Точки сили ЗСУ. Попри проблеми, армія вкотре виявляється сильнішою, ніж її оцінюють зовнішні спостерігачі і власний тил

Армія — величезна махина, тому досвід, оцінки та спостереження наших співрозмовників можуть відрізнятися від досвіду інших бійців. «Варто зазначити, що я спілкуюся більше з людьми із заряджених підрозділів, таких “головорізних”», — каже Дмитро. Але ми знаємо, що в армії вистачає й тих, у кого все сумно, і їхнє бачення, ймовірно, інше.

Про те, що дає стійкість

1.Мотивація вбивати русскіх

Коли послухати інтерв’ю з російськими полоненими, то видно кашу в голові з обривків російського телебачення: про те, що вони воюють із НАТО, з поляками, про те, що вони рятують в Україні когось від нацизму, і подібне.

За словами наших співрозмовників, у значної частини українських військовослужбовців і залучених до війни людей з інших сфер є дуже чітке розуміння, чому ми воюємо.

«Пам’ятаю, колись спілкувався з колегою з іншої частини з робочих питань. Він питає: “А взагалі ти на службі що хочеш? Що тобі треба, чого хочеш досягти?”. І я якось напівмашинально відповів перше, що спало на думку: “Просто вбивати кацапів, знати, що вони вмирають завдяки мені. Якомога більше”.

Це якесь кровожерливе відчуття, але воно холодне, як розрахунок. Тебе тішить, що є якийсь лічильник і він крутиться завдяки твоїй роботі також.

Тебе тішить, що є якийсь лічильник і він крутиться завдяки твоїй роботі також

Мій співрозмовник добре зрозумів, що я мав на увазі. Бо і він думав так само. І коли я спілкуюся з іншими людьми, дотичними до оборони, то ця фраза в тій чи іншій формі в багатьох крутиться. Не в усіх, але так мислить кістяк, на якому все й тримається. І таких людей багато. Більше, ніж може подумати сторонній спостерігач. Цивільному такого не скажуть», — розповідає Дмитро.

Це максимально прозора мотивація. У суспільстві й у бійців зникло відчуття, ніби є якась конкретна кількість росіян, після загибелі якої вони не зможуть воювати і ми умовно переможемо. Багато з нас розуміє, що вони все одно воюватимуть до останнього.

Єдиний спосіб для нас якщо не виграти в цій війні, то хоча б зберегти себе в ній — зробити так, щоб слово «Україна» в росіянина асоціювалося з екзистенційним жахом і відчуттям, що тут його не чекає нічого, крім гарантованої смерті.

Щоб Україна й українці означали гарантовану небезпеку для них. Як на електричних стовпах пишуть: «Не влізай, уб’є». Щоб оцей страх був на такому рівні. Інакше ж до них не дійде.

«Мене дуже підтримує те, що за межами армії також є багато людей, організацій, які готові витрачати час, ресурси, сили, натхнення, придумувати щось і втілювати свої ідеї в життя, щоб підтримати оце спільне зусилля і знищувати ворога, — каже Дмитро. — Ми не спасували перед тиском американців. Але факт і в тому, що ми можемо отруїти їм усім життя, можемо змусити їх дуже постаратися, щоб нас убити. І от це мене радує, про це ми говоримо з колегами, з побратимами».

Наш співрозмовник згадує про ще один фактор стійкості суспільства, а отже, й армії. На початку війни в багатьох українців вперше з’явилося відчуття, що Україна — хороша країна, що вона може нормально функціонувати під час війни, опиратися, тримати оборону проти переважаючої сили, що люди здатні продовжувати свою роботу в тилу, попри всі обставини.

«Мотивація просто вбивати кацапів. Цивільному такого не скажуть»

Навіть під час обстрілів у багатьох людей, які просто і далі живуть в українських містах і нічим особливо не жертвують, з’являється якесь відчуття впертості, що ось ми тут живемо, попри всі ваші зусилля нас звідси викурити. І це формує спільне відчуття причетності до опору вже самим цим фактом.

2.Технологічність

Україна — досить підкована в інженерному плані країна. І під час війни в оборонний сектор економіки Захід вкинув за нашими мірками величезні гроші, хоча для багатих країн не такі й значні. І наша військова індустрія закрутилася.

Якщо не вдаватися в нюанси, все, що стосується дронів, РЕБ тощо, ми можемо робити не гірше, ніж американці, але набагато швидше й дешевше. Україна поставила на дрони, і це дає свій результат, попри всі недоліки.

Зокрема, дрони рятували ситуацію, коли восени 2023-го Конгрес США на пів року затягнув виділення військової допомоги Україні. Можливо, розрахунок трампістів полягав у тому, що ми обвалимося без їхньої допомоги ще тоді. Але зроблені нами дрони стали сюрпризом для всіх, і ми вистояли в ті складні пів року.

Проте не можна ігнорувати й те, що росіяни також активно розвивають такі технології.

«Останнім часом колеги з різних частин розповідають, що в смугах їхніх бригад бувають дні, коли є кілька десятків чи до сотні вбитих кацапів і дуже мало загиблих із нашого боку», — каже Дмитро.

У багатьох місцях війна має такий вигляд: окупант іде десять кілометрів по випаленій місцевості, по трупах своїх попередників, повз знищену техніку і чекає, коли прилетить ефпівішка й відірве йому голову. Або дивиться, як вона це зробила з його товаришами, які йшли з ним. І кожна наступна хвиля окупантів іде тими самими стежками, дивиться на трупи бійців, яких вони бачили вчора живими.

Оскільки українські сили переважно в обороні, росіянам доводиться більше виходити на відкриту місцевість, де їх наздоганяють дрони. Рутинна робота на багатьох ділянках — мінування дронами, засипання ворога скидами й атаки ефпівішками.

«Підозрюю, серед цивільних є уявлення, що там ось мобілізують, відправляють і всі там вмирають у перший день, — продовжує Дмитро, — але це далеко не так».

Проте частини ЗСУ є різні. «Наш комбат цілими днями тупо нічого не робить. Він узагалі не розуміє елементарних речей, їх йому треба пояснювати на пальцях. Добре, що кацап через певні обставини не наступає на наші позиції. Бо якби наступ почався, я не впевнений, що комбат зорієнтувався б, що треба робити і як керувати», — каже інший наш співрозмовник.

«Ху..ні траплялося багато на фронті й трапляється досі, але в мене є якесь суб’єктивне відчуття, ніби в армії почали більше заморочуватися тим, щоб не втрачати життя людей, і менше намагаються затикати проблеми життями», — говорить про такі ситуації Дмитро.

З важливих недопрацювань у технологічності, на думку наших співрозмовників, — все ще немає якогось загальнонаціонального рішення для боєприпасів до FPV, скидів тощо. Бійці їх роблять самостійно в польових умовах, і це небезпечно для їхнього життя.

3.Мережевість

Багато й справедливо говорять про відсталість армійських командирів різного рівня, долбо...зм, як кажуть самі бійці. Але, попри зашкарублість системи, позитивні зміни запроваджуються. Тут, на думку наших співрозмовників, нині є два шляхи. Один — це мережевість, про яку ми зараз докладно поговоримо, а другий — правильні посили від нового керівництва, які ми проаналізуємо нижче.

Люди з мотивацією вбивати русскіх знаходять одне одного і вдало кооперуються

«Часто все хороше робиться абсолютно непередбачувано — завдяки нетворкінгу між нормальними людьми з різних частин ЗСУ та інших сил оборони. Якимось чином люди з мотивацією вбивати русскіх знаходять одне одного і вдало кооперуються, шукають лазівки, як навіть в армії обійти бюрократію. Я бачу людей, які викладаються, які стараються, придумують, пробують, взаємодіють між собою», — каже Дмитро.

Також є багато прикладів партнерства армійських підрозділів із бізнесом, коли видно, що підприємці допомагають не заради заробітку чи заради піару, а щоб знайти якесь рішення, яке дасть змогу вбити більше росіян.

4.Таланти

Чимало людей із бізнесу — і легального і, м’яко скажемо, «сірого» — знайшли себе в армії і дуже ефективно розкрили свої таланти. Ці люди роблять дива на фронті. І важливо, що в армії почали масштабувати ефективні підрозділи, збільшувати їх. Батальйони, які створювалися під лідерством таких людей, перетворюються на полки. Згадаймо відомий підрозділ «Птахи Мадяра». Вони починали як рота, а це 100 людей. Зараз вони бригада. Бригада — це 3–5 тисяч.

Зміни в ЗСУ

Тепер про зміни, які запроваджуються по вертикалі. «Я памʼятаю бригаду, у якій служив два роки тому, як там було все хаотично, дезорганізовано і непрофесійно. Особливо це стосувалося роботи з інформацією, з даними. Нині там це все на зовсім іншому рівні. А аналіз правильно зібраних даних — це передбачення, виявлення й ураження цілей. І в моїй рідній бригаді зараз це просто космічний корабель порівняно з тим, що було», — каже Дмитро.

Створення корпусів

Реформа корпусів поки що бачиться оптимістичною. Хоча там є ще простір для того, щоб це все зламати і зробити все як завжди. І хоча багато цих корпусів складається з бригад, які розташовані в різних місцях, і є питання щодо того, як зібрати докупи цей корпус, щоб він тримав свою цілісну лінію фронту, сподіваємося, командування впорається.

Але не всі наші співрозмовники такі оптимістичні. «Наш командир каже: “Формують корпуси, сказали виділити людей. Треба відправити туди наших долб..йобів, щоб не заважали”», — розповідає Олександр, інший боєць.

Драпатий і Паліса

«Я чув багато позитивних відгуків і бачив позитивні результати роботи окремих людей із вищого військового керівництва — передусім керівника Сухопутних військ Михайла Драпатого і колишнього командира бригади “Холодний Яр” Павла Паліси, який зараз заступник Єрмака», — каже Дмитро.

Загалом усі, з ким ми спілкувалися, позитивно відгукуються про Драпатого і розповідають, що він дуже конструктивний, вміє керувати, зацікавлений отримувати точну інформацію і не карати людей за погані новини. А останнє — це рідкісний дар серед вищого військового керівництва.

Люди

«Загалом в армії і конкретно в сухопутці в останні місяці з’явився великий акцент на тому, щоб вчитися, опрацьовувати бойовий досвід, застосовувати інновації, перестати втрачати людей у якихось дуже дурних обставинах», — каже Дмитро.

Йому заочно відповідає інший боєць: «Так, тупих наказів, які призводять до безглуздої загибелі бійців, стало менше. Чи, може, бригади навчилися їх доволі творчо виконувати. Ось, наприклад надійшла нам із Генштабу БРка (бойове розпорядження) відновити положення в якійсь посадці. Це передбачало потенційні смерті й не давало жодної тактичної вигоди. По-перше, яке діло Генштабу до цієї посадки? Хіба це його рівень? А по-друге, сенсу в цьому ніхто не бачив. Ну подивилися на неї, знизали плечима, щось написали у відповідь».

«Піхоти не стало, тому почали воювати дронами, — каже Олександр. — Якби це почали робити раніше, багато побратимів залишилися б живими. Але й зараз багато випадків, коли бійці сидять на позиції тижнями чи навіть більш як місяць, бо їх звідти ніяк забрати, дорога повністю контролюється дронами. Це повне неподобство, так не повинно бути. Такі позиції не дають жодних тактичних переваг».

Піхоти не стало, тому почали воювати дронами. Якби це почали робити раніше, багато побратимів залишилися б живими

Також на ставлення до бійців міг вплинути високий рівень СЗЧ (самовільного залишення частин), адже неадекватні накази зможуть збільшити і без того високий відсоток бійців, які втекли. Це один із факторів того, що деякі (але не всі) командири стали детальніше продумувати накази і не ризикувати марно життями бійців.

Якщо говорити десь про другу половину 2024 року, то найбільші проблеми з піхотою виникали в новостворених малоспроможних підрозділах, де швидко втрачали багато людей. Особливо це було видно поблизу Покровська. У певний момент ситуація з наступом ворога видавалася критичною. Відповідно командування закидало туди новосформовані й не обстріляні бригади, які буквально розсипалися.

Минулого літа британський журнал The Economist писав, що Покровськ впаде за кілька тижнів.

І от минуло вже більше ніж пів року, Покровськ стоїть. Крім того, там наші почали іноді контратакувати, витискати час від часу ворога із сіл чи посадок.

«За субʼєктивними відчуттями ситуація на фронті й потроху в ЗСУ змінюється. А за обʼєктивними, якщо взяти темпи просування кацапів по квадратних кілометрах, то ми зараз на показниках приблизно весни 2024 року, коли росіяни просувалися дуже повільно (докладніше читайте тут. — Ред.).

Сьогодні на більшості ділянок росіяни теж не можуть просунутися. У смузі моєї колишньої бригади є велика ділянка мляво контрольованого сіряка, по якому ходять кацапи і за ними ганяються FPV, то там нічого не змінювалося вже з рік», — каже Дмитро.

Якщо оцінювати співвідношення втрат і просування росіян, то видно, що щоденні втрати за цей рік найбільші за весь час війни, а просування близьке до статистичної похибки.

Росіяни до середини січня 2025 року стабільно втрачали до двох тисяч людей щодня. А зараз уже повернулися приблизно до тисячі, у деякі дні буває півтори. Невідомо, наскільки це довготривалий тренд, але наразі скидається на те, що в Росії не вистачає сил іти постійно вперед чи кидати багатьох людей на штурм наших позицій.

Опитані нами бійці стверджують, що зараз у росіян втрати значно більші, ніж у нас. З одного боку, це не дивно, бо вони атакують, а з другого — були періоди війни, коли наших бійців під час оборони щодня гинуло значно більше, ніж сьогодні.

Якщо Україна чинитиме плюс-мінус такий самий опір, то росіяни нічого не зможуть досягти в бою. Ні про які прориви фронту і великі оточення чи захоплення територій наразі не йдеться. Як правило, ворог атакує пішки малими групами до п’яти людей, поява трьох БТР із піхотою — це вже подія на певній ділянці.

«За цей рік багато моїх знайомих мобілізувалося, як правило, примусово, деякі ще перебувають у навчальних центрах, деякі вже їх закінчили. З того, що я чую від них та інших побратимів, — навчальні центри забиті людьми. Іноді навіть чекають по місяцю, поки почнеться БЗВП (базова військова підготовка). Один мій товариш, мобілізований влітку, поділився враженням, що третина чи половина людей із його групи хотіла йти на піхотні спеціальності: кулеметниками, гранатометниками, розвідниками. Але в результаті їх взяли навчатися на різні БПЛА.

Я не можу оцінювати ситуацію об’єктивно, але в мене є відчуття, що ситуація з особовим складом трохи стабілізувалася», — каже Дмитро.

Вигорання

«Моментами мене накриває якоюсь такою безнадьогою, відчуттям якогось вигорання, не знаю, ніби як страху за себе, за майбутнє, розчарування.

Але воно минається, якось шукаєш інші речі, які тебе підтримують. Я розумію, що людям, які постійно на передовій, набагато важче. Але також говорив із колегами на передку і чув від них, що там їх підтримують адреналін бойової роботи і відчуття безпосередньої ролі в знищенні ворога. Хоча це дуже важка і смертельно небезпечна робота. Дуже рятує побратимів можливість поїхати у відпустку. І з цим все ще бувають проблеми», — каже Дмитро.

Є Генштаб, Міноборони, Офіс Президента, нехай вони думають, як мотивувати стару гвардію

«Я спостерігаю за побратимами, які пішли служити раніше за мене. І бачу, що через певний час я проходжу ті самі етапи, що й вони. Мій колега служить три роки, він реально задовбаний, вигорів повністю, йому все по-барабану. Користі від нього нуль. Його треба відпустити додому, дати можливість повернутися до цивільного життя. Думаю, він там довго не витримає і знову піде воювати. Або хоча б придумати якісь плюшки тим, хто воює давно: чи то підвищення зарплати, чи додаткові відпустки для старої гвардії. Я не знаю, що саме має бути, у нас є Генштаб, Міноборони, Офіс Президента, нехай вони думають над цим», — каже Олександр.

Дмитро підсумовує: «В армії треба миритися з багатьма речами, з якими ти не змирився б у цивільному житті, на цивільній роботі. Це і мікроменеджмент твого життя, і зворотний зв’язок у вигляді пізд..лей. Але оці всі штуки — мережева співпраця з хорошими людьми, спільна й злагоджена робота над тим, щоб убивати русскіх, відчуття, що лічильник крутиться і ти причетний до цього, — дуже підтримують. Оце глобальне відчуття, що я роблю правильні речі поміж правильних людей. Я воюю на боці добра проти зла.

Я знаю, що багато людей пішло в СЗЧ. Хтось вигорів, хтось потрапив до поганих командирів, хтось намагався вижити в якихось максимально дезорганізованих підрозділах. Але я вірю, що в більшості людей у нас є розуміння і бажання чинити правильно в складних ситуаціях».

зсу мотивація хід війни