Судовий конвеєр імені Вишинського. Як росіяни штампують справи проти українських полонених

Для українських полонених усе починається з місць утримання. Дехто одразу потрапляє в СІЗО, дехто в якісь інші маловідомі місця сучасного російського ГУЛАГу. Під утримання в’язнів відводяться поверхи, корпуси чи навіть цілі об’єкти російської каральної системи, де все заточене під те, щоб зламати людину.

Здається, росіянам нічого особливо не довелося вигадувати. Найімовірніше, усі ці кімнати тортур, “спортмайданчики для зізнання” нормально функціонували в Росії у тих чи інших формах ще з радянської доби. Нині ця мережа запрацювала на повну силу, певно, так само, як у сталінські часи.

Цікаво, що в цю систему катування і тортур дуже органічно влився “шматок” української пенітенціарної системи, а саме працівники різних українських закладів виконання покарань, досудового утримання, судових інстанцій, які містилися на території окупованих частин Донецької та Луганської областей.

Розповідає координатор проєкту “Пошук. Полон”, який попросив не називати його прізвища: “Керівник Слідчого комітету РФ Олександр Бастрикін заявив, що було порушено майже три тисячі кримінальних справ, як він сказав, «за фактами злочинів України на Донбасі». Їх же не можна просто так закрити. Вони мають закінчитися судом.

Щоб відбувся суд, потрібне слідство. Слідство має сфабрикувати кримінальну справу.

Фабрикація справи на 95% відбувається на стадії слідства.

Кримінальну справу можуть почати фабрикувати буквально одразу з моменту затримання, а можуть через скільки завгодно часу. Тобто, наприклад, уже на суді за документами видно, що людина була затримана у вересні, а в СІЗО потрапила лише в січні наступного року. Де вона була з вересня по січень — таємниця за сімома печатками. Бо офіційно її ніде не було. Тобто або людина була на підвалі, або під військовою поліцією в якомусь із СІЗО, де вже над нею працювали, фабрикували справу”.

З доступом на окуповані території все складно. За російським законодавством, це “зона СВО”. Тому “неправильному” адвокатові туди потрапити непросто, хоча на території Росії поодинокі незалежні адвокати, хоч як дивно, ще є, як це було й за часів СРСР.

“Основний суд — «верховний суд днр». Іноді справи «верховного суду днр» доводять до кінця вже в Ростові, у Южному військовому окружному суді, — продовжує наш співрозмовник. — Ми ж пам’ятаємо, що більша частина сфабрикованих справ — це так звані воєнні злочини. Відповідно вони мають підсудність цього суду. Українські в’язні утримуються у двох найстаріших будівлях Донецька: СІЗО-1 та СІЗО-2.

Люди, які очолюють нині СІЗО, очолювали його за часів України і тепер, під час окупації, обіймають ті самі посади. Мова йде про цілі династії. Таке не лише в СІЗО, а й в інших правоохоронних органах.

Можуть тримати дитину, доки їй не виповниться 16 років. Їй видають російський паспорт, після чого судять

Сьогодні фігурантами справ є як військові, так і цивільні. Щодо останніх, то до групи ризику належать українські держслужбовці й громадські активісти. Можуть бути просто випадкові люди, на яких, наприклад, сусіди донесли, є навіть діти.

Саме так, діти теж є фігурантами судових процесів. Причому тут російська влада може поводитися зовсім ганебно. Можуть просто тримати дитину, доки їй не виповниться 16 років. Їй видають російський паспорт, після чого судять за зраду батьківщини”.

Тортури, вибивання зізнань

Сергій Таранюк, морпіх, командир десантної роти, пробув у полоні майже два з половиною роки. Потрапив туди у квітні 2022-го в Маріуполі, був звільнений зовсім недавно, у вересні 2024 року.

Сергій Таранюк: Коли я вже був у Камишинському СІЗО № 2, це був жовтень 2022 року, мене викликали на допит. Спочатку ФСБ допитувала, потім місцеві опери. Звинуватили мене в тому, що я буцімто наказав своїм підлеглим, щоб вони розстріляли спочатку одного цивільного, а потім ще двох. Нібито ті хотіли попросити в нас якоїсь допомоги, а я віддав наказ розстріляти їх.

Мова йшла про якихось абстрактних цивільних. Якась невідома цивільна людина, тіло якої не знайшли. Не було в справі й боєприпасу, яким стріляли.

Вимагали зізнання, а тоді стали просто його вибивати.

СІЗО № 2 міста Камишин, Волгоградська область, Росія. Як зазначено в місцевому путівнику, найстаріша історична будівля міста

Щодня викликали на різні тортури. Тиждень мені майже не давали спати, постійно примушували присідати і віджиматися. Там у камері світло постійно ввімкнене, вічко у дверях є, і вони бачать тебе й наказують присідати або просто стояти вночі. Ще час від часу могли спитати, чи підписуватиму я зізнання. Коли чули відмову, наказували присідати далі.

А ти виснажений взагалі, бо тебе майже не годують. А якщо відмовляєшся, потім виведуть і битимуть. Хоча й так били постійно — руками, ногами, гумовими кийками. Тиждень годували лише один раз на день, а було таке, що три дні взагалі не годували.

Усе це тривало близько місяця. Я тримався, тримався, але в якийсь момент сили просто закінчилися. І я сказав, що так, я це зробив, я віддав цей наказ. Вони дали мені аркуш із друкованим текстом, звичайний А4, де було розписано все, що я мав сказати.

Владислав Стрюков також морпіх, був командиром роти, пробув у полоні майже два з половиною роки. Засуджений “верховним судом днр” до 20 років, а потім ще повторно засуджений із загальним строком ув’язнення 24 роки.

У Владислава Стрюкова допити почалися, ще коли він перебував на так званій донецькій гауптвахті, куди його привезли після того, як він потрапив у полон.

Владислав Стрюков: Був один слідчий зі Слідчого комітету, якщо не помиляюся, з Волгограда. Він мені одразу, як до нього привели, багнет-ніж до ноги приставив. Каже: давай розповідай, як ви всіх убили, як ти накази віддавав стріляти. Я йому кажу: мені нічого розповідати. Тоді він почав бити стільцем, вимагав зізнання.

Привів якихось чоловіків, сказав, що вони мене зараз прямо тут вбиватимуть. Потім відчинив вікно, лякав, що викине мене. Тоді десь пішов, повернувся геть п’яний, дав мені подзвонити додому. Це, до речі, був єдиний раз за весь час полону, коли мені дали можливість подзвонити додому. Потім знову бив, вимагав написати зізнання. Усе це тривало, доки не прийшов інший слідчий і не завернув мене назад на “гауптвахту”.

А от у Камишинському СІЗО це вже справді була біда. Коли ти туди заходиш, тебе одразу кидають на бетон і починають бити. Так жорстоко мене ще не били. У хід ішло все: ноги, руки, електрошокери, гумові кийки, дерев’яні молотки, травили собаками. Для розуміння того, скільки це тривало: нас туди привезли о 12-й годині ночі з 2 на 3 жовтня, а в камеру я зайшов о 12-й годині дня 3 жовтня. І я був ще не останній. Били ці самі представники ФСІН (Федеральна служба виконання покарань. — Ред.), із ними ще якийсь їхній спецназ був, усі в балаклавах.

Там був чоловік у білому халаті, на вигляд як медик. Казав, що він лікар. Бігав між тих, кого били, питав, кому погано. Якщо хтось озивався і просив про допомогу або вже хтось непритомнів, то цей лікар підбігав до нещасного зі словами “о, зараз я тебе вилікую!” і бив електрошокером.

Лікар підбігав до нещасного зі словами “о, зараз я тебе вилікую!” і бив електрошокером

Загалом били там постійно. Щодня і з будь-якого приводу чи без приводу, чи ти щось робиш, чи просто йдеш у баню. Били, поки не знепритомнієш чи не почнеш задихатися.

Багаторічний керівник Камишинського СІЗО № 2 Євгеній Кумаров. За повідомленнями в місцевій пресі та профільних пресслужб, справжній “передовик виробництва”, має численні нагороди від свого керівництва та місцевої влади. Як стверджують обізнані джерела, у СІЗО № 2 найбільший відсоток розкриття злочинів. Це й не дивно з огляду на ті тортури, які там застосовуються до ув’язнених

Владислав Стрюков: У Камишинському СІЗО не просто били. Там була справжня катівня — окрема кімната для тортур. Мене четверо допитувало. Один із них був, вочевидь, місцевий із СІЗО, інший у військовій формі, усе допитувався про наші плани й позиції. Ще двоє в цивільному, швидше за все, ефесбешники або зі Слідчого комітету.

Саме оці в цивільному були на допитах головними. Одразу почали питати, як я потрапив у полон. Я розповідаю, а один із них мені: ні, дружок, так не піде, давай ще раз. Я ще раз те саме розповідаю, а він: ти, певно, не зрозумів. І відразу починають мене бити дубцем, шокером. Після того як побили, знову допитують: давай розповідай, як вбивав. Я кажу, що не робив цього.

І тоді один із тих, хто був у цивільному, запропонував мене, як він висловився, на детекторі брехні прогнати. Тільки це був зовсім не детектор, принесли “тапік” (військовий польовий телефон. — Ред.). Там індуктор із ручкою, крутиш ручку — генерується струм.

Мені наказали зняти штани і просто до мого члена прив’язали дріт із цього “тапіка”. Сказали: на детекторі брехні перевірятимемо, правду ти кажеш чи ні. Я розповідаю все те саме, і вони б’ють мене струмом. Я знову кажу все так, як є, і вони знову б’ють струмом. І знову, і знову… Все це близько двох годин тривало.

Потім стали казати, мовляв, мої бійці вже на мене написали, що я давав наказ вбивати. Я знову сказав, що такого не було, і мене ще близько години катували. Потім пригрозили, що я все одно звідси не вийду, доки не напишу явку з повинною.

Зрештою я відчув, що більше не можу, питаю: що писати? А вони: ти що, не зрозумів? Придумай. Нам треба знати правду, і ми зараз у тебе її дізнаємось. І знову стали бити мене струмом, а паралельно розповідати мені, що я маю писати. “Ти говори правду, як ти давав своєму бійцю наказ вбити цивільного”.

Починаю це писати. А вони такі: ні, це дурня, пиши ще, що цей наказ ти отримав від командира і передав його своєму бійцю. Я кажу, що з командиром узагалі зв’язку не мав. Ефесбешник такий: ні, давай пиши, і одного мені мало, дружок, пиши на двох.

Я став відмовлятися. Тоді мене знову під струм, побили трохи ще. Я вже не витримував, сказав: давайте я напишу, що сам убив увесь Маріуполь, тільки закінчимо це. Ще якийсь час вони мене мурижили, а потім згадали, що в них у полоні мій начальник. Сказали, що дадуть мені час трохи відпочити, а потім я маю посвідчити на нього.

Відвели мене в камеру, дали щось поїсти, потім знову завели на третій поверх, де в них катівня. Коли вели на допити, на голову якусь наволочку завжди надягали, але як потрапив у катівню, то за звуками, за голосами зрозумів, що мій начальник лежить на підлозі і його теж б’ють струмом.

Від мене стали одразу вимагати, щоб я на нього свідчив, що це він мені дав вказівку вбити цивільного. Я почав їм щось казати, що нібито наказ мені віддавали через радіостанцію, якийсь голос віддавав, хто це був точно, сказати не можу. Це їх вкрай вибісило. Зрештою мене вклали на підлогу поруч із начальником і прив’язали нам до геніталій кожному по електричному дроту.

Хтось із них сказав: “Я зараз буду вас струмом бити, а ви кричіть, що ви щасливі”. І ось вони подали струм, а ми кричали: “Ми щасливі! Ми щасливі!”.

Вони подали струм, а ми кричали: “Ми щасливі! Ми щасливі!”

Коли струм вимкнули, вони знову за своє: пиши явку з повинною. Потім звернулися до мого начальника, мовляв, вибирай, хто з вас піде до своєї камери, а хто залишиться тут. І начальник сказав: “Я залишаюся, хай малий йде”. І все, мене відвели до камери, а його залишили в катівні.

У результаті всіх цих тортур я зізнався, що нібито віддав два накази своїм бійцям вбити цивільних.

Після цього у мене в СІЗО почалося нове життя. Усі там знали, що тут сидить убивця цивільних. До мене тепер була підвищена увага. Місцеві вертухаї і їхній спецназ не упускали жодного шансу на мені відігратися. Усі стоять, мене б’ють. І били мене максимально жорстоко. Коротше кажучи, вигрібав по повній.

Сергій Таранюк: Росіяни хочуть чути, що ти чи хтось із твого оточення розстріляв цивільних, машину якусь. Починають викликати людей, бити. І, звісно, є люди, які не витримують цього й починають вигадувати, що хтось там когось розстріляв чи зґвалтував. І все, потім вони викликають того, на кого вказали, катують, поки не отримають зізнання.

А тоді питають: а хто в тебе командир взводу? Ти ж сам не міг прийняти таке рішення, щоб розстріляти цивільних? Певно, тобі віддав цей наказ командир взводу.

А паралельно командира взводу допитують. Теж катують, а потім кажуть: ти ж сам цей наказ не віддавав, тобі віддав цей наказ твій командир. І отак цей ланцюжок може підніматися вгору до командира батальйону. І вони починають усіх по цьому ланцюжку судити. А потім дивишся на тих людей і розумієш, що їх усіх катували. З того, як людина поводиться, яка вона залякана, видно, що вона під тортурами була.

Гра в слідство

Після того як перші зізнання вибиті, починається процес документування “зізнань” катованих. За справу беруться слідчі зі Слідчого комітету РФ, і вона набуває нібито легітимнішого вигляду. Але, як і все в російській дійсності, це лише омана.

Сергій Таранюк: Коли вже підписав явку з повинною, тоді з’являються слідчі. Ті вже детальніше про все розпитують. Тут вже ти сам повинен більш детально придумати, де це нібито було, на карті показати, де там той уявний цивільний був, а де була твоя позиція і таке інше.

І якщо ти їм щось не те сказав, щось їм не сподобалося, вони тоді звертаються до місцевих оперів. І ті починають, що називається, з тобою “працювати”. Знову все спочатку: побиття, тортури, щоб ти сказав те, що від тебе чекають, щоб справа швидше рухатися почала.

Владислав Стрюков: Прийшов якийсь лейтенант зі Слідчого комітету. Спитав мене, чи я писав дві явки з повинною, чи це справді так. Я кажу: ні. А він: ні, ви не зрозуміли, чому я вас питаю. Я зараз увімкну камеру, і ви скажете, що писали. Або підете назад на третій поверх. Потім він вимагав на камеру розповісти всі ці вигадані деталі. Коли я щось забував, давав почитати з матеріалів справи, але велів переказувати своїми словами.

Владислав Стрюков розповідає про свої “злочини” на камеру. Скриншот із російського пропагандистського відео

Показував фото силуету людини, нібито цивільного якогось ми вбили, наказував обвести, куди поцілила куля. Я показав навмання, а він: ні, ні, давайте лівіше. Так само і з картою було. Приніс карту, я кудись тицьнув, а він: ні, на два будинки в цей бік. Я обвів і розписався.

Потім я ще пройшов експертизу нібито на справжньому детекторі брехні. Під’єднали до мене якісь датчики, сказали, будемо перевіряти, правду ти кажеш чи ні.

Я того, хто підключав детектор брехні, питаю: мені правду казати чи так, як у справі? Він мені: зараз, одну хвилину. Взяв і вийшов, а замість нього зайшов інший, який одразу: ти що, забув, що треба казати, чи тобі нагадати?

Я того, хто підключав детектор брехні, питаю: мені правду казати чи так, як у справі?

Я кажу: все, я зрозумів, повертайте того, який вийшов. Повернувся той спеціаліст, ставив питання, я на них уже завчено відповів, а що там насправді показав той детектор, я так і не знаю.

Приводили також адвоката. Сказав, що я маю право на телефонний дзвінок, а коли я захотів зателефонувати дружині, відповів, що в Україні не залишилося жодної телевізійної чи телефонної вишки, тому немає й зв’язку. А якось він мені сказав, що я вас, укропів, усіх посадив би, але це дуже довго робити. Зрештою він дочекався, поки я напишу, що ознайомлений із матеріалами справи, сказав, що ми більше не побачимося, і все.

Але безжальна жорстокість російської каральної системи полягає в тому, що вона ніколи не випускає своїх жертв зі своїх лап повністю і намагається їх використовувати знову й знову. Так було і з Сергієм Таранюком.

Сергій Таранюк: У грудні 2023-го мене доправили до СІЗО-2 в Таганрозі. Намагалися повісити ще щось. Мене знову викликали в СІЗО. І знову почалися тортури. Там вони мали свою специфіку. Підвішували за ноги в наручниках до спеціального бруса, і так я висів головою вниз. Хотіли отримати від мене підтвердження, що я нібито віддавав ще якийсь злочинний наказ про розстріл. Потім ще намагалися звинуватити мене в зґвалтуванні. Але я сказав, що нічого брати на себе не буду.

Багаторічний начальник Таганрозького СІЗО-2 В’ячеслав Власс

У Таганрозькому СІЗО загалом було дуже погано. Перевірка двічі на день. Перевірка — це коли відчиняється камера, ми вибігаємо на коридор, стаємо в “розкарячку”. І нас починають просто бити. Можуть ще спустити собак, потім знову б’ють, у тому числі й гумовими кийками. Це робиться просто так, щодня. Годують там також дуже погано, навіть як на російське СІЗО.

Уже під час підготовки цього матеріалу стало відомо про загибель утримуваної свого часу в Таганрозькому СІЗО-2 української журналістки Вікторії Рощиної.

Воєнні злочинці в балаклавах

Тут, власне, постає одне цікаве питання: а хто ці всі люди по той бік кімнати тортур? І якщо фотографії очільників СІЗО і їхні дані можна знайти досить легко, то зрозуміти, чиє обличчя було під балаклавою чи медичною маскою (досвід ковіду, певно, не минув намарно), досить важко.

Але принаймні можна зрозуміти, яка з російських установ найбільше “замазана” в катуванні та вибиванні в полонених лжесвідчень. Мова йде про три групи, певно, їх вже можна прямо називати воєнними злочинцями. Нагадаємо, що відповідно до Римського статуту воєнним злочином є умисне позбавлення військовополоненого права на справедливий і звичайний судовий процес.

Щодо оперів самих СІЗО, то в каральній ієрархії це найнижча категорія. Їх радше можна назвати чорноробами тортур. Це ті, хто своїми кулаками, ногами та іншим знаряддям у буквальному сенсі вибиває потрібні зізнання в полонених. Усе це вони роблять за наказом своїх “просунутіших” колег із ФСБ та Слідчого комітету. Саме ці дві категорії фактично керують усім процесом.

Якщо помоніторити російські “новини”, то може здатися, що саме Слідчий комітет РФ грає першу скрипку в переслідуванні українських полонених. Бастрикін проводить одне засідання комітету за іншим, де вимагає розслідувати “звірства українських нацистів”. При комітеті навіть створена спеціальна посада — керівник управління з розслідування воєнних злочинів.

Вочевидь, комітет намагається копіювати ті процеси, які нині проводять проти самої Росії міжнародні інституції, або й навіть переслідування нацистів після Другої світової війни. Але це в них не дуже реально виходить.

Нагадаємо, у справах, які вони надають, немає ні доказів, ні постраждалих, і якось штовхати ці справи далі допомагає вибивання тортурами свідчень у полонених, а також маріонетковість російських судів.

Про інтелектуальні потуги слідчих комітету може свідчити той факт, що саме Бастрикін є автором свого часу широковідомого мему про те, що колишній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк брав участь у боях на боці ічкерійських повстанців у Грозному в 1994 році.

Мабуть, найбільша таємниця Слідчого комітету РФ полягає в тому, що за фігуркою в зеленій уніформі їхнього слідчого можна розгледіти іншу фігуру — у штатському. І це буде ефесбешник. Про це свідчать і розповіді полонених: у допитах завжди беруть участь якісь особи в цивільному, які й віддають усі накази.

Проте і ефесбешники, і слідчі, звісно, не лише керують, а й самі беруть активну участь у катуваннях. Іноді застосовуючи “інноваційніший” підхід і вигадуючи нові тортури.

Як розповідає координатор проєкту “Пошук. Полон”, саме ефесбешник вигадав новий, "медійний", якщо можна так сказати, спосіб катування. Він нині став модним:

“Людину прив’язують до стільця, прикручують ноги й руки скотчем до ніжок, і вона так сидить головою вниз. Потім її починають лупити пляшкою з водою по потилиці, поки не розбивають усе там у кров. Але, що важливо, передня частина, обличчя залишаються абсолютно цілими. З цією людиною надалі можна знімати якісь пропагандистські ролики чи просто документувати її свідчення на камеру. Тобто ззаду одяг від крові прилипає до тіла, а спереду людина має абсолютно нормальний вигляд”.

Ззаду одяг від крові прилипає до тіла, а спереду людину можна знімати на камеру, наче вона ціла і неушкоджена

Нащадки Геббельса

Звісно, влаштовані росіянами судилища були б абсолютно непотрібними, якби їх медійно не підсвічували. Тоді у вибиванні всіх цих свідчень, у тортурах, у судовому шоу просто не було б жодного сенсу. Саме російські медійники, а якщо називати все своїми словами, пропагандисти відповідальні за ті злочини, які сьогодні скоюють росіяни проти українських полонених.

Владислав Стрюков: Коли я був у Донецькому СІЗО, якось прийшов їхній старший опер і сказав, що треба хтось, хто розповів би на камеру про іноземців у ЗСУ. Мовляв, ми знаємо, що вони у вас були. І одразу став погрожувати: якщо ви не хочете по-доброму, буде по-поганому.

Коротше кажучи, взяли мене і ще одного полоненого. Ми вийшли, там нас уже чекала журналістка з операторами, також біля них стояв прикомандирований ефесбешник, звісно, у балаклаві. Звідки я знаю, що він був саме з ФСБ? Інший полонений сказав, що впізнав його по поставі, він раніше його допитував. Знімальна група наче була з Russia Today.

Але питали мене не вони, а цей самий опер із СІЗО.

Спитали мене про найманців у ЗСУ. Причому ще й сказали мені, що я можу відповідати вільно, без заготовленого ними тексту. Я відповів, що в нас немає найманців. Тут він згадав про британця Шона Піннера, який у нас служив, на що я йому сказав, що це ж такий самий військовослужбовець ЗСУ, як і ми, у нього є військовий квиток, він отримує зарплату.

Ця відповідь їм усім дуже не сподобалася. Ті, що з Russia Today, глянули на опера дуже виразно, мовляв, кого ти нам привів. Той одразу мені заявив, що я розповідаю якісь дурниці, треба по-іншому казати. Наприклад, що іноземцям доплачували. Я відповів, що такого ж не було. Але вони сказали, що все одно в сюжеті прозвучить, ніби я це сказав.

За словами Сергія Таранюка, його теж свого часу викликали на “інтерв’ю” до російських журналістів. Але там було ще простіше: йому просто дали аркуш паперу, тези з якого він мав озвучити на камеру.

Сергій Таранюк в об’єктиві російських пропагандистів. Скриншот із відео. Навіть із першого погляду очевидно, що людина перебуває під тиском, але російських геббельсів, вочевидь, це не збентежило

Судове шоу

Власне, ми підійшли до того дійства, заради якого це все й замислювалося. Йдеться, звісно, про суд над українськими полоненими. Хоча слово “суд” тут доволі умовне. Тут радше йдеться про постановочне дійство, головною метою якого є легітимізація чергових воєнних злочинів росіян та їхньої загарбницької політики.

Так було в 30-ті роки XX століття, і так є зараз. Певно, саме ці показові засідання з прокурором Вишинським були в голові у росіян, коли вони почали організовувати перші судові процеси над українськими полоненими.

І головний акцент робиться саме на Маріуполі. З моменту зруйнування росіянами цього українського міста в Росії проводиться масована пропагандистська кампанія з відбілювання дій окупантів та перекладання вини за руйнування та вбивства містян на українських військових (докладніше про це читайте тут). Наріжним каменем цієї кампанії є саме проведення таких показових засідань.

Читайте також: Колонізація. Як Росія стимулює заселення окупованих територій своїми громадянами.

При цьому окупанти спочатку, певно, планували реально скопіпастити як за масовістю, так і за наративом сталінські судилища, але в якийсь момент щось пішло не так.

“Є завдання насамперед показати звірства українських військових у Маріуполі, — каже координатор проєкту “Пошук. Полон”. — Але це важко реалізувати. Важко навіть такий процес організувати. Вони вже пробували це робити — пам’ятаєте, із самого початку організовували масові суди — і припинили. Бо думали, що зроблять таку собі репліку Нюрнберзького процесу, а вийшло все навпаки. Тому що в тих нібито злочинців, яких вони привселюдно судили, був такий вигляд, ніби вони пекло пройшли. Втрата маси тіла до 50%, вираз обличчя, синці всюди — ось що побачили всі, коли їх вивели до зали. Тому від таких масових театральних судових постановок вони відмовилися, судять здебільшого по-тихому”.

Але, відмовившись від масових судових засідань, окупанти не відмовилися від подальших судів над українськими полоненими загалом. Вони як відбувалися, так і відбуваються.

Владислав Стрюков за ґратами

Владислав Стрюков: Перед самим судом мене відвезли в Донецьке СІЗО. Тут на нас кричали, але не били. Ми здогадувалися, що не били, бо нам ще треба було на суді бути. Працівники СІЗО нам постійно повторювали: “Вас п’ятьох нам заборонили навіть бити. Дуже, до речі, з приводу цієї заборони переживали, наче їх якогось права позбавили”.

Казали: “Вас п’ятьох нам заборонили навіть бити”. Дуже, до речі, з приводу цієї заборони переживали

Судили мене у “верховному суді днр”. Відбулося три судових засідання, за результатами яких мені присудили 20 років суворого режиму. На суді нас тримали в клітці, загалом семеро осіб: я і ті, кому я нібито віддавав накази вбити цивільного й хто нібито віддав цей наказ мені.

Також із нами судили полонених, які нібито били полоненого росіянина. Звісно ж, це була така сама постановка слідства, як і з нами. Звинувачені в побитті ніяк не були пов’язані між собою, були з різних підрозділів. І ще й слідчі закрутили так, що один чоловік, який нібито бив полоненого, був саме тим військовим, якому я віддавав наказ розстріляти цивільного.

Були в справі й адвокати. Загалом нас сімох представляло шестеро адвокатів. Один із адвокатів представляв інтереси двох підсудних. Ми попросили їх бодай якесь фото хоча б на телеграм надіслати. Принаймні повідомити, що живі. Відповідь була: ні, вас і так у новинах покажуть. Ми питали, що вони взагалі можуть зробити. У відповідь почули: нічого, наше завдання тут просто сидіти.

Адвокати відповідали: “Наше завдання тут просто сидіти”

Деякі адвокати взагалі не знали, що їм робити. Казали: ми не знаємо, що робити, як поводитися і що тут взагалі треба говорити. Прокурор на це відповів, що їм просто нічого не треба говорити, а присутні вони тут, бо за законом формально в судовому засіданні мають бути захисники.

Сам суд дуже нагадував старе телевізійне шоу з постановочним судовим засіданням, здається, воно “Суд іде” називалося. Тут усе було на нього максимально схоже, такий самий дешевий цирк із дешевими акторами. Лише молотка, яким стукають по столу, не вистачало для повної подібності. Ти просто сидиш і дивишся, а вони всі грають свої ролі.

Прокурор читає звинувачення. Адвокат каже: “Не заперечую”. Суддя: “Прийнято”. Єдине, що хтось із адвокатів міг сказати щось на кшталт: “Ваша честь, прошу взяти до уваги, що підсудні так вчинили, бо до цього їх примусила українська нацистська влада”.

Ну а закінчився весь цей театр тим, що мені впаяли 20 років. Вийшло так, що трупа вони так і не знайшли, тому перекваліфікували справу зі “вбивства” в “замах на вбивство”. А оскільки нас однаково мали визнати злочинцями, то там було таке формулювання, що ми цього вигаданого цивільного не вбили не тому, що не хотіли, а тому, що в нас не вийшло. Тобто ми все одно якось по тому цивільному стріляли.

Після цього мене знову повернули в СІЗО. А потім забрали ще на другий суд, бо ж я нібито віддав накази розстріляти двох цивільних.

Прийшов слідчий і сказав, мовляв, ти ж підписав дві явки з повинною, от тепер по другій будуть судити. Але цього разу обстановка була більш невимушеною. Слідчий був із Петербурга.

А ще в справі був один цікавий епізод, що я нібито віддав наказ стріляти з автомата Калашникова в цивільного, який у цей момент був на відстані 800 метрів, та ще й рухався, що само по собі було абсурдом. Не можна з АК влучити в рухому ціль із такої відстані. Я, звісно, їм про це сказав. На що мені відповіли, мовляв, ми все розуміємо, але це тебе все одно не врятує. Спитав, чи дадуть мені за це пожиттєво. Вони сказали, що ні, бо трупів так і не знайшли. Тобто знову йдеться про замах на вбивство.

А загалом, як мені сказали, тобі просто не пощастило, бо ти укроп.

Мали судити в цьому самому “верховному суді днр”. У суд мене доставили 4 червня 2024 року. Там за рік усе змінилося, актори стали професійнішими, було більше схоже, що це не награно. Вставляли навіть якісь свої слова, а не лише з папірця читали.

Там за рік усе змінилося, актори стали професійнішими

Державним обвинувачем у мене була така собі Чейлях.

Щодо адвоката, то він справді намагався якось мене захищати. Але я попросив, щоб він помовчав, бо вже знав тенденцію: якщо суд відправить справу на дорозслідування, мене з днр, швидше за все, відвезуть у СІЗО в Таганрог і знову під’єднають до струму. Я чув про кімнату тортур там, люди розповідали, що звідти доносилися крики. Вона там ніби як спортзал була, з турніком. Я ніби як по черговому замаху на вбивство проходив, а після дорозслідування ще невідомо, що на мене ще повісили б.

Коротше кажучи, коли почалося судове засідання і зайшов суддя, я його попросив, щоб мене просто засудили, щоб це все швидше закінчилося. За пів години вже оголосили вирок — 24 роки позбавлення волі, а фактично додали до попередніх двадцяти років ще чотири.

Сергій Таранюк: Зранку приїхав конвой, мене забрали до їхнього так званого “верховного суду днр”. Засідання почалось о 10:30, там були їхні суддя, прокурор, помічник. Засідання тривало дві години, потім мене завели в камеру очікування. Я просидів там кілька годин, тоді мене знову повернули до зали суду, де зачитали вирок — 29 років колонії суворого режиму.

З курйозного: у мене був адвокат, чоловік років 55. Він просто сидів і казав, що з усім погоджується. Потім, щоправда, ще надав якусь довідку про пошкоджене майно — йшлося про машину, яку ми нібито розстріляли. Зрештою в суді вирішили, що я повинен відшкодувати й за неї близько мільйона рублів. І все.

Сергій Таранюк (крайній праворуч) разом з іншими полоненими повертається додому. Скриншот із відео

“Верховний суд днр” в обличчях

“Верховний суд днр” — це фактично такий собі конвеєр зі штампування потрібних російській владі та її піарникам судових рішень. Але Texty.org.ua вирішили розібратися, хто все ж таки стоїть за цим конвеєром, хто ці люди, які вирішують сьогодні долі сотень і сотень українських полонених, а також цивільних.

Що цікаво, сьогодні працівниками цього карального органу є як російські судді, призначені російським авторитарним зверхником Путіним у 2023 році, так і в минулому українські судді, які після 2014-го перейшли на роботу до окупантів і тепер, не змигнувши оком, штампують величезні строки у вигаданих справах своїм співгромадянам, яких вони в прямому сенсі зрадили.

Теxty.org.ua також попросили координатора проєкту “Пошук. Полон” розповісти коротко про діяльність їхньої ініціативи.

“Ми ще з 2014 року більш-менш сформувалися в Росії як адвокатська спільнота. Людей, у яких є совість і які готові ризикувати, які розуміють, для чого існує така професія, як адвокат.

Російське законодавство побудоване так, що іноземні адвокати в Росії взагалі не мають ніяких повноважень. У Росії можуть працювати тільки російські адвокати.

Зараз вже є великий досвід захисту полонених і цивільних, тому що ми нікому не відмовляємо. Ми не лише захищаємо полонених, а й знаходимо їх чи принаймні намагаємося знайти й отримати офіційну інформацію, якщо людина зникла безвісти.

До нас може звернутися будь-хто з приводу захисту українських полонених: родичі, друзі. Ми нікому не відмовляємо. Нам достатньо надати ім’я, прізвище, дату народження, номер паспорта тощо — і ми беремо в роботу”.

Звертатися за адресою: https://poshuk.io.

репресії показуха полон днр росія тортури