Як збирати бойовий досвід ЗСУ і чому це системно не робиться

Ми поговорили з офіцером, який служить в одному з органів військового управління, про те, як мали б відбуватися накопичення досвіду та його поширення.

Ми публікуємо цей матеріал для заохочення дискусії про те, як збирати й поширювати на Сили оборони бойовий досвід.

Далі пряма мова.

В армії все робиться за наказом. Як робить старший командир, як ставить питання, так робить за ним і решта. Відповідно мають бути заяви й вказівки командування про збір і поширення бойового досвіду.

Нині в ЗСУ є окремі офіцери, які відповідають саме за вивчення та впровадження досвіду. Але виконується це в стандартний радянський спосіб. Тобто ніяк. Формально. “Треба написати? Напишемо”.

Як це мало б працювати?

У кожному підрозділі всі мали б знати, що у вищому штабі є відповідальні за збір, опрацювання та поширення досвіду.

Цей офіцер чи група офіцерів мала б вийти в публічний простір, провести інформаційну кампанію, заявити: ми є для того, щоб вивчати знання, які накопичують ЗСУ.

Також вони мали б викласти результати такого аналізу й поінформувати, де можна завантажити й прочитати про їхні напрацювання. Писати все це потрібно дуже простою і зрозумілою мовою, без жодної канцелярщини, щоб розумів мобілізований, який до цього працював робітником.

Вони мали б частину інформації надавати публічно, частину в закритому режимі через те саме ДСК (для службового користування), а щось таємно. І оголосити, що кожен може поділитися своїм досвідом чи інновацією. Заохочувати командирів ділитися своїми знаннями.

А далі ці люди мають їздити підрозділами, дивитися, спілкуватися, що в бійців виходить, а що ні. І це не так багато людей треба, щоб об’їхати умовно фронт. Відправити три групи по дві людини, вони за тиждень наберуть таку кількість інформації, що перетравлюватимуть її місяцями.

Ці офіцери одразу побачать, що зараз працює в бойових умовах, і зможуть визначити, що зі свіжого досвіду можна запровадити у всіх військах через обов’язкові заняття в навчальних центрах. Тобто виявити актуальні знання/практики.

Я ніколи не чув, щоб десь було публічне повідомлення “друзі, ваш досвід дуже цінний, поділіться з іншими”. Для прикладу візьмімо згадану на початку статті доктрину. Там написано: “Направляйте нам матеріали”, і далі йде адреса. Але ніхто не вірить, що його листа прочитають.

А як у нинішній реальності передається досвід?

Є бійці, які можуть свій досвід передати іншим, як кажуть, по ходу п’єси. І командири, розуміючи їхню цінність, дають їм більше можливостей. Це все працює, умовно кажучи, напівофіційно, тримається на конкретних персоналіях, на якості безпосередньо командирів і виконавців.

Так, Генштаб розсилає певний огляд, у якому йдеться про новий досвід. Але питання в тому, наскільки ці матеріали корисні, наскільки читабельно написані й хто їх читає.

Людей треба вчити постійно, а це не завжди роблять. Боєць приходить у підрозділ після “учебки” і чує: “Ти будеш виконувати такі-то завдання”.

А як виконувати? На це можна дуже часто почути: “Ну подивись, як перед тобою Вася робив, і роби так само”. Людина починає робити, потім дивиться, що мало знань, запитує в сусідів, ті щось підказують. От так усе це навчання відбувається.

А потім у бійця поранення, він вибуває зі строю, на це місце приходить нова людина, і їй кажуть: “Роби так, як Толік робив”. А як Толік робив, ніхто не знає. Нова людина знову починає збирати знання по крихтах.

Тому, коли говорять про “стирання” батальйонів (політика невиведення підрозділів із району бойових дій на відновлення після певного порога втрат), крім болю за загиблими це небезпечно тим, що померлі не передадуть свої знання новобранцям, а іншого методу навчання в нас немає. І нові люди мають із самого початку винаходити способи видобування вогню.

Це проблема всього суспільства. У багатьох навіть комерційних фірмах пішов Вася — і всі бізнесові процеси зупинилися, бо ніде нічого не записано. Вася знає, більш ніхто не знає.

Натомість у країнах НАТО розроблені детальні інструкції на всі випадки. Там їх читають і виконують, чого нелегко буде домогтися в нас.

Я бачив такі документи з американського флоту, і там, умовно кажучи, зазначено: “У разі обстрілу з правого боку ви робите п’ять кроків у повний зріст, а тут два зігнутими” і так далі. Бо саме за такої послідовності в екіпажу найбільше шансів залишитися живим. Щоб це вивчити, не потрібно знати особисто Джона, який там служить уже давно.

І ще одне: для того щоб досвід прийняти, треба змінитися. А змінюватися люди геть не готові.

Слово “досвід” зараз використовують виключно найактивніші та найвідоміші військовослужбовці, для яких передача досвіду не є їхнім посадовим обов’язком, просто вони займаються умовно FPV-дронами чи аеророзвідкою й хочуть свій досвід кудись і комусь передати.

Візьмімо гіпотетичну ситуацію. Є два підрозділи, які працюють дронами, один десь на Півдні, інший десь на Харківщині. Вони обидва інноваційні, у кожного є свої військові ноу-хау. Вони можуть один одному передавати досвід лише за умови, що знайомі особисто й комунікують персонально. Коли сіли поруч і про щось говорять.

Не зустрілися — ця інформація ніколи не перетікає, бо в нас немає перетоку інформації. Але, щоб вони зустрілися, їх мають забрати з позиції й привезти на місце, де вони можуть зустрітися й поспілкуватися. А цього також немає.

Логістика

Я хочу нагадати, чому припинилася харківська наступальна операція. Це сталося через логістичні проблеми. Наші збройні сили не були спроможні йти далі, бо підрозділи забезпечення не встигали за підрозділами, які безпосередньо вели наступальні дії.

Фізично йти армія могла, ворог втікав, але не було зброї, не було їжі, пального і решти. Чому? Тому що логістика просіла, бо не була готова. І от відповідно питання: чому в збройних силах не може бути зібраного досвіду логістичного забезпечення? Ну повинен же бути. А його немає. Або досвіду обліку військовослужбовців. Це також знання, це спеціалізована тема. І такого досвіду дуже не вистачає. Чи обліку використання засобів радіозв’язку. І це не стосується безпосередньо поля бою. Бо ми чомусь завжди думаємо, що досвід — це лише про безпосередній бій.

Щодо ролі сержантів

Умовний сержант прекрасно розуміє, що в нього є на день приблизно дві години, коли люди не зайняті. Чим йому ці дві години зайняти? Звісно, завжди є готове рішення для відмазки — читайте статут. Так воно робилося раніше в Радянському Союзі.

Але він може сказати: шановні, ось у нас план, дивіться, ви маєте опанувати такі навички: володіння зброєю, знання озброєння, тактику тощо. І це має підбиратися під свій особовий склад, у кого який є. Тому що в когось умовно є гранатометники, у когось кулеметники, у всіх у них свої окремі завдання, відповідно мають бути свої знання і навички.

Треба так навчати. Тому що ми виграємо лише навченими людьми. Більше нічим.

навчання досвід зсу