Рай.Центр - інструкція для боротьби з Києвом. Коротко і майже зі смаком

Для тих, хто ще не знає, Люко Дашвар – псевдонім письменниці Ірина Чернова Подейкують, таке дивне ім’я створене шляхом сполучення імен її друзів. Ірина не один рік займалася видавничим бізнесом на Південній Україні, тож маємо до діла з випадком, коли можна навіть не питати, чи має автор достатній досвід для писання прозових творів більшого розміру.

За останні три роки вийшло два її невеличкі романи - обидва незмінно здобували читацьку прихильність, кружляли топами більшості книгарень та отримували всілякі премії.

«Село не люди» - друге місце «Коронації слова» 2007 року, а «Молоко з кров’ю» перемогло в конкурсі «Книжка року ВВС». І ось новий бестселер – знову серед відзначених на «Коронації слова».

«РАЙ.Центр» - то гостросюжетна, то замріяна книга про кількох персонажів, як це прийнято казати, «зв’язаних між собою невидимими нитками». Історія про те, як двоє молодих хлопців і одна дівчина – Люба, Гоцик і Макар – приїздять навчатися до Києва з такою оригінальною ідеєю, як «чогось добитися».

Власне, вони навчаються, слухають музику, читають, намагаються заробити гроші. І «випадково» (внаслідок махінацій хазяйки) знімають одну квартиру на трьох.

У пошуках грошей і себе комусь доводиться займатись агітацією за несимпатичну політсилу, комусь переспати з багатою жінкою, а, наприклад, Люба працює прибиральницею в «царському селі».

Там з неї постійно знущається господиня (привіт «Інститутці» ХІХ століття!), аж Люба підкладає під її величезну п’яту точку голки та, пригрозивши викриттям подружньої зради, вшивається.

Головні герої книги постійно демонструють зневагу до багатих, крутих і «метросексуалів», але в Люби раптом виникає роман із… сином її колишньої «пані», який приїхав до Києва з Лондона, з навчання.

Він хоче познайомити її з мамою, але на хвилі надто збурених емоцій і дії екстазі, Люба видирається високо на міст – і падає в Дніпро.

Обкладинка цілком у стилі жанру

Навколо цього падіння й розгортаються подальші пригоди.

Батько Макса, хлопця Люби, починає замітати сліди події, щоб це не вплинуло на його політичну кар’єру.

Він, до речі, теж у молодості, будучи типовим не обтяженим сумлінням комсомольським функціонером, приїхав «підкоряти столицю» і досягнув шалених висот.

А тепер розмірковує, що робити з єдиним свідком – дядьком, що приїхав до Києва скаржитися на те, що в їхньому райцентрі в лікарні вимкнули світло. Однак, що саме бачив цей дядько, не зрозуміло.

А тут на напівпрозорих маслітівських сторінках раптом з’являються ще й… повсталі з мертвих дорошенкові козаки-сердюки, яких здатні бачити лише чесні люди. Сучасний Київ спершу здається їм світлим раєм, а потім вони заходяться встановлювати тут справедливість. Здається, вони навіть рятують від смерті Любу...

Але далі краще, якщо зацікавило, прочитайте самі. Й не переймайтеся за сюжет – він рухатиметься вельми цікаво та дотепно. А козаки… Чесно кажучи, поява їх дуже лякає (як, мабуть, і годиться). Чекаєш далі побачити стандартний набір шарованої романтики, котрий навіть заяложеним назвати – і то комплімент.

Та авторка зуміла вийти зі слизької ситуації. Козаки - хоч і не можуть існувати зовсім поза своїм лубочним образом - описані з гумором, котрий майже зводить нанівець дію отруйного штампу. Хоча їх роль до кінця не зрозуміла, і сюжетна лінія з ними обривається якось несподівано без логічного завершення.

А от де Люко Дашвар таки втрапила в пастку, то це в питаннях соціальних. Підозрюю, значна частина читачів цього й не помітить, але соціальна наївність у «РАЙ.Центрі» б’є через край. Взяти хоча б антистоличний пафос.

Ледь не на кожній другій сторінці підкреслюється, наскільки Київ непристосований до нормального життя, наскільки в ньому сконцентровано всю «житейську неправду», як київські можновладці ссуть кров із трудового народу і яким облудним є світло його яскравих ліхтарів, реклам чи вулиць, на які, мовляв, лише затори здатні принести хоч трішечки справедливості.

Майже всі персонажі прибувають до Києва й не отримують того, чого прагнули. Натомість сільська місцевість, райцентри та дика природа гіпертрофовано ідилічні.

Взагалі-то, для романтичної стилістики, притаманної «РАЙ.Центру», такий підхід нормальний. Але от із пафосом та інтенсивністю явний перебір.

Можна було би, звісно, подискутувати з авторкою про ті місцини Києва, в яких немає ані звуку, ні часу, про мешканців, котрі зовсім не живуть у шаленому темпі, про інші речі, котрі свідчать, що це далеко не «Місто жовтого диявола», а лише один із більших українських населених пунктів.

Та оскільки йдеться тут про літературу, а не соціологію, можна обмежитися однією простою тезою – надмірна фетишизація столиці веде до загострення пов’язаних із цим комплексів та стимулюватиме деякі запалені уми й далі намагатися зробити з нормального міста незграбну пародію на Москву в СРСР.

Якщо в одному місці Люко Дашвар згущує фарби, то в іншому навпаки, повністю розбавляє їх. Десь із другої половини книги все виразніше перед читачем постає образ «нових багатих». Найчастіше це такі, як Макс, мислячі діти бандитів і комсомольців, які відкинули ідеали батьків і, як їм здається, створюють себе самі.

Вони кардинально різняться від «звичайних жирних», котрих ненавидять на початку книжки Гоцик і Макар, і просто до сліз хочеться повірити, що вони «врятують країну» та повернуть світло до багатостраждальної райцентрівської лікарні.

А ще разом із ожилими козаками відновлять гідність і права маленьких містечок і сіл… Перепади між гумором, спогляданням, емоціями та наївністю в цій книжці справді шалені.

Про стиль Люко Дашвар можна сказати – просто і майже зі смаком. Жвавий і прозорий виклад подій - очевидна перевага, а от усілякі літературні прикраси часом виходять трохи надуманими й сіруватими, навіть якщо це біла спідничка, що тріпотить на вітрі білим прапором.

А деякі навпаки, прості, але доречні – як-от «космос», що виникає у зйомній квартирі на Костянтинівській вулиці, коли в ній збирається декілька «правильних» людей. Не однаково переконлива пряма мова різних персонажів.

Загалом же «РАЙ.Центр» - зовсім навіть непоганий зразок розважальної емоційної літератури з гармонійним і по-своєму дотепним сюжетом, котрий хоч і дивує своєю соціальною наївністю там, де справа стосується прогнозів чи сподівань, але разом з тим вправно фіксує чимало рис портрету нашої теперішньої дійсності.

Ну й, звісно, завжди бентежні любов, дружба, зрада. Читання на один раз, про який не пошкодуєш.

Люко Дашвар. "РАЙ.Центр" (уривок з роману)

…Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ… Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив — щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним — Печерське, Лаври… Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться… А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум’як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе.

Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув.

— Чого це ти, куме, радієш, наче маком посипаний?! Щось воно не те… Якщо ми у раю, то чому — на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! — Замовк. Подумав. І додав: — Попливемо!

— А я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Не можна нам у воду. Чи забув? Як посеред Десни топилися і просили Всевишнього душі наші врятувати, то поклялися ніколи у воду не ступати… Мостом підемо… Ти тільки подивися, куме, який красний міст. Вогнями сяє. Щоби новоприбулі душі не розгубилися, за вогнями слідували…

— Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.

Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.

— Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає. Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!

— Ляхи…

— Турки з татарвою!

— Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув. — Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…

Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.

Куми підскочили.

Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.

— Куди?!

— Баба втопиться…

— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…

— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.

Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.

— Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду.

— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.

Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.

— Оце так! — зрадів. — Та я літаю.

У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мовчки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося:

— Мамо…

Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.

Микишка махав руками метрів за п’ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.

— Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід.

Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.

— Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…

...Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…

Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох так затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.

Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.

Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!

Тицьнув на кнопку — заглухни!

— Доброї ночі, — із темряви.

Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п’ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий арґумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.

— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?

— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.

— А-а, жарти у вас тут такі…

Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.

— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.

Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.

— Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за…

На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…

Мобільний невчасно.

— Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…

— Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!

Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.

На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.

Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися. Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.

Для годиться Свиря зіп’явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.

— Е-ех, пропав Божий дар…

Микишка брови насупив, на дівча глянув.

— Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?

— Get out, — глухо. Сльозу втерла.

Свиря очі витріщив. Микишку в бік — штрик.

— Святий Боже! Що за ім’я таке поганське — Гетаут?! Казав же — турки! А ти все «ляхи, ляхи»…

— Та чого б це туркам по християнському раю вештатися?

— Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом…

Микишка знов на дівча очі скосив.

— І з чиїх така? — із сумнівом.

— Ні з чиїх. Сама по собі…

На ноги непевно зіп’ялася… І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі — «дякую», ні — «хай вас Бог береже». Точно — з турків.

Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню.

— Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти.

— Дивись…

Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода.

— Гетаут лишила.

— Кинь гидоту. — Свиря озирнувся. — Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо.

Микишка вкинув мобільний за пазуху. Кивнув — підемо.

Київський Поділ ще багатий на щурячі кутки. Поряд із пафосними новобудовами — стара та давня архітектурна розкіш. По ранжиру. Якій пощастило потрапити до списку пам’яток, тій — реставрація. А іншим… На підфарбований фасад глянеш — чисто стара повія на заробіток налаштувалася. А як затягне в арку-горлянку та викине у внутрішньому дворику — то отут вам і справжній старий Поділ. Облуплені стіни, дерев’яні веранди, персональні сходи-драбини до помешкань на другому поверсі, сарайчики з поламаними дверима, огірки упереміж зі страшенно красивими ружами під єдиною на увесь двір вишнею. І крім знаних кожним житцем дворику котів ніхто не сміє по тій красі товктися. Навіть щури, бо, хоч житці і вчать котів за щурами ганятися, ті однаково тут царюють.

Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів зазвичай здають їх в оренду, а самі скніють у сучасних багатоповерхівках десь на Оболоні чи Дарниці. І намагаються не сумувати, дивлячись з вікна десятого чи двадцятого поверху на щільне нагромадження сірих будинків-сталагмітів десь на Оболоні чи Дарниці. Оку важко знайти красу в тому гештальті. Тим більш коли ти виріс на Подолі, де золоті куполи церков вищі за дахи будинків. Фролівський монастир, Покровська церква, Богородиці Пирогощі, Миколи Притиска, Іллінська, Христо-Воздвиженська, дзвіниця церкви Миколи Доброго, Набережно-Микільська та Різдва Христового, де Кобзаря відспівували… А над ними — Андріївська. А в повітрі — Божа благодать від передзвону. А під ногами земля з ясною пам’яттю. Її спогадами проростають дерева, дихають кам’яні стіни. Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів мріють забагатіти, щоби повернутися сюди ще до того, як від старого Подолу не лишиться й сліду.

Дратівливій від самотності та клімаксу перукарці Ліді двадцять сім квадратних метрів на другому поверсі давнього будинку на Костянтинівській перепали від бабусі, царство їй небесне. Ще за царя тут хазяйнував купчик, після революцій розміщувалися установи, а після Великої Вітчизняної будинок заселили трударями. Пристойне житло на одну небідну сім’ю відчайдухи перекроїли на кілька крихітних, але суверенних територій. І щоби можна було потрапити до власної оселі на другому поверсі не через спальню сусіда, спорудили у внутрішньому дворику дерев’яну веранду і попрорубували з неї двері до своїх помешкань. Гарно вийшло! Принаймні коли перукарка Ліда демонструвала потенційним квартирантам переваги крихітної бабусиної оселі, то завжди вмощувалася у плетене крісло на веранді й замріяно зітхала:

— Сама б жила… Вийдеш з кімнати… На веранді сядеш… Космос! А здаю ж — за копійки.

Наприкінці серпня дві тисячі сьомого на Лідин космос спокусився студент «Політехніки» Саня Макаров. Переступив поріг… Ховайсь! Кімнатка метрів п’ятнадцять, кухня — і п’яти нема, на семи, що лишилися, — і туалет, і душова, і комірчина, і навіть коридорчик. Уміли повоєнні люди городити.

Поки Саня шукав слова, щоби ввічливо відмовитися, Ліда добивала арґументами:

— А веранда! І ти — один… Це якби вас двоє було, тоді б — тіснувато, а так…

Саня вирішив пожити з місяць і зорієнтуватися: а раптом Лідин космос не звузить, а розширить його горизонти. Та за тиждень Ліда привела на Костянтинівську Гоцика. Склала руки на грудях.

— Совість маєш? — спитала Саню.

— Клянуся! Сміття викидаю щодня, — не зорієнтувався той.

— Що сміття! У нас люди — сміття! — кивком на Гоцика. — Бачиш? Жив собі хлопець, навчався, куток винаймав… За гроші! І що? Хазяйці в голову стукнуло — і хлопець на вулиці. А якби зима?

Невисокий худорлявий Саня глянув на кремезного Гоцика, подумки поставив хрест на забаганці спати, розкинувши руки. І ноги. Точно знав, що далі скаже Ліда. Але ж не здаватися без бою.

— Так. Зима… Це холодно… Але до зими ще… — боронився.

— З тобою поживе трохи, — перебила Ліда. Додала: — Нормально! Це якби вас троє було, тоді б — тіснувато…

Так Саня Макаров і Гоцик дістали новий досвід і пізнали, що то воно таке — спати удвох на одному проваленому дивані. Гоцикове тіло займало дві третини лежбища. Неабиякий арґумент. До того ж він вивчав філологію в Київському університеті і як майбутній філолог одразу запропонував Макарову:

— Нащо нам зайві звуки? Я — Гоцик, ти — Макар. О’кей?

— А як тебе називає мама? — поцікавився інтеліґентний механік Макаров.

— Гоцик! — відрізав той і заспокоїв Макара: — Не бійся. Я — броня. Тепер на нашу територію і комар не залетить.

— А як же тебе з попередньої території витурили?

— Та нізвідки мене не витурили. У гуртожитку тирлувався, більше не хочу.

Тижні зо два Макар з Гоциком пристосовували свої космоси для співіснування у двадцяти семи квадратних метрах плюс веранда. Результати надихали. Крім незручності спати разом і різних розмірів одягу і взуття, що вважається нездоланною перешкодою для спільного студентського проживання, бо нащо такий сусід по кімнаті, коли ти в його джинси не влізеш, їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське «Динамо», дуже поважали кросівки «Nike» і команданте Ґевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду «CHIC for men» від Кароліни Геррера.

— Де ці виродки з полірованими нігтями, а де Геррера! — виправдовувався Гоцик, надміру поливаючи себе спільним придбанням.

...Одного теплого жовтневого вечора Гоцик вставив ключа у двері й аж просяяв — двері були замкнені зсередини, а значить, у Макара сьогодні врешті — дівчина плюс секс. Гоцик намірився крикнути у замкнені двері щось оптимістичне, але згадав, як тиждень тому вони з Макаром були на футболі і після влучного удару Мілевського він так бурхливо порадів за улюблене «Динамо», що Макар не втримався на лаві, смикнувся і впав спиною назад.

— Мовчу! — прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу.

Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг — до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги — від шиї, груди — п’ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах.

— Ні! Не піду до скверу, — порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик — Макар.

Гоцик підскочив.

— Макаре, у нас… — і цигарка з рота випала. — Ти… Звідки?

— Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава — трохи сексу із заплющеними очима… А що?

— У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…

— Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.

— Так у нас двері зсередини замкнені!

— Може, ти ключ криво вставляв?..

— Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.

— А хто ж…

Гоцик — брови догори:

— Гайда з вулиці у вікна глянемо.

Пішли. Глянули. Горить у вікнах.

— Може, Ліда припхалася? — видав найбанальнішу з версій Макар.

— А навіщо двері замкнула?

— Виселити нас хоче.

— Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.

— Що робитимемо?

— Двері ламатимемо! — вирішив Гоцик.

Дурне діло — нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.

— Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…

— Точно.

Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.

— Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…

— Чому так ввічливо? — здивувався Макар. — Щоб не налякалися?

Гоцик рукою — не відволікай.

— …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика — свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…

— Просто тривала — не гірше! — докинув Макар.

— Я філолог! Мені видніше, — відрізав Гоцик. І далі: — …чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…

— …смерть? — здогадався Макар.

— Кара!

— Круто! — визнав Макар.

— Я філолог, — нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. — Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?

За дверима — ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла — наче брижі на воді.

— Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. — Макар відтяг Гоцика від дверей.

Всілися на дерев’яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут — стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:

— Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… — вичерпалася.

— Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! — крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. — Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка!

— Я її не люблю! — перелякався Макар.

— Мовчи, — наказав Гоцик. І бабі Розі: — То як?

— Ах ви ж паскудники! — не на жарт розсердилася старенька. — Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном!

Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися — на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу.

— Розо Сиґізмундівно! — спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. — Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П’ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!

— Люди! Де біда? Де? — випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. — Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра.

— Я так і знала — ти заплатив за життя у клоаці! — Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею.

Макар штовхонув Гоцика.

— Пішли. По пиву…

А не п’ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому! Макар із Гоциком видудлили по пляшці, закинули тару за спину і знов попхалися до дверей. На веранді — тихо. Сплять сусіди. Добре, коли є де спати!

— Пішли до моїх у гуртожиток, — запропонував Макар.

— Нізащо! — буркнув Гоцик. Припав вухом до дверей. — Що ж за падлюка там засіла?

— Йдемо! Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить…

— Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я — хрясь! У пику!

— Тоді лишуся, — повівся Макар на ймовірне шоу.

Розляглися на веранді. Перед очима — зірки, як мрії.

— Спиш? — запитав Макар.

— Щоб я здох! — затявся Гоцик.

До ранку — змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.

Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся, поплазував до дверей.

Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні — розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п’ят, на шиї — плеєр, у вухах — навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.

Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася — от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?

— Привіт! — їм.

Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле — добро. Зло білим не буває. Біле — беззахисність. Це… Йо! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба… робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.

— Ми тут живемо.

— Ні! — розсміялася. — Тут живу я!

— А ти хто? — не втримався Макар.

— Люба, — знов посміхнулась.

За годину тіснилися у напрочуд чистій кімнатці й утрьох дивувалися надзвичайній кмітливості перукарки Ліди, яка зі снайперською точністю привела Любу на Костянтинівську саме тоді, коли Макара з Гоциком удома не було.

— Я без грошей. Заплатила за два місяці наперед. — У Люби був той самий арґумент лишитися тут, що й у Макара з Гоциком.

— Що ж! — сказав бувалий Макар. — Два місяці поживемо разом.

— Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки — табу, — встановлювала правила Люба. — І я повішу на стінку постер із Ґеварою.

— Ґевара… не заважатиме, — напружено погодився Гоцик.

Розсміялася.

— Та не сумуйте, голото! Я вам теж не заважатиму. Рідко буватиму.

— Чому? — зацікавився Макар.

— Академія… Я в Могилянці навчаюся. Підробляти треба, бо за житло сама платити хочу. — Підхопилася. — Пішли зі мною!

— Куди?

— Київ роздивлятися! — З очей захват наївний.

І хоч Макар із Гоциком давно визначили для себе життєво необхідні місця столиці і намагалися не ходити задурно туди, де особисто їх нічого не чекало, раптом головами закивали — можна, можна, за ніч на веранді виспалися нібито, ранок сонячний, час ноги розім’яти. А що у виші йти… А що виші? Куди вони подінуться?

З Костянтинівської повз Житній ринок, обложений приїжджими селянами, як гланди ангіною. Торби порозкривали, копійчину на свіжому повітрі вторговують, бо у павільйоні за торгове місце гарно платити треба, а де його взяти? «Картопелька, картопелька…», «Грибочки, пані…», «Скуштуйте хрону! Язика обпечете. Чи вам лагідного? Є, є…», «Віники, торішній гарбуз ще добрий, квашена… О-ой! Нема нічого! Складайтеся, люди!» Ага! Значить, хтось узрів погон міліцейський. Картопельку в торбу, торбу на спину, за ріг, звідти — тьху ти, прости, Господи! Це ж і не міліціонер зовсім. ДАІшник, здається, а для нього всі, хто без керма, не існують. Назад до ринку. Торби порозкривати. «Картопелька, картопелька…»

Люба захвилювалася, тицьнула у ряди торб:

— Я ніколи не буду так жити! Ніколи! Вивчуся, стану незалежною, куплю квартиру в центрі, малу машинку, буду працювати, працювати, працювати! Зароблю багато грошей… Якщо вже жити в цій країні, то в центрі. Сюди стікаються кращі. Тільки тут і можна пробитися…

— Сюди стікається тільки бабло, — хмикнув Макар. На Любу глянув. — Звідки ти… дитя мрій?

— Хіба не однаково?!

— Макаре, зав’язуй з географією, бо вб’ю! — спокійно констатував Гоцик.

Макар розсміявся:

— Гоцик, Гоцик… Для тебе стараюся. Чи ти вже кинув вираховувати місця, де народжуються справжні українські патріоти?

— Є такі окремі місця? — здивувалася Люба.

— Нема… — зізнався Гоцик. — Є окремі часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях. Так виходить.

Біля Фролівського монастиря зупинилися — Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася — куди тепер?

Ясна річ — на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.

— Тут Булгаков… Ой, які хустки! Ви малювати вмієте? А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита… Давайте заприсягнемося тут і зараз… — Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. — Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром… Вирівняємо бруківку на Андріївському.

— Нереально. — Макар.

— Що? — не зрозумів Гоцик.

— У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, — пояснив Макар. — Ці два поняття взаємовиключні.

— Ми будемо першими, — вирішив Гоцик.

— Та ви що?! — Люба їм. — Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.

...Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

— Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми — кращі! Це місто буде нашим! — вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали — у Люби все гаразд.

Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»

— Тебе пани не годують? — ковтав слину вічно голодний Гоцик.

— Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! — на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. — Не сумуйте, голото!

Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

— Ґеніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…

— Контакти з жирними можуть бути корисними, — захищав Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

...За чверть до четвертої Люба стояла перед суворим консьєржем розкішної багатоповерхівки у «Царському селі» на Печерську і, поки той зв’язувався з хазяями, підбадьорювала себе категорично: такі контакти точно стануть їй у пригоді. Може, роботодавці оцінять, що дівчинка з провінції з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Може, їй вдасться зарекомендувати себе не тільки як підлогомийку, пилозбирачку і посудоскладачку. Може, вони оцінять її інтелектуальний рівень і захочуть…

— Одинадцятий поверх, — сказав консьєрж. — Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.

— Дякую! — усміхнулася азартно.

Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.

З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.

— Все зрозуміло! Ти тупа. — З порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками.

— Ой! — розсміялася Люба. Плечима знизала. — Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, — додала.

— Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. — Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. — Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер’єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…

— Мене звати Люба, — не втрималася.

Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом.

— Я не питала.

— Вам же треба якось до мене звертатися… — знітилася.

Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси.

— Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.

Люба скрутила волосся на потилиці.

— А мені як вас звати?

— Хазяйка!

Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п’ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев’ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.

— Що ти все либишся, як дурна?

Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.

— Можу не посміхатися.

— Не посміхайся, — наказала хазяйка.

Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах — тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога — подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа — спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні — кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П’ятсот тисяч баксів на шопінґ — цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів — я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!»

— Вона вагітна? — спитав Гоцик.

— Яке?! Їй років сто! — розсміялася Люба. — А у її чоловіка погані очі. Риб’ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.

— Про стиліста знає? — зацікавився Макар вдачею жирних.

Люба знизала плечима.

— Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич — то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.

— Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, — докинув песиміст Макар.

— Вони жалюгідні й нікчемні, — підвела риску Люба. — Я ніколи не буду так жи

література культура книги