Судовий конвеєр імені Вишинського. Як росіяни штампують справи проти українських полонених

Для українських полонених усе починається з місць утримання. Дехто одразу потрапляє в СІЗО, дехто в якісь інші маловідомі місця сучасного російського ГУЛАГу. Під утримання в’язнів відводяться поверхи, корпуси чи навіть цілі об’єкти російської каральної системи, де все заточене під те, щоб зламати людину.

Здається, росіянам нічого особливо не довелося вигадувати. Найімовірніше, усі ці кімнати тортур, “спортмайданчики для зізнання” нормально функціонували в Росії у тих чи інших формах ще з радянської доби. Нині ця мережа запрацювала на повну силу, певно, так само, як у сталінські часи.

Цікаво, що в цю систему катування і тортур дуже органічно влився “шматок” української пенітенціарної системи, а саме працівники різних українських закладів покарань, досудового утримання, судових інстанцій, які містилися на території окупованих частин Донецької та Луганської областей.

Розповідає координатор проєкту “Пошук. Полон”, який попросив не називати його прізвища: “Керівник Слідчого комітету РФ Олександр Бастрикін заявив, що було порушено майже три тисячі кримінальних справ, як він сказав, “за фактами злочинів України на Донбасі”. Їх же не можна просто так закрити. Вони мають закінчитися судом.

Щоб відбувся суд, потрібне слідство. Слідство має сфабрикувати кримінальну справу.

Фабрикація справи на 95% відбувається на стадії слідства.

Кримінальну справу можуть почати фабрикувати буквально одразу з моменту затримання, а можуть через скільки завгодно часу. Тобто, наприклад, уже на суді за документами видно, що людина була затримана у вересні, а в СІЗО потрапила лише в січні наступного року. Де вона була з вересня по січень — таємниця за сімома печатками. Бо офіційно її ніде не було. Тобто або людина була на підвалі, або під військовою поліцією в якомусь із СІЗО, де вже над нею працювали, фабрикували справу”.

З доступом на окуповані території все складно. За російськими законодавством, це “зона СВО”. Відповідно “неправильному” адвокату туди потрапити непросто, хоча на території Росії поодинокі незалежні адвокати, хоч як дивно, ще є, як це було й за часів СРСР.

“Основний суд — “верховний суд днр”. Іноді справи “верховного суду днр” доводять до кінця вже в Ростові, у Южному військовому окружному суді, — продовжує наш співрозмовник. — Ми ж пам’ятаємо, що більша частина сфабрикованих справ — це так звані воєнні злочини. Відповідно мають підсудність цього суду. Українські в’язні утримуються у двох найстаріших будівлях Донецька: СІЗО-1 та СІЗО-2.

Люди, які очолюють нині СІЗО, очолювали його за України і тепер, під час окупації, обіймають ті самі посади. Мова йде про цілі династії. Таке не лише в СІЗО, а й в інших правоохоронних органах.

Можуть тримати дитину, доки їй не виповниться 16 років. Їй видають російський паспорт, після чого судять

Сьогодні фігурантами справ є як військові, так і цивільні. Щодо останніх, то в категорії ризику українські держслужбовці й громадські активісти. Можуть бути просто випадкові люди, на яких, наприклад, сусіди донесли, а є навіть діти.

Саме так, діти теж є фігурантами судових процесів. Причому тут російська влада може поводитися зовсім ганебно. Можуть просто тримати дитину, доки їй не виповниться 16 років. Їй видають російський паспорт, після чого судять за зраду батьківщини”.

Тортури, вибивання зізнань

Сергій Таранюк, морпіх, командир десантної роти, майже два з половиною роки пробув у полоні. Потрапив туди у квітні 2022-го в Маріуполі, був звільнений зовсім недавно — у вересні 2024 року.

Сергій Таранюк: Коли я вже був у Камишинському СІЗО № 2, це був жовтень 2022 року, мене викликали на допит. Спочатку ФСБ допитувала, потім місцеві опери. Звинуватили мене в тому, що я наказав своїм підлеглим, щоб вони розстріляли спочатку одного цивільного, а потім ще двох. Нібито ті хотіли попросити в нас якоїсь допомоги, а я віддав наказ їх розстріляти.

Мова йшла про якихось абстрактних цивільних. Якась незрозуміла цивільна людина, тіло якої не знайшли, не було в справі й боєприпасу, яким стріляли.

Вимагали зізнання, зрештою почали його просто вибивати.

СІЗО № 2 міста Камишин (Волгоградська область, Росія). Як зазначено в місцевому путівнику, найстаріша історична будівля міста

Щодня викликали на різні тортури. Тиждень мені майже не давали спати, постійно примушували присідати і віджиматися. Там у камері світло постійно ввімкнене, вічко у дверях є, і вони бачать тебе й наказують присідати або просто стояти вночі. Ще час від часу могли спитати, чи підписуватиму я зізнання. Коли чули відмову, наказували присідати далі.

А ти виснажений взагалі, бо тебе майже не годують. А якщо відмовляєшся, потім виведуть і битимуть. Хоча й так били постійно — руками, ногами, гумовими кийками. Тиждень годували лише один раз на день, а було таке, що три дні взагалі не годували.

Усе це тривало близько місяця. Я тримався, тримався, але в який момент сили просто закінчилися. І я сказав, що так, я це робив, я віддавав цей наказ. Вони дали мені лист із друкованим текстом, такий собі звичайний А4, де було розписано все, що я мав сказати.

Владислав Стрюков також морпіх, був командиром роти, провів у полоні майже два з половиною роки. Засуджений “верховним судом днр” до 20 років, а потім ще повторно засуджений із загальним терміном ув’язнення 24 роки.

У Владислава Стрюкова допити почалися, ще коли він перебував на так званій донецькій гауптвахті, куди його привезли після того, як він потрапив у полон.

Владислав Стрюков: Був один слідчий зі Слідчого комітету, якщо не помиляюся, з Волгограда. Він мені одразу, як до нього привели, багнет-ніж до ноги приставив. Каже: давай розповідай, як ви всіх убили, як ти накази віддавав стріляти. Я йому кажу: мені нічого розповідати. Тоді почав бити стільцем, вимагав зізнань.

Привів якихось чоловіків, сказав, що вони мене зараз прямо тут вбиватимуть. Потім відчиняв вікно, лякав, що мене викине. Зрештою десь пішов, повернувся геть п’яний, дав мені подзвонити додому. Це, до речі, був єдиний раз за весь час полону, коли мені дали можливість подзвонити додому. Потім знову бив, вимагав написати зізнання. Усе це тривало, доки не прийшов інший слідчий і не завернув мене назад на “гауптвахту”.

А от у Камишинському СІЗО це вже справді було горе. Коли ти туди заходиш, тебе одразу кидають на бетон і починають бити. Так жорстоко мене ще не били. У хід йшло все: ноги, руки, травили собаками, електрошокери, гумові кийки, дерев’яні молотки. Для розуміння того, скільки це тривало: нас туди привезли о 12-й годині ночі з 2 на 3 жовтня, а в камеру я зайшов о 12-й годині дня 3 жовтня. І я був ще не останній. Били ці самі представники ФСІН (Федеральна служба виконання покарань. — Ред.), із ними ще якийсь їхній спецназ був, усі в балаклавах.

Там був чоловік у білому халаті, на вигляд як медик. Казав, що він лікар, і бігав між тих, кого били, питав, кому погано. Якщо хтось озивався і просив про допомогу або вже хтось непритомнів, то оцей самий лікар підбігав до нещасного зі словами “о, зараз я тебе вилікую!” і бив електрошокером.

Лікар підбігав до нещасного зі словами “о, зараз я тебе вилікую!” і бив електрошокером

Загалом били там постійно. Щодня і з будь-якого приводу чи без приводу, щось ти робиш чи просто йдеш у баню. Били, поки не знепритомнієш чи не почнеш задихатися.

Багаторічний керівник Камишинського СІЗО № 2 Євгеній Кумаров. За повідомленнями в місцевій пресі та профільних пресслужб, справжній “передовик виробництва”, має численні нагороди від свого керівництва та місцевої влади. Як стверджують обізнані джерела, СІЗО № 2 має найбільший відсоток розкриття злочинів. Це й не дивно з огляду на ті тортури, які там застосовуються до ув’язнених

Владислав Стрюков: У Камишинському СІЗО не просто били. Там була справжня катівня — окрема кімната для тортур. Мене четверо допитувало. Один із них був, вочевидь, місцевий із СІЗО, інший у військовій формі, усе допитувався про наші позиції та плани. Ще двоє в цивільному, швидше за все, феесбешники чи зі Слідчого комітету.

Саме оці в цивільному були на допитах головними. Одразу почали питати, як я потрапив у полон. Я розповідаю, а один із них мені: ні, дружок, так не катить, давай ще раз. Я ще раз те саме розповідаю, а він: ти, певно, не зрозумів. І відразу починають мене бити дубцем, шокером. Після того як побили, знову допитують, давай розповідай, як вбивав. Я кажу, що не робив цього.

І тоді один із тих, хто був у цивільному, запропонував мене, як він висловився, на детекторі брехні прогнати. Тільки це був зовсім не детектор, принесли “тапік”. (військовий польовий телефон. — Ред.). Там індуктор із ручкою, крутиш ручку — генерується струм.

Мені наказали зняти штани і просто до мого члена прив’язали дріт із цього “тапіка”. Сказали: на детекторі брехні перевірятимемо, правда, що ти кажеш, чи ні. Я розповідаю все те саме, і вони б’ють мене струмом. Я знову кажу все так, як є, і вони знову б’ють струмом. І знову, і знову… Все це близько двох годин тривало.

Потім стали казати, що мої бійці вже на мене написали, що я давав наказ вбивати. Я знову сказав, що такого не було, і мене ще близько години катували. Потім сказали, що я все одно звідси не вийду, поки не напишу явку з повинною.

Зрештою я відчув, що більше не можу, питаю: що писати? А вони: ти що, не зрозумів? Придумай. Нам треба знати правду, і ми зараз у тебе її дізнаємось. І знову стали бити мене струмом, а паралельно розповідати мені, що я маю писати. “Ти говори правду, як ти давав своєму бійцю наказ вбити цивільного”.

Починаю це писати. А вони такі: ні, це дурня, пиши ще, що цей наказ ти отримав від командира і передав його своєму бійцю. Я кажу, що з командиром узагалі зв’язку не мав. Феесбешник такий: ні, давай пиши, і одного мені мало, дружок, пиши на двох.

Я став відмовлятися. Тоді мене знову під струм, побили трохи ще. Я вже не витримував, сказав: давайте я напишу, що сам убив увесь Маріуполь, тільки закінчимо це. Ще якийсь час вони мене мурижили, а потім згадали, що в них у полоні є мій начальник. Сказали, що дадуть мені час трохи відпочити, а потім я маю посвідчити на нього.

Відвели мене в камеру, дали щось поїсти, потім знову завели на третій поверх, де в них катівня. Коли вели на допити, на голову якусь наволочку завжди надягали, але як потрапив у катівню, то по звуках, по голосах зрозумів, що мій начальник лежить на підлозі і його теж б’ють струмом.

Від мене стали одразу вимагати, щоб я на нього свідчив, що це він мені дав вказівку вбити цивільного. Я почав їм щось неконкретне казати, що нібито наказ мені віддавали через радіостанцію, якийсь голос віддавав, хто це був точно, сказати не можу. Це їх вкрай вибісило. У результаті мене вклали на підлогу поруч із начальником і прив’язали нам до геніталій кожному по електричному дроту.

Хтось із них сказав: “Я зараз буду вас струмом бити, а ви кричіть, що ви щасливі”. І ось вони подали струм, а ми кричали: “Ми щасливі! Ми щасливі!”.

Вони подали струм, а ми кричали: “Ми щасливі! Ми щасливі!”

Коли струм вимкнули, вони знову за своє: пиши явку з повинною. Потім звернулися до мого начальника, мовляв, вибирай, хто з вас піде до своєї камери, а хто далі залишиться тут. І начальник сказав: “Я залишаюся, хай малий йде”. І все, мене відвели до камери, а його залишили в катівні.

У результаті всіх цих тортур я зізнався, що нібито віддав два накази своїм бійцям вбити цивільних.

Після цього у мене в СІЗО почалося нове життя. Усі там знали, що тут сидить убивця цивільних. До мене тепер була підвищена увага. Місцеві вертухаї і їхній спецназ не упускали жодного шансу на мені відігратися. Усі стоять, мене б’ють. І били мене максимально жорстоко. Коротше кажучи, вигрібав по повній.

Сергій Таранюк: Росіяни хочуть чути, що ти чи хтось із твого оточення розстріляв цивільних, машину якусь. Починають викликати людей, бити. І, звісно, є люди, які не витримують цього і починають вигадувати, що хтось там когось розстріляв чи зґвалтував. І все, потім вони викликають того, на кого вказали, катують, поки не отримають зізнання.

А тоді питають: а хто в тебе командир взводу, наприклад? Ти ж сам не міг прийняти таке рішення, щоб розстріляти цивільних? Певно, тобі віддав цей наказ командир взводу.

А паралельно командира взводу допитують. Теж катують, а потім кажуть: ти ж сам цього наказу не віддавав, тобі віддав цей наказ твій командир. І отак цей ланцюжок може підніматися вгору до командира батальйону. І вони починають усіх по цьому ланцюжку судити. А потім дивишся на цих людей і розумієш, що їх усіх катували. З того, як людина поводиться, яка вона залякана, видно, що вона під тортурами була.

Гра в слідство

Після того як перші зізнання вибиті, триває процес документування “зізнань” катованих. За справу беруться слідчі зі Слідчого комітету РФ, і справа набуває нібито легітимнішого вигляду. Але, як і все в російській дійсності, це лише омана.

Сергій Таранюк: Коли вже підписав явку з повинною, тоді з’являються слідчі. Ті вже детальніше про все розпитують. Тут вже ти сам повинен більш детально придумати, де це нібито було, на карті показати, де там той уявний цивільний був, а де була твоя позиція і таке інше.

І якщо ти їм щось не те сказав, щось їм не сподобалося, вони тоді звертаються до місцевих оперів. І ті починають, що називається, з тобою “працювати”. Знову все по новій: побиття, тортури, щоб ти сказав те, що від тебе чекають, щоб справа швидше рухатися почала.

Владислав Стрюков: Прийшов якийсь лейтенант зі Слідчого комітету. Спитав мене, чи я писав дві явки з повинною, чи це справді так. Я кажу: ні. А він: ні, ви не зрозуміли, чому я вас питаю. Я зараз увімкну камеру, і ви скажете, що так. Або підете назад на третій поверх. Потім він вимагав на камеру розповісти всі ці вигадані деталі. Коли я щось забував, давав почитати з матеріалів справи, але велів переказувати своїми словами.

Владислав Стрюков розповідає про свої “злочини” на камеру. Скриншот із російського пропагандистського відео

Показував фото силуету людини, нібито цивільного, якого ми нібито вбили, наказував обвести, куди потрапила куля. Я показав навмання, а він: ні, ні, давайте лівіше. Так само і з картою було. Приніс карту, я кудись тицьнув, він такий: ні, на два будинки в цей бік. Я обвів і розписався.

Потім я ще пройшов експертизу нібито на справжньому детекторі брехні. Підключили до мене якісь датчики, сказали, будемо перевіряти, правду ти кажеш чи ні.

Я того, хто підключав детектор брехні, питаю: мені правду казати чи так, як у справі? Він мені: зараз, одну хвилину. Взяв і вийшов, а замість нього зайшов інший, який одразу: ти що, забув, що казати, чи тобі нагадати?

Я того, хто підключав детектор брехні, питаю: мені правду казати чи так, як у справі?

Я кажу: все, я зрозумів, повертайте того, що вийшов. Повернувся той спеціаліст, ставив питання, я на них уже завчено відповів, а що там насправді показав той детектор, я так і не знаю.

Приводили також адвоката. Сказав, що я маю право на телефонний дзвінок, але коли я захотів зателефонувати дружині, то адвокат сказав, що в Україні не залишилося жодної телевізійної чи телефонної вишки, відповідно немає й зв’язку. А якось він мені сказав, що я вас, укропів, усіх посадив би, але це дуже довго робити. Зрештою він дочекався, поки я напишу, що ознайомлений із матеріалами справи, після чого сказав, що ми більше не побачимося, і все.

Але безжальна жорстокість російської каральної системи полягає в тому, що вона ніколи не випускає своїх жертв повністю зі своїх лап і намагається їх використовувати знову й знову. Так було і з Сергієм Таранюком.

Сергій Таранюк: У грудні 2023-го мене доправили до СІЗО-2 в Таганрозі. Намагалися повісити ще щось. Мене знову викликали в СІЗО. Почалися знову тортури. Там вони мали свою специфіку. Підвішували за ноги в наручниках до спеціального бруса, і так висів головою донизу. Хотіли від мене отримати підтвердження, що я нібито віддавав ще якийсь злочинний наказ про розстріл. Потім ще намагалися звинуватити мене в зґвалтуванні. Але я сказав, що нічого брати на себе не буду.

Багаторічний начальник Таганрозького СІЗО-2 В’ячеслав Власс

У Таганрозькому СІЗО загалом було дуже погано. Перевірка двічі на день. Перевірка — це коли відчиняється камера, ми вибігаємо на коридор, стаємо там на “розкарячку”. І нас починають просто бити. Можуть також спустити собак, потім знову б’ють, у тому числі й гумовими кийками. Це робиться просто так, щодня. Годують там також дуже погано, навіть як на російське СІЗО.

Уже під час підготовки цього матеріалу стало відомо про загибель утримуваної свого часу в Таганрозькому СІЗО-2 української журналістки Вікторії Рощиної.

Воєнні злочинці в балаклавах

Тут, власне, постає одне цікаве питання: а хто ці всі люди по той бік кімнати тортур? І якщо фотографії й дані про очільників СІЗО можна знайти досить легко, то зрозуміти, чиє обличчя було під балаклавою чи медичною маскою (досвід ковіду, певно, не минув намарне), досить важко.

Але принаймні можна зрозуміти, хто з російських установ найбільше “замазаний” у катуванні та вибиванні лжесвідчень у полонених. Мова йде про три групи, певно, їх вже можна прямо називати воєнними злочинцями. Нагадаємо, що відповідно до Римського статуту воєнним злочином є умисне позбавлення військовополоненого права на справедливий і звичайний судовий процес.

Щодо оперів самих СІЗО, то в каральній ієрархії це найнижча категорія. Їх радше можна назвати чорноробами тортур. Це ті, хто своїми кулаками, ногами та іншим знаряддям у буквальному сенсі вибиває потрібні зізнання в полонених. Усе це вони роблять за наказом своїх “просунутіших” колег із ФСБ та Слідчого комітету РФ. Саме ці дві категорії фактично керують усім процесом.

Якщо помоніторити російські “новини”, то може здатися, що саме Слідчий комітет РФ грає першу скрипку в переслідуванні українських полонених. Бастрикін проводить одне засідання Слідчого комітету за іншим, де вимагає розслідувати “звірства” “українських нацистів”. При комітеті навіть створена спеціальна посада — керівник управління з розслідування воєнних злочинів.

Вочевидь, комітет намагається копіювати ті процеси, які зараз проводять проти самої Росії міжнародні інституції, або й навіть переслідування нацистів після Другої світової війни. Але це в них не дуже реально виходить.

Нагадаємо, у справах, які вони надають, немає ні доказів, ні постраждалих, і якось ці справи штовхати далі допомагає вибивання тортурами свідчень у полонених, а також маріонетковість російських судів.

Щодо інтелектуальних потуг слідчих комітету може свідчити той факт, що саме Бастрикін є автором свого часу широковідомого мему, що колишній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк приймав участь в боях на боці ічкерійських повстанців у Грозному в 1994 році.

Мабуть, найбільша таємниця Слідчого комітету полягає у тому, що за фігуркою у зеленій уніформі їх слідчого можна розгледіти іншу фігуру — у штатському. І це буде ФСБшник. Про це свідчать і розповіді полонених: у допитах завжди беруть участь якісь тіпи в цивільному, які й віддають усі накази.

Проте і фсбшники, і слідчі, звісно, не лише керують, а й самі беруть активно участь у катуваннях. Іноді проявляючи більш “іноваційний” підхід і вигадуючи нові тортури.

Як розповідає координатор проєкту “Пошук. Полон”, саме фсбшник вигадав новий, "медійний", якщо можна так сказати, спосіб катування. Він зараз став модним:

“Людину прив’язують до стільця, прикручують ноги й руки скотчем до ніжок, і людина так сидить головою вниз. Потім вони пляшкою з водою починають лупити людину по потилиці. Поки не розбивають усе там у кров. Але, що важливо, передня частина, обличчя залишаються абсолютно цілі, з цією людиною надалі можна знімати якісь пропагандистські ролики чи просто документувати її свідчення на камеру. Тобто ззаду одяг від крові прилипає до тіла, а спереду людина має абсолютно нормальний вигляд”.

Позаду одяг від крові прилипає до тіла, а спереду людину можна знімати на камеру, наче цілу і неушкоджену

Нащадки Геббельса

Звісно, влаштовані росіянами судилища були б абсолютно непотрібними, якби їх медійно не підсвічували. Фактично, тоді у вибиванні усіх цих свідчень, в тортурах, в судовому шоу просто не було б ніякого сенсу. Саме російські медійники, а якщо називати все своїми словами пропагандисти, несуть свою відповідальність за ті злочини, які сьогодні кояться росіянами проти українських полонених.

В’ячеслав Стрюков: Коли я був у Донецькому СІЗО, якось прийшов їх старший опер і сказав, що треба хтось, хто б розповів на камеру про іноземців в ЗСУ. Типу ми знаємо, що вони у вас були. І одразу почав погрожувати: якщо ви хочете по-доброму, буде по-поганому.

Коротше кажучи, взяли мене і ще одного полоненого. Ми вийшли, там нас уже чекала журналістка з операторами, а також коло них стояв прикомандирований фсбшник, звісно у балаклаві. Чому я знаю, що він був саме з ФСБ? Інший полонений сказав, що пізнав його по поставі, він раніше його допитував. Знімальна група наче була з Russia Today.

Але питали мене не вони, а цей самий опер з СІЗО.

Спитали мене за найманців в ЗСУ. При чому мені ще й сказали, що я можу відповідати вільно, без заготовленого від них тексту. Я відповів, що у нас немає найманців. Тут він згадав за британця Шон Піннера, який у нас служив. На що я йому відповів, що це ж такий самий військовослужбовець ЗСУ, як і ми, у нього є військовий білет, він отримує зарплату.

Ця відповідь їм усім дуже не сподобалося, ті що з Russia Today глянули на опера дуже виразно, типу кого ти нам привів. Той одразу мені заявив, що я розповідаю різну маячню, треба по-іншому казати. Наприклад, що іноземцям доплачували. Я відповів, що такого ж не було. Але вони сказали, що все одно в сюжеті прозвучить, що я ніби це сказав”.

За словами Сергія Таранюка, його теж свого часу викликали на “інтерв’ю” до російських журналістів. Але там було ще простіше — йому просто дали листа, тези з якого він мав озвучити на камеру.

Сергій Таранюк в об'єктиві російських пропагандистів. Скриншот із відео. Навіть із першого погляду очевидно, що людина перебуває під тиском, але російських “геббельсів”, вочевидь, це не збентежило

Судівське шоу

І власне, ми підійшли до того дійства, заради якого це все й замислювалося. Йдеться, звісно, про суд над українськими полоненими. Хоча слово “суд” тут доволі умовне. Тут скоріше може йти мова мова про постановочне дійство, основною ціллю якого є легітимізація чергових воєнних злочинів росіян та їхньої загарбницької політики.

Так було у 30-ті роки XX століття, і так є зараз. Певно самі ці показові засідання з прокурором Вишинським були в голові у росіян, коли вони почали організовувати перші судові процеси над українськими полоненими.

При цьому основний акцент робиться саме на Маріуполі. З моменту зруйнування росіянами цього українського міста, в Росії проводиться масована пропагандистська кампанія по відбілюванню дій окупантів та перекладання вини за руйнування та вбивства містян на українських військових (докладніше про це читайте тут). Наріжним каменем цієї кампанії є саме проведення таких показових засідань.

Читайте також: Колонізація. Як Росія стимулює заселення окупованих територій своїми громадянами

При цьому окупанти спочатку певно планували реально скопіпастити як за масовістю, так і наративом масові сталінські судилиша, але в якийсь момент щось пішло не так.

За словами координатора проєкту “Пошук. Полон”, “є завдання передусім показати звірства українських військових в Маріуполі. Але це важко реалізувати. Важко навіть подібний процес організувати. Вони вже пробували таке робити — пам’ятаєте із самого початку організовували масові суди — і припинили. Бо вони думали, що зроблять таку собі репліку Нюрнберзького процесу, а вийшло все навпаки. Тому що ті нібито злочинці, яких вони привселюдно судили, мали такий вигляд так, ніби вони пекло пройшли. Втрата маси тіла до 50%, вираз обличчя, синці всюди — ось що побачили всі, коли їх вивели до зали. Тому від таких масових театральних судових постанов вони відмовилися, судять здебільшого по-тихому”.

Але, відмовившись від масових судових засідань, окупанти не відмовилися від подальших судів над українськими полоненими загалом. Вони як відбувалися, так і відбуваються.

Владислав Стрюков за ґратами

Владислав Стрюков: Перед самим судом мене відвезли в Донецьке СІЗО. Тут на нас кричали, але не били. Ми здогадувалися — не били тому, що нам ще треба було бути на суді. Бо працівники СІЗО нам постійно повторювали: вас п’ятеро нам заборонили навіть бити. Дуже, до речі, з приводу цієї заборони переживали, наче їх якогось права позбавили.

Казали: “Вас п’ятеро нам заборонили навіть бити”. Дуже, до речі, з приводу цієї заборони переживали

Судили мене у “верховному суді днр”. Відбулося загалом три судові засідання, по результату яких мені присудили 20 років суворого режиму. На суді нас тримали в клітці, загалом семеро чоловік: я і ті, кому я нібито віддав накази вбити цивільного і хто нібито віддав подібний наказ мені.

Також із нами судили ще полонених, які нібито били полоненого росіянина. Звісно ж, із нібито побиттям полоненого була така сама постановка слідства, як і з нами. Звинуваченні у побитті були ніяк не пов'язані між собою, з різних підрозділів. І ще й слідчі закрутили так, що один чоловік, який нібито бив полоненого, був саме тим військовим, якому я віддавав наказ розстріляти цивільного.

Були у справі й адвокати. Загалом нас семеро чоловік представляло шість адвокатів, один з адвокатів представляв інтереси двох підсудних. Ми попросили їх хоч якусь фотку хоча б на телеграм відправити. Принаймні повідомити, що живі. У відповідь — ні, вас і так по новинах покажуть. Питали, що вони взагалі можуть зробити. Нічого, відповідали, наше завдання тут просто сидіти.

Адвокати відповідали: “Наше завдання тут просто сидіти”

Деякі адвокати взагалі не знали, що їм робити. Казали, ми не знаємо, що робити, як себе вести, і що тут взагалі треба говорити. Прокурор на це їм сказав, що їм просто нічого не треба говорити, а присутні вони тут, бо за законом формально у судовому засіданні мають бути захисники.

Сам суд дуже нагадував старе телевізійне шоу з постановочним судовим засіданням, здається, воно “Суд іде” звалося.Тут усе було до нього максимально схоже, такий же дешевий цирк з дешевими акторами. Лише молотка, що стучить по столу, не вистачало для повної подібності. Ти просто сидиш і дивишся. Ну, типу, вони всі грають свою роль.

Прокурор читає звинувачення, адвокат каже: “Не заперечую”, суддя: “Прийнято”. Єдине, що хтось з адвокатів міг сказати щось на кшталт: “Ваша честь, прошу взяти до уваги, що підсудні так вчинили, бо до цього їх примусила українська нацистська влада”.

Ну а весь цей театр закінчився тим, що мені впаяли 20 років. Вийшло так, що трупа у цій справі вони так і не знайшли, тому перекваліфікували справу не як вбивство, а як замах на вбивство. А оскільки ми все одно нас мали визнати злочинцями, то там було таке формулювання, що ми цього вигаданого цивільного не вбили не тому, що не хотіли, а тому що у нас не вийшло. Тобто ми все одно якось по цьому цивільному стріляли.

Після цього мене знову повернули в СІЗО. А потім мене забрали ще на другий суд. Бо ж я нібито віддав накази розстріляти двох цивільних, і от тепер прийшов судити по другому вигаданому випадку.

Прийшов слідчий і сказав, що ти ж підписав дві явки з повинною, от тепер по другій будуть судити. Але тепер обстановка була більш невимушеною. Слідчий був із Петербурга.

А ще у справі був один цікавий епізод, що я нібито віддав наказ стріляти з автомата “Калашнікова” в цивільного, який у цей момент був на відстані 800 метрів, та ще й рухався. Що само по собі виглядало абсурдно — не можна з АК влучити у рухому ціль на такій відстані. Я, звісно, їм про це сказав.

На що мені відповіли, що ми це розуміємо, але це тебе все одно не врятує. Спитав, чи дадуть мені за це пожиттєво, вони сказали, що ні, бо трупів так і не знайшли. Тобто мова знову йде про замах на вбивство.

А загалом, як мені сказали, тобі просто не пощастило, бо ти укроп.

Мали судити у цьому ж “верховному суді днр”. У суд мене доставили 4 червня 2024 року. Там за рік усе змінилося, актори стали більш професійними, стало більше схоже, що це не награно. Вставляли навіть якісь свої слова, а не лише з папірця читали.

Там за рік все змінилося, актори стали більш професійними

Державним обвинувачувачем у мене була така собі Чейлях.

Щодо адвоката, то він справді намагався якось мене захищати. Але я попросив, аби він помовчав. Бо я вже знав тенденцію: якщо суд відправить справу на дорозслідування, мене з ДНР скоріш за все відвезуть у СІЗО в Таганрог, і знову підключать до струму. Я чув про кімнату тортур там, люди розказували, що звідти доносились крики. Вона там ніби як спортзала була, з турніком. Я так ніби по як по черговому замаху на вбивство проходив, а після дорозслідування ще невідомо, щоб на мене ще навішали.

Коротше кажучи, коли почалося судове засідання і зайшов суддя, я його попросив, щоб мене просто засудили, і це все швидше закінчилося. За пів години мені вже винесли присуд — 24 роки позбавлення волі, а фактично додали до попередніх двадцяти років ще чотири.

Сергій Таранюк: Зранку приїхав конвой і мене забрали на суд до їхнього так званого “верховного суду днр”. Засідання почалось о 10:30, був їхній суддя, прокурор, помічник Засідання тривало дві години, потім мене завели в камеру очікування. Я просидів там кілька годин, потім мене знову повернули до зали суду, де зачитали вирок — 29 років колонії суворого режиму.

З курйозного — у мене був адвокат, чоловік років 55. Він просто сидів і казав, що з усім погоджується. Потім, щоправда, ще надав якусь довідку про пошкоджене майно — мова йшла про машину, яку ми нібито розстріляли. Зрештою в суді вирішили, що я повинен відшкодувати і за неї близько мільйона рублів. І все.

Сергій Таранюк (крайній праворуч) разом з іншими полоненими повертається додому. Скриншот із відео

“Верховний суд днр” в обличчях

“Верховний суд днр” — це фактично такий собі конвеєр по штампуванню судових рішень потрібних російській владі та її піарникам. Але Texty.org.ua вирішили розібратися, хто ж усе-таки стоїть за цим “конвеєром”, хто ці люди, які вершать сьогодні долі сотень і сотень українських полонених, а також цивільних.

Що цікаво, сьогодні працівниками цього карального органу є як російські судді призначені російським авторитарним зверхником Путіним у 2023 році, так і минулому українські судді, які після 2014 року перейшли на роботу до окупантів. І які зараз, не змигнувши оком штампують величезні терміни по вигаданим справам своїм співгромадянам, яких вони у прямому сенсі зрадили.

Теxty.org.ua також попросили координатора проєкту “Пошук. Полон” розповісти коротко за діяльність їхньої ініціативи.

“Ми ще з 2014 року більш-менш сформувалися в Росії, як адвокатська спільнота. Людей, у яких є совість і які готові ризикувати, які розуміють, для чого існує така професія, як адвокат.

Річ у тім, що російське законодавство побудоване так, що іноземні адвокати в Росії взагалі не мають ніяких повноважень. У Росії можуть працювати тільки російські адвокати.

Зараз з'явився великий досвід захисту полонених, а також цивільних, тому що ми нікому не відмовляємо. Ми не лише захищаємо полонених, а й знаходимо їх чи, принаймні, намагаємось знайти й отримати офіційну інформацію, якщо людина пропала безвісти.

До нас може звернутися будь-хто з приводу захисту українських полонених: родичі, друзі. Ми нікому не відмовляємо. Нам достатньо надати ім'я, прізвище, дату народження, номер паспорта чи щось подібне — і ми беремо в роботу.

Звертатися за адресою: https://poshuk.io/

репресії показуха полон днр росія тортури