Чому Україна втрачає позиції? Глибокий аналіз воєнних проблем у 2025 році

“Маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію”. Колись ця фраза була повчальною історією, а тепер звучить як пророцтво. Звичайно, називаючи українську армію “маленькою радянською армією”, ми спрощуємо проблему — ні російська, ні українська армії не є справді радянськими в широкому сенсі, але обидві успадкували її системні недоліки. В Україні це десятиліття занедбаності й недофінансування, брак військового престижу та соціально-економічні проблеми. Лише широкомасштабна мобілізація всього суспільства виявила ці проблеми.

Із початком затяжної фази війни звичайні проблеми у 2022 році перетворилися на кричущі у 2025-му. Професійне військове ядро України розмилося, його замінили мобілізовані вчителі, водії, фермери й ІТ-працівники. Стрімке розширення збройних сил призвело до проблем, які спочатку вважалися такими, що “визрівають”. Три роки по тому ці проблеми викривають системну нездатність до адаптації.

Нещодавній звіт про 155-ту бригаду імені Анни Київської викриває глибинні проблеми в українській армії. Незважаючи на тренування у Франції, бригада потерпала від високого рівня дезертирства й неадекватної початкової підготовки, що призвело до серйозних недоліків у виконанні завдань. Як наслідок — вона стала фрагментованою і була приєднана до інших фронтових підрозділів, що є симптомом ширших системних проблем.

Ці проблеми потребують уваги. Звинувачувати в усьому брак західного озброєння — це надто спрощено й оманливо, адже бригада пройшла підготовку у Франції і мала у своєму арсеналі західне озброєння.

Основні проблеми України з кадрами часто сприймаються як просте небажання воювати. Таке спрощення ігнорує критичні структурні проблеми.

Потрібна чесна дискусія без применшення чи ігнорування наявних проблем. Історія показує, що екзистенційні, традиційні й індустріальні війни, такі як ця, потребують мобілізації. Друга світова війна довела, що велику війну не можуть виграти лише мотивовані добровольці. Успіх залежить від держави, яка ефективно генерує і розгортає мобілізаційні ресурси.

Коли недоукомплектовані бригади втрачають позиції, це не завжди пов’язано з недостатнім набором військових. Часто причиною є неправильні організаційні рішення, такі як направлення нових призовників у нові підрозділи, замість того щоб посилити виснажені бригади. Вікно можливостей для вирішення цих проблем швидко зачиняється — бездіяльність неприйнятна.

Основні критичні питання

Невдачі з мобілізацією і брак піхоти

Ситуація з українським військовим призовом кардинально змінилася. У 2022 році сотні тисяч українців ринулися до центрів комплектування, прагнучи захистити свою Батьківщину. Але у 2024-му дедалі більше людей вже намагалося уникнути військової служби.

Ці зміни не є чимось дивним, якщо поглянути на історію. Під час великих воєн, таких як Перша й Друга світові, країни, які боролися за виживання, часто примушували громадян вступати до армії. Сьогодні перед Україною стоїть схожий виклик. Однак українська влада змарнувала занадто багато часу через прагнення догодити обом сторонам, уникаючи непопулярних рішень про призов до армії і водночас намагаючись задовольнити дедалі більшу потребу армії в солдатах.

У 2024 році Україна зіткнулася з дедалі більшим браком бойових солдатів. Поки українські війська просувалися до Курська й створювали нові військові підрозділи, знайти людей на піхотні посади ставало дедалі важче. Новобранці намагалися уникати бойових позицій із трьох основних причин: командири, які не цінують життя солдатів, низькі шанси на відпочинок від фронту і погане планування.

Не можна ігнорувати сувору реальність піхотного бою

Багато хто вирішив служити на допоміжних ролях. Хоча лікарі, водії транспортних засобів, екіпажі вертольотів, оператори безпілотників, аналітики, технічні експерти, зв’язківці й військові планувальники також життєво важливі для сучасної війни, один факт залишається незмінним: щоб контролювати територію, потрібні піхотні війська. Навіть найкращі оборонні позиції нічого не варті, якщо там немає солдатів, які їх захищають.

Не можна ігнорувати сувору реальність піхотного бою: що довше солдат перебуває на передовій, то менша ймовірність того, що він повернеться додому цілим і неушкодженим чи повернеться взагалі. Для багатьох українців, які пішли добровольцями у 2022-му, служба розтягнулася на три роки. Варіантів повернутися з неї небагато, і вони невтішні: важке поранення, смерть, дезертирство або переведення на іншу позицію.

Хоча втрати України значно менші, ніж втрати Росії, особливо якщо порівнювати розміри обох країн, піхотинці все одно стикаються з жахливими реаліями. І втрати означають більше, ніж просто смерті. Це ще й поранення, які змінюють життя: втрачені кінцівки, сліпота, важкі психологічні травми або незворотні ушкодження мозку. Деякі солдати, виснажені безперервними боями, приймають рішення дезертирувати, а не продовжувати боротьбу.

У сучасній війні, де на полі бою домінують удари артилерії та безпілотників, піхотинці часто мають відволікати вогонь противника і приймати на себе атаки безпілотників, намагаючись вижити від одного бою до іншого. Це руйнівна роль, яка ламає і тіло, і дух.

Російська піхота наражається на схожі небезпеки, але варіантів порятунку в них більше. Долучившись до добровольчих підрозділів, вони можуть піти, коли закінчиться їхній контракт. Цього не скажеш про регулярну армію — мобілізаційні закони тримають їх у кайданках невизначений термін. Тим часом в української піхоти ще менше можливостей: один рік бойової служби розтягується на два, потім на три, і кінця-краю цьому не видно.

Криза глибша, ніж просто брак піхоти. Коли батальйони відчайдушно потребують піхотинців, вони починають відволікати людей із важливих допоміжних напрямів: мінометні розрахунки, медичні бригади, оператори безпілотників — усіх їх перекидають на передову. Виникає смертельний ефект доміно: підрозділи підтримки виснажуються, а ненавчені солдати потрапляють під ворожий вогонь. Ці передислоковані війська, яким бракує базових піхотних навичок і бойового досвіду, проходять жорстоке, часто смертельне навчання.

Така практика зводить нанівець і рекрутингові зусилля. Коли армія оголошує вакансії операторів БМП або БТР, потенційні рекрути ставляться до них скептично, адже вони бачили, скільки спеціалістів ставало простими стрільцями після завершення технічної підготовки.

Жодна нація не може перемогти у виснажливій конвенційній війні, спираючись лише на добровольців

Деякі спостерігачі поспішають із невтішними висновками: боротьба українців із рекрутингом свідчить про те, що їм бракує волі захищати свою Батьківщину, а отже, вони заслуговують на поразку. При цьому випускається з уваги важлива історична істина: жодна нація не може перемогти у виснажливій конвенційній війні, спираючись лише на добровольців.

Військовий призов в Україні став глибоко несправедливим

Історія доводить це. І Радянський Союз, і Сполучені Штати Америки були змушені мобілізувати значну частину свого населення під час Другої світової війни. Сьогоднішній конфлікт нічим не відрізняється — масштаби звичайної війни вимагають масової мобілізації, а не лише мобілізації добровольців.

Військовий призов в Україні став глибоко несправедливим. У той час як матеріально забезпечені люди часто знаходять способи уникнути служби, система націлена на найбільш уразливі верстви населення: на незаможних і тих, хто має проблеми зі здоров’ям, зокрема тих, хто страждає на алкоголізм.

Це створює небезпечну ілюзію. У документах підрозділу може значитися 50 новобранців, але реальність інша. Багато з цих призовників має серйозні проблеми зі здоров’ям, психічні розлади або залежність від психоактивних речовин. Замість того щоб посилювати ЗСУ, ці новобранці часто виснажують ресурси, створюючи хибну картину військової готовності. На папері підрозділи повністю укомплектовані, а насправді не мають реальної бойової спроможності.

Ця зламана система не просто марнує ресурси. Тягар війни лягає на тих, хто й так має найменше, тоді як привілейовані верстви населення залишаються на безпечній відстані від бойових дій. Ця очевидна нерівність руйнує суспільну підтримку воєнних зусиль.

Порушена система рекрутингу в Україні є відображенням як поточного неефективного управління, так і глибших проблем, що існували десятиліттями. Хоча нинішня влада відповідальна за уникнення жорстких рішень щодо комплектування армії, коріння цієї кризи сягає набагато глибше.

За 30 років після здобуття незалежності українські лідери не змогли побудувати систему, спроможну забезпечити мобілізацію у воєнний час. Частково ця неспроможність була зумовлена поширеним переконанням, що широкомасштабні війни — це пережитки історії, які залишилися на сторінках підручників. Тим часом російська агентура працювали над послабленням України зсередини, використовуючи прогалини у військовій готовності.

Контраст із Росією разючий. Тамтешня авторитарна система залучає призовників, вдаючись до жорстоких репресій. Будь-який громадський опір швидко придушується, залишаючи лише непомітні невдоволення в соціальних мережах. Україна, будучи демократичною державою, намагається працювати в правовому полі, але її закони не пристосовані до воєнного часу й не виконуються належним чином.

Ці проблеми можна вирішити. Але після десятиліть занедбаності рішення даються нелегко. Найбільшої шкоди завдає недостатня нагальність у запровадженні реальних змін. Це змусило багатьох українців замислитися над тим, чи справді їхні лідери прагнуть перемоги, чи просто намагаються впоратися з поточною кризою. Як наслідок — суспільна довіра до політичного та військового керівництва впала.

Математика проста: залучення 80 тисяч піхотинців може змінити ситуацію на українському фронті, зупинивши російський наступ або різко збільшивши його вартість, зробивши кожен метр захопленої території нестійким. Ця сила, еквівалентна 130 новим батальйонам або 200 наявним, може або зупинити наступ росіян, або зробити їхні територіальні здобутки надто дорогими для утримання.

Західні спостерігачі часто насміхаються з труднощів, що виникають із набором новобранців до ЗСУ. Вони бачать країну з мільйонами чоловіків віком 24–55 років і запитують: чому так важко знайти 80 тисяч солдатів? Як таке може бути? Ця критика підсвічує небажання української влади робити непопулярні кроки до перемоги.

Відповідь України на цю критику загалом обґрунтована: їй бракує зброї та спорядження, щоб належним чином озброїти таку кількість солдатів. Відправлення на фронт погано екіпірованих солдатів може мати зворотні наслідки — призвести до великих втрат без значущих здобутків. Але це створює небезпечне замкнене коло. Україна не може контролювати, яку зброю надає Захід, але чекати на ідеальні умови для того, щоб нарощувати свої сили, ризиковано.

Якщо Україна затягує мобілізацію в очікуванні західного озброєння, яке може ніколи й не надійти, вона ризикує зазнати цілковитої поразки. Наслідки будуть далеко за межами України, але на той час Україна, можливо, вже не існуватиме як незалежна держава.

Організаційні та структурні недоліки

Українські війська стикаються із серйозною проблемою командування на рівні вище бригади. Ця прогалина має глибоке історичне коріння. З моменту здобуття незалежності Україна скорочувала свої збройні сили, маючи на меті створити “невелику, але професійну армію” задля економії коштів. Унаслідок цих скорочень були ліквідовані великі військові формування — корпуси і дивізії.

Бригада стала найвищою тактичною одиницею української армії. У мирний час це здавалося розумним, але створило критичну прогалину в управлінському досвіді. Не маючи великих з’єднань для управління, військові рідко проводили масштабні навчання, необхідні для підготовки офіцерів і координації дій кількох бригад чи батальйонів.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, ці рішення стали переслідувати Україну. Навіть наявні досвідчені офіцери не могли показати своєї ефективності — військова структура просто зупинилася на рівні бригади. Це призвело до того, що Україна не змогла координувати масштабні операції, необхідні під час великої війни.

Україна намагалася залатати прогалини в командній структурі за допомогою тимчасових формувань: ОТУ (оперативно-тактичне угруповання) та ОСУВ (оперативно-стратегічне угруповання військ). Це тимчасові заходи, покликані замінити дивізії та корпуси, але вони мають серйозні недоліки.

Така роздроблена система командування створює хаос на полі бою

Офіцери в цих тимчасових формуваннях часто потрапляють під ротацію, створюючи нестабільний ланцюг командування. Постійна ротація має реальні наслідки: командири не розвивають глибокого розуміння своїх підрозділів, яке забезпечує постійне керівництво, і, що ще важливіше, не несуть такої самої відповідальності, як постійні командири дивізій чи корпусів, адже знають, що незабаром перейдуть на іншу посаду.

Така роздроблена система командування створює хаос на полі бою. Замість того щоб тримати бригади разом як цілісні бойові одиниці, військові часто розбивають їх, відправляючи окремі батальйони в різні райони. Результат нагадує погано зібраний пазл: до складу бригад входять батальйони з різних підрозділів, і всі вони діють під керівництвом тимчасових командирів ОТУ.

Ці тимчасові командири ОТУ підпорядковуються керівникам ОСУВ, які мало знають підконтрольні їм підрозділи. Вони можуть розуміти, якою повинна бути кожна бригада на папері, але їм бракує реальних знань про реальні можливості й внутрішні проблеми підрозділів.

Така ситуація робить ефективне військове планування майже неможливим. Як командири можуть ухвалювати правильні рішення, якщо вони не знають власних сил?

Неправдиві звіти і відсутність підзвітності

Порушена система командування — це лише частина більшої проблеми. І українські, і російські військові страждають від неправдивої звітності. Офіцери засвоїли суворий урок: визнання проблеми призводить до покарання, тому безпечніше вдавати, ніби все гаразд, навіть коли підрозділи розвалюються на очах.

Це відбувається так: коли в підрозділі не вистачає солдатів, за статутом у цьому винен командир бригади. Але командири не мають реальної влади над набором особового складу, це контролюють зовсім інші відомства. Потрапивши в цю пастку, старші офіцери часто схвалюють завдання, які, як вони знають, не можуть бути успішними, щоб їх не звинуватили в кадрових проблемах, які вони не в змозі вирішити.

Ця зламана система оплачується кров’ю

Ті, хто говорить про брак особового складу або проблеми з постачанням, швидко втрачають свої посади. На зміну їм приходять офіцери, які просто кивають головою й погоджуються виконувати накази, які виконати неможливо. Ця зламана система обходиться дорогою ціною — оплачується кров’ю: підрозділи посилаються на завдання, які вони не можуть виконати, що призводить до безглуздих смертей і провалів місій, яким можна було б запобігти.

Неправдива звітність створює смертельні ситуації на полі бою. Наприклад, коли позиція втрачена, старші офіцери часто не повідомляють про це, сподіваючись, що зможуть швидко відвоювати її самостійно.

Такий обман наражає на небезпеку інші підрозділи. Не знаючи, що їхні сусіди втратили позиції, підрозділи не усвідомлюють, що їхній фланг уразливий, доки не стає надто пізно. Російські війська використовують ці прогалини, просуваючись у глиб українських позицій і атакуючи неготові підрозділи ззаду або з боків. Заскочені зненацька, ці підрозділи часто не можуть організувати ефективну оборону.

Неправдиві звіти та відсутність підзвітності підживлюють одне одного, створюючи систему, у якій ніхто не хоче приймати рішення. Це стає смертельно небезпечним, коли підрозділи стикаються з кризовими ситуаціями, наприклад, коли опиняються в частковому оточенні з перерізаними шляхами постачання.

Показовий приклад, коли підрозділ змушений відступати. Замість того щоб ухвалити швидке тактичне рішення, командний ланцюг завмирає. Командир батальйону боїться взяти на себе відповідальність і передає цю ініціативу командирові бригади. Командир бригади робить те саме, перекладаючи рішення на тимчасове керівництво ОТУ. ОТУ делегує його ОСУВ. Рішення піднімається все вище й вище і врешті-решт доходить до самого головнокомандувача.

Прийняття швидкого рішення на полі бою перетворюється на бюрократичний кошмар із залученням усіх рівнів командування. Коли рішення нарешті ухвалюється, часто буває вже надто пізно.

Ця зламана система така передбачувана, що підрозділи на передовій вже знають, чого очікувати: навіть у відчайдушних ситуаціях вони, швидше за все, отримають наказ стояти на позиціях, доки не буде занадто пізно. Параліч командного ланцюга призводить до безглуздих смертей.

Деякі солдати, коли бачать таку картину, приймають рішення вижити, а не чекати на наказ, який може ніколи не надійти, і відступають без дозволу командування. Це створює нове коло обману: офіцери, намагаючись захистити власні позиції, доповідають, що все нібито під контролем. Вони сподіваються повернути війська на позиції або приховати реальну ситуацію від керівництва.

Фінал досить сумний: солдати, які відступили, щоб урятувати своє життя, часто стають цапами-відбувайлами. Їх звинувачують у провалі всієї операції й таврують як боягузів, що відмовилися від свого обов’язку.

Захід і сприйняття зради

Моральний дух підривають не лише внутрішні проблеми. Перші дні повномасштабної війни подарували реальну надію: НАТО й західні країни об’єдналися проти спільної загрози як ніколи. Вторгнення Путіна здавалося величезною помилкою, оскільки він не очікував такої сильної, скоординованої реакції Заходу.

Західна підтримка захиталася саме тоді, коли Україна потребувала її найбільше

Але в 2023 і 2024 роках ця єдність дала тріщину. Початковий розрахунок Путіна на те, що підтримка Заходу врешті-решт почне розсипатися, виявився навіть точнішим, ніж він думав спочатку. Просто це зайняло більше часу, ніж очікувалося.

До 2023 року прогалини в західній підтримці було вже неможливо ігнорувати. Невдалий контрнаступ викрив болючу правду: критично важлива зброя, така як ракети ATACMS, прибула надто пізно, після того як операція вже провалилася. Західна підтримка захиталася саме тоді, коли Україна потребувала її найбільше.

У 2024 році ситуація погіршилася. Поки українські війська відчайдушно боролися за утримання Авдіївки, республіканці заблокували життєво необхідну допомогу в Конгресі США. Політики й експерти почали відкрито обговорювати, чи повинна Україна прийняти мир за будь-яку ціну, по суті, пропонуючи їй поступитися територією, щоб закінчити війну. Для українців, які борються за виживання, ці дискусії здавалися чимось більшим, ніж зрада.

Іноземна підтримка часто вирішує долю націй, які борються із сильнішим ворогом. Американська революція перемогла завдяки французькій допомозі Континентальній армії. Радянський Союз переміг нацистську Німеччину за допомогою американської програми лендлізу. Боротьба України нічим не відрізняється — вона потребує постійної підтримки Заходу, щоб вижити.

Натомість затримка з наданням допомоги і непевна підтримка похитнули віру українського суспільства і в перемогу, і в своїх західних союзників.

Чи призначена Україна бути кривавим кордоном між ЄС та авторитарним режимом Росії?

Українці змушені переосмислювати свої відносини із Заходом. Докази тривожні: незважаючи на те що економіка західних країн вдесятеро більша за російську, вони не нарощують військове виробництво, щоб задовольнити потреби воєнного часу. Процес ухвалення рішень залишається повільним, членство в НАТО залишається недосяжним, а обіцянки розпливчастими.

Постає гірке питання: чи призначена Україна бути лише буферною державою — кривавим кордоном між ЄС та авторитарним режимом Росії? Чи повинні українці терпіти нескінченну війну й економічні труднощі, у той час як Європа виділяє мінімальні ресурси на власну оборону, ховаючись за американським захистом?

Західні лідери надсилають неоднозначні сигнали. Хоча європейські країни надають певну допомогу, вони не використовують свої величезні економічні, демографічні та фінансові переваги над Росією. Брак політичної єдності дає значну перевагу Москві. Це викликає незручне питання для багатьох українців: чому від них очікують постійної вдячності, коли Європа, схоже, охочіше дивитиметься, як Україна стікає кров’ю, аніж збільшить свої оборонні видатки й надасть більшу підтримку?

Ці сумніви створюють сприятливий ґрунт для конспірологічних теорій, як власних, так і підкинутих агентами Кремля, які прагнуть скористатися розчаруванням українців.

Ця критика західної підтримки відображає дедалі більше розчарування серед українського суспільства. Дедалі більше українців стоїть перед важким вибором: вивозити свої сім’ї в безпечне місце за кордон чи все ж таки сподіватися на адекватну підтримку Заходу.

Хоча все це розчарування породжене відчаєм і глибоким відчуттям несправедливості, воно впливає на бачення українцями свого майбутнього, на їхню віру в це майбутнє.

Невдала комунікація і нечіткі цілі

“Правда — перша жертва війни”, — писав Есхіл, грецький трагік і ветеран війни, понад 2500 років тому. Його спостереження актуальне і сьогодні: пропаганда й обман все ще визначають хід битв, впливаючи на те, що люди думають про війну.

На початку вторгнення використання Україною історій, які надихають, і озвучування дещо роздутих перемог слугували життєво важливій меті. У той час як більшість експертів прогнозували, що Київ впаде за кілька днів чи тижнів, ці наративи мотивували людей продовжувати боротьбу всупереч непереборним труднощам, допомагали боротися з відчаєм як в Україні, так і за її межами.

У цьому ракурсі використання Україною пропаганди було не просто зрозумілим — воно було необхідним для виживання. За схожих обставин кожна армія й нація роблять те саме.

Водночас пропаганда є небезпечним інструментом, який може обернутися проти її творців. Путін сам потрапив у цю пастку, ставши жертвою власної брехні. Пропагандистська машина переконала його, що російські війська можуть захопити Київ за лічені дні, і ця омана призвела до однієї з його найбільших стратегічних помилок.

Україна зіткнулася зі схожою проблемою на тлі власної пропаганди. До контрнаступу 2023 року офіційні повідомлення зображували російські війська як слабкі й дезорганізовані, нездатні ефективно захищати свої позиції. Минулі перемоги — у Київській, Сумській, Чернігівській, Харківській, Миколаївській та Херсонській областях — використовувалися для підживлення цієї історії. Але цей оптимістичний наратив незабаром зійшов нанівець.

І українські, і західні аналітики відкинули мобілізаційні зусилля Росії як невдачі, які нічого не змінять. Це породило небезпечний оптимізм щодо майбутнього контрнаступу. Дехто навіть передбачав, що він завершить війну й витіснить російські війська з Криму.

Та реальність була зовсім іншою. Коли амбітні цілі виявилися недосяжними, довелося змінити наративи. Керівництво почало говорити про захоплення Токмака — набагато скромнішу мету.

Коли Токмак також виявився недосяжним, наративи знову змінилися. Тепер офіційні особи заявляли про успіх, розповідаючи про атаки на Чорноморський флот Росії. Але це викликало неабияке здивування, адже удари військово-морських безпілотників мали небагато спільного з наземним наступом, який щойно провалився.

Це був переломний момент у підтримці Заходу. Те, що починалося з надії на швидку перемогу України, тепер здавалося радше війною на виснаження — саме до такої війни Росія готувалася з моменту своєї “часткової мобілізації” у 2022 році.

Лише тоді багато хто в Україні й на Заході почав розуміти реальну ситуацію: це буде довга, виснажлива війна. Вона перевірить силу волі, економічну міць і політичну єдність, у чому Росія історично довела свою стійкість.

Проте з Авдіївкою повторилися ті самі помилки. Спочатку чиновники зображали її як неприступну фортецю, яка витримає російські атаки. Коли ситуація погіршилася, вони запевняли, що все “під контролем”. Реальність виявилася іншою: українські війська зрештою були змушені відступити під сильним натиском.

Передбачувано падіння Авдіївки було применшено. Деякі аналітики й коментатори і в Україні, і на Заході подали це як тактичну втрату з незначним оперативним впливом. Реальність виявилася іншою: оборонні лінії за містом були слабкі й недоукомплектовані. Це дало змогу російським військам і далі просуватися вперед у бік Покровська, захопити Селидове та Курахове, створити загрозу для Дніпропетровській області.

Ситуація погіршилася, коли впав Вугледар. Цей оборонний пункт тримався роками. Його падіння відкрило російським військам нові шляхи для просування в глиб Донецької та Запорізької областей.

Дехто забив на сполох задовго до початку кризи. Західні аналітики, українські репортери й самі солдати за кілька місяців до цього порушували питання нестачі живої сили й слабких укріплень. Ще в грудні 2023 року журналіст Френсіс Фаррелл із Kyiv Independent прямо запитав президента Зеленського, чому будівництво оборонної лінії відстає від графіка. Зеленський публічно стверджував, що укріплення зміцнюються.

Але коли в травні 2024-го російські війська повернулися в Харківську область, ці оборонні споруди були зруйновані. Окопи були побудовані неякісно й часто не мали сенсу. Раніше від критиків, які звертали увагу на ці проблеми, відмахувалися як від “ворожих пропагандистів”, що намагалися “підірвати бойовий дух”.

Зрештою для України все це вийшло боком: непідготовлені оборонні споруди, занадто мала кількість укомплектованих військ і деморалізоване суспільство, яке усвідомило, що влада за роки війни так і не змогла вирішити критичні проблеми.

Українське керівництво також постійно намагалося змістити акцент із внутрішніх проблем на брак західної допомоги, стверджуючи, що всі основні втрати на полі бою сталися через те, що союзники робили недостатньо. Ця критика була обґрунтованою, і її потрібно було озвучувати, але вона була настільки перебільшена, що затьмарила внутрішні проблеми.

Спочатку поява танків “Леопард” і “Абрамс” була розрекламована як потенційна зміна правил гри. А коли вони не виправдали сподівань, вся увага була зосереджена на забезпеченні ракетними комплексами ПТРК і винищувачами F-16. Але навіть після того, як Україна отримала ці системи (пізніше і в меншій кількості, ніж хотілося), ситуація на фронті кардинально не змінилася. Дива не сталося.

Зрозуміло, що українська влада мала рацію, коли просила Захід про підтримку і надання сучасної зброї. Але фундаментальною помилкою було видавати іноземну допомогу за вирішальний ключ до перемоги, не акцентуючи уваги на проблеми всередині країни.

Цей меседж не сприяв вирішенню критичних внутрішніх проблем і ще більше підірвав віру в те, що перемога можлива, оскільки розрекламоване нове озброєння не змогло суттєво змінити хід війни. Українці побачили, що жодна “чудо-зброя” не є панацеєю.

Брак чітких публічних цілей війни сіє сумніви в її кінцевому результаті. Україна бореться за відновлення своїх кордонів 1991 року чи просто за припинення вогню з Росією? Чи відбувається зараз призов на потенційно нескінченну військову службу, яка може затягнутися на десятиліття, перш ніж ці туманні цілі будуть досягнуті?

Тим часом відсутність видимої терміновості з боку Києва приховує екзистенційну боротьбу за виживання. Декому жахлива різанина в Бучі починає здаватися віддаленою подією, яка, ймовірно, не повториться. Якщо українські війська тримають лінію далеко від столиці, знищуючи російські сили й техніку, то чому виникає потреба в загальній мобілізації?

До кінця 2024 року відчуття відносної “нормальності життя” стало наслідком урядової комунікації, який охоче прийняло саме суспільство. Для підтримки морального духу багато військових, аналітиків і журналістів із великими онлайн-аудиторіями часто уникало незручної правди. Вони практикували самоцензуру, сподіваючись, що проблеми вирішить хтось інший. Однак проблеми залишалися, й Україна була змушена прокинутися, зіткнувшись із великою кількістю викликів, які здаються багатьом непосильними. Колись поширена фраза “зараз не на часі обговорювати проблеми” в багатьох колах змінилася на “ситуація така критична, що може бути вже пізно”.

Однак ще не пізно. Хоча вікно можливостей для досягнення перемоги може звужуватися, ще є час зосередитися й вжити заходів, щоб уникнути подальшого погіршення ситуації й запобігти поразці.

Можливі рішення

1. Зміни у військовому керівництві

Військове керівництво України є джерелом багатьох проблем. Йдеться, зокрема, про відсутність рішучих генералів, які вміють стратегічно мислити. Опір змінам походить значною мірою від старших офіцерів, які піднялися кар’єрними сходами в 1990-х і 2000-х роках — у період військового занепаду, корупції, скорочень і застою. Більшість цих генералів мають малий бойовий досвід або й зовсім його не мають, оскільки пішли на підвищення в мирний час, а не заслужили свої звання в бою.

Однак є й позитивні приклади для наслідування, такі як генерал Михайло Драпатий. Він розпочав свою бойову кар’єру у 2014 році як командир батальйону, поступово піднявшись до командира бригади, а потім до керівника оперативно-тактичної групи, де досяг значних результатів. Нещодавно його призначили командувачем Сухопутних військ України. Цей приклад демонструє потенціал для ефективного лідерства, коли на перше місце ставиться професіоналізм, а не старшинство чи політична лояльність.

Призначаючи офіцерів, українська влада має продемонструвати справжню відданість своїй країні. Це означає заміну Головнокомандувача Сирського, який мислить радянськими категоріями, зміни в керівництві оперативних груп і поступову заміну генералів радянської епохи, чиї провали часто ігнорувалися чи навіть винагороджувалися вищими посадами. Без нового керівництва реформи зазнають невдачі, як це траплялося раніше.

Однак заміна окремих осіб, навіть високопосадовців, сама по собі не вирішує проблеми. Україна потребує системи, що ґрунтуватиметься на заслугах, а не на зв’язках чи політичній лояльності. Для цього потрібно створити структуру, яка матиме в пріоритеті показники ефективності, а не суб’єктивний фаворитизм. Запровадження системи оцінювання, яка ґрунтується на аналізі даних і ключових показниках ефективності, допоможе забезпечити об’єктивніші, неупереджені рішення.

Створити ідеальну систему, яка завжди гарантує оптимальні результати й обирає найкращих кандидатів, практично неможливо. Проте добре спроєктована структура може суттєво обмежити масштаб фаворитизму.

Одним із найефективніших критеріїв оцінки офіцерів є оперативна ефективність — їхня здатність досягати цілей із мінімальними витратами ресурсів. Наприклад, якщо два офіцери діють у схожих умовах, але один систематично виконує завдання з мінімальними втратами, а інший досягає успіху ціною цілих взводів, пріоритет для підвищення має отримати той, хто досягає кращих результатів із меншими втратами.

На сьогодні поширена практика переведення недієвих офіцерів або порушників дисципліни на рівнозначні чи навіть вищі посади у військовій ієрархії. Це не лише несправедливо, а й дуже шкідливо, оскільки сприяє негативному відбору кадрів. Таку практику треба якнайшвидше усунути. Офіцери, які не відповідають стандартам ефективності, не повинні йти на підвищення. Вони мають бути як мінімум понижені у воєнний час або звільнені в мирний.

Наприклад, якщо четверо командирів рот претендує на посаду командира батальйону, підвищення повинен отримати найкомпетентніший з-поміж них. Офіцери, які не раз зазнавали невдач у просуванні, після кількох спроб мають бути звільнені, щоб дати можливість реалізувати себе більш кваліфікованим кандидатам.

Поза сумнівом, знадобляться роки, щоб створити нову культуру й систему, яка сприятиме формуванню кращих військових кадрів. Проте діяти потрібно негайно, адже майже три роки застою лише посилили позиції некомпетентних офіцерів, створюючи враження, що їх не лише не притягують до відповідальності за фаворитизм чи повторні провали, а й винагороджують за це вищими посадами.

2. Покращення умов для піхоти на передовій

Служба в піхотних підрозділах на передовій має супроводжуватися суттєвими привілеями, яких не мають інші. Це, зокрема, визначені терміни служби і гарантована демобілізація після її завершення.

Дехто побоюється, що встановлення фіксованих термінів для піхотинців може призвести до масового відпливу без заміни. Але це вже відбувається, просто в іншій формі. Тисячі солдатів вдаються до дезертирства або відмовляються виконувати накази й виходити на передову. У деяких підрозділах це 5–10% особового складу. Це набагато ризикованіше, ніж дозволити піхоті залишати службу після визначеного терміну (наприклад, через рік).

Проте під час війни не можна покладатися лише на добровольців. Як уже зазначалося, потрібна обов’язкова служба, особливо для піхотних підрозділів, які ніколи не зможуть залучити достатню кількість добровольців. Нинішня система для забезпечення служби працює недостатньо ефективно.

Спроби переслідувати людей за дезертирство чи самовільне залишення частини забирають занадто багато часу і не вирішують проблему нестачі солдатів достатньо швидко. Ситуацію ускладнює те, що військова судова система України практично не функціонує, оскільки її було демонтовано ще до війни. В Україні досі немає спеціальних військових судів — їх було скасовано у 2010 році за президентства Януковича.

Щоб подолати ці виклики, треба докорінно реформувати військову судову систему, створивши незалежний наглядовий орган за зразком Офісу генерального інспектора армії США. Така інституція може стати каталізатором значних змін завдяки розслідуванню порушень, розгляду скарг, моніторингу дотримання стандартів і запровадження реформ. Вона допоможе виявляти системні проблеми, збирати критично важливі дані й надаватиме аналітичні висновки для оцінки прогресу та усунення неефективного керівництва серед офіцерів і сержантів.

На перспективу Україна вже почала запроваджувати такі рішення. У квітні 2024 року Міністерство оборони створило інститут військового омбудсмена, а Володимир Зеленський призначив Ольгу Решетилову першою омбудсменкою. Військовий омбудсмен покликаний захищати права військовослужбовців, розслідувати порушення й вживати заходів для захисту солдатів і їхніх родин. Проте багато залежатиме від реальних повноважень на цій посаді, які ще мають бути визначені окремим законом.

Нарешті, солдати мають бути впевнені, що держава не лишить їх наодинці після поранення. Хоча Міністерство у справах ветеранів після призначення нового керівництва зробило певні позитивні кроки, шкода, завдана попереднім керівництвом за два роки війни, породила глибокий скептицизм. Навіть найкращі наміри нині наражаються на недовіру.

У багатьох ветеранів виникає питання: навіщо жертвувати собою за державу, яка не піклується про своїх? Влада має покращити комунікацію з громадськістю і продемонструвати, що турбота про ветеранів є справжнім пріоритетом, а не просто порожніми словами.

Переконати населення в тому, що служба в піхоті важлива і почесна, буде нелегким завданням, особливо після трьох років системного недбальства. Глибоко вкорінений образ генералів радянської епохи, які бездумно жертвували цілими підрозділами заради незначних тактичних досягнень, щоб мати можливість доповісти про “успіх”, досі кидає тінь на сприйняття суспільством служби в піхотних підрозділах.

Щоб подолати цей стереотип, українське керівництво має забезпечити кращі умови для солдатів, забезпечити їх виживання та підвищення ефективності. Запровадивши згадані вище реформи, влада повинна довести, що військова ситуація не погіршується, а, навпаки, поступово покращується.

3. Поліпшення організаційної системи

Одним із пропонованих рішень для зменшення хаосу на передовій є перехід від нинішньої залежності від тимчасових структур вище рівня бригади до постійних підрозділів, таких як корпуси та дивізії. Чітко визначені ролі, обов’язки та відповідальність командирів і штабу сприятимуть безперервності та згуртованості. Командири матимуть більше часу для знайомства з підрозділами, які вони очолюють, що сприятиме кращій координації та ухваленню рішень.

Крім того, створення кількох окремих штурмових батальйонів у межах корпусів і дивізій допоможе вирішити проблему фрагментації бригад для підсилення інших секторів фронту. Ці спеціалізовані батальйони можна розгортати як підрозділи швидкого реагування для стабілізації критичних ділянок, не порушуючи згуртованості й оперативної цілісності наявних бригад.

Натомість сьогодні підкріплення часто перекидається з бригад, дислокованих в одному регіоні, наприклад на півдні України, в абсолютно незнайомі зони, як-от Курськ. Така практика ставить війська під командування незнайомих офіцерів і породжує необізнаність про сусідні підрозділи та їхні можливості.

Дивізії можна формувати навколо успішних бригад і підрозділів, таких як 3-тя штурмова. Такий підхід дасть змогу дивізії перейняти культуру, бойові практики та організаційні методи бригади, масштабуючи їх на більші сили.

Формуючи дивізії на основі перевірених бригад, Україна може створити структуру з оперативною стабільністю. Ця модель також забезпечує структурований шлях для кар’єрного зростання, винагороджуючи офіцерів, які показали виняткові результати в командуванні ротами, батальйонами та допоміжними підрозділами, такими як логістика, розвідка та артилерія. Досвідчені офіцери і сержанти з цих бригад можуть іти на підвищення в межах дивізії, що даватиме змогу масштабувати їхній досвід без переведення до незнайомих підрозділів.

Це також означає, що потрібно негайно припинити формування нових бригад. Країна не має ні достатнього пулу досвідчених командирів для ефективного управління такою кількістю нових бригад, ні необхідної кількості зброї. Створювати бригади, які залишаються недоукомплектованими, немає сенсу.

4. Трансформування системи підготовки

Система військової підготовки України, незважаючи на певні покращення, залишається непослідовною. Вона варіюється від виняткової базової підготовки з найкращими інструкторами до погано керованих центрів із некомпетентним персоналом. У багатьох звітах зазначено, що солдати тижнями перебувають у базових таборах без жодної користі для себе або виконують завдання, не пов’язані з бойовою підготовкою. В інших випадках на навчання виділяється занадто мало часу.

Відправлення на передову недостатньо підготовлених бійців, особливо тих, які щойно закінчили скорочений курс підготовки, не лише послаблює бойові підрозділи, а й підриває моральний дух суспільства, створює уявлення, ніби всі солдати погано підготовлені й приречені на швидку загибель.

Швидке й ефективне вирішення цих проблем критично важливе. Така інституція, як запропонований Офіс генерального інспектора, повинна мати повноваження негайно запускати внутрішні розслідування, щоб визначити, що є причиною невдач: недбалість, брак ресурсів, некомпетентність чи злочинна поведінка.

Ефективніша співпраця з фондами та організаціями, зосередженими на військових питаннях, такими як “Повернись живим”, може покращити військову ефективність. Ці організації вже підтримують важливі ініціативи, як-от збір даних і аналіз навчальних програм. Наразі українська армія не має оптимізованої системи збору даних і покладається переважно на надмірну бюрократичну документацію. Вкрай потрібна модернізована електронна система збору та оцінки даних, яка швидко оновлюватиметься завдяки зворотному зв’язку з бригадами на передовій.

Україна вже має перспективні приклади цифрової трансформації. Наприклад, застосунок “Армія+” оптимізував переведення особового складу між підрозділами, скоротивши процес, який раніше тривав місяці, до кількох днів. Тепер солдати можуть подавати запити на переведення через застосунок майже миттєво, що значно зменшує бюрократичні затримки.

Для вирішення проблеми підготовки новобранців до бою багато бригад самостійно розробило навчальні курси. Ці ефективні, перевірені практикою методи навчання потрібно систематично оцінювати й масштабувати для застосування у всій армії. Існує потенціал для створення уніфікованих програм підготовки на рівні дивізій чи корпусів, які могли б доповнити вже створені навчальні центри і забезпечити більш стандартизовану підготовку солдатів.

Висновки

Це, безумовно, невичерпний список, але він ілюструє, що для вирішення системних проблем потрібні складні рішення. Найпершим кроком має бути відкрите визнання існування цих глибоких недоліків. Щоб перемогти Росію й забезпечити тривалий мир, Україна повинна протистояти викликам, які підривають її національну оборону. Потрібно зосередитися на практичних реформах, а політичне керівництво має розглядати конструктивну критику як терміновий заклик до дії, а не як спробу дискредитувати владу. Водночас критика повинна бути професійною і мати на меті покращити управління, а не послабити керівництво в умовах війни.

Подолання наслідків тривалого неефективного управління в умовах надзвичайного тиску війни — складне завдання. Але альтернатива — поразка, колапс і нестабільність — набагато гірша. Провал не варіант.

Росія досягає своїх успіхів великою ціною — ціною життів, знищеної техніки, довгострокової шкоди її економіці та демографії. Проте Москва все ще прагне досягти своїх цілей, тому загрозу потрібно сприймати серйозно. Поточні втрати внаслідок війни недостатні, щоб змусити її відступити. Саме тому життєво важливі постійний економічний тиск на Кремль і постачання зброї Україні — ціну агресії треба зробити непомірно високою.

Внутрішні проблеми України не повинні знеохочувати Захід надавати підтримку. Однак українське керівництво має продемонструвати рішучими діями, що це боротьба за існування. Там, де українські сили виявляють перевагу в навчанні, координації, плануванні й озброєнні, російські атаки зазнають нищівної поразки. Важливо зробити такі успіхи нормою. Сильне керівництво, ефективна підготовка, налагоджений процес мобілізації, структурні вдосконалення та постійне постачання зброї — ось ключі до перемоги. Без них Росія і далі захоплюватиме українські території.

Переклад Володимир Литвинов

відступ рекрутинг призов концепція хід війни проблеми в ЗСУ сирський мобілізація