Як і коли говорити про мир із Росією. Чого не можна допустити
Все частіше з’являються чутки, що влада готується до переговорів із Росією. Візит прем’єр-міністра Угорщини Орбана до Києва, а потім відразу до Москви, далі до Пекіна, а потім у резиденцію Трампа також слугує підтвердженням цих чуток. Схоже, він катається між столицями і лідерами, які можуть завершити війну, передає послання керівників один одному. Або виконує завдання Москви зі створення ілюзії того, що Росії потрібен мир.
Зрозуміло, що Росії й Путіну вірити не можна і будь-яке перемир’я буде порушене відразу, як їм це стане вигідно. Досвід 2014–2015 років показує, що припинення вогню Росія використовувала, щоб підтягнути резерви і завдати нашим силам ще більшої шкоди. Ще Сунь-цзи вчив, що, коли військам сутужно, потрібно просити мир і потім обдурити противника.
Але, можливо, Росія видихнулася і її оговтання займе роки? Тоді таке перемир’я начебто має сенс, адже ми поки що відступаємо й особливих шансів зупинити повзуче просування російських військ не видно, навіть попри надходження американської допомоги і сяке-таке проведення мобілізації. А допомога після приходу до влади Трампа може припинитися повністю. Ці фактори можуть викликати у влади бажання домовитися, попри стійку думку суспільства про те, що домовлятися з Росією собі дорожче.
Коли можна говорити з Росією?
Є кілька ознак, які могли б свідчити про те, що Росія готова про щось домовлятися. Перша і головна — це коли їхнє керівництво публічно визнає українців окремим народом, а не частиною росіян, які підпали під вплив “Заходу” і “нацистів”. Цього поки що не відбувається. Навпаки, Медведєв каже, що потрібно забити цвях у труну України після укладення миру.
Друга — це коли в них закінчаться гроші на війну. Наразі вони щедро платять новобранцям і примусової мобілізації не проводять, тобто поки що гроші є.
Третя — це коли українська армія повністю розгромить російську. Це в найближчій перспективі теж не передбачається.
З цього випливає, що говорити про повноцінний мир із ними зарано.
Які наші позиції?
Варто подивитися, як довго Україна може воювати.
За часів Залужного представники влади публічно говорили, що нам потрібно мобілізувати 500 тисяч людей 2024 року. За оцінками Texty.org.ua, в Україні мобілізаційний резерв становить 4,8 млн чоловіків (докладніше тут). Тобто, якщо буде зброя і гроші на утримання країни, ми можемо триматися досить довго.
Але американська допомога може закінчитися з початком 2025 року, коли Трамп стане президентом, а події розвиваються так, що шанси на це зростають.
Залишаються європейські союзники, які хоч і недостатньо швидко, але нарощують свої військово-промислові спроможності.
Скільки часу готові європейці фінансувати нашу війну? Можна грубо припусти, що ще років три.
Тож за умови адекватного армійського керівництва і розумних рішень керівництва цивільного в такій часовій перспективі ми можемо більш-менш триматися, повільно відступаючи.
Це, звісно, жертви, але мир із Росією, про який говорить Путін (віддайте чотири області й забудьте про НАТО) і про який уточнює Медведєв (вбити довгий сталевий цвях у кришку труни, знищити залишки його кривавої спадщини і повернути землі, що залишилися, в лоно зємлі русской), призведе до ще більших жертв, бо вони, як бачимо, не відмовилися від ідеї знищити українців як націю і поки що робитимуть це.
Чому Росія говорить про мир?
На нашу думку, всі ці мирні ініціативи Росії і мирні вояжі Орбана — це:
- Клоунада для внутрішньої російської аудиторії, яка зовсім недавно була впевнена у швидкому, буквально відразу після переобрання Путіна, програші України. Але щось пішло не так, і чомусь чорні мішки їдуть додому, дрони летять і на територію Росії, а санкції ніхто не скасовує. Про те, що це гра на внутрішню аудиторію, свідчить активне висвітлення орбанівських поїздок у російських медіа, вони в топі тем (про це читайте тут).
- Відповідь на український саміт миру, до якого Росія поставилася вкрай серйозно (докладніше про це тут), і гра на іноземну публіку, зокрема країни Глобального Півдня, адже світова думка любить того, хто прагне миру. От Кремль і почав шоу.
Що потрібно врахувати нашій владі
Проте може виявитися, що ми не знаємо всього й під прикриттям гучних і неприйнятних заяв Банкова і Кремль ведуть приховані й більш реальні переговори. Зрештою, у факті переговорів нічого страшного немає, вони можуть тривати роками і закінчитися абсолютно безрезультатно. Важливо те, на що погодяться сторони в разі продуктивних переговорів.
На цей випадок ми хочемо зазначити для української сторони, чого очікувати від Росії.
Росія — імперія з великим досвідом завоювання і підкорення країн як військовою силою, так і хитрістю та спецслужбами. Тому якщо Зеленський чи його офіс таки пішов на таємні переговори (Орбана ж прийняли в Києві) або піде на відкриті, а рано чи пізно війна має завершитися переговорами, то варто вивчити російський досвід поглинання країн і зробити все, щоб цього уникнути.
У Росії великий досвід підкорення країн хитрістю та спецслужбами
Нижче ми опишемо історичні приклади того, як росіяни, зберігаючи ознаки суверенітету країни-жертви та її реальних державних структур, за кілька років цілковито взяли під контроль і провели масові репресії.
Із цього випливає, що в усіх гіпотетичних переговорах залізобетонною лінією повинно виступати збереження стовідсоткового контролю України над нашим внутрішнім життям.
Якщо влада відмовиться від прагнень у найближчі роки вийти на кордон 1991-го чи на лінію розмежування 2022-го, це не викличе нашої гострої критики. Але є фундамент суверенітету, яким поступатися категорично не можна.
На практиці це означає, що ми самі визначаємо розмір та озброєння армії, чи є на нашій території іноземні війська і бази (було б доречно розмістити британські, французькі й американські контингенти якомога ближче до кордону), фіксуємо прагнення вступу до НАТО.
Також це недопущення до виборів проросійських сил і жорсткий бан на посади у всіх відомствах, особливо силових, людей, у яких є хоча б натяк на співпрацю з Росією. А в разі мирних угод, ми переконані, Росія нав’язуватиме таких людей, можливо, тих, хто, на перший погляд, здаватиметься нейтральним. Нагадаємо, що за часів Януковича росіяни безпосередньо або через радників керували Міноборони, СБУ та поліцією. Навіть нещодавно, у перші роки президентства Зеленського, все ще впливали на голову СБУ.
Потрібно відстояти збереження стовідсоткового контролю України над нашим внутрішнім життям
Також не можна пускати Росію у визначення нашої гуманітарної політики, не можна дозволити реанімувати роль РПЦ (УПЦ МП) та відкат у питанні захисту української мови, а такі спроби також будуть, як і спроби запустити свої медіа.
Щодо території, то навіть якщо Зеленський вирішить піти на компроміс і погодиться на кордон по лінії фронту, то важливо не визнавати за Росією окупованих територій і наполягати на возз’єднанні в перспективі, як це робила Федеративна Республіка Німеччина щодо радянського сателіта Німецької Демократичної Республіки.
Тепер до історичних прикладів.
Чехословаччина, 1945–1948 роки
Попри те що по закінченні Другої світової там стояли радянські війська, країна стала радянським сателітом не відразу, а протягом трьох років. Нижче в переказі одного з розділів книжки чеського журналіста Ондржея Кундри “Агенти Путіна” описана механіка того, як це відбувалося.
Російську тактику можна розділити на кілька етапів.
Ключову роль відіграли шпигуни НКВС. Його працівники нелегально діяли на нових територіях, встановлюючи контакти з елітою та місцевими політиками. Досить швидко вони проникли в служби безпеки й допомагали зробити так, щоб ті працювали за радянськими схемами, а в агентів залишався над ними і контроль, і вплив.
Загони СМЕРШ ліквідували політичних опонентів безпосередньо на території окремих держав, мали докладні списки так званих ворогів (із документів, які оприлюднювалися перед вторгненням, і з подій, які розгорталися після, ми знаємо, що такі списки були і в нинішніх окупантів. — Ред.).
“Ці таємні поліцейські також захопили контроль над місцевими міністерствами внутрішніх справ, а іноді й міністерствами оборони”, — пише Енн Епплбаум.
Після вільних виборів у Чехословаччині в 1946 році країною керувала коаліція “Народний фронт”, куди входила і Комуністична партія. Попри більшість комуністів (читай проросійських сил. — Ред.) у коаліції, відновлення демократії підтверджував довоєнний президент Едвард Бенеш, який після повернення з Британії знову очолив Празький град.
У перші роки існування цієї коаліції комуністи, готуючись до повного захоплення влади, зосередилися на контролі тільки деяких сегментів суспільства, які були важливими для подальшого підпорядкування: контролювали таємну поліцію, радіо, окремі організації та установи.
У складі коаліції комуністи ввійшли і до структур безпеки, і в засоби масової інформації. “Якби ми порівняли політичну ситуацію з шаховою партією, то могли б сказати, що некомуністи завжди відставали на кілька ходів”, — стверджує історик Шабек.
Переворот з усе ще плюралістичного режиму на недемократичний стався аж у лютому 1948 року, коли росіяни зрозуміли, що їхній маскарад провалюється й комуністи програють вибори. Вони силоміць захопили владу в результаті путчу. Якщо до цього попередники ФСБ викрадали людей зі свого “списку на вбивство” нелегально, то після перевороту маховик репресій почав діяти офіційно.
(У разі такого сценарію в Україні жертви будуть значно більші. Викриті російські агенти ще до вторгнення говорили про потребу вбити 400 тисяч українців. — Ред.)
Втім, комуністичний лідер Готвальд намагався продемонструвати незалежність від Москви, коли його уряд у липні 1947 року погодився взяти участь у паризькій конференції, присвяченій плану Маршалла. Сталін відразу ж викликав його на килим. Після цієї розмови віч-на-віч Готвальд злякався і всі контакти із Заходом згорнув. З цього моменту Готвальд став надзвичайно уважно ставитися до совєтських забаганок.
Інші
Про застосування цієї тактики в Румунії після Другої світової можна прочитати в книжці “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела” Володимира Тісменяну.
Аналогічну тактику Росія застосовувала і в республіканській Іспанії в 1936–1937 роках. Під маркою допомоги й постачання зброї НКВС створив тіньову мережу своїх тюрем і катівень, у які боялися потрапити навіть міністри республіканської Іспанії.
Українська історія
Те, як Росія заходила в українські силові структури за часів Януковича, ми вже згадували. Є й інший приклад. Після поразки УНР Москва на певний час віддала владу в Україні українським комуністам. Найвідоміший серед них Скрипник. Чим він закінчив, вчать у школі — його розстріляли.
Але найвиразніший приклад — останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський.
Він мав хороші стосунки з імператрицею Катериною. У момент знищення Січі пішов на переговори. Але, навіть попри це, його, 85-річного діда, відправили в каземати Соловецького монастиря. Чому? Бо “хохлам верить нельзя”. Для нього зробили лише маленьку поблажку. Мабуть, пам’ятаючи про хороші стосунки, Петербург призначив йому краще утримання, ніж іншим в’язням.
Також зазначимо, що державні установи, які готують для влади аналітику по Росії, та відповідні навчальні заклади, такі як Академія СБУ, мали б глибоко вивчити невійськові практики підкорення інших держав, щоб наші переговірники були готові до пасток, які розставлятиме Росія.
