Висотки, затори, шум: чому міське середовище Києва змушує людей постійно дратуватися?
Переповнена зупинка, незручна, ще й забита по вінця маршрутка, де неодмінно виникне сварка, затори, через які треба добиратися на роботу щодня годинами, гамірна дорога просто біля вікон вашого будинку, звуки моторів, які не дають заснути, асфальт, бетон, машини, крики. Ось із чим у мене асоціюється життя в Києві. Я принципово залишаюся в Україні, але хочу, щоб наша країна розуміла, як змінюватися на краще після війни.
Я ніколи не знала, що так жити неправильно, що життя в місті може бути зовсім іншим і що дизайн міста безпосередньо впливає на благополуччя людей. Лише коли стала подорожувати, зрозуміла, що жити в місті можна й без величезного стресу.
У цій статті я аналізую, що не так із Києвом і чому міське середовище столиці змушує людей постійно нервуватися.
Тиснява
Зазвичай на роботу з дому і навпаки я добираюся на метро й дуже давно не їздила автобусом чи маршруткою в годину пік. Я стратегічно вибирала собі житло біля метро, хоча підземка, як показало неочікуване закриття шести станцій на синій гілці, — це теж не панацея в Києві.
У дитинстві я мешкала на житловому масиві, що містився на відстані близько 1,5 км від метро. Щодня ходити й повертатися пішки до метро було не дуже зручно, тож уся моя родина добиралася до найближчої станції маршруткою. І це був кошмар.
Кожного Божого дня купа людей із переповненої зупинки намагалася втиснутися в переповнену маршрутку. Далі переповнена маршрутка намагалася втиснутись у затор і доїхати до того клятого метро. А в метро треба було втиснутись у вагон, у якому зранку вже на кінцевій було мало місця.
Були й альтернативні маршрути. З нашого району прямо в центр Подолу, на Контрактову, їздила маршрутка. Прямий маршрут, без пересадок, ну хіба ж не казка? Ця сама маршрутка проїжджала повз залізничний вокзал. Тільки нею майже ніхто не користувався. На масиві вона з’являлася раз на годину, а коли від’їжджала, то застрягала в довжелезних заторах.
Дорога до Ірпеня, яку побудували в 2010-х роках від нашого масиву, тільки погіршила ситуацію. Раніше затори були на під’їзді до метро. А після того як наш район з’єднали з передмістям, уже на самому масиві утворювалися затори, адже люди з Ірпеня через брак комфортного громадського транспорту їхали в Київ машинами.
Всередині маршрутки
У нормальному світі бізнес конкурує між собою, щоб привабити клієнтів, але в маршрутників усе інакше. Вони завжди матимуть клієнтів, адже всім потрібен регулярний громадський транспорт. У віддалених від метро районах перевізники зазвичай конкурують тільки з муніципальним транспортом, який ходить раз у ніколи. Очевидно, що переважна частина людей обере більш регулярний транспорт.
Це дає змогу маршрутникам робити все, що вони захочуть: захаращувати автобуси синтетичними велюровими шторами з висульками, не прибирати в салонах, вмикати гучно музику (ця проблема, на щастя, вже не актуальна завдяки закону про акустичне насильство), сваритися з пасажирами тощо. Мені от згадується випадок, коли я їхала зі шкільною вчителькою на захист своєї наукової роботи і водій нашої маршрутки почав на весь салон матюкатися, бо йому щось не сподобалося.
Звісно, таке малоконкурентне середовище не стимулює маршрутників модернізувати свій транспорт і робити його зручнішим для пасажирів. А навіщо? І так же їздитимуть. Хоча за договорами з КМДА, які підписують перевізники, у маршрутках мають створюватися комфортні умови для пасажирів. Наприклад, там має працювати кондиціонер, але це лише на папері. У реальності в маршрутках влітку така спека, що моя мама називала їх “крематоріями на колесах”.
Не розвивати свій транспорт — це ще хороший сценарій для маршрутників, бо іноді вони роблять умови для пасажирів іще гіршими.
Згадую ще один випадок: приблизно у 2019 році один із перевізників на нашому масиві поставив на маршрут зручні низькопідлогові автобуси з чистими новенькими салонами. Для мене то була казка, адже я регулярно їздила ними на залізничну станцію Святошин із важкою валізою. Але через кілька років ці автобуси прибрали й натомість поставили старі маршрутки, у яких гальма буквально виють (ознака вчасно не пройденого техогляду) щоразу, коли автобус зупиняється.
Громадський транспорт бісить не менше, адже він зазвичай вкрай непередбачуваний. Ми розповідали про проблеми муніципального транспорту в цьому матеріалі.
Місто — автівкам
Очевидно, що київський громадський транспорт — непередбачуваний, некомфортний, переповнений людьми, з частими сварками з іншими пасажирами і водієм — не надто стимулює містян ним користуватися.
Тому вони вдаються до, здавалося б, логічного рішення — відкладають кошти й купують власні автівки. Це нібито має вирішувати їхню проблему. Однак така велика кількість індивідуальних рішень створює ще одну загальну проблему — величезні затори.
Щороку нідерландська компанія TomTom публікує рейтинг міст за тривалістю затримок автомобільного руху на дорогах через затори. За підсумками 2021 року Київ посів третє місце в цьому рейтингу — у середньому поїздки в заторах тривали на 56% довше, ніж на порожніх дорогах. Як змінилася ситуація зараз, оцінити неможливо, адже від початку повномасштабного вторгнення компанія перестала включати Київ до списку аналізованих міст. Найімовірніше, ситуація погіршилася, бо один зі столичних мостів працює тільки для обраних власників посвідчень.
Втім, київська влада не розуміє, у чому проблема, і намагається боротися із заторами, розширюючи дороги й будуючи нові розв’язки для авто. Як доведено багатьма дослідженнями і досвідом життя в українській столиці, це не допомагає — розширені дороги стимулюють більше людей пересідати на машини, через що затори не зменшуються. Докладніше про те, чому будівництво нової автомобільної інфраструктури не допомагає і як вирішити транспортну проблему Києва, ми писали тут.
Зачинені вікна
Ну от, громадський транспорт незручний, автівки стоять у заторах, але вам залишається ще одна опція — ходити пішки (про велосипеди навіть говорити не буду, адже їхати велосипедом на роботу небезпечно). Але й тут промах.
Спробуйте прогулятися теплого літнього дня, наприклад, уздовж Набережно-Хрещатицької вулиці чи піти далі до Набережного шосе. У європейських столицях набережна в центрі міста зазвичай популярне місце для туристів і містян — поруч є водичка, гарні краєвиди. Але в Києві через шум машин, які ганяють цією вулицею, ви навіть не почуєте своїх думок.
Автомобілецентрична культура, яка виникла в 1950-х роках у США, а згодом, у 1960-х, перекинулася на країни Західної Європи, змушувала місцеві влади будувати великі автомобільні траси по всій країні й в усіх містах. Нині Європа відмовляється від цих ідей і знову будує міста, що орієнтовані на людей, а не на машини. Це більш екологічно, сприяє соціалізації мешканців міста та безпеці на дорогах.
Київ робить усе навпаки. Коли в 1960-х роках по всій Європі будували великі автомобільні траси біля берегів річок, на Набережній Дніпра їздив трамвай, росли дерева й прогулювалися люди. Але у 2011-му всю цю інфраструктуру прибрали й розширили дорогу.
Набережна на правому березі — це лише один приклад. Іноді не треба навіть виходити з дому, щоб насолодитися звуком автомобільного трафіку. Ми присвятили цілий проєкт тому, як на вулицях з активним автотрафіком постійно перевищуються санітарні норми шуму. Це, наприклад, проспект Бажана, бульвар Лесі Українки та Берестейський проспект. Сходіть до когось у гості в один із будинків, які стоять над цими дорогами, — впевнена на 100%, що вікна, які виходять на автошляхи, будуть зачинені.
Постійний дорожній шум не просто дратує, а ще й негативно впливає на здоров’я людей. Через це в європейських містах створюють спеціальні стратегії, щоб боротися з шумовим забрудненням, а в Києві це просто ігнорують.
З точки А в точку Б
Через автомобілізованість місто стає недоступним для пішоходів, велосипедистів і будь-кого, хто пересувається не машиною чи мотоциклом.
Чи бувало у вас таке, що ви бачите по інший бік дороги магазин або аптеку й розумієте, що якби ви зараз перебігли цю дорогу, то були б у тому магазині вже за 30 секунд? Але трафік такий великий, що просто перебігти дорогу ви не можете. Натомість доводиться шукати перехід, який може бути на відстані 300 метрів, чекати на зелений колір світлофора, переходити дорогу й повертатися вже на іншому боці дороги назад до місця призначення. Так перехід через дорогу магічно розтягується на десять і більше хвилин. І це ще вам пощастить, якщо знайдете наземний перехід.
Інший бік дороги такий близький і такий недосяжний. У Києві дороги, ніби невеликі річки, перетинають усе місто й змушують пішоходів постійно шукати мости, щоб перетнути їх, — підземні чи надземні переходи.
Уявіть, як це долати людині на колісному кріслі. Через війну дуже багато людей втратило кінцівки або дістало травми, які паралізували їх. І зараз вони пересуваються містом на колісних кріслах.
Тож автомобілізованість робить міста не лише некомфортними, а ще й недоступними. Ви рідко бачите на вулицях Києва людей на колісних кріслах саме тому, що для них не створено необхідних умов для самостійного пересування (тоді як у великих містах країн ЄС я постійно бачу на вулицях людей на таких кріслах).
Докладніше про цю проблему ми розповідали тут.
Висотки — це про самотність
Мій хлопець до переїзду в Київ жив у приватному секторі. Він і його родина знають майже всіх сусідів, активно з ними спілкуються і допомагають одне одному. Хтось робить знижку сусідам у стоматологічній клініці, де працює, хтось дарує квіти на висадку у дворі, хтось допомагає літнім людям, які проживають на одній вулиці.
Зараз ми з хлопцем живемо в будинку на 25 поверхів і не знаємо навіть сусідів, які мешкають із нами на поверсі. Часто ми заходимо в ліфт і розуміємо, що з нами їдуть люди на наш поверх (це не гості, адже вони мали власний ключ), але ми бачимо цих людей вперше, хоча живемо в будинку вже понад рік.
Ми постійно ініціюємо в ліфті маленькі бесіди, однак вони не виростають у щось більше. Я не знаю імені жодної людини, яка живе в нашому будинку. Колись я дізналася, що в сусідньому будинку живе мій знайомий, однак бачила його у дворах лише один раз. Тут живе стільки людей, що перезнайомитися з усіма неможливо, тож багато мешканців воліє уникати комунікації із сусідами зовсім.
У Києві мешканці висоток не спілкуються між собою, відсторонюються від сусідів і почуваються самотніми навіть там, де живуть сотні людей.
Спілкування замінюють лише будинкові чати, у яких пасивно-агресивно обговорюють господарські справи. Віртуальна комунікація також не може замінити реальну, адже складно зчитати справжні емоції людини в текстовому повідомленні. Докладніше про це ми розповідали тут.
Наукові дослідження підтверджують, що відчуття самотності збільшує ризик психологічних захворювань, таких як депресія, а також провокує виникнення стресу. Те, як самотньо почуваються люди в багатоповерхівках Києва і як відрізняється висотність забудови української столиці від європейських міст, ми досліджували тут.
Менше зелені
Велике місто — це стресово. І це факт, що відомий кожному. Тому в місті є природні зони, які допомагають людині відновитися ментально. Наукові дослідження підтверджують, що споглядання пейзажів знижує стрес і чинить відновлювальну дію на психіку.
Це можна стверджувати навіть без наукових досліджень. Я народилась і виросла в житловому районі Києва, що міститься біля лісу й озера. У дитинстві, коли я стресувала, завжди йшла в ліс, на берег озера, сиділа біля нього годинами, дивилася на воду й так заспокоювалася.
Однак у Києві зелена зона, на думку забудовників, — це просто вільна ділянка, яку можна заставити висотками й отримати з неї гроші. Чиновники, які мали б створювати правила і регулювати процес, магічно самоусуваються. І виходить, що в столиці послідовно намагаються знищити залишки зелених зон, у яких можна сховатися від гамору великого міста й бетонних пейзажів.
Протасів Яр, парк “Нивки”, Екопарк Осокорки, озеро Качине, Совські ставки, Біличанський ліс — це і є ті напівдикі зелені зони, у яких, на відміну від парків, можна справді насолодитися природою. Там можна поспостерігати за пташками й помилуватися квітами, споглядати, як змінюються пори року, насолоджуватися свіжим повітрям і тишею — те, чого так бракує в бетонних джунглях.
Ці зелені зони розкидані по різних частинах Києва, однак їх дещо об’єднує — їх усі відстоювали чи досі відстоюють активісти та громада від жадібних рук забудовників, які хочуть вліпити на місці цієї недоторканої природи бетонні свічки. А дозволяє забудовувати ці зелені зони іноді саме київська влада — навіть там, де це заборонено законодавством.
Наприклад, заступника Кличка Петра Оленича підозрюють у тому, що він віддав частину парку “Нивки” під забудову. На березі озера Небреж, що на Осокорках, зараз будують висотки, через те що в 2009 році депутати Київради з порушенням законодавства погодили детальний план території Осокорків-центральних, який передбачав будівництво мікрорайону на місці зеленої зони. Аналогічна ситуація сталася і з Протасовим Яром: у 2003–2004-му депутати Київради провели оборудку й продали забудовникам ласу територію неподалік центру столиці.
Але іноді через особливості законодавства недоброчесні забудовники можуть плодити хаотичну забудову й без схем у КМДА. Це можливо через особливості дерегульованого законодавства й подеколи пасивність державних регуляторів. Докладно про це ми писали тут.
Зрештою, вище я писала, що в дитинстві любила сидіти на березі озера неподалік рідного дому. Здогадайтеся, що сталося з цим озером у 2015 році? На його березі звели п’ять багатоповерхівок. Замість того щоб облаштувати там зону відпочинку (адже в теплу пору року берег озера й ліс навколо нього “обростають” людьми), цю землю використали, щоб підзаробити грошей.
Мене все дратує
Та політика, яку обрала київська міська влада, знищує Київ, який я люблю, і значно віддаляє його візуально й ідейно від європейських міст, у які кияни й ті самі депутати міської ради з таким задоволенням їздили до війни у відпустку.
Щоразу, коли виходжу на прогулянку моїм рідним містом, стикаюся з наслідками цієї політики: замість того щоб милуватися малоповерховою забудовою в центрі, я змушена дивитися на неоригінальні бетонні свічки, які намагаються мавпувати історичну забудову пінопластовими псевдоколонами, абияк приліпленими до фасаду будинку.
Замість того щоб спокійно проїхатися містом у комфортному трамваї, я змушена боротися за своє місце в іржавій маршрутці, яка не просто скрипить, а кричить щоразу, як водій тисне на гальма.
Коли приїжджаю на вихідних улітку на околиці міста, я хочу слухати спів пташок, плавати в озері й готувати м’ясо на грилі зі своїми рідними. Натомість я впираюся в паркани, за якими зводять чергову бетонну свічку, і можу послухати лише скрип баштового крана. І мене це все дратує.
