ВЦС. Військові та цивільні, від побуту до кохання

Натовська розробка

Це цілковито натовська розробка. Відносно свіжа, кінця 1980-х. І призначена вона передовсім для миротворчих контингентів чи військ, які виконують завдання в далеких країнах на кшталт Сомалі або Афганістану. Там своя специфіка співпраці з мирним населенням: треба бодай розуміти мову місцевих, cultural difference і вчитися взаємодіяти з ними.

Під час АТО відповідні служби з’явилися і в нас. Їх представників називали на західний манер “сіміками”. І доки не було можливості підготувати відповідні кадри, ця робота лягала на плечі офіцерів частин, які на тому етапі війни були мало задіяні, — так цивільно-військовою співпрацею могли опікуватися офіцери з авіаполків чи штабники різного рівня.

Якщо натовський уповноважений зі згаданих питань контактує з іноземцями, то наш — зі співвітчизниками, передовсім з органами місцевої влади, і має широкий спектр діяльності: від евакуації мирного населення до вивчення суспільно-політичної обстановки в районі виконання завдання.

Сіміки, як капелани чи психологи, — екзотичні птахи в українській армії. Якщо на рівні бригади їхня діяльність помітна, то на батальйонній ланці про існування таких фахівців часто лише здогадуються. Але фактична відсутність відповідних посад не знімає питання військово-цивільної співпраці. Хоч би де ви воювали, поруч завжди будуть мирні, і взаємодії з ними не уникнути.

Сіміки, як капелани чи психологи, — екзотичні птахи в українській армії

Чи продає найближчий сільмаг горілку військовим — це питання ЦВС. Чи є шанс відновити електропостачання в населеному пункті? З тієї самої опери. Треба десь розквартирувати особовий склад? Без місцевих ні туди і не сюди. Кому тут більше раді — нам чи “освободителям”, напевне, краще знає контррозвідка, але й самим не завадило б у цьому зорієнтуватися.

Машина поламалася, де взяти зварювальний апарат? Як організувати прання? Чи можна пити воду з цієї криниці? Ці та ще сотні інших запитань виникають щодня і потребують сталої й продуманої комунікації.

Головні тут жінки

От у старих арміях сто і більше років тому були квартир’єри, фуражири — цими красивими французькими словами тоді називали дуже корисних людей, які шукали помешкання для бійців і корм для коней у кавалерії.

На моїй пам’яті захід підрозділу в пункт тимчасової дислокації (хай то буде фронт чи тил) відбувається так: наперед виїжджає невелика група офіцерів, яка має в дуже короткі терміни вирішити питання розміщення чималого “організму” (так інколи абстрактно військові називають підрозділи, щоб не розкривати навіть приблизної їхньої чисельності).

Зазвичай вони встигають облюбувати і сяк-так облаштувати командний пункт, а щодо житла для особового складу досягають усної згоди з місцевим самоврядуванням у стилі “нехай їдуть, усіх розмістимо”. Перші місяці війни навчили, що школа чи сільський клуб — найгірша локація.

Туди можна, звісно, напхати чимало солдатиків, але туди, швидше за все, і прилетить — кацапи швидко ідентифікують таку “жирну” ціль, і ракетний удар у прифронтовій смузі гарантований, у тилу дуже ймовірний.

У сільській місцевості Дімон був найкращим квартир’єром

Коли підрозділ прибуває в район дислокації, його командир, як правило, знає назву населеного пункту або пунктів, де доведеться шукати помешкання. Подальший успіх справи залежить від вашого вміння комунікувати з місцевими.

Будете пасивні — закинуть у якусь колгоспну стайню на семи вітрах чи в халупу, де померло від оковитої не одне покоління алкоголіків. Не ображайтеся — жували соплі, то й маєте. Увійдете у взаємодію зі старостою (головою громади) і просто лояльними місцевими — замешкаєте відносно комфортно.

У сільській місцевості Дімон був найкращим квартир’єром. Він швидко заводив розмови що з літніми пані, що з молодицями (що далі в провінцію, то більшою мірою жінки є десіжнмейкерками, тобто людьми, котрі ухвалюють рішення) про цьогорічний урожай, про те, якими дровами краще палити грубку, про випас худоби, озимину та інші календарно-обрядові елементи життя аграріїв.

За цими теревенями згодом випливало запитання, де тут можна поселити два-три десятки бійців, по різних хатах, звісно, але так, щоб хоч із якимось опаленням (взимку). Таке військово-польове рієлторство зазвичай давало хороший результат за умови, що населений пункт уже не напханий по зав’язку військовими. Якщо так, то треба діяти за принципом “заселяйся, де можеш, а то й цього не матимеш”.

Потенційну співрозмовницю слід “прочитати” візуально: захоче вона допомогти військовим чи ні

Опитувати всіх підряд — клопітна справа. Потенційного співрозмовника (а радше співрозмовницю) слід “прочитати” візуально: захоче вона допомогти військовим чи ні.

Ось на вулиці Дружківки стоїть пані — за всіма ознаками колишня радянська партійна працівниця чи дружина якогось там райкомівського князька: довга натуральна шуба, каракулева шапка, яскрава помада, масивні золоті сережки у вухах, гордовитий за дефолтом погляд на співрозмовника.

— Ну в неї про вільні хати питати жодного понту немає, — каже Дімон.

— Сто процентів. У неї можна хіба що з рязанським прононсом поцікавитися: ну што, мать, укропов-то в городе много? — жартую я.

За час квартирування в різних селах і містечках довелося перетинатися з усіма верствами місцевого населення. І з інтелектуальною елітою: старостами, вчительками, бібліотекарками. Під час ротації ми жили в колишньому ЗАГСі сільради, який після децентралізації втратив своє функціональне призначення.

На якесь свято головиха та ще кілька її подружок (секретарка, бухгалтерка, директорка школи і місцеві педагогині) запросили нас на посиденьки. Добротно накритий стіл, майже як на весіллі, тости “за наших захисників”. Чимдалі жіночки гучніше говорили і сміялися. І лише літня директорка поринула в спогади:

— А я вважаю, що все було недарма. Пам’ятаю, як ми створювали осередок Народного руху, як чіпляли синьо-жовтий прапор на трубі шкільної котельні. Моя родина завжди була за Україну. Колись ми тут мало не меншістю почувалися…

— А тепер у нас у селі своя українська церква є, — похвалилася головиха.

— То ви загалом життям задоволені? — питаю.

— А чого ото бідкатися, аби перемога швидше була та чоловіки наші додому живі-здорові повернулися, — блиснула сльозою бухгалтерка.

Я й сам мало не просльозився. Ці жінки зі скромними зарплатами й чималим господарством, дітьми та безліччю турбот на плечах не нарікають на життя. Щодня чекають, коли подзвонить “мій” із фронту, розкаже, що живий і “в мене все добре”.

І не зрадойобствують, а облаштовують пункт незламності як можуть. Вони героїні куди більші, ніж усі разом узяті “військові експерти”, які просторікують в ефір свої фантазії. Але в інформаційному просторі так мало цих людей, на яких справді тримається наш тил.

Бабусі — основне народонаселення провінції. Душевні й привітні, весь час намагаються нас чимось пригостити, але ми ламаємо традицію. Тил давав нам продуктів завжди більше, ніж ми встигали зжерти, ну якось у нас так виходило.

Бабусі

То ми охоче ділилися з бабусями всім, що мали: від круп до солодощів. Якщо бабця й напече пиріжків, то хоч із нашого борошна, а не з придбаного на власну пенсію. На Донбасі літні жіночки були не те щоб дуже привітні, часом я навіть чув фразу:

— Я вам на русском отвечу, ето ничего?

Вочевидь, жили в них ті жахачки про те, що "карателі” вбиватимуть усіх за російську. Траплялися й церковні кликуни, які плювали нам вслід. Але що взяти з міських божевільних? Якось у Костянтинівці пішли ми з Дімоном на базар купити якесь легке взуття для побратима, який лежав у шпиталі. Вибір був небагатий, але одна жінка пенсійного віку вирішила поборотися за платоспроможних клієнтів:

— Заходьте сюди, у мене все взуття італійське, — пожартувала вона.

Ми обоє аж почервоніли від такої патріотичної промови

— О, то у вас тут навіть “Прощай, молодость” є ленінградського заводу, — хотів був пожартувати Дімон, роздивляючись ятку з мештами.

— Що значить ленінградського? Якого ще ленінградського?! Це ж Хмельницький! Думаєте, Україна неспроможна виробляти взуття?!

Ми обоє аж почервоніли від такої патріотичної промови. Довелося взяти кеди саме в цієї пані з “італійським взуттям”.

Чоловіки

Мужики з нами контактували рідко. Мабуть, відчували якусь провину за те, що вони не у війську. Алкаші, певно, ще й побоювалися. Роботяги, навпаки, завжди були готові допомогти.

Часом траплялися й ексцеси. Наш пікап підбили ПТКРом, пошкодження серйозні, але не смертельні. Знайшли метал, запчастини, лишилося відшукати СТО, де залатають нашого буцефала. Заїхали в гаражі, там дядьки швидко зорієнтували нас, що на всю Костянтинівку залишився один майстер, набрали його телефоном і розповіли, як до нього дістатися.

Майстер вислухав, прикинув фронт робіт, назвав попередню вартість, геть не захмарну. Про все домовилися. А на прощання зітхнув і видав фразу:

— Я розумію, хлопці, ви не винні. Це все Путін із Зеленським…

Німа сцена. Немає ані часу, ані сил, ані бажання сваритися, переконувати. Це єдиний у місті майстер. Він добре виконає свою роботу, машина після його ремонту бігатиме ще майже рік, доки її не рознесе в хлам під час мінометного обстрілу.

Чув я ще таку бувальщину чи байку про майстра з Ізюма, який не приховував своїх симпатій до “тієї сторони”, але за гроші старанно лагодив машини нашим військовим. Черга до нього була на місяць вперед. Зазвичай він казав клієнтам:

— Через місяць, не раніше, але ви дзвоніть час від часу.

— Для чого дзвонити?

— Ну вас же вбивають, черга може посунутися…

Кохання в різних проявах

Інтимні контакти з мирним населенням — тема, якої не оминути. Клянусь усім святим, що жодного разу не чув і не читав у зведеннях ВСП про зґвалтування жінок нашими бійцями. І в цьому наша велика моральна перевага над ворогом. Що ж до різних контактів, то людська природа, звісно, бере своє. Якось почув розмову двох вчительок на Харківщині:

— На цей рік у нас дітей у першому класі не буде.

— Ох, вимирає село, так і школу скоро закриють.

— Ну чекай ще, цього літа в нас солдати стояли, може, буде ще сплеск народжуваності.

Якихось старосвітських сюжетів у стилі “підманув солдат чесну дівчину, збезчестив і пішов собі далі з фронтом” не чути. Живемо ми не в геть які цнотливі часи, доба покриток, на щастя, минула.

Так, я бачив чисте щире дівоче кохання однієї школярки років 16 до нашого вже доволі зрілого бійця. Як вона плакала, коли зустрічала його з бойових, писала йому наївні повідомлення в месенджер, дивилася на нього повними захвату очима. Боєць поводився гідно. Міг просто поговорити з нею завидна при свідках, подарувати м’яку іграшку на пам’ять. Але нічого такого, що порушувало б межі пристойності. Так, я знаю, про що кажу, ми були з цим побратимом 24/7 поруч.

Бачив й іншого штибу стосунки, коли немолодий боєць із позивним Дід заходився допомагати якійсь самотній жінці по господарству та й стрибав із нею в гречку. Тут все як у старосвітські часи. Спільне ґаздування — спільне ліжко.

Бачив і відверту проституцію якихось сільських бабег, які й до війни, схоже, мали схожий спосіб заробітку. А для солдатів встановлювали цілком собі демократичні тарифи.

— Хочу мужика, який мені подарує центрний телефон! — казала одна з них.

— Який?!

— Ну такий, щоб пальцем по екрану водити. Та, може, й сама зароблю.

Сенсорний — це ж про чуття і відчуття, жриця кохання мала б знатися на таких речах. Але ніт, не той освітній рівень у гейш у слобожанських степах.

Мій короткий діалог із мисливицею на “центрний телефон” мав такий вигляд:

— А в тебе нівєста є? — спитала вона мене, щойно побачила.

— Є, — впевнено відповів я.

— Та хто ж така?

— Снайперка, — здається, я знайшов ідеальну відповідь. Сказати банальне “я одружений” означало б почути купу дурниць у стилі “жена не стєна” і таке інше. А от конкурувати зі снайперкою (яких на той час у нашому батальйоні, щоправда, не було) сільська шмара навряд чи наважиться. Тож недолугий “пікап” швидко завершився.

Діти

Дівчатка до нас не підходили. А от пацани… Ну який пацан пройде повз військову техніку? Повз обвішаного тактичною амуніцією бійця? Не захоче пограти у футбол зі справжнім солдатом?

Наш взводний бойовий медик Костя в цивільному житті працював аніматором — професійно розважав дітей. Його вони любили чи не найбільше. Часом ми влаштовували “вечорниці” для нечисленної групки дітей, які залишилися в прифронтовому селі: виносили пакети із соком, печиво, згущонку, вафлі — все те добро, яке нам щедро видавали тиловики.

Часом ми влаштовували “вечорниці” для нечисленної групки дітей, які залишилися

Хлоп’ята щиро раділи таким нехитрим гостинцям і знищували солодощі з неймовірною швидкістю. Як небагато їм треба було для щастя. І як радісно нам було влаштовувати для них такі свята.

Одного дня сусідський Данька вибіг із хати в сльозах:

— Двійку поставилииии!

— Та було б чого плакати?! Ми тут майже всі колишні двієчники. Не журися! В армію і з двійками беруть! — підбадьорив малого Юрок.

Дімон пішов ще далі, втішаючи Даньку: посадив у машину й погнав із ним у сільмаг: там купили розмальовку, олівці, машинку. Після повернення пацан сяяв від щастя. Тільки його мати зробила нам зауваження:

— Хлопці, ви його так привчите, що він щодня почне двійки тягати, щоб вас на подарунки розвести!

Виїзд

Мабуть, найнеприємніше у військово-цивільній співпраці — виїзд з осель. Зазвичай це трапляється дуже швидко, встигаєш тільки зібрати свої манатки, а от поприбирати справді ніколи, то не від лінощів. Залишати після себе срач — це ніби тікати, хоча про відступ і не йдеться. І дуже незручно перед тими, хто надає нам ті помешкання. Щоб хоч трохи компенсувати цей момент, ми просто скидали хазяям трохи грошенят як компенсацію. Ми ж не окупанти.

спогади військові книжки Усе на три літери