ЗКБ. Три історії замкомбатів. Чому найкращі не йдуть на підвищення?

Меткий Крук і пихатий Кемел

— Машина не заводиться, хоч цілуй її, — жаліється розчервонілий Дімон.

Ситуація: ось-ось приїде ЗКБ (заступник командира батальйону), а в нас пікап не їде. Трагікомедія, трагіфарс, ситком, анекдот — назвіть це, як захочете. Нормальний бойовий кінь, Дімон за ним турботливо доглядав, і тут маєш.

Крука довго чекати не довелося,

— Готові вирушати? — суворо запитав він.

— Ми готові, а от машина… Не заводиться

— Заводьте свою машину, я поки до комбата. Часу немає, до темряви маєте зайти на позиції.

Дімон із матюччям копирсається під капотом:

— Хуй його знає, кажись, щось у стартері, ану давай із толкача!

Ми утрьох штовхаємо в жопу чималої ваги пікап, слава Богу, хоч згори вниз. Мотор заторохтів, нас обдало чорним смердючим димом. Еврика!

— Бачу, завелися. За мною галопом і не відставати, — з усмішкою командує Крук.

Гармати висувають, як то кажуть. Ще зовсім недавно Крук командував шостою ротою. І ніби ніщо не віщувало нових призначень, але щойно запахнуло реальною війною, “зіпсувався” попередній замкомбата, знаний за позивним Кемел.

Мене завжди насторожували люди, схильні містифікувати власну біографію, і цього разу чуття не підвело. Крупний, із черевом-барилом майор із позивним Кемел найбільше любив говорити про себе любого. Ще в перші дні знайомства він набалакав на прижиттєву книжку “Життя видатних людей”.

Судіть самі: давній служака, що починав десь у забайкальських єбенях ще в радянській стратегічній авіації, бойовий офіцер, який пройшов усе АТО-ООС, був чотири рази поранений, спеціаліст із боїв у місті й усіх видів озброєння, експерт МАГАТЕ, що працював по закордонах, герой-коханець, що звабив мало не всю жіночу частину Скандинавського півострова, власник специфічного почуття гумору з розряду “сміятися після слова «лопата»”.

Людина, чию відвагу ми бачили лише в тилу, коли він ходив між різними підрозділами, що проводили тактичні заняття, і вимагав змоделювати ту чи іншу ситуацію.

Верещав, що всі все роблять неправильно. Показати, як треба, в силу своєї специфічної комплекції не міг

Верещав, що всі все роблять неправильно. Показати, як треба, в силу своєї специфічної комплекції не міг. Але про те, як треба воювати, він говорив хвилин 5, після чого переходив до байок або про технічний спирт і Забайкалля, або про етику й психологію сімейного життя у Швеції, де він, за його словами, прожив чимало років.

Кемел любив проводити безкінечні шикування протягом дня, повчати в усьому: як правильно ходити в туалет, нести варту, спілкуватися між собою, розмовляти з дружинами, оберігати військову таємницю і ще багато чого.

Хай там що він казав про свій непомірний бойовий досвід, а за всіма ознаками він видавався офіцером старої формації, для якого головне — задрочити бійця, завантажити його бодай якоюсь, нехай навіть сізіфовою, працею, залякати, бо “незайнятий солдат — потенційний злочинець”.

І був один момент, під час якого Кемел, як прийнято казати на Сході, втратив обличчя. Пролунала повітряна тривога, і він наказав провести шикування в підвалі. Великому, але холодному й вологому. ЗКБ звично крокував перед строєм і знову намагався переконати нас у тому, що ми всі нікчеми, особливо порівняно з таким лицарем, як він.

Бронхіти в армії — звична річ, хтось із бійців у строю закашлявся, напад довгий і мокрий, ну й харкнув собі під ноги. Не скажу, що вчинок джентльменський і така поведінка на шикуванні припустима. Але Кемел побачив у цьому неабиякий підступ:

— То ви мені в спину плюєте???!!!! Як ви посміли?! Як ми разом у бій підемо?

Його трусило, мов у пропасниці. Шикування обірвалося зненацька. Після того Кемел більше не збирав підрозділ, не виголошував пафосних промов, не розповідав байок ані про Швецію, ані про Забайкалля.

Побачити його можна було хіба що на КСП (командно-спостережний пункт, розділ про нього читайте тут) батальйону, та й то не завжди. Він не був інфернальним типом. Часом міг проявити людяність і командирську турботу, як-от власним авто відвезти на вокзал бійця, у якого помер батько, а всі паперово-рапортові справи при цьому закрити постфактум, заднім числом.

Думаю, він був нормальним офіцером, можливо, навіть “вище середнього” в армії мирного часу. А от війна показала, що ЗКБ, який був майстром самопіару, в бойових умовах в одну мить став непомітним, відійшов на другий план. І коли штаб перемістився кудись за Барвінкове, він залишився в тилу — воювати з п’яницями й порушниками воїнської дисципліни.

Здається, крайній раз я його бачив ось за яких обставин. Ми тільки-но заходили в район виконання завдання, займали лісосмуги. Кемел приїхав подивитися, як ми обживаємося.

— По полю не ходи, дядя, тут кругом міни! — заверещав він на бійця, що вийшов на два кроки з посадки.

— Пане майоре, дозвольте звернутися, — вирішив я поставити запитання по суті, щоб не слухати його подальших повчань. — З якого боку противник?

— Отам, — впевнено махнув рукою Кемел у бік Добропілля.

Сперечатися із замкомбата — річ контрпродуктивна. Але, вже як він поїхав, я відкрив “Кропиву” й переконався, що противник геть в іншому боці, там, де лунала канонада, за Барвінковим.

Комбат, вочевидь, також потребував іншого заступника. Тож Кемел невдовзі вибув у тил — начебто в один із навчальних центрів.

Кемел невдовзі вибув у тил — начебто в один із навчальних центрів

А ЗКБ став командир шостої роти Крук. Серйозний, вже немолодий чоловік. Рота його воювала звитяжно, взводні — молодчаги. Крук передав нас їхнім “турботам”: визначили позиції для наших установок, поділили години чергування, навіть готову “нору” виділили — курорт, копати не треба.

Нас із Дімоном заводив на позиції Думка — кремезний старлей, втомлений, але завжди спокійний, здається, жодної інтенсивності обстріл не міг вивести його з рівноваги.

— Які у вас протитанкові засоби? — поцікавився він.

— Метиси, — Дімон одразу почав розповідати про всі мінуси нашого ПТКРа.

— Ну побачимо, чи буде толк із тих ваших кописток…

Наступні три доби ми чули Крука лише в радіоефірі. Командував він толково, без зайвих психів.

Командував Крук толково

Фронт пішов далі, і нам наказали зніматися з позицій. Дімон вже наловчився приводити в дію стартер нашого пікапа цвяхом-соткою. Сніп іскор — і мотор працює. Тішило те, що ми були не одні, у кого тачка заводилася абияк. Воділа з кулеметного командував своєму розрахунку:

— Де мої три стартери? Нумо до роботи!

Троє бійців починають штовхати пікап. Прямо як ми тоді під КСП батальйону.

Словом, під орудою Крука ми нормально так повоювали під Ізюмом. “Поламався” він уже під Бахмутом. Толком не знаю, що сталося, але зустрів його наступного разу на складах у ППД — він здавав майно. Ми приязно привіталися.

— Ви як, машину вже цвяхом не заводите? — підколов Крук.

— Ви залишаєте нашу бригаду? — поцікавився я.

— Так, далі служитиму в ТЦК, — трохи винувато усміхнувся Крук.

— А ніби ж усе так добре тоді під Ізюмом виходило.

— Ну, бачте, ви вважаєте так, а є люди, які вважають інакше, — він увімкнув дипломата і явно не хотів продовжувати розмову.

Занадто хороший, щоб стати комбатом

Третім ЗКБ на моїй пам’яті став Глобус. Міцний чолов’яга в старій блакитній десантній тільняшці. Мав за плечима чималий досвід. Але, на відміну від Кемела, не козиряв своїми старими заслугами. Був людиною слова, справи і честі. Як досвідчений офіцер він просто на інтуїтивному рівні розумів, де і в чому треба трохи “затягнути” особовий склад, а де дати більше волі. Щоб були, як то кажуть, і вовки ситі, і вівці цілі.

Глобус був людиною слова, справи і честі. Наради з ним проходили швидко, з гумором, без зайвого словоблуддя

У ньому не було зверхності до солдатів, зайвих понтів. Наради з ним проходили швидко, з гумором, без зайвого словоблуддя. Він часто цитував класиків: то Ярослава Гашека, то Екзюпері:

— Пам’ятайте, панове командири, ви, як сказано в одній хорошій книжці, відповідаєте за тих, кого приручили.

Лизоблюдам із ним було важкувато. Вони “Швейка” не читали й продовжити цитату, щоб підіграти шефові, не могли.

А Глобус і не потребував цих підігрувань. Був людиною самодостатньою. Підвищувати самооцінку за рахунок шакалів — це не його шлях. Підхід Глобуса був прагматичний, він не ставив зайвих запитань, а чого це на рекогностування прислали сержанта, а не офіцера. Кого прислали, з тим і працював.

У жовтні 2022-го ми облазили з ним не одну посадку під Курдюмівкою. Дерлися крізь чагарники, ховалися від ворожих дронів-розвідників, присідали, а то й падали на землю, коли прилітало зовсім близько, словом, звичайна гімнастика, але замкомбата завжди попереду.

— Попередній комбат переводиться, от би Глобуса на його місце поставили, — поділився я своєю думкою з начмедом.

— От побачиш, не призначать, — переконував мене наш мудрий ескулап. — Глобус — хороший хлопець, саме тому його залишать замом.

Для тих, хто звик до того, що в армії не варто шукати логіки, такої відповіді достатньо. Новий 2023-й ми зустріли на Півдні. Стояли на відтягу і “чистили пір’я”, перед тим як повернутися в бахмутське пекло. Глобус виконував обов’язки командира батальйону, все йшло як треба: рапорти підписувалися без зайвої мороки, всі можливі перевірки минали “без виявлення суттєвих недоліків” . Стояла тепла погода — до +15 удень. Наближалося Водохреща.

— Хто має бажання сьогодні купатися на честь свята, прошу на 11:00 до Алдера, він організовує прийом, там і місце для купання облаштоване. Щоб усе було культурно і без фанатизму.

Алдер — командир зенітного ракетного взводу, етнічний казах, рідкісної душевності людина, влаштував по-східному шикарний прийом із рибною юшкою, шашликами та іншими наїдками.

Для купання й справді була зручна місцинка зі зручним заходом у воду. Про січень мало що нагадувало. За моїми уявленнями, така погода може бути на ранній Великдень, але ніяк не на Водохреща. Алдер як справжній господар свята частував гостей. Глобус прибув вчасно, першим зайшов у воду. Сказав короткий, але змістовний тост, який завершив словами:

— Командири підрозділів, вчіться в Алдера. Бачте, як у зенітників усе організовано? От так треба, щоб кожен підрозділ на якесь свято влаштовував прийом. Ви готові? — Глобус підморгнув мені.

— Найближче свято — День Соборності, от ми й приймаємо челендж, — я був упевнений, що нам такий виклик під силу.

— Годиться. А на наступний День Соборності, після перемоги, запрошую всіх до Львова на гостину.

Але святки минули швидко: 22 січня ми зустріли вже на марші на Донбас. І це був останній День Соборності в житті нашого замкомбата. Він загине 14 лютого, у день Святого Валентина. Згодом я побачу пост його дружини, написаний того дня, — радив би прочитати його тим, хто переконаний, що справжнє кохання живе тільки в старосвітських романах.

Сам Глобус не любив жереб’ячих жартів про жінок, і коли хтось спробував залучити його до якоїсь масної теми, мовляв, командир, розумієш, як воно буває, він відповів із плеча:

— Дружині й Батьківщині не зраджую.

Останню ніч перед виходом на позиції він провів у нас. Пили чай, розмовляли, не пам’ятаю деталей. Пригадую ту атмосферу суцільного дискомфорту: вийдеш на перекур — мороз пробирає до кісток, у хаті напалили — не продихнути, у рації несеться таке, що на голову не налазить.

Пруть вони звідусіль. Накопичуються і хвилями вперед, не рахуючи втрат. Глобус хоч і намагався якось жартувати, згадувати якісь історії з життя, та всі ці веселощі немов розчинялися в загальному мінорі зимового вечора, густо пересипаного грудним кашлем канонади, що наростала все ближче й ближче.

Наше село, здавалося, з дня на день або оточать і відріжуть від головної траси, або зрівняють із землею. Замкомбата лишив у нас свій рюкзак, на польовий командний пункт вирушив із мінімумом необхідного. І, попри мороз, бушлат розщібнутий так, щоб з-під нього виднілася десантна тільняшка.

О четвертій ранку я встав, розштовхав хлопців, які мали заходити на позиції, неквапом завантажилися і вйо.

— Вхурделило, і темінь, хоч око вийми, заміна має пройти нормально, — сказав я сам до себе. Водій Сашко просто мовчки кивнув.

— Глобус, Глобус, я Банкір, за п’ять коротких у вас, даєте коридор?

— Плюс, — відповів замкомбата.

Від командного треба піднятися вгору, обігнути посадку, де днями потріпало стрілецький батальйон із Чернівців, далі полем і перетнути дорогу, що прострілюється. Перед трасою збіглися в кювет, передихнули.

— Давай, братва, по одному через трасу, я замикаю. Мете, хуй вони нас помітять.

Перекотилися. Слава Богу. Заміну провів, доповів Глобусу, гайда назад, тільки трасу перейдемо трохи лівіше моста. Назустріч йдуть буковинці міняти своїх — понурі, згорблені.

— Слава Україні! — привітався.

— Героям слава, — відповідали пацани, і крок якось бадьоріший, ширший, плечі розправили.

— Заміну провів. Які будуть подальші розпорядження? — запитую в Глобуса.

Його борода вже вкрилася бурульками, моя, мабуть, теж.

— Вези людей на базу. На зв’язку.

Ми потиснули один одному руки. Повернулися на базу. Минуло кілька годин. Повернувся зі штабу Юрок, смутний, аж вилиці випинають:

— Глобус 200. Снайпер зняв на трасі.

На тій самій, що я її перебіг того дня двічі.

Юрок поглядом викликав мене на вулицю.

— У нас рюкзак Глобуса лишився. Відправ його на ППД (пункт постійної дислокації), на старого комбата, він у курсі. Тільки перевір, щоб там зайвого нічого не було: боєприпасів, рацій… Сам розумієш.

Ритися в чужих речах саме по собі заняття негідне, копирсатися в рюкзаку загиблого — це щось за межею. Та хіба хочеш — мусиш.

Родині треба передати особисті речі, пам’ять про полеглого, а якщо на Новій пошті знайдуть якийсь зайвий патрон, лиха не оминути.

Відкриваю: планшет із “Кропивою” — це занесу в штаб. Решта — звичайний польовий набір військового: миска, ложка, ніж, ліхтарик, записник, дещо з амуніції і те, чим дорожив і пишався покійний, — десантна тільняшка в блакитну смужку, одна була на ньому, а ця, мабуть, на підміну. Я стиснув її, як тоді на КП руку замкомбата. Ось і попрощалися. Закриваю рюкзак і несу його до машини:

— Сашко, запрягай на Нову пошту!

Половину шляху до Слов’янська ми їхали мовчки, потім Сашко видав:

— Мали потрапити до Львова на гостину, а тепер хіба на могилу.

— Не ятри душу, дай Боже, щоб та могила була. Тіло не евакуювали, хоч би по обміну віддали… А загалом так, у Львові на Марсовому плюс один побратим буде…

війна спогади книжка література Усе на три літери