«Кожна моя ніч мов гра в рулетку». Колонка мами київського немовляти

Ніч на 24 квітня

Вночі бахкало, але в нас на районі було не дуже гучно. Я погортала телеграм, чи не летить часом до нас. Нічого страшного не знайшла, цьомкнула Максима в щічку і заснула. Зранку о 6:30 встала. Погралася із сином, пригребла розкидані речі, приготувала сніданок, розвела у квартирі срач і вклала Максима на перший сон.

Беру телефон, а там пів десятка повідомлень: «Ти як?».

Максим спить. Я читаю новини.

Повністю зруйнований будинок, купа руйнувань по всьому Києву. Дев’ять убитих, понад сімдесят поранених, з них шестеро дітей. Рятувальники розбирають завали, під якими теж залишилися люди. Серед них двоє дітей.

Росіяни вночі запустили 145 «Шахедів» і 70 ракет по Україні.

Плачу. Ноги німіють, серце калатає, дихання сповільнюється. Цілую сплячого Максима.

Дякую всім богам на світі, що цього разу не ми.

Відповідаю на повідомлення: «У нас все добре».

Ще плачу і йду на кухню прибирати безлад, який створила під час сніданку.

У мене є півтори години. Потім я маю сісти працювати. Після 16:00 зазвичай за планом прогулянка, вечірні ігри, купання і вкладання Максима. Вночі в мене буде кілька годин на себе.

Страх і тривога

У спокійні дні я читаю книжку чи дивлюся кіно, але в такі дні, як сьогодні, думаю про тих, чиє життя зруйнувала війна.

Думаю про Ярослава Базилевича, чию дружину і трьох дітей вбила російська ракета.

Думаю про Анастасію Федченко, чоловіка-військового якої вбили росіяни, коли вона була на останніх місяцях вагітності.

Думаю про родину, двох дітей із якої сьогодні вночі вбила російська ракета.

Думаю про те, який це жах втратити все в одну мить через забаганку росіян змусити нас їх полюбити.

І мені просто страшно. Страшно, бо я теж можу втратити все, що маю. І найстрашніше те, що я цього не вибирала — вибір за мене роблять імперські маразматики в Москві та його Величність Випадок.

У такі дні, як сьогодні, я думаю про тих, чиє життя зруйнувала війна

Звісно, можна виїхати. Проте для мене це майже як втратити все, тільки в духовній площині. Тож поки що я лишаюся, але не виключаю будь-якого варіанта.

У цьому хаосі життя й трагедій завжди звучить тривога: повітряна і моя внутрішня. Вона ставить безліч питань. Що робити далі? Куди йти? Чи виїжджати? А яка ймовірність, що влучить у наш будинок? А яка ймовірність, що ми загинемо, якщо влучить? І так по колу. З дня в день. Уже дев’ять місяців.

До народження сина я не боялася смерті. Тепер боюся всього.

Пологовий, реанімація, обстріл

Пам’ятаю, як росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охматдит». Максиму було вісім днів — ми лежали в Перинатальному центрі Києва, де він народився на два місяці раніше терміну вагою 1630 грамів. Ось уже п’ять днів, як його перевели з реанімації в палату, де він лежав в інкубаторі втиканий крапельницями та підключений до CPAP (метод штучної вентиляції легень).

Тоді ми не реагували на тривоги, бо таку малу й слабку дитину небезпечно було вивозити з палати. Та що там казати, тоді я навіть на руках тримала його лише раз! Думала: «Невже росіяни поцілять у дитячу лікарню? Це ж геть по-скотинячому».

А тоді гупнуло так, що я аж присіла. Всі заметушилися. Я розгублена і не знаю, що робити з тими дротами і як вивезти дитину з палати. Допомогли лікарі. Ми виїхали в безпечне місце. Апарат CPAP лишився в палаті.

Сиджу читаю новини. Прилетіло в «Охматдит». Лише за чотири кілометри від нас. Серце вилітало з грудей. Росіяни біснувалися і писали, що «ета вам за дєтєй данбаса», і їх геть не цікавив той факт, що саме вони почали цю війну.

А я зі свекрухою сиділа і трусилася над Максимом, думала про те, щоб не прилетіло знов і щоб його дихання не зупинилося, як кілька днів тому. Манюній Максим крутився в перевозці, а я навіть на руки не могла його взяти, щоб заспокоїти: один необережний рух — і голки порвуть ті малесенькі вени.

Боялася дихати. І плакати боялася. Бо треба бути сильною. Бо я доросла. Бо я мама. Бо я відповідальна за цю грудочку щастя.

І так уже дев’ять місяців. Щодня. Щогодини. Щосекунди. Я і вся наша родина з дня в день робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити Максиму щасливе дитинство, але, на жаль, ми не всесильні.

Ми біжимо за найменшим пчихом у лікарню, дуркуємо, готуємо йому найсмачніші й найкорисніші страви, оберігаємо його сон, притискаємо міцніше й міцніше, не відмовляємо в покатусях на руках і цілуємо, цілуємо, цілуємо. Але, на жаль, ми не можемо захистити його від російської ракети чи дрона.

І кожна моя ніч мов гра в рулетку: прилетить чи не прилетить, поцілить чи не поцілить, виживемо чи не виживемо.

Кожна моя ніч мов гра в рулетку

Коли не прилітає, дякуєш і оплакуєш чужі трагедії, десь підсвідомо одягаючи їх на себе. І то тільки коли є сили. А тоді береш себе в руки й знову біжиш. Біжиш жити новий день і виконувати нескінченний потік завдань, бо ти дорослий і маєш дбати про цю грудочку щастя.

І так щодня. Іноді сили закінчуються, але ти згадуєш, що живий, і біжиш далі, сподіваючись, що черговий російський дрон чи ракета тебе омине.

І поки що оминає. Та чи довго нам щаститиме в цій грі на виживання, невідомо.

війна діти обстріл Києва цивільні жертви