Батіг і пряник. Як спонукати піти в армію тих, хто боїться. Сповідь ухилянта

«Паті-бус» та хікікоморі

З Євгеном ми зустрічаємося в його квартирі в одному з київських мікрорайонів. Як і домовилися, вже стоячи перед дверима, не натискаю на дзвоник, а набираю його на телефон. «У нас же взялися по квартирах розносити, тому двері я просто так не відчиняю і своїм домашнім заборонив це робити», — пояснив ще в телефонній розмові перед тим Євген. Що саме розносити, Євген не уточнив, але з контексту й так зрозуміло.

Коли двері відчиняються, я спочатку трохи ошелешено оглядаю Євгена. Відтоді як ми востаннє з ним бачилися, а це приблизно рік тому, у його зовнішності дещо змінилося — з’явилася борода.

Євген, вочевидь, радий зустрічі, радо тисне руку й одразу веде до свого робочого місця — на засклений просторий балкон. Там на нас чекає баклажка холодного, щойно з холодильника, пива. «Рідко тепер вживаю, сам я зараз по магазинах не дуже ходжу, але гості в мене тепер ще рідше бувають», — сміється він.

І це справді так. Останні кілька місяців, як зізнається сам Євген, він не дуже часто виходить із квартири, а якщо й виходить, то вечорами. Тоді як ще три місяці тому вільно переміщався у межах свого району. Доки з ним не трапився один цікавий і прикрий у його розумінні випадок.

Ось так Євген став ухилянтом, а себе він називає хікікоморі

Якось він стояв на зупинці в очікуванні маршрутки, паралельно напружено вдивляючись, чи немає на горизонті нової легенди району — «паті-буса». Так тут називають мікроавтобус, на якому, за місцевими переказами, їздили працівники ТЦК. Проте біда прийшла зовсім з іншого боку. Поки Євген напружено сканував поглядом дорогу, із-за зупинки вийшли чоловіки в зеленому та чорному й по-зрадницькому наблизилися до нього з-за спини.

Чоловіки в зеленому виявилися працівниками ТЦК, які виписали Євгену повістку — прийти тоді-то й тоді до них із документами. Проте замість того, щоб з’явитися з усім необхідним у ТЦК, Євген після довгих і болісних, за його словами, роздумів зателефонував до себе на роботу й домовився, що тепер працюватиме віддалено.

Так Євген став ухилянтом, а сам себе він називає хікікоморі. Так у Японії називають людей, які добровільно не виходять із дому.

Невідомість, що лякає

Ми сидимо на його балконі, десь із вуличної зелені весело щебечуть птахи, алкаші на дитячому майданчику щось говорять про світову політику, під деревом купка підлітків втикає у якийсь голосний російськомовний тікток. Усе тихо й мирно, наче й немає війни.

На моє питання, чому все ж таки Євген вибрав такий далеко не доблесний шлях, він, подумавши, відповідає:

Страшно. І не лише тому, що можуть вбити. Невідомість теж лякає. Опинитися невідомо де, під керівництвом невідомо кого й невідомо наскільки. Хтось скаже копай отут — і ти змушений будеш копати тут. І копати стільки, скільки він скаже… Я все життя цього не любив і не хотів так. Зізнаюся чесно, коли свого часу ще до вишу вступав, то вибирав саме такий, щоб була військова кафедра, щоб два роки потім лопатою не махати. А за теперішньою логікою я ще кимось міг би керувати в армії. Але це мене, скажу чесно, більше тривожить, ніж надихає.

(Соцопитування про те, що відлякує і що мотивує йти до війська, проведене на замовлення Texty.org.ua, читайте тут. Зазначимо, що наш співрозмовник майже цілковито повторює загальні страхи.)

— Ну але ж можна взяти відношення (документ, який із певною ймовірністю забезпечує потрапляння до обраної частини). До речі, а в тебе зараз служить в армії якийсь знайомий, у підрозділ до якого ти міг би піти?

Мій колега по роботі й приятель служить у ЗСУ інструктором БПЛА. Тобто в мене було з ким порадитися щодо цих технологій, доцільності роботи і так далі. Тому мене це зацікавило.

— А чому ти не захотів саме до нього піти, наприклад, у його підрозділ?

Ну, скажімо так, хоча він доволі стриманий у своїх оцінках, але я зрозумів, що там в організації роботи, у розподілі та й взагалі не все дуже добре. Тобто, на його погляд, якийсь нераціональний розподіл ресурсів, загальна невизначеність, цілковита залежність від наказів, які можуть бути зовсім неочікуваними.

Влаштовуватися зараз, думаю, це така собі рулетка. Хто мені зараз дасть гарантії, що я не потраплю на іншу посаду? Так само як і мій колега не був до останнього моменту впевнений, що його саме на цю посаду направлять.

І зараз не впевнений, чи займатиметься він цим завтра. Звісно, класно було б, якби замість мобілізації був варіант, коли людина офіційно виконує певні обов’язки для військових і при цьому не втрачає основної роботи й власного розпорядку життя. Але розумію, що зараз таке просто не розглядається…

— А якби тобі сам Сирський дав відношення й особисті гарантії, що служитимеш там, де ти хотів би, пішов би зараз?

Євген робить ковток, певний час думає, а потім заперечно хитає головою.

Якщо покласти руку на серце, то, швидше за все, ні. Та й гарантій таких зараз ніхто не дасть.

— А новий закон про мобілізацію тебе на лякає? Новий рівень відповідальності?

Ну мене за ці два роки вже стільки речей лякало, тому на одну більше, на одну менше — це вже, здається, не має значення.

— Але ж там ніби передбачені більші штрафні санкції…

Ти знаєш, я все життя спостерігав, як наш державний апарат працює. Скажу так: між тим, що заявляється, і тим, що робиться, у нас завжди якийсь добрячий люфт. Так що, думаю, певний час дивитимуся, що й до чого, як справляються, інакше кажучи…

— Ну тобто 18 травня у військкомат не підеш?

18-го точно ні (сміється, потім переходить на серйозний тон). Я розумію, який вигляд маю, але хіба решта, усі ті, хто зараз ходить цією вулицею, не такі самі?

— Але ж після набрання чинності цим законом твої шанси бути мобілізованим не з власної волі зростають…

Якщо всі робитимуть так, як ти, то отой «паті-бус», який їздить по району, — це єдиний дієвий засіб не провалити мобілізацію?

А вони й до того в мене були немалі. У нас на районі бусик із тцкшниками їздить регулярно. І зараз, вийшовши на вулицю, я маю всі шанси поїхати в ТЦК, так само як і тоді, коли запрацює новий закон.

— Ну тобто ми підходимо до такого логічного висновку, що коли всі робитимуть так, як ти, то отой «паті-бус», який їздить по району, — це єдиний дієвий засіб не провалити мобілізацію?

(Євген на якусь мить задумується)

За великим рахунком я можу зрозуміти працівників ТЦК, які їздять у цьому бусі. Їм поставили план, і вони мають його виконати. А що там далі буде, то вже не їхня справа. Але ж, певно, наше вище керівництво про щось має думати, якось цю ситуацію вирішувати.

Батіг і пряник

— І тут ми підходимо до найцікавішого: а які такі питання має вирішити наше, як ти кажеш, вище керівництво, щоб ти зрештою зголосився долучитися до армії?

(Євген знову замовкає, щось прокручує в голові)

Ну найперше треба, щоб виступив Зеленський і сказав: от така в нас ситуація. І дав якісь від себе гарантії, що ось ти туди плануєш піти, у таку-то частину, і ти туди точно потрапиш. І щоб цей механізм якось працював. Щоб можна було обирати, до кого й по що.

— І тоді ти точно підеш?

(Євген відсьорбує пива й застигає в роздумах. Зрештою хитає головою)

Якщо чесно, поклавши руку на серце, то, швидше за все, ні.

— Так, я здаюся. Ми якось плавно підходимо до ситуації, що йти кудись ти взагалі не збираєшся, а твої аргументи — це лише самовиправдання. Я правильно розумію?

(Євген впадає в задуму)

Ну якби це було якесь уміле поєднання каральних, штрафних заходів із реальними діями задля покращення умов для тих, хто опиниться в армії. Поєднання таких собі ефективних батога й пряника. Тобто, з одного боку, мені справді півень смажений має клюнути в одне місце, а з другого — я маю бачити, що піти в армію — це не потрапити в щось невідоме й темне, а це нова робота з чіткими обов’язками й правами. І, звісно, з дуже чітко прописаним терміном, скільки мені на цій роботі працювати. А не так, як зараз, похід у невідомість, невідомо куди й невідомо наскільки. От тоді, певно, я справді сяду, ще раз зважу всі за і проти й прийму якесь правильне рішення.

Дрон, який нікому забрати

Якийсь час ми сидимо мовчки. А потім Євген показує те, чим він, незважаючи на роботу й хатні обов’язки, займався останні місяці й чим, поза сумнівом, пишається. Це дрон-камікадзе, зібраний ним власноруч за онлайн-інструкцією.

Як я вже казав, мій приятель служить інструктором БПЛА, — розповідає Євген. — Тож мені було кому підказати. Плюс я пройшов теоретичний курс. Закупив усі необхідні деталі. Частково щось купував українське, але більшу частину компонентів все ж таки замовив на «Алі Експресі». Звісно, все власним коштом. Паралельно хотів би опанувати всі супутні навички, які з цим пов’язані. Не тільки з виробництвом, а й з обслуговуванням і пілотуванням. Зараз із пультом ганяю на симуляторі.

— Кому ти плануєш передати зібраний дрон?

Збирався віддати розвідникам, якими опікується колега-волонтер. Тобто я планував не просто віддати ці дрони, а ще й завдяки збору мати кошти на закупівлю наступних комплектуючих. Однак цей механізм поки що так не працює.

— Чому?

Розвідники загинули. А інших людей, кому він став би в пригоді, у мене зараз немає.

тцк суспільство мобілізація ухилянти