Чому західні ультраправі любили Башара Асада

Солідарність з арабським диктатором

1 квітня 2023 року в Ліоні, Франція, відбулася конференція під назвою “Сирія та її союзники на шляху до багатополярного світу”, організована аналітичним центром “Рівність і примирення”. Його засновником є колишній член французької праворадикальної партії “Національне об’єднання” Ален Сораль, який був ув’язнений чотирма роками раніше за расизм, антисемітизм і заперечення Голокосту. Рух “Рівність і примирення” поєднує соціальні та економічні ідеї лівих із правими цінностями, в основі яких сім’я і нація.

Конференція зібрала представників ультраправих, щоб ознайомити їх із поточною ситуацією в Сирії і подякувати країні за “війну з тероризмом”. На перший погляд може здатися дивним, що європейські фашисти організовуються, щоб висловити солідарність з арабським диктатором. Проте війна президента Башара Асада проти сирійського народу грає на фашистських почуттях по всьому світу.

Ще одним прикладом є історія Джеймса Філдса, який у серпні 2017 року в’їхав на своєму автомобілі в натовп у Шарлотсвіллі, штат Вірджинія, вбивши 32-річну протестувальницю й поранивши багатьох інших. Джеймс уже давно публічно демонстрував свої ультраправі погляди. Намагаючись зрозуміти мотиви злочину Джеймса, журналісти зайшли на його фейсбук-сторінку й побачили там зображення Асада з коментарями “Непереможний”. Чому, запитували вони, американський білий націоналіст прославляє арабського лідера з країни, де більша частина населення — мусульмани, і що це може сказати про рух, із якого він вийшов?

Ультраправі діячі висловлювали прихильність до сирійського диктатора ще задовго до цього. Наприклад, у 2005 році член Ку-клукс-клану, депутат Девід Дюк під час візиту до Дамаска заявив, що частина його країни й більшість американських ЗМІ нібито захоплені сіоністами. Відтоді популярність режиму Асада серед ультраправих лише зросла.

До чого тут баасизм?

Башара Асада в середовищі ультраправих справді поважають. Частково така прихильність віддзеркалює більш популярні уявлення про Асада, що його режим буцімто є єдиною силою, яка ефективно бореться з ІДІЛ, що він утримує країну й регіон разом і захищає християн та інші релігійні меншини.

У березні 2018 року Джастін Бюрґер, учасник нині неіснуючої Традиціоналістської робітничої партії, взяв участь у публічній розмові на каналі, що висвітлює діяльність ультраправих організацій. У розмові він обурюється мемом, який серед інших символів, спрямованих проти Асада, містить свастику.

Джастін Бюрґер: Асад — баасист, найближче ще живе втілення НАТО. Проте дослідник Кіпріян Бламірес стверджує, що “баасизм був близькосхідним варіантом фашизму”. За його словами, партія “Баас” мала кілька спільних рис із європейськими фашистськими рухами, як-от спроба синтезувати радикальний, неліберальний націоналізм, бажання створити “нову людину” і відновити колишню велич, централізована авторитарна партія, розділена на праві й ліві фракції.

Твердження Джастіна Бюрґера про те, що партія “Баас”, яка закликає до обʼєднання всього арабського світу, демонструє історичну спорідненість із націонал-соціалізмом, містить певне зерно правди. Авторитаризм сирійського режиму й культ особи президента багато в чому схожі з тоталітарними режимами (такими як фашистські та комуністичні) XX століття. У поєднанні з сильною націоналістичною ідентичністю сирійського режиму це приваблює багатьох сучасних ультраправих.

Арабська соціалістична партія “Баас” прийшла до влади в Сирії 1963 року в результаті воєнного перевороту. Вона була заснована на ідеології, що включає елементи арабського націоналізму та соціалізму. Її перші ідеологи виступали за відродження арабської культури й цінностей, а також об’єднання арабських країн в одну державу на чолі з революціонером Баасом. Конституція Сирії 1973 року проголосила “Баас” “провідною партією в суспільстві й державі”, що свідчить про рівень консолідації влади в руках партії. Це нагадує модель правління Леніна або Муссоліні.

Від самого початку баасистська ідеологія прагнула міфологізувати “арабську націю” — поняття, яке було пронизане романтичним баченням минулої величі. Цей крок одночасно протистояв би приниженням, які були завдані французьким і британським колоніальним пануванням, і допоміг би побудувати нову ідентичність.

Будучи багато в чому світським рухом, який мав підтримку меншин, баасисти переробили релігійну символіку на підтримку арабських націоналістичних цілей. Вони віддавали належне ролі ісламу в арабському суспільстві, особливо його внеску в арабську культуру, цінності та мислення. Гасло партії “Баас” — “Єдина арабська нація, що несе вічне послання” — має очевидний релігійний підтекст, зокрема акцент на слові “послання”, що використовується на позначення послання, відкритого пророку Мухаммаду, а також на слові “нація” (умма), яке зазвичай використовується на позначення світової мусульманської спільноти. Один із засновників партії Мішель Афляк передбачав перетворення релігії на більш сучасну, націоналістичну ідентичність: “Європа сьогодні так само боїться ісламу, як і в минулому. Вона знає, що сила ісламу, яка в минулому характеризувала силу арабів, відродилася і постала в новій формі — арабський націоналізм”.

Прийшовши до влади, партія “Баас” запровадила низхідне економічне планування на основі радянської моделі. Вона націоналізувала основні галузі промисловості, провела масштабну інфраструктурну модернізацію, яка сприяла побудові національної держави, перерозподілила землю і покращила умови життя в сільській місцевості. Така політика забезпечила партії певну підтримку селян.

Усі ліві були вичищені з партії “Баас” на ранньому етапі, а пізніше була розгромлена й уся ліва опозиція. Незалежні об’єднання робітників, студентів і виробників піддавалися репресіям, з’явилися нові напівдержавні організації.

Батько Башара Асада, маючи просте походження, подолав тернистий шлях до глави держави. Хафез аль-Асад прийшов до влади в 1970 році в результаті внутрішнього перевороту, спрямованого проти лівої фракції партії “Баас”. За його правління Сирія перетворилася на тоталітарну поліцейську державу, засновану на потрійному контролі партії, апарату безпеки та армії, проте влада була зосереджена в руках президента. Його портрети й монументи прикрашали будівлі й головні площі міст. Ретельно зрежисовані акти публічного поклоніння — від шкіл до загальнонаціональних заходів — покликані були зміцнити культ президента й забезпечити покору населення.

У своїй статті Рахаф Алдоглі, викладач близькосхідних і північноафриканських студій, стверджує, що націоналізм і культ баасизму стали частиною становлення сирійського громадянина з раннього віку і йшли пліч-о-пліч із нав’язуванням мілітаризму, маскулінності та фізичної сили як ключових маркерів ідентичності. Усі без винятку школярі — і хлопчики, і дівчатка — мали обов’язково вступити до двох пов’язаних із партією “Баас” організацій: Організації авангарду “Баас” (під час навчання в початковій школі) і Революційного союзу молоді (під час навчання в середній школі).

“Кров’ю і душею ми жертвуємо собою заради тебе, Хафезе аль-Асад”

Алдоглі стверджує, що ці дві організації “мобілізують дітей через примусове навчання і членство у воєнізованих групах, які увічнюють ідеали маскуліністичного мілітаризму”. Під час примусових масових маршів школярів змушували скандувати: “Кров’ю і душею ми жертвуємо собою заради тебе, Хафезе аль-Асад”. Сьогодні це саме гасло скандують на підтримку його сина.

У Сирії під час правління Хафеза аль-Асада будь-яке політичне самовираження й опозиція придушувалися настільки, що країна стала, за словами лівого дисидента Ріада аль-Турка, “царством тиші”. Весь апарат безпеки виступав основним засобом соціального контролю.

Катування політичних в’язнів під час утримання їх під вартою було звичною справою. У 2017 році з’ясувалося, що сирійське керівництво запозичило деякі методи допитів і тортур у колишнього нацистського командира Алоїса Бруннера. Військовий злочинець отримав притулок від режиму Асада й помер у Дамаску в 2001 році. Військові вдавалися до нечуваної жорстокості для придушення повстань проти баасистів у 1963, 1964, 1965, 1967, 1980 і 1982 роках, кульмінацією яких стала різанина в Хамі, де було вбито від 20 до 40 тисяч мешканців, а значна частина Старого міста була зрівняна із землею за допомогою авіації.

Придушення інакомислення

Після того як Башар Асад успадкував від свого батька владу у 2000 році, сталися лише точкові зміни. Затримання, тортури й страти інакомислячих не припинилися, в’язниці були переповнені лівими, комуністами та правозахисниками.

Рівень неолібералізації економіки зростав, як наслідок — економічна ситуація погіршувалася. Багатство зосереджувалося в руках лояльного до президента або пов’язаного з ним класу. Така система була характерна і для правління його батька.

Наприклад, двоюрідний брат Асада Рамі Махлуф багато років контролював сирійську економіку через мережу великих підприємств, зокрема через монополії на мобільний зв’язок, туризм, нерухомість, банківську справу і будівництво. Тим часом прості сирійці жили в дедалі більших злиднях, оскільки субсидії та соціальні виплати скасували, а рівень безробіття різко зріс, особливо серед молоді. Саме політичні репресії і безвихідна соціально-економічна ситуація призвели до повстання у 2011 році, що спалахнуло на тлі транснаціональної революційної хвилі, що охопила ширший регіон.

Башар Асад винищував тих, хто вимагав демократії та гідності

Реакцією Асада на повстання стало винищення тих, хто вимагав демократії та гідності. З 2011 року сирійців бомбардували, труїли газом, ґвалтували, морили голодом, катували й виганяли з їхніх домівок. За оцінками ООН, до 2016 року було вбито близько 400 тисяч людей, а далі загине ще більше. Десятки тисяч громадян були ув’язнені й потерпали від тортур. Більше ніж половина сирійців більше не живе у власних домівках, рятуючись від бочкових бомб, масових хімічних отруєнь і голодної смерті. Усі ці злочини режим Асада вчиняє за підтримки своїх союзників Росії та Ірану.

У цьому полягає ключова привабливість для ультраправих: авторитарний лідер, готовий вчиняти насильство над громадянами, щоб придушити інакомислення, уникаючи при цьому будь-якої кримінальної відповідальності.

Якщо існує характеристика, яка відрізняє історичний фашизм від інших політичних ідеологій, то це відкрите прийняття масового насильства як засобу досягнення політичних цілей. Хоча і капіталістичні, і державно-комуністичні режими не раз використовували масові вбивства як політичний інструмент, фашизм був унікальним в ідеологічному визначенні через свою опору на внутрішнє масове насильство навіть як самоціль. Дослідник фашизму Роберт Пакстон у своїй книжці “Анатомія фашизму” пише:

“Легітимізація насильства проти демонізованого внутрішнього ворога наближає нас до серця фашизму. [...] Фашизм робив ставку на те, що багато благопристойних буржуа отримають певне задоволення від ретельно відібраного насильства, спрямованого лише проти «терористів» і «ворогів народу»”.

Якщо послідовники Йосипа Сталіна довго заперечували його кампанії масових вбивств, то прихильники Адольфа Гітлера були більш схильні сприймати історію масового насильства як виправдану і символічну.

93% цивільних осіб були вбиті силами режиму

Масштаби насильства в Сирії шокують: кількість жертв перевищує пів мільйона. За даними Сирійської мережі з прав людини, 93% цивільних осіб були вбиті силами режиму. Більшість цих смертей сталася внаслідок інтенсивних багаторічних обстрілів житлових кварталів, шкіл і лікарень, а також голоду. Однак значна частка смертей сталася внаслідок застосування тортур у сирійських в’язницях. Хоча прихильники Асада намагаються заперечувати або применшити ці злочини, саме жорстокість приваблює значну частину ультраправих.

Іноземні агенти і демонізація Заходу

Привабливість для міжнародних ультраправих може полягати в демонізації Асадом своїх опонентів, іноземних агентів чи ісламістських терористів. З перших днів повстання режим намагався представити народний рух, що закликав до демократії та соціальної справедливості, як змову проти Сирії, нібито керовану іноземними державами.

“Асад — сучасний герой, який протистоїть демонічним силам, що прагнуть знищити його народ і націю”

Один із дописів на сайті білих расистів Stormfront підтверджує риторику Асада про те, що повстання — це просто спонсорована державою ісламістська змова: “Асад добре попрацював, щоб не допустити мусульманських екстремістів. Нинішнє повстання організоване мусульманським екстремізмом і замасковане під «боротьбу за свободу та демократію», фінансується покидьками із Саудівської Аравії”.

За іронією долі, Асад сам частково відповідальний за зростання ісламістського екстремізму. Режим затримував тисячі продемократичних протестувальників і водночас звільняв з-під варти численних ісламістських екстремістів.

Після звільнення вони створили кілька радикальних бойових угруповань, які стали домінувати на полі бою. Асад сподівався, що привид ісламістського екстремізму залякає сирійські меншини і змусить їх бути лояльними. Така стратегія мала значний успіх.

Як стверджує сирійський дисидент Яссін аль-Хадж Салех, очолювана США глобальна пріоритезація війни з тероризмом зіграла сирійському режиму на руку в його контрреволюційній війні. “Цей пріоритет, наданий тероризму, не лише становить реальну загрозу безпеці, а й підіграє консолідації панівної системи, а по суті, гуртуванню довкола її провідних еліт у протистоянні безформній загрозі”. Він також слугує для мобілізації громадськості проти “ворога-терориста”, якого в Сирії і в усьому світі ототожнюють з ісламом.

Цей “комбінований геноцидний ефект безпекової політики та ісламізації тероризму” робить західних лідерів “зобов’язаними співпрацювати або принаймні толерантно ставитися до тоталітарних режимів, які вбивають виключно своїх мусульманських підданих”. Державне насильство розглядається як протидія всьому, що називається ісламським тероризмом. Така легітимізація державного насильства проти будь-якого інакомислення чи опору створює ідеальний прецедент для фашистської політики, навіть у зовсім інших контекстах.

Ісламофобські ультраправі підтримали наратив війни з терором і його прийняття масового насильства проти мусульман. Те, що сам Асад є мусульманином, лише зрідка викликає сум’яття.

Така “абсолютна свобода” держави, що реалізується через вихід за будь-які нормативні та етичні межі, уособлює безпрецедентне втілення фантазій тими, хто вчиняє державне насильство.

Цілеспрямоване, систематичне застосування насильства посідає центральне місце в нашій культурній пам’яті про фашизм і нацизм. Ця пам’ять знаходить відродження в державі Асада. Це підтверджує розповідь одного колишнього в’язня: “Кожна в’язниця зобов’язана щотижня постачати певну кількість трупів. Якщо за тиждень необхідна кількість смертей ув’язнених не забезпечується, деяким людям роблять ін’єкцію повітря в артерію і вони швидко помирають. Насильство починається зі страху бути свавільно заарештованим і підданим тортурам. Воно включає в себе облоги й подальший голод, а також різні способи катування і масового вбивства сирійців. Тортури переважно застосовуються не для отримання інформації, а радше для зміцнення ролі державної влади”.

Сирійський режим вдавався до таких безжальних методів, щоб зберегти свою владу, і водночас створив багатообіцяльний прецедент для американських ультраправих. При цьому Асаду здебільшого вдавалося відводити від себе серйозну критику, демонструючи, що навіть сьогодні систематичний терор може застосовуватися відносно безкарно.

асад сирія ультраправі тортури революція