Книжки країни, що воює. Огляд новинок української художньої прози 2024 року

Про безглуздість цієї дискусії свідчить уже те, що паралельно з нею виходять друком сотні книжок про війну, яка триває, тож очевидно, що в суспільстві є запит саме на таку літературу. Крім того, видається, що література країни, яка живе війною вже понад десять років, не може бути «невоєнною», адже це означало б цілковите ігнорування реального життя. Значущість проблематики впливає й на якість: якщо говорити про «книжкове обличчя» 2024 року на прикладі художньої прози, то до найкращих можна зарахувати саме тексти, які так чи інакше повʼязані з війною.

Література країни, яка живе війною вже понад десять років, не може бути «невоєнною»

Юлія Ілюха «Мої жінки» / «My women», переклад англ. Ганни Лелів, «Білка»

Жорстко, сильно та емоційно — так можна коротко описати загальне враження від книжки, що стала переможницею конкурсу «Книга року ВВС» (премія з 20-річною історією на сьогодні є найпопулярнішою книжковою відзнакою в Україні). Юлія Ілюха, відома як авторка роману про початки російсько-української війни «Східний синдром», розповіла про різні жіночі досвіди після повномасштабного вторгнення. Коротка проза спершу зʼявлялася на фейсбук-сторінці письменниці, а далі оформилася в книжковий проєкт під назвою «Мої жінки», який уже видано шістьма іноземними мовами.

Червоно-чорно-біла гама ілюстрацій від 21 української художниці відразу сигналізує, що тут не буде напівтонів: жінки Юлії Ілюхи переважно тримаються на ненависті й не приховують цього. Ненависть до ворогів, які руйнують, убивають і калічать, до «русского міра», який несе смерть, — це та сила, яка не дає героїням книжки зламатися.

Навіть якщо ти біженка, яку вирвали з корінням зі звичного життя, навіть якщо твоїх близьких і друзів забирає війна, а твій дім зруйновано, саме ненависть тримає у прагненні перемоги. Ця потужна енергія ненависті ніби пароль для своїх, тих, які живуть однією метою. Саме тому книжка Ілюхи розрахована на миттєвий резонанс читача і тексту. Ті, у кого він не виникає, говорять про схематичність чи навіть «ванільність» цієї книжки. Зрештою, така розбіжність у сприйнятті «Моїх жінок» — хороший стимул прочитати й зробити власні висновки.

...Кожна з них у фіналі буде покарана, бо так працює кармічна справедливість художнього світу «Моїх жінок»

Жінка-відьма, жінка-яка-більше-не-боїться, жінка-яка-горить-помстою — образ, до якого українська культура все частіше звертається під час війни, зʼявляється й у новелах Юлії Ілюхи, що виходять за межі замальовок реальної дійсності у сферу притчовості. І саме тому тут є не лише позитивні героїні: не боячись контрастів, авторка показує інші досвіди і з суворою безкомпромісністю змальовує, як кожна з жінок, яка чекала на «русскій мір», яка зрадила чоловіка й Батьківщину, просто не помічала війни в тиловому місті, у фіналі буде покарана, бо так працює кармічна справедливість художнього світу «Моїх жінок».

Сергій Жадан «Арабески», Meridian Czernowitz

На відміну від «Моїх жінок» Юлії Ілюхи «Арабески» Сергія Жадана зіткані з напівтонів: приглушена кольорова гама; зосередженість на деталях — пейзажу, інтерʼєру й почуттів; обережні емоції, за якими ховаються біль і трагедії війни. Дванадцять новел із життя понівеченого війною міста — переважно в локаціях вгадується Харків, хоч іноді персонажів заносить і ближче до фронту.

Велика війна наповнила тексти Жадана глибшим сенсом: в «Арабесках» майже немає його фірмових абсурдних діалогів і сумнівних дотепів, а імпресіоністське письмо справді викликає асоціації з текстами Миколи Хвильового, автора інших «Арабесок», письменника з іншої повоєнної епохи, але безмежно закоханого в те саме місто.

Невелика за обсягом, книжка Жадана цілісна й продумана. Її персонажі живуть в одному просторі, тож перетинаються в різних новелах, а повторюваний стильовий прийом пуанту (коли читаєш якусь нібито не дуже важливу, звичайну історію, але останнє речення стає несподіванкою) змушує ще пильніше вдивлятися в сюжетні візерунки.

Своєрідною рамкою є перша й остання розповіді, де ми бачимо літню жінку, яка самотньою і безпомічною померла в обстрілюваному місті, й дівчину з «неблагополучної» багатодітної родини. Покійна на фото багато років тому «зовсім юна і зовсім бідна», дитина війни, народжена 1945-го; такою самою юною і бідною постає й дитина іншої, сьогоднішньої війни.

Усі новели — це фіксація часу, замальовка болю, обережна надія

Просто дві фотографії, просто дві історії, вихоплені письменником із буднів міста під час війни. Навіть не знаю, як іще їх зберегти, якщо не записати?.. Зрештою, усі новели Жаданових «Арабесок» — це фіксація часу, замальовка болю, обережна надія. Коханка і дружина над труною загиблого військового; батько, який не може знайти спільну мову із сином; пес, який не хоче приймати хазяйку, що занадто рідко приїздить у відпустку зі служби… До речі, у цій книжці ми зустрінемо й підозріливо знайомого персонажа — вчителя Пал Іванича. Вам же було цікаво, як там він після «Інтернату»?

Павло Паштет Белянський «Битись не можна відступити», Vivat

Третя важлива книжка 2024 року показує нам іншу перспективу війни — безпосередньо з передової, адже її автором є письменник-комбатант, учасник бойових дій Павло Паштет Белянський.

Наклад книжки «Битись не можна відступити» був серед тих видань, які згоріли в друкарні напередодні Книжкового Арсеналу-2024 внаслідок обстрілу Харкова російськими ракетами, але зрештою дійшов до читача, щоб змусити зазирнути туди, куди він (читач), можливо, воліє не дивитися. Там майже ніколи не стихають обстріли, а воювати означає рити окопи; там за секунду розриває на шматки твого сусіда в цьому окопі й кожного бійця супроводжує постійний страх.

Наклад був серед тих видань, які згоріли в друкарні внаслідок обстрілу Харкова росіянами

Власне, про страх Павло Белянський розмірковує у своїй книжці дуже часто. Змальовуючи звичайні дні українського штурмового батальйону, у складі якого воюють люди, що до війни жили своє звичайне (у зовсім іншому, довоєнному сенсі) життя, автор їх не героїзує й не ідеалізує. Так, на війні страшно, каже письменник, пекельно страшно й тяжко, і цей страх може підштовхувати до втечі (утім, як і бюрократія чи відсутність ротації). Однак десь на цьому етапі вмикається інший страх — максимально широко його можна назвати страхом зрадити. А далі вже суто індивідуально: зрадити себе, пацанів зі свого підрозділу, родину, Батьківщину… Тому персонажі Белянського переважно залишаються на війні. Багато хто назавжди.

Утім, є в цій книжці і гумор (часом специфічний, армійський), і кохання, і дружба. До речі, як і Жадан в «Арабесках», однією з героїнь Паштет робить жінку-військовослужбовицю, бойову медикиню Таню з позивним Тигра. Це важливо з огляду на те, що за останні роки в сучукрліті зʼявилося багато нонфікшну, присвяченого реальним історіям жінок-військових, але в художній прозі їх майже немає.

Важко судити, наскільки книжка Белянського буде тригерною для читачів зі схожим воєнним досвідом чи як вплине на тих, хто від цього досвіду дистанціюється, проте можна стверджувати, що «Битись не можна відступити» продовжує традицію доброї реалістичної комбатантської літератури періоду російсько-української війни.

Любко Дереш «Погляд Медузи», Видавництво Анетти Антоненко

Якщо книжка Павла Белянського показує нам персонажів, які вже прийняли рішення й опинилися на фронті, то новий роман Любка Дереша ніби пропонує зробити крок назад і відчути себе в ситуації сумніву й вибору. Ситуації, прямо скажемо, досить типовій для часу війни. Попри те що роман має аж два підзаголовки («маленька книга пітьми» і «роман про блекаут»), жоден із них не слугує кращому розумінню, про що саме цей текст.

Справді, час основної дії у творі — кінець осені й грудень 2022 року, однак не блекаут найбільше непокоїть автора та його персонажів. Дереша явно турбує тема «вони там, в окопах, а я не воюю», що була центральною в попередньому романі «Там, де вітер». У новій книжці цю проблему для себе розвʼязують аж четверо персонажів — чоловіків-львівʼян (один із них, власне, повертається з фронту, і саме тоді починаються проблеми). Жіночий склад у романі представлений не зовсім рівноцінно: одним героїням приділено більше уваги, іншим менше. А шкода, я почитала б більше про дружину одного з персонажів, яка виїхала за кордон і створила там нову родину...

Роман ніби пропонує зробити крок назад і відчути себе в ситуації сумніву й вибору

Натомість не бракує в тексті старих добрих містики, езотерики, міфології та психології, за які багато хто й любить цього письменника. От тільки його персонажі вже давно не проблемні підлітки, а міф про Медузу можна було так детально й не тлумачити в різних варіаціях.

Утім, написано роман добре, динамічно й чуттєво. Дереш працює з актуальними для сучасного читача проблемами. Очікування з війни, зрада, сміливість, боягузтво, смерть, ПТСР, кохання, самотність, старі травми, секс, страх, надія, ненависть, розчарування — усе це змішується, несеться, змушує приймати рішення, позбавляє шансів. І коли здається, що в різдвяний блекаутний вечір 2022 року в усіх персонажів усе розвалиться й виправити бодай щось буде неможливо, вони випадково зʼїдають шоколадку з галюциногенними грибами — і стається диво, і то не одне…

Софія Андрухович «Катананхе». Комубук

Утім, у сучасній українській літературі не тільки Любко Дереш уміє заходити на територію міфу та психології. Невеличка повість під черговою загадковою назвою «Катананхе» Софії Андрухович цілком може дати фору «Погляду Медузи» в цих царинах. Ба більше, красивий і жорстокий міф про Актеона й Артеміду (міф, із якого походить символічний для книжки образ оленя) не дає відповіді на питання «що хотіла сказати авторка?». Решту подій теж не завжди можна витлумачити однозначно і просто. Тож не дивно, що багато хто, прочитавши книжку, так і не знайшов відповіді на свої численні питання, а багато кого це ще й роздратувало.

Дивне й незбагненне раз по раз втручається в нібито цілком стандартну оповідь про цілком стандартну київську родину, де чоловік Олекса переживає кризу середнього віку й зраджує дружину; дружина Леся відповідно теж переживає кризу. Усе це не може не вплинути на менталочку їхньої доньки Таї, яка переживає власну ініціацію (узагалі, як на мене, розкриття психології дівчини — найсильніші моменти книжки, які я радила б читати підліткам).

Розкриття психології дівчини — найсильніші моменти книжки, які я радила б читати підліткам

Окрім дивного й незбагненного частину читачів «Катананхе» обурила також «надмірна натуралістичність» цього тексту (він справді міг би бути частиною «Сьомги» — чи не найбільш критикованої книжки Софії Андрухович).

Опис сексу Олекси зі старшою за нього жінкою (після того як вони врятували з розтяжки оленя в напіввисохлому басейні) спричинив бурхливе обговорення на одній із книжкових фейсбук-сторінок, хоча для давніх фанатів авторки така увага до тілесності й сексуальні преференції персонажа навряд чи стали сюрпризом (згадаймо бодай її «Старих людей» початку 2000-х). Мене, наприклад, значно більше за опис складок на тілі, зморщок, поту й такого іншого здивувало те, як Лесю попаяло на зовнішності й уколах краси, але мало чого не буває, усі ми зараз травмовані…

Персонажі Андрухович травмовані війною, це очевидно, хоча вона (у часі, коли розгортається дія) вже завершилася й перенеслася в царину флешбеків, які дещо пояснюють у поведінці й характері персонажів, але не все й не до кінця… Зрештою, саме ця недоговореність і провокативність у поєднанні з перфектним стилем авторки і роблять «Катананхе» однією з книжок року.

Артем Чех «Пісня відкритого шляху», Meridian Czernowitz

Узагалі талановитий письменник повинен уміти здивувати, і останньому авторові нашого огляду це нарешті вдалося! Досить тривалий час Артем Чех у своїх творах опрацьовував тему тяжких 1990-х, аж стало здаватися, що за ці межі він ніколи не вийде (не говорю зараз про нонфікшн-книжку «Точка нуль», написану на матеріалі військового досвіду автора).

Від його нової книжки теж можна було очікувати або чергової історії про дорослішання на районі, або автобіографічних оповідей про нашу війну. Але великий роман про громадянську війну в Америці ХІХ століття?! Не знаю, як хто, а я боялася розгортати цей грубий том…

«Пісня відкритого шляху» розповідає про Гната — доволі непересічного українського кріпака, який у 18-річному віці, щоб здихатися служби на панській стайні, пішов москалем на Кримську війну, потрапив у полон, потім на британське судно, легко вивчив англійську, а опинившись в Америці, приєднався до воєнних дій. Щоправда, ненадовго: більша частина роману — це рух Гната з його новими друзями чорношкірим рабом Семом та однорукою істеричкою Хайке не на війну, а від неї.

На початку роману страшенно дратує неадекватно багатий як для кріпака словниковий запас головного персонажа; потім дивує його високий рівень національної самосвідомості. Гнат дуже переконливо, буквально з позицій ХХІ століття, пояснює кожному охочому його слухати, що він не росіянин, що Росія не його дім, а метрополії звично таврують усе, до чого дотягуються їхні лапи.

Роман розмикає межі сучукрліту в загальнолюдську тематику та світову культуру

Хороша новина: доволі швидко стиль книжки вирівнюється, як і лексика Гната, сюжет затягує, і ти вже просто стежиш за пригодами персонажів цього вестерну (або захопливої гри з формулою вестерну та роуд-муві) з дуже кінематографічною картинкою, великою кількістю інтертекстуальних паралелей і несподіваним фіналом.

І хоча, попри фронтовий досвід Артема Чеха, йому вже закинули недостатню патріотичність образу головного героя та неувагу до теми російсько-української війни на користь війни чужої, я все-таки вважаю «Пісню відкритого шляху» однією з головних книжок 2024 року. Саме тому, що цей роман розмикає межі сучукрліту в загальнолюдську тематику та світову культуру, не обмежуючись проблематикою внутрішньоукраїнською.

книжкові новинки війна культура книжки література