У гості, на війну. Розповідь дружини військового про відвідини чоловіка в армії

Увечері почули знайомий звук: безперервний потік противного дирчання. Здавалося, небо гуло, звідусіль щось летіло. Цілий рій шахедів рухався в одному напрямку. Майже до ранку було чути постріли з наших територій у небо. Але тут, на Чернігівщині, неподалік бойових позицій, нам чомусь не так страшно, як удома.
Ми дружини військових. Наталя з Умані, її Саша служить в одній роті з моїм Вовою. Це наша четверта спільна поїздка до чоловіків, які воюють із перших днів повномасштабного вторгнення.

Юля, авторка цього тексту, разом із чоловіком Вовою. Фото із сімейного архіву

Зазвичай вона їде своєю автівкою через моє містечко Лисянку, теж на Черкащині, і забирає мене. Ми не єдині, хто відвідує своїх чоловіків. Командування ставиться до цього з розумінням. За період великої війни наші чоловіки двічі були на Донеччині: під Вугледаром і на Авдіївському напрямку. Тепер ось на Чернігівщині.

Я тут вперше побувала восени 2022 року. Тоді на вулицях села навіть котів і собак не було, думала, усі виїхали.

Але цього разу помітила, що, попри постійну небезпеку обстрілів, село оживає: на лавках біля дворів сидять бабусі, за сільрадою діти грають у футбол.

Сімейна вечеря

Сьогодні в кухаря вихідний, на вечерю в хлопців будуть домашні запечені качки і вареники, які ми привезли із собою.

Збираємося в хлопців “на хаті”, де живе частина управління роти. Проходимо через кімнату з кількома столами, на яких лежать рації і багато паперів. На кришці темно-зеленого деревʼяного ящика під стіною стоїть трилітрова банка з букетом соняхів. Прямуємо на кухню. Все акуратно, чисто. Біля плити чайник і пачки з розчинною та заварною кавою. Рядок приправ, стосик чистих тарілок, кілька металевих чашок.

Мотивація

Увечері сидимо на лавці біля хати, говоримо про життя, про службу. Про втому і про майбутнє. Коли питаю, що їм допомагає триматися, не знаючи, як довго ще триватиме війна, один із них дістає телефон і показує фото з дитячими малюнками на стіні їхньої позиції: мотанка у вінку, хлібина з колосками, тризуб і маленька дівчинка біля державного прапора.

Дитячі малюнки на стіні однієї з позицій військових. Фото авторки

Вони вже не перший рік живуть далеко від дому. У командира роти народився син. Гранатометник одружився, чекають малюка. Кулеметника Влада нещодавно засватали. Для цивільного життя є лише 30 днів відпустки на рік.

Під Вугледаром вони пробули понад три місяці. Коли повернуться до своїх наречених, дружин, дітей, ніхто не знає. Але пристосовуються до життя в похідних умовах. Заводять котів і собак, читають книжки, садять цибулю. “Робимо свою роботу”, — кажуть.

Цуцики, яких військові вигодували після того, як їхня мама загинула під час обстрілу. Потім їх роздали людям

Вова, чоловік авторки тексту, біля бойового автомобіля, купленого значною мірою на їхні з дружиною сімейні заощадження

Село

На одному з дорожніх знаків у селі, де тепер служить мій чоловік, написано “Путін хуйло”.

Знайомлюся з місцевою жителькою Наталею. Вона на характерному для Чернігівщини поліському діалекті розповідає, що односельці ховалися в лісі біля річки, коли село захопили росіяни. Каже, не знала, чи жива додому вернеться.

“Вони автомат за спину приставляли. Страшно було. Я в них питаю, чого приперлися, шо забули тут. А вони мовчать”.

Потім, каже, пізніше вже, люди з навколишніх сіл зібралися і повалили багато дерев на дорогу. Хтось із місцевих обурився, що хлібовоз не доїде, а хтось радів, що створили перепону російській армії.

(Про цю історію, до речі, ми згадували в статті “Бій під Крутами сто років потому”. — Ред.)

Під час торішніх відвідин нам розповідали, що місцеві просили військових ховати автівки, не залишати їх на видному місці. Дехто навіть звинувачував хлопців у тому, що на городи прилетіла російська керована авіабомба (КАБ).

Обстріл

Цього разу наш день на Чернігівщині почався з обстрілу. Шибки дрижали, земля, здавалося, гула. Вова пояснює, як розрізняти “вихід” і “прихід”. Вихід короткий і глухий, а “прихід” протяжний і гучніший. Це був “прихід”.

Чоловікові подзвонили: на одній з обстріляних позицій є поранений. Пізніше стало відомо, що його вдалося вивезти, надати допомогу і доправити до шпиталю в Чернігів із пораненням обох ніг.

Я напросилася разом із Вовою поїхати до хлопців, яким “прилетіло”, завезти туди продуктів. Було чути обстріли, але поруч із чоловіком мені було не страшно. Вони чекали на нас із похмурими обличчями, спершись на потріпаний зелений “Ніссан”, вкритий маскувальною сіткою. На футболці медика сліди крові.

Впізнала серед них Олексія — чоловіка середнього віку, якого бачила раніше завжди веселим і усміхненим. Тепер він мав втомлений вигляд і сумні очі.

Хлопці розповідають, що сталося. Вони всупереч інструкціям вивозили з позиції пораненого під час сильних обстрілів.

Я мовчки слухаю, пригадуючи, як радили поводитися в такій ситуації на курсах психології: активно слухати, не перебивати.

Дорогою назад бачила на вулицях дітей, які гралися і не звертали уваги на те, як гучно гупає лише за кілька кілометрів від них.

Хати і люди

Обстріли стихли вже поночі. З дозволу господарів ночуємо в їхній порожній хаті, вони переїхали в інший кінець села. Люди пускають жити, коли до військових приїздять рідні, грошей не беруть, хоча ми щоразу пропонуємо. Якось власниця хати ще й продуктів на борщ принесла, і заправку домашню.

Таких хат тут багато: усі деревʼяні, пофарбовані в різний колір. І обов’язково на два виходи: один у двір, а другий на вулицю. Віконниці часто оздоблені різьбленням, у багатьох ще збереглися старі меблі.

Цього разу пила вранці каву, сидячи на бамбетлі — старовинній деревʼяній лавці-ліжку.

Одна із сільських хат, де ночують сімʼї бійців. Фото із сімейного архіву авторки

Хлопці

Вранці поїхали до хлопців на каву. Дізналися, що у вчорашній перестрілці вбили кількох росіян, а також про те, що пораненого 27-річного Олега прооперували. Ногу довелося відтяти. Побратими згадують, як цієї весни на Донеччині він дивом вижив під час артилерійського обстрілу.

Коля також згадує про Донеччину, як просидів сам на спостережному пункті якось із 6-ї ранку до 11-ї вечора, ховаючись від ворожих дронів. Він чекав на заміну, але через велику кількість FPV туди ніхто не міг дістатися.

На іншій позиції, яка подалі й безпечніша, нас зустрічає великий чорний пес. Повз нього прошмигнуло в кущі кошеня.

Тварини є майже на кожній позиції: вгодовані коти і собаки. Хлопці кажуть, що добре, коли є собака: і гавкне, якщо почує сторонні звуки, і навіть обстріл відчує до його початку.

Якось вигодували на позиціях вісьмох цуценят, які залишилися без мами, — вона підірвалася на розтяжці. Роздали потім людям.

Бувало й гірше

У зв’язку з небезпекою від заходу ворожих ДРГ введено заборону пересування. Без особливої потреби не можна залишати розташування. Вові треба поїхати в сусіднє село, щоб узгодити робочі питання з керівництвом. Їду з ним. Дороги здебільшого ґрунтові, з численними коліями та ямами, подекуди заповненими водою.

Чоловік каже, що не раз доводилося витягувати автівки, які застрягали в калабанях, коли розкисають дороги. Розповідає випадок, коли вгруз “Ніссан МВГ”. І щоб витягнути його, відправили ГАЗ-66. Тоді й той теж став у болоті. Довелося звертатися до місцевих. Знайшли чоловіка, який мав трактора й допоміг хлопцям. Каже, через таку їзду часто ламаються підвіска та ходова частина, а це дорогі ремонти. Нещодавно ось відремонтували одне авто — 43 тисячі гривень. Каже, що більшість машин не стоять на балансі, тому ремонтувати їх державним коштом не можуть. Скидаються із зарплат. Бо ж без транспорту на війні ніяк.

(Почитати більше про те, що таке ротні каси і як бійці витрачають ці кошти, можна тут.)

Двічі мені доводилося відкривати збір на запчастини, бо й самі вони все не стягнуть. І щоразу стає дедалі важче придумувати розіграші чи лотереї, щоб краще залучити людей, щоб зібрати хоча б якусь частину потрібної суми. І коли це вдається, то радію, а коли ні, то відчуття, що я підвела їх.

Ввечері, вже коли повернулися в розташування, побачили, що машина таки зламана. Лопнула рама під кузовом. Відігнали ремонтувати до майстра в сусідньому селі.

Додому

Вранці ми з Наталею збираємося додому. Спаковую речі та їдемо “на хату”. Тут ще випили кави. Наші чоловіки і їхні побратими проводять нас до машини. У них вже є купа завдань на сьогодні. Вова каже, що так легше прожити перші дні чергової розлуки. Прощаємося, обіцяємо приїхати знову, рушаємо.

У боковому дзеркалі автівки дивлюся, як віддаляються їхні постаті — найріднішої людини та його побратимів, які теж стали рідними.

Ми з Вовою розуміли, що випробування війною та розлукою буде нелегким. У чоловіка з’явився страх стати не потрібним мені в разі каліцтва. Хоч він і не каже, та я помічаю, як йому важко і який він втомлений. Інколи йому доводиться працювати за двох. Якось заснув просто під час нашої телефонної розмови. На обличчі стало більше зморшок, додалося сивих волосин. Та для мене головне, що він є.

Уже в дорозі я дізнаюся, що вбиті в неділю росіяни, про яких згадували хлопці, зовсім не прості, а ДРГ з офіцерів середньої ланки. А вже через два дні про це повідомлять у новинах.

Вторгнення

Дорогою додому згадую той день, коли ми прокинулися вдома на Черкащині від гучних звуків літаків над будинком, — о 5-й ранку 24 лютого 2022 року.

Вова тоді був у відрядженні в Ірпені на Київщині, того самого дня повернувся і пішов у місцеву ТрО. Спочатку чергував на блокпостах у нашому районі, на Черкащині.

У червні його разом з іншими побратимами забрали в Черкаси, де формували новий батальйон. У день відправки зібралося багато матерів і дружин, проводжали, плакали.
Я теж там була, з усіх сил стримувалася, щоб не плакати, хоча відчуття було таке, наче земля йде з-під ніг.

Розплакалася вже у своїй машині, коли автобуси з хлопцями поїхали. У той момент я ненавиділа весь світ.

Пізніше його підрозділ попрямував на Донеччину, на підсилення 72-ї бригади під Вугледар.

Там убили Діму, Вовиного побратима з Умані. Відтоді й досі здригаюся щоразу, коли надходить повідомлення чи дзвонить телефон. Як бачу, що Вова, видихаю.

Збори

У листопаді 2022-го я збирала донати їм на автівку. Тоді за кілька місяців на картці накопичилося менш як 5 тисяч гривень.

У 2023-му я поновила збір і знову закинула в соцмережі. Нових донатів було лише кілька сотень гривень за два дні. Вові зателефонував родич, який давно за кордоном, і скинув ще 40 тисяч. Так вже було разом 45 — трохи більш як третина потрібної суми. Але Вова сказав, що чекати далі не можна, запропонував взяти з тих, що ми відклали на житло, — 80 тисяч сімейних заощаджень. За кілька днів він купив позашляховик “Ніссан Навара”.

Спільнота

Ночі важчі за дні. Вдень робота, рутина. А ніч з’їдає весь спокій.

Дедалі більше відчуваю бажання усамітнитися і бути подалі від людей. Враження, ніби я живу в іншому світі, де мене не розуміють.

Помічаю, що люди все рідше запитують, як там чоловік. Дедалі рідше комусь цікаво слухати подробиці про бої, ситуацію на фронті та збори, які погано рухаються. У такі моменти радію, що звільнилася з відділу культури і пішла вчитися на курси психолога та копірайтера. Пізніше почала спілкуватися з дружинами Вовиних побратимів — разом легше. Зідзвонюємося, переписуємося, хвилюємося, коли погані новини, плачемо і втішаємо одна одну.

У квітні цього року, коли наших обстріляли на Донеччині, переписувалася з Олею, дружиною командира одного зі взводів із Вовиної роти. Вона теж з Умані.
Оля писала, що їй неспокійно. Я щосили намагалася підбадьорити, хоча в самої калатало серце і гупало у висках. Через пів години від хлопців надходить повідомлення про те, що Олін чоловік Вадим загинув.

Зідзвонюємося, плачемо. До Олі вирушає Оксана, щоб підтримати її. Оксанин чоловік Діма загинув майже рік тому.