“Мій предок був козаком і вчинив непорядно”. Які секрети можна дізнатися, дослідивши родовід
Адміністраторка спільноти UAGenealogy Радана Кузьменко ділиться досвідом дослідження родоводу своєї родини й порадами про те, де і як шукати свою сімейну історію та чому це варто робити.
У наш час архіви та архівні документи поступово стають доступними для всіх охочих. Мало не щодня в мережу викладають нові й нові описи архівних фондів, щороку світові онлайн-бази поповнюються мільйонами відсканованих архівних справ.
Завдяки цьому ми дізнаємося не лише імена своїх предків, а й те, як вони жили, чим займалися, скільки заробляли, яке майно мали, від яких хвороб і як саме лікувалися, з ким і за що сперечалися та від чого помирали. Через історію свого роду, своїх предків починаєш краще розуміти історію своєї країни.
Яготинський козак Яків Іванів Калита
До початку архівних досліджень я була впевнена, що в мене всі корені із сіл, а всі мої предки — селяни. Виявилося, частина з них були козаками, й офіційний статус “козак” або “із козаків” зберігався аж до 1917–1920 років. У документах того часу так і записували: селянин Порупа Мирон Омельків, або козак Максим Іванів Рудь, або ж міщанин Сидор Федорів Доброгорський. При цьому міщанин міг усе життя проживати в селі й у місто приїжджав лише на ярмарок та в справах. Ці статуси свідчать не про місце проживання, а саме про соціальний стан.
Повернімося до козаків. Виявилося, мій прямий предок Яків Іванович Калита був яготинським козаком, належав до козацької старшини, й один епізод із його життя потрапив на сторінки наукової праці краєзнавця Ксенофонта Козубенка як ілюстрація початку закріпачення українців у другій половині XVIII століття.
З 15 грудня 1763 року посполиті (так називали селян і міщан) мали взяти дозвіл на зміну місця проживання. Яків Іванович повівся, м’яко кажучи, не дуже етично. Спершу відпустив на словах свою підсусідку з родиною (підсусідки не мали свого господарства, жили в чужих дворах і, грубо кажучи, відпрацьовували “оренду”), взявши певний відкуп, а через деякий час, спираючись на відсутність письмового підтвердження, разом з іншими козаками силою намагався повернути їх у свої володіння, побив сина, забрав речі.
Справа дійшла до суду, завдяки цьому ми маємо детальний опис пограбованого майна із зазначенням його вартості й бачимо реальну картину з тогочасного повсякдення.
Оригінал наукової роботи зберігається в Національній бібліотеці імені В. І. Вернадського: Козубенко К. І. “Дещо до закріпачення посполитих в Україні. Записки Полтавського інституту народної освіти”, 1927 рік.
Загалом судові справи — одні з моїх улюблених документів, хоча намагатися знайти своїх предків серед них — це те саме, що шукати вітру в полі. Але це неймовірне джерело для розуміння умов, у яких вони тоді жили, і проблем, якими переймалися.
Розкуркулення
Віднайдені подробиці бувають неприємними. Переважно це стосується подій XX століття, бо пам’ять про нього ще жива й болюча. Іноді може виявитися, що один твій прадід розкуркулював іншого чи навіть брав участь у доносах і розстрілах. Поділюся досить типовими історіями родин із маленького села на Чернігівщині. Імена змінено з етичних міркувань.
Будучи малою, Оксана ніяк не могла зрозуміти, чому її дідо Павло й бабуся Марина (батьки матері) так ненавидять свого зятя Сашка, тобто її батька. І лише через багато років з’ясувала, що батьків старший брат брав участь у розкуркуленні родини дідуся й бабусі. З їхнього двору забрали всю худобу до останньої курки, з хати винесли все збіжжя, навіть ковдрочку з-під немовляти висмикнули й забрали.
Проте батьків Сашка раніше теж розкуркулили. Щоб урятувати родину від заслання, його старший брат вступив до комсомолу і, звісно ж, брав участь у розкуркуленні односельців.
Репресії
Інша історія. Ольга роками намагалася відшукати правду про свого прадіда Тимофія: за словами її бабусі Тетяни, одного вечора він просто зник із життя родини. З обмовок та уривків фраз старших родичів Ольга припускала, що Тимофій був “ворогом народу” і, ймовірно, його розстріляли в 30-х роках XX століття.
Коли з кримінальних справ репресованих зняли гриф секретності, вона надіслала запит до обласного архіву з проханням знайти кримінальну справу її прадіда, хоча впевненості в її існуванні не було. На превелике здивування Ольги, архів надав їй номер справи й запросив ознайомитися з нею до читального залу. Уявіть собі, з яким хвилюванням вона чекала того самого дня!
Виявилося, її прадід був засуджений трійкою НКВД до розстрілу. Чи не найбільшого болю їй завдали протоколи допиту свідків: серед них вона впізнала знайоме ім’я — Степан Михайлович, дід, який жив по сусідству з її бабусею, з його правнуками вона гралася малою, приїжджаючи в село.
Його свідчення були сповнені заздрощів. Він так детально описав майно, яким володів Тимофій, що навіть не забув вказати про якість чобіт і вартість сукна, з якого був зшитий його одяг. Для самого Тимофія не шкодував негативних епітетів, обзивав так, як може обзиватися людина, яка вже давно затаїла злість на когось.
Багато засуджених до страти і заслання під час репресій 1920–1930-х років пізніше, у 1950-х, після смерті Сталіна, було реабілітовано за відсутністю складу злочину фактично тією самою владою, що винесла і виконала цей вирок.
Голодомор
Надзвичайно чутливою і травматичною темою є Голодомор. Далеко не кожен готовий дізнатися всі подробиці тих жахливих подій, тому деякі дослідники навіть не рекомендують самостійно досліджувати цей період без певної підготовки.
По-перше, вражають масштаби та методи геноциду. Ось ти читаєш сповідальну відомість кінця XIX століття (тип облікового документа церков Російської Імперії; містить поіменний перелік родин парафіян із зазначенням їхнього віку та соціального стану), а ось ці самі прізвища, але в списках померлих у 1932–1933 роках, і вже абстрактні цифри зі статистики загиблих перетворюються на цілком конкретні родини зі своїми життєвими історіями.
Починаєш розуміти, чому одні села постраждали більше, інші менше. Зокрема, чому Донбас такий зросійщений — там виморювали цілі поселення й пізніше заселяли “благонадійними для режиму” людьми.
Читаєш про те, як люди в голодному відчаї вдавалися до страшних вчинків, серед яких навіть канібалізм.
Якось одна блогерка виставила фото кімнати своїх дідуся і бабусі. Підписників зацікавили меблі на світлині, і вони запитали в коментарях, що ж то за меблі й звідки вони в них. Блогерка спершу відповіла, що то селяни міняли їх на їжу, а потім видалила допис.
Колись давно знайомий сказав приблизно таку фразу: масштаби трагедії перебільшені, ти коли-небудь зустрічала нащадків тих, чия родина вимерла під час Голодомору? Мене заціпило: які можуть бути нащадки в родини, яка вимерла?
Тепер я можу відповісти аргументовано: у моєї бабусі Марії вмерли рідні брат і сестра, у них ніколи не буде нащадків. У її матері Федори вимерла майже ціла родина троюрідного брата Порфирія Васильовича Порупи.
Нижче наведу скриншот із Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років (Порука — це одрук, насправді прізвище одне). Причина смерті не вказана, тому в книзі записано “невідомо”. Параска Антонівна — це дружина Порфирія. Із семи дітей померло четверо: троє хлопців та одна дівчина, доля ще трьох доньок мені не відома.
Світові війни
Однією з найбільших онлайн-баз загиблих і зниклих безвісти під час Другої світової війни є martyrology.org.ua. Більшість баз і документів, що стосуються Першої світової війни, розміщені на російських інтернет-ресурсах.
Наприклад, форсування Дніпра під Переяславом у вересні 1943 року. Тоді з навколишніх сіл зібрали чоловіків і погнали у воду. Бабуся розповідала, що її батько Нестор Платонович знав, куди їх поженуть, і планував перепливти річку, бо він дуже добре плавав, але відтоді вважається зниклим безвісти. Очевидці розповідали, що в ті дні Дніпро був червоним від крові. Стріляли з обох берегів: і німці, і червоноармійці. Вижити там шансів не було.
У Другу світову війну зникло безвісти двоє моїх прадідів. Щоб дізнатися про їхню долю, я написала запит до Національного музею історії України у Другій світовій війні (poshuk@warmuseum.kyiv.ua). Мені надіслали копії сповіщень про загибель з офіційними датами та роз’яснення, чому ці дати можуть відрізнятися від фактичних.
Активні бої ускладнювали облік загиблих бійців, тому доля багатьох залишилася невідомою. Фактично облік проводили після війни для впорядкування виплат пенсій сім’ям загиблих.
Із чого починати пошуки
В інтернеті описано чимало рекомендацій на цю тему, і всі вони здебільшого сходяться на думці, що починати варто зі схематичного зображення свого “дерева”: я — батьки — їхні батьки і т д. На цьому багато хто й зупиняється.
З власного досвіду я рекомендую почати з пошуку й оцифрування фотоальбомів.
По-перше, це та спадщина, яку легко втратити, особливо під час війни, що триває зараз. Важливо зробити все можливе для збереження пам’яті.
Світлини підіймають із глибин пам’яті ті спогади й відчуття, які хочеться зберегти. Варто обговорювати ці світлини з тими, хто може про них розповісти і щось згадати. Слухати і записувати.
Далі ви самі зрозумієте, у який бік вам рухатися і де шукати пораду. У фейсбуці є чимало генеалогічних спільнот, одна з найбільших в українському сегменті — UAGenealogy, яку я маю честь адмініструвати. Для новачків (та й не тільки) найчастіші запитання з інструкціями та посиланнями зібрано в розділі “Посібники” (лінк).
Де шукати світлини предків
Окрім сімейних фотоальбомів найцінніші генеалогічні скарби зазвичай зберігаються вдома на умовній забутій поличці серед листів, книжок і старих документів. Так абсолютно випадково я знайшла посвідчення і в ньому фото свого 19-річного дідуся. За життя він ніколи не згадував, що зберігає цей документ.
Далі розпитуємо родичів — ніколи не знаєш, кому в спадок дісталася фотографія твоєї прапрабабусі. Фото мого прадіда я отримала завдяки своїй троюрідній сестрі. Прадід зник безвісти під час Другої світової війни, і до розмови з нею я була впевнена, що жодне фото не збереглося.
А мені свого часу дісталося фото моїх прапрадідуся й прапрабабусі Макара та Ксенії Купрієнків. Я його відсканувала й надсилаю всім охочим родичам. У діда Макара був лише один син, а от внуків уже семеро, правнуків сімнадцятеро, точну кількість праправнуків я навіть не знаю. Фото збереглося лише одне, але копію може отримати кожен.
Наступний крок у пошуку світлин — з’їздити на кладовище. Так, попри те що моя прабабуся Третяк Федора Миронівна померла у 80-х роках минулого століття, до мене не дійшла жодна фотографія. Єдине її зображення я перефотографувала з хреста на могилі.
Вкрай рідко фотографії можуть зберігатися в особових або слідчих справах, в анкетах до заяв на отримання деяких документів (наприклад, паспорта або візи), в архівах навчальних установ (фото випускників, учасників гуртків), у військових базах, у місцевих краєзнавчих музеях тощо. Фото двоюрідного брата моєї прапрабабусі зберігається в Музеї Івана Гончара. Хоч і не близька рідня, а все ж таки цікаво. Він був учасником народного хору й разом з іншими хористами потрапив на цю світлину.
Насправді знайти фото непросто, потрібно передивитися доступні онлайн-бази, поїхати фізично в музей чи надіслати запит в архів. Але запит має бути конкретним. Наприклад, на пошук фільтраційної чи кримінальної справи за умови, що така взагалі була порушена й може існувати.
Якщо ваші прадідусі й прабабусі подавали заяву на отримання паспорта зразка 1974 року (тоді скасували “радянське кріпацтво” і селянам почали видавати паспорти, докладніше про це читайте тут), то ви можете звернутися до Державної міграційної служби для отримання копії цієї заяви. Але потрібно надати документи, що підтверджують ваш прямий родинний зв’язок із заявником. Якщо такої можливості немає, потрібно подавати адвокатський запит.
Залишу посилання на сайт Музею Івана Гончара, Реабілітовані історією та проєкт Після тиші, а що як комусь пощастить знайти своїх.
Ніна, ймовірно, з роду Волошиних, хутір Причинський (нині село Червоне на Яготинщині)
Підпис до фотографії Ніни
Сто років тому фотознімок був розкішшю, яку далеко не кожен міг собі дозволити. Створення світлини було цілою подією, фотокартки дарували одне одному на пам‘ять, а підписи на них, на мою думку, заслуговують на окреме дослідження.
Важливо не відкидати “бічні гілки”, тобто двоюрідних, троюрідних і так далі родичів. Досить часто буває так, що документ із записом про народження прямого предка не зберігся, але збереглися записи про народження його/її братів чи сестер. Оскільки батьки в них спільні, то отримана інформація стосується і вас також.
Прізвища і прізвиська
Ще однією несподіванкою для мене була динамічність прізвищ: родина могла мати дві-три чи навіть більше паралельних форм прізвища, і всі вони були “офіційними”.
Можемо провести аналогію із сучасними вуличними прізвиськами, що ще зберігаються в селах та містечках: хто такий Володимир Купрієнко, можуть і не сказати, а Ладимира ІсакОвого знають усі, бо Купрієнків пів села, але лише одна родина походить від Ісака.
До речі, якщо вашого предка звати Ісак, Мойсей, Давид чи навіть Авраам, це ще зовсім не означає, що вони євреї. Це типові біблійні імена для православних, не менш звичні, ніж Марія чи Семен. Вдома Мойсея, найімовірніше, називали Мусієм, Євдокію — Дунькою або Явдохою, Євстафія — Стахом або Остапом, Анну — Ганькою або Галькою.
Форма імені, записана в документі, відрізнятиметься залежно від типу самого документа. У записах релігійних установ буде біблійна форма, у тих самих судових справах, наприклад, частіше вживається народна форма імені.
Зміна прізвища — це далеко не найголовніша проблема для дослідників. У деяких районах, особливо на Полтавщині чи Поділлі, трапляються села, де збереглася лише одна метрична книга за 200 років і все. По Рівненщині, наприклад, відсутні документи майже за 70 років. Так сталося, що частина документів згоріла під час пожеж, потрапила в макулатуру за радянської окупації, не повернулася з евакуації, була вкрадена тощо.
Іноді вдається щось знайти в краєзнавчих музеях, приватних колекціях чи теках із зовсім іншими назвами, але це велика рідкість. Загалом гарне збереження документів — це радше виняток, аніж правило. Із цим пощастило, наприклад, територіям колишньої Київської губернії, але кожен населений пункт потрібно вивчати й аналізувати окремо, бо навіть два сусідніх села можуть мати різну історію своїх документів.
Дослідження родоводу неможливо повністю делегувати історикам, краєзнавцям чи генеалогам. Це історія, яку ви можете написати самі, і вона є важливою частинкою великої історії України.
Свого часу це захоплення змінило моє життя. Коли я втратила роботу та можливість працювати у своїй професійній сфері й вирішила, що мені потрібні чудо і якесь нове, спокійне хобі. Потім натрапила на публікацію у фейсбуці, що привела мене на сторінку UAGenealogy.
Перечитавши кожен допис, врешті наважилася піти до сільського архіву, навчилася користуватися Family Search, дослідила деякі гілки свого роду аж до 12-го покоління, а коли побачила вакансію від генеалогічного товариства, написала їм. І хоча я й не зовсім відповідала вимогам, мене запросили на роботу.
Пізніше наші дороги розійшлися, але це був неймовірно цікавий досвід. Минуло кілька років, і я стала адміністраторкою тієї самої спільноти UAGenealogy, куди тепер запрошую всіх охочих. Ми маємо знати про себе більше.
