«У камері були телевізор і підсадні». Українка повернулася з білоруської тюрми

«За весь час схудла на десять кілограмів. А після затримання — за шість днів в ізоляторі тимчасового тримання — на п’ять. Бо там я нічого взагалі не їла. Увесь час спала», — пригадує 44-річна Наталія Захаренко з Киїнки під Черніговом.

До Дня Конституції України її та ще дев’ятьох цивільних бранців обміняли. Українці видали трьох російських військових і священника.

До повномасштабного вторгнення Наталія заробляла на життя торгівлею. Возила до Білорусі з України хрін, гірчицю, спеції, звідти привозила до Чернігова продукти на продаж.

А з другого півріччя 2022-го вже їздила в евакуаційний центр у Мозирі, допомагала повертатися додому українцям, які під час окупації виїхали в Білорусь, — і безкоштовно, і за винагороду.

На своєму мікроавтобусі «Мерседес Віто» перевозила людей, їхні речі, котів, собак. Передавала посилки, гроші, документи, ліки. Їздила з Чернігова в Мозир через Житомир, Рівне, Луцьк, польські міста і Брест.

18 липня 2023-го Наталію затримали в Білорусі й звинуватили в шпигунстві. У березні 2024-го гомельський суд засудив Наталію до дев’яти років ув’язнення і постановив конфіскувати її мікроавтобус. Далі її пряма мова.

Півтора року тюрми за лайк

Світло в камері горіло постійно, незрозуміло було, це день чи ніч. Годинника не було. Перші три доби мене тримали в камері з шістьма жінками. Вони сиділи за несплату аліментів, поставлені в соцмережах лайки, які не подобалися владі. Людина десь написала «рашисти» — отримала рік. Написала в інтернеті коментар — отримала два з половиною роки, поставила лайк — півтора року.

Раніше чула, що в них робиться, але навіть не уявляла, що можу потрапити там за ґрати. Їхні звинувачення — маячня.

У тюрмі я думала про матір, переживала, що вона не знає, де я, дуже хвилюється і це може позначитися на її здоров’ї. Розуміла, що вона шукає мене. Тому сама тричі писала заяви до білоруського МЗС, просила повідомити матері, де я. Відповідь була така: зв’язку з Україною немає, посольство не працює. Нічим зарадити не можемо.

Дзвінки мені були заборонені. Спочатку на три дні посадили в одиночку. Напевне, для того, щоб я нікого не просила про допомогу чи щось не передала. Мною займалися з КДБ, рідкісні піда...си. Так можете і написати.

Коли 25 липня перевели в СІЗО, зі мною сиділи і вбивці, і наркоманки. А ще Лариса Щирякова, журналістка з «Белсату» (єдиний незалежний телеканал, який мовить білоруською. — Авт.). До таких, як я, «політичних» в’язнів вони ставилися добре. Ділилися зі мною їжею, «мильно-рильними» засобами.

Їсти давали: вранці вівсянку, перловку на молоці, чай із цукром. Та я його не пила, бо казали, що він із бромом. Не факт, що і їжа була без брому (він має заспокійливу дію, знижує концентрацію уваги і фізичну активність, може спричиняти отруєння. — Авт.). На обід суп гороховий, борщ, щі. Каша або картопля з тушонкою. На вечерю каша.

Не було такого, що ти з України і ми тобі нічого не дамо. І я потім, коли мені моя подруга Лариса Крупа приносила передачі, з ними ділилася і цигарками, і чаєм (пізніше її теж арештували й виписали штраф за недонесення на Наталію. — Авт.).

У нас навіть півтора місяця в камері був телевізор. Йшло п’ять програм. Можна було дивитися будь-яку передачу чи фільм. Не знаю навіть чому. Можливо, у камері сиділа «робоча» людина («підсадна качка»). У мене ніхто не допитувався, чому я там і за що. Сама не розповідала, бо мене відразу попередили про нерозголошення. За розголошення теж строк.

Конвоїри по-різному ставилися до «політичних». Декого з ув’язнених змушували щогодини звітувати перед конвоєм — називати своє ім’я, прізвище, за якою статтею сидиш. Треба було обов’язково додавати: «Схильна до екстремістської та іншої деструктивної діяльності».

Адвокат за чотири тисячі євро

Здоров’я погіршилося: упав зір, боліла спина. Піднімався тиск. Із 6:00 до 21:30 чекала, доки його поміряють. Засунеш руку в «годівничку», а вони абияк міряють. Таблетки не завжди можна було допроситися.

З часом мати таки дізналася, де я. Мені навіть дозволили писати їй листи. Писала, що все добре, що не голодна. Інакше послання не вийшло б за межі СІЗО. Ці листи подруга Лариса Крупа фотографувала і відправляла матері через інтернет. Бо ж поштового зв’язку з Білоруссю немає.

Мені призначили безплатного адвоката. Після другої нашої зустрічі з поведінки зрозуміла, що вона співпрацює з КДБ. Тому відмовилася.

Написала матері, щоб знайшла мені білоруського платного адвоката. За його послуги ми заплатили чотири тисячі євро. Але він одразу попередив: «Гарантій не даю. Що зможу, те зроблю». Там такі адвокати, що бояться не так дихнути.

Силовики хотіли завербувати

Я ж у Білорусь протягом 20 років їздила, торгувала продуктами. У 2011-му білоруські силовики на пункті пропуску «Добрянка» захотіли, щоб я з ними співпрацювала, щоб здавала інших перевізників продуктів. Я відмовилася. Тоді мені вліпили три адмінпротоколи: за непристебнутий ремінь, перевищення швидкості й понаднормове переміщення товару. А потім і заборону на в’їзд до Білорусі на п’ять років. Але у 2016-му я повернулася до поїздок.

Суд почався в день мого 44-річчя. Журналісти не могли на нього прийти. Розгляд зробили закритим. Щоб ніхто не почув, що доказів немає. Справу проти мене сфабрикували на порожньому місці. Певно, заробили собі зірки на погони. Суддя Анатолій Сотніков і прокурорка Ірина Подковиркіна були налаштовані засудити.

Перед оголошенням вироку в мене схопило серце. Випросила валер’янки. Випила вісім таблеток. Коли оголосили дев’ять років колонії, в адвоката був шок. Він не очікував такого суворого рішення. Мені кортіло закричати: «Слава Україні!». Але побоялася, що добавлять років п’ять. Якби не заспокійливе, не знаю, що було б. Коли повернулася в камеру, був ступор, шок. А потім усвідомлення: дев’ять років в’язниці. Ті, які сиділи зі мною за політичними статтями, заспокоювали: «Наташо, тобі простіше. Тебе ж можуть обміняти».

«П’ять хвилин на збори»

У травні мене зарахували до екстремістів. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Чекала відправки в колонію. Валізи стояли зібрані.

13 червня повели нас у душ. Виходжу, а мені кажуть: «П’ять хвилин на збори». Не розуміла, що відбувається. Винесла матрац, речі. Дозволили забрати речі, які були на складі (мої картки, дві тисячі гривень, ключі).

Привели в підвал, стали видавати мої речі, паспорт, настільні ігри. Лариса передавала мені шахи, лото. На людину не дозволено більше ніж один набір. Тому їх і не пропустили. До речі, грати в шахи мене навчила в СІЗО Лариса Щирякова.

Вивели на вулицю, там стояло троє чоловіків у масках. Вийшов начальник СІЗО Рубанов. У мене почалася паніка.

Запитала: «Ви хто?». У відповідь: «Все нормально. Головне — ви виїжджаєте із СІЗО». Наручники не надягали. Сказали: «Немає потреби». Привезли на квартиру в Мінську. Потім вивезли в поле. Когось чекали. Згодом на якусь базу відпочинку, там сиділи до 22 червня. Мене годували. Просила молоко — давали. Хотіла морозива — привозили.

Коли йшла в душ, казали: «Не зачиняйте двері. Ми заходити не будемо». Усе це здавалося сном.

22 червня вивели з будиночка, наділи на голову один мішок, потім другий. Руки зв’язали будівельними стяжками так, що й поворухнути не можна було. Привезли кудись і пересадили в інше авто. Зупинилися в лісі. Вивели. Розв’язали руки. Мішки не знімали. Сказали: «Через годину будете вдома».

Коли прибули на місце, зняли мішки. Повертаю голову і бачу напис: «Україна». Хотілося впасти на землю і цілувати її. Побоялася. Навпроти стояв чоловік у масці з автоматом. Думала, пристрелить. Привезли ж машиною без номерів.

Нас було вже четверо. Так тремтіли руки, що не могла пити воду, облила футболку.

Нас поміняли на трьох полонених російських військових і священника, він був на інвалідному візку. Ми перейшли кордон. Потім усіх посадили в гелікоптер. І полетіли. Усе було як у блокбастері.

Дві ночі потім не могла спати. Переповнювали емоції.

Мамі змогла подзвонити лише 28 червня, коли президент оголосив, що нас обміняли. До того чекали на шістьох, яких обмінювали з Росією. З нами працювали психологи. Після полону людина може закритися, піти в себе. Ходили дивитися на річку, спілкувалися. Складалося враження, що сплю, а мене ніяк не можуть розбудити.

Мати приїхала по мене 2 липня. Не могли наговоритися. Були сльози щастя.

Виїхала в Чернігів — стільки людей, машин! Я розгублена, не знаю, куди подіти руки. Або тримай, як у СІЗО, або ховай у кишеню.

Мій мікроавтобус залишився в Білорусі. Бо дали ж не тільки дев’ять років, а й штраф, це близько 20 тисяч доларів у перерахунку. Автомобіль арештували як заставу, у рахунок штрафу. Оцінили його в 13 тисяч доларів. Додали ще 6 тисяч доларів, які в мене забрали після затримання. Машину забрали незаконно, бо не я її власниця, а моя мати. Але повернути її навряд чи зможу.

Перше, що зробила після повернення, — оновила тату. У мене була чорна ящірка на лівій руці. Зробила її зеленою (на правій руці до ліктя в Наталії напис: «Моє життя — мої правила»). Я така, що ні під кого підлаштовуватися не буду. Роблю все, як вважаю за потрібне.

У білоруській тюрмі залишився ще один чернігівець — 37-річний Андрій Шмей, колишній прикордонник, який працював завгоспом у Вітебському облвиконкомі. Його звинуватили за двома тяжкими статтями білоруського Кримінального кодексу: шпигунство й агентурна діяльність.

білорусь полон обмін полоненими