Махно і мобілізація. Як армія Махна набирала рекрутів і поповнювала запаси
Документальні джерела з історії махновського руху однозначно свідчать, що більшість рядових махновців, тобто простих селян-повстанців, ідейними анархістами не були. Як же командирам-анархістам вдавалося ефективно поповнювати армію і керувати нею?
Автор: Дмитро Архірейський, доктор історичних наук, декан історичного факультету Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Причини популярності
У ході революційних подій Махна, як заслуженого революціонера-каторжанина, місцева громада висувала на різні адміністративні та профспілкові посади.
У підсумку він за короткий час став, по суті, волосною владою (незважаючи на належність до анархістів-бездержавників). Як представник влади, саме Махно ініціював у волості перерозподіл поміщицьких земель, що в Гуляйполі набуло формату, названого «білий переділ» (до того був ще й «чорний», про нього наприкінці статті), адже санкцію на цей переділ давала нова влада в особі Махна.
Саме цей момент слід вважати ключовим в історії зародження махновського руху — він пояснює причини неймовірної популярності Махна серед селян Півдня, адже задовго до проголошення більшовицького Декрету про землю він мирним способом здійснив перерозподіл земельного фонду в рідному районі на користь селян.
Тільки за це селяни надалі готові були підтримувати повстанські формування синами-добровольцями, конями, продовольством, фуражем тощо.
Селянське самоврядування
Махно в 1917 році, безумовно, визнав сільські громади та їхні ради (мовою Махна так звані вільні ради) осередками селянського самоврядування. Саме громади ділили землю, вирішували проблеми комунікації з іншими громадами, містами, навіть політичними силами.
На всіх територіях, які під час революції контролювало махновське військо, командування останнього надавало всіляку підтримку селянському самоврядуванню, рахуючись із його інтересами та побажаннями. У питаннях, щодо яких анархістська теорія розходилася з інтересами селян, Махно незмінно підтримував селян, наражаючись на критику ідейно «правильних» анархістів.
Махновське командування завжди розглядало свою армію лише як військовий захист «вільних рад». Найважливіші для підтримки повстанського руху рішення (щодо мобілізації, забезпечення) ухвалювали територіальні селянські з’їзди.
З часом ідеєю фікс для махновців стала мрія про вільний район, де запанує вільний радянський лад, тобто всі питання вирішуватимуть сільські ради без політичних партій і чиновництва, з ефективними горизонтальними зв’язками між окремими громадами та іншими осередками самоврядування.
Відомо, що під час революції в Російській імперії усі військово-політичні сили проводили примусову мобілізацію, щоб отримати чисельну перевагу над ворогами. Звісно, прихильники і добровільно вступали до тієї чи іншої армії. Червона гвардія більшовиків, Чорна гвардія анархістів, Добровольча армія білих, Українське Вільне козацтво — формування суто добровольчі.
Утім, масштаби військового протистояння всіх проти всіх зростали, добровольців не вистачало, тому стали вдаватися до примусової мобілізації, внаслідок чого чисельність військ зростала, а якість особового складу знижувалася.
Мобілізація через громади
Махновці, які офіційно називалися Революційна повстанська армія України (махновців) (РПАУ(м)), щоб залишатися впливовою силою, не могли ігнорувати цю тенденцію. Тому від мобілізації не відмовлялися, але проводили її інакше, за допомогою селянського самоврядування.
Махновське командування адресувало запити на рекрутів сільським громадам, які ухвалювали відповідні рішення
Махновське командування адресувало запити на рекрутів сільським громадам, пояснюючи, який ворог і з якого боку загрожує вільному району, а громади через селянські з’їзди ухвалювали відповідні рішення. Тому махновці вважали, що їхня мобілізація не примусова, а добровільна, визнаючи, щоправда, у такому разі суб’єктність громад, а не індивідуумів. В інших арміях мобілізація мало чим відрізнялася від царської, тобто абсолютно примусової: кого піймали, того й відправили воювати за себе.
Значною була роль селянських громад і в поставках продовольства для махновських формувань. Структура РПАУ(м) мала очевидну територіальну основу: окреме село, наприклад, формувало повстанський батальйон, волость — полк, повіт — бригаду чи корпус.
Окреме село формувало повстанський батальйон, волость — полк, повіт — бригаду чи корпус
Тому в армії переважно бачимо умовний Басанський батальйон, Катеринославський корпус, Азовську групу військ тощо. Таким чином, махновські підрозділи формувалися за принципом земляцтва, що робило їх доволі стійкими в боях і рейдах. Але за цим самим принципом здійснювалося і їхнє забезпечення: Новоспасівка забезпечувала своїх повстанців, Пологи — своїх і т. д. Це робило процес забезпечення надійнішим, бо односельці дбали про своїх сусідів і родичів.
Звісно, РПАУ(м) — військо радше іррегулярне, ніж регулярне, адже здебільшого воно воювало в партизанський спосіб. Але його структура була така гнучка, що воно в різних умовах було то регулярним, то партизанським. Ця гнучкість простежується і в царині забезпечення.
Як партизани, махновці залежали від підтримки місцевого населення.
Зброя лише трофейна
Були спроби запустити власну військову промисловість, але для цього потрібно було мати стабільний і контрольований тил, із чим у повстанців, звісно, проблеми.
Спроби запустити власну військову промисловість були невдалі
Багато рейдуючи на ворожій території, махновці значною мірою розраховували на трофеї. Цінними трофеями ставали ворожі обози та ешелони зі зброєю, набоями, амуніцією тощо. Штурмували міста заради розташованих там військових складів.
Спираючись на підтримку села, махновці фактично не мали проблем із продовольством. Але заради селян нападали на цукрові заводи (цукор потрібен був для самогоноваріння, бо самогон хоч-не-хоч ставав у той час стратегічним продуктом) та мануфактурні склади.
Махновці охоче забирали трофейні армійські каси, конфісковували каси банків і ломбардів. Не гребували накладати валютні контрибуції на заможні верстви населення як у селах, так і в містах.
І пояснюється це не кримінальним потягом до наживи, а необхідністю мати якусь валюту, потрібну для закупівлі на чорному ринку дефіцитних ліків і медикаментів, підкупу ворожих чиновників, оплати ефективної агентури й підтримки власного підпілля, а також родин загиблих повстанців.
Наскільки відомо, жоден махновець мільйонером не став, і сам Махно помер фактично жебраком від невиліковного туберкульозу в паризькій лікарні для бідняків.
Виборні отамани загонів
Від інших армій махновська відрізнялася й деякими кадровими особливостями. Як відомо, найбільшими антагоністами махновців були білі, офіцерська кістка. Повстанці-селяни вперто асоціювали офіцерів із дворянами-поміщиками, тому ніколи не йшли з ними на компроміс (білі, звісно, платили їм тією самою монетою).
Проте серед махновських командирів бачимо чимало офіцерів царського часу. Щоправда, це були переважно офіцери нижчих чинів, фронтовики і, як правило, селянські сини. Було чимало колишніх унтерофіцерів, георгіївських кавалерів, які дістали чудову можливість стати в РПАУ(м) блискучими командирами полків, бригад, корпусів і груп військ.
Парадоксальним винятком є сам Махно, який не потрапив свого часу на фронт, бо перебував на царській каторзі. Однак він доріс до звання повстанського командарма і дивував очевидців, будучи фактично самоуком, якостями геніального полководця.
Більшість махновських командирів починали як вибірні отамани територіальних повстанських загонів і залишалися командирами доти, доки демонстрували особисту мужність, рішучість, самопожертву, розум і кмітливість.
Махно мав особистих друзів-гуляйпільців, які були мужніми повстанцями, але ніколи не ставали командирами, бо не мали необхідних якостей. Рядовий склад мав повне право переобрати командира, і вище командування проігнорувати таке бажання не могло.
Махновське військо намагалося підтримувати дисципліну в дусі козацьких традицій: заборонялося пиячити на маршах чи перед боєм, але в спокійний час дозволялося розслабитися.
Махно, до речі, не був винятком. Хоча військо практикувало санкціоновані командуванням контрибуції з «багатіїв», не можна було щось вкрасти на власний розсуд, особливо в селянина, за це могли розстріляти. Відомий образ махновця-мародера формувався здебільшого зусиллями білої та червоної пропаганди.
Відомі приклади покарання на смерть за ґвалтування, розкрадання армійського майна, невиконання наказів командування щодо цивільного населення. Водночас була практика винагородження бійців майном, відпустками. Честю вважалося, коли Махно або хтось інший із видатних командирів погоджувався стати посадженим батьком чи гостем на весіллі.
Честю вважалося, коли Махно погоджувався стати посадженим батьком чи гостем на весіллі
У боях і походах цінувалася ініціатива будь-якого бійця. Позаяк махновські командири з Махном включно особисто ходили під кулі (тільки в Махна налічують 12 поранень), бійці охоче виконували їхні накази. Утім, коли треба було прийняти важливе рішення, питання виносилося на загальні збори бійців.
Втрата підтримки
Загальна ситуація для махновців радикально змінилася у 1921 році, коли більшовики, з одного боку, запровадили нову економічну політику (НЕП), а з другого — дозволили голоду, що розпочався, максимально уразити саме Південну Україну, основний махновський ареал.
Втративши підтримку селян, Махно втратив армію, яка скоротилася до невеличкого, хоча й боєздатного підрозділу.
Махновці — від рядового повстанця до Махна — чітко знали, що їхнє Північне Приазов’я — це не «Юго-Западный край» і не «Новороссия», а південний регіон України, колишні Вольності Війська Запорозького, чиїми нащадками вони себе усвідомлювали. Навіть свою армію вони назвали Революційною повстанською армією України (махновців).
Важливо зауважити, що більшість махновських командирів родом із села. Хоча дехто з них, як і сам Махно, не жив із фермерства, вони і далі підтримували сталий зв’язок із рідними селами й своїми селянськими родинами. Інакше кажучи, у соціальному сенсі залишалися селянами і поділяли із селянством його мрії та інтереси.
Основним інтересом більшості селян України напередодні революції залишалася земля, якої їм не вистачало для нормального господарювання.
Значними площами землі навіть після столипінської аграрної реформи володіли поміщики.
Селяни мріяли поділити поміщицькі землі між собою або між своїми громадами, тобто селами. А це категорично розходилося з ідеологічними поглядами анархістів, що, як і інші ліваки, пропагували колективні форми земельної власності та землекористування. Як же, маючи такі погляди, Махно міг стати таким популярним серед селян, які прагнули заможного фермерського життя?
Члени Гуляйпільської спілки анархістів протягом осені 1917-го — весни 1918-го не раз намагалися на основі кількох конфіскованих поміщицьких латифундій створити сільськогосподарські комуни.
У своїх спогадах Махно визнавав, що основна маса гуляйпільських селян протягом першого року революції, коли розпочалися процеси розподілу селянами поміщицьких земель (в історіографії ці процеси дістали назву «чорний переділ» з огляду на стихійний, фактично позаправовий формат їх реалізації), максимально абстрагувалася від практики створення комун.
Характерно, що Махно щиро вважав це природною поведінкою селян, їхнім заслуженим правом, тому не засуджував і точно не збирався в 1917 році у більшовицькому стилі змінювати їхню психологію.