає, що межу допоможе перетнути просто тренування. І адреналін.
— Готова? — волає він.
— Готова, — бурмоче Локі, тиха жінка середніх років, яка працює перекладачкою.
— Ти готова?! Мені потрібно, щоб ти кричала!
Психолог знову й знову вмовляє її крикнути у відповідь “так” гучно й чітко — це ознака достатньої кількості адреналіну та фокусування на вправі. Без цього забракне сил атакувати ворожий окоп: треба спочатку кинути гранату здалеку, впасти на землю й подавити ворога вогнем, а тоді кинути ще одну гранату, каже він. «Ось чому командири будуть кричати абсолютно божевільним “адреналіновим” голосом під час бою і вишколу».
Класний командир має три складові — це досвід, освіта й особистий розвиток
Якщо командир — зріла людина, не “диванний стратег” із совка і не розбещений дачами, побудованими курсантами, він зможе будь-який підрозділ перетворити на “суперпідрозділ, який піде вперед і воюватиме”. Класний командир має три складові — це досвід, освіта й особистий розвиток. Психолог консультує таких командирів. Результат: попри те що люди дуже виснажені, “вони йдуть вперед, не зважають ні на що, виконують свою роботу”.
Як подолати страх смерті та інвалідності? Психолог каже, що до цього треба просто звикнути. Смерть підстерігає нас усюди. Ми можемо померти або стати каліками щодня на дорозі або просто на вулиці, але намагаємося не думати про це, ніби цього не існує. Звикаємо жити в небезпечному середовищі, як у Києві: обстріли тривають, але хто залишився, той звик.
«Коли ти починаєш працювати з тим, що ти смертний, то готуєшся до різних сценаріїв. А коли готуєшся, вже не боїшся», — каже психолог.
Позивні, на які ми змінили свої імена в цьому центрі, є частиною обряду готовності до смерті. Позивний не лише підкреслює цінності та ідентичність бійця, він є менш особистим, ніж ім’я, і скеровує бойовий підрозділ до робочих, а не дружніх стосунків, дає психологічний захист від трагедії загибелі товаришів, пояснює психолог.
Кістки, кишки і кров
За останні два роки в Україні раптова смерть на вулиці стала ймовірнішим сценарієм.
Саме тому Скотч, 29-річна айтівиця і командирка нашої бригади, завжди носить із собою півторакілограмову бойову медичну аптечку. «Скажімо, ми пішли в парк, а туди прилітає балістична ракета, і мені відриває ногу. Або моєму чоловікові. Що ми робитимемо?»
Її відповідь — завжди мати при собі турнікет. Це джгут, яким можна легко та надійно відрізати кровообіг від відірваної кінцівки або кінцівки з розірваною артерією, коли людина може померти від крововтрати за лічені хвилини. Солдати беруть із собою кілька таких пристроїв, коли вирушають на завдання, і готові застосувати їх до себе, якщо виникне така потреба.
Життєво важливо, щоб вони були якісними: китайські підробки рвуться в найкритичніший момент, і людина просто стікає кров’ю.
Я кручу, кручу і кручу синій тренувальний турнікет. Нога синіє і холоне, біль нестерпний. Але я все одно недостатньо закрутила. «Ти щойно стекла кров’ю до смерті», — заявляє Мавка, наша медична інструкторка.
Після перекриття потоку крові до ноги є дві години до початку некрозу й, можливо, ампутації. Щоб уникнути такого сценарію, поранений боєць має потрапити до медиків протягом цього часу. Проте середній час евакуації — від чотирьох до шести годин.
Бойові медики можуть навчитися конвертувати турнікети, що дає змогу врятувати більше кінцівок. Але ми лише новачки. Зараз для нас найперше завдання — зупинити масивну кровотечу, першу літеру в алгоритмі порятунку життя MARCH.
Закручуємо турнікет на руці. Втискаємо гемостатичну марлю в гумові муляжі рваних ран, прикріплені до пахової зони нашої пораненої бійчині, куди не можна накласти турнікет. Пхаємо, пхаємо, пхаємо, доки пальці не заболять. Інакше вона помре.
Скотч вивчала фізику, але її дитяча мрія стати лікарем досі жива: вона вивчає тактичну медицину, щоб бути готовою до всіх сценаріїв. Саме тому відвідує безліч медичних тренінгів, яких зараз повно в Києві. Дивиться багато кривавих відео надання першої медичної допомоги, щоб зменшити відразу до рваних ран і крові.
«До всього звикаєш, — каже Скотч. — Це не так, що ти народився зі страхом крові — і все, не можеш бути медиком».
Стати медиком — популярний вибір серед жінок, які йдуть в армію, каже Віта, 20-річна маркетологиня. Інші ролі, такі як піхота, фізично важкі. Через це в бригаді її хлопця, яка нині перебуває на фронті, немає жінок. Ще один популярний сценарій серед жінок — стати пілотом дрона. Можливо, Віті доведеться служити, бо чоловіків не вистачає, а ті, що залишилися, ховаються. Їй соромно, що вони намагаються втекти через кордон.
«Ніхто не хоче вмирати. Мій хлопець не хоче вмирати. Чийсь тато не хоче вмирати. Але дитина, яка не хоче воювати в нашій армії, підсвідомо готується воювати в чужій армії», — каже Віта про загрозу того, що в разі перемоги Росії в Україні чоловіків забиратимуть на російські війни.
Деякі люди намагаються сховати голову в пісок, каже Штайєр, комп’ютерний інженер, який пережив російську окупацію в Херсоні. Але він хоче краще підготуватися до всього, що може статися. Як і Віка, вчителька, що працює з дітьми із вадами зору, мати двох дітей. Якби не її 10-річна молодша донька, жінка, ймовірно, пішла б у військо.
«Ми маємо захищати цю країну. Ми сильна, красива нація, маємо розвиватись. А до нас реально сунеться лавина безпросвітного мороку, темряви. Це погано, дуже погано», — Віка пояснює своє рішення вивчити основи військової справи. Завдяки своїй професії вона знає, «за кого, за що й чому» Україна бореться.
