Польський індіанець на прізвисько Козак: книжка, яка вчить хлопчаків гідності
Його мати була польською революціонеркою, яку царський уряд заслав у Сибір – десь у 1912-ому вона втекла і з кількома друзями перетнула Берингову протоку, з Чукотки на Аляску, в малесенькому човнику; юна Станіслава Суплатович єдина вижила у дикій мандрівці канадською тундрою, і то тільки тому, що її напівмертву знайшов вождь племені вільних шеванезів Високий Орел, і вона стала жити з індіанцями, отримавши за своє біляве волосся ім'я Біла Хмарка. У неї народилася донька і двоє синів – Танто і Сат-Ок.
Читав: Омелян ТАРНАВСЬКИЙ, "Сімейна бібліотека"
Абсолютна більшість опитаних мною ровесників читали цю книжку в далекому дитинстві.
Видана масовим тиражем, вона була всюди - “Білий Мустанг”, видавництво “Веселка”, 1985 рік. Автор – Сат-Ок, тобто Довге Перо, переклад... з польської.
Але у нашу книжкову шафу вона втрапила зовсім недавно – бо в дитинстві батьки так і не змогли мені її купити.
Натомість я регулярно брав її в бібліотеці: спершу в рідних Черкасах, потім у бабусі на Дніпропетровщині.
І не міг відірватися – світ канадської пущі зачарував мене.
”...На знак спілки я порізав собі руку, і червона крапля крові впала в лагідну течію. А потім і я стрибнув у срібну глибину. В ту мить я вже не людина. Я риба, найближчий спільник і друг Духа Вод.
Потім виринаю. Я дуже маленький порівняно з громадою навислої наді мною скелі. І все ж почуваю себе великим, коли сідаю на її краю. І хоч я знову тільки мали хлопець, але вже уклав нове братерство. Мовчимо всі четверо - місяць, Дух Скелі, Дух Вод і я...”
Він виріс у вільній пущі, на Великому шляху бізонів, між Скелястими горами і річкою Маккензі – син вождя з білявим волоссям.
Їхнє плем'я переслідувалі білі в особі начальника підрозділу Королівської кінної. Ніхто не збирався убивати індіанців у цивілізовані 1920-ті роки, їм пропонували отримати “підйомні” і перейти в комфортабельні резервації.
Але вони не згодилися. Ані вождь Високий Орел, ані його дружина Біла Хмарка, ані ще кількасот індіанців – всі, хто залишився з їхнього племені.
Вони помандували далі на Північ, як робили це кількадесят останніх років.
Пішли з ними й Сат-Ок із братом, які через своє походження відчували провину перед шеванезами: “У нас отруєна кров, Танто!”
”...Тінгліт, Березовий Листок, несподівано опинилася перед нами з братом, і я побачив зблизька її великі очі. Вона сказала:
- Тінгліт чула ваші слова. І на серці у неї смуток – бо ваші думки десь витають, а в вашому голосі бринить гнів. Я, Тінгліт, кажу вам те, що кажуть усі. Ми любимо Білу Хмарку, і вона любить нас. Вона наша, так само як я, як мій батько, як буде мій син. Одна є людська доброта, і одне є людське зло, хоч люди мають різний колір шкіри. А всі люди однакові. Кожен сходить, ніби сонце, і заходить до могили, з'являється на землі, наче весна, і лягає на спочинок, мов зима...”
Зрештою Сат-Ок із братом врятували плем'я, оточене білими і змушене зимувати серед скель, від голодної смерті – вони взяли золоті браслети, які дала їм мати, і перебралися через непрохідний гірський перевал до купця, котрий продав їм “чотири пари саней, повних найкращого жиру і м'яса”.
А через кілька років вони вистежили білих юнаків, котрі заблукали у пущі. Ті виявилися поляками, і повідомили Білій Хмарці, що її батьківщина – вільна.
У 1937 році він опинився у Польщі – було йому тоді 17, і мама перейменувала Довге Перо у Станіслава Суплатовича. Він працював на пошті (“видавав у віконечко пакунки”) і ніяк не міг звикнути до нової ідентичності.
В 1940-ому його заарештувало гестапо – за дуже вже неарійську зовнішність. Він утік з поїзду, який їхав у Освєнцим. Вибив дошку, але стрибнув останнім – не личить шеванезові поспішати перед лицем смерті. До землі він долетів з двома вогнепальними пораненнями.
Так Довге Перо знову поселився у пущі. В партизанському загоні Армії Крайової.
"...Усі повернулися до батька. А він дістав з-за пояса ножа, витягнув перед собою ліву руку й надрізав долоню.
Кров потекла тонким струменем і почала всотуватися в землю. Батько промовив:
- Я, Високий Орел, вождь вільного племені шеванезів, ще раз стверджую братерство крові з моєю землею й кажу: тільки смерть може розлучити мене з нею.
У цілковитому мовчанні витягнув перед собою руку Виючий Вовк і зробив так само. За ним Дика Видра, потім усі вожді родів Краплі крові падали на землю, землю вільних індіанців; братерство крові повторювали вожді родів, воїни і юнаки.
Вап-нап-ао сидів нерухомо і тільки водив очима перед собою. Замовкли навіть оті двоє білих. Вони дивилися, як вільне плем'я шеванезів відповідає на закон білих".
Коли я читав “Білого мустанга”, я не знав подробиць тієї партизанки – тим більше що в радянські часи "націоналістичних" деталей не повідомлялося.
А між тим у Армії Крайовій Сат-Ок отримав нове псевдо – "Козак", за свою любов до лісу і війни. Він учив військових виживати у лісі і відзначався спокоєм під час найнебезпечніших завдань – скажімо, напасти і спалити в казармі підрозділ СС.
Це була помста за спалене нацистами село, і поляк індіанського походження виконав цю помсту гідно.
Потім Сат-Ок згадував своє перебування у карпатських лісах як один із найкращих періодів життя – він знову розчинився у природі і він був потрібен його новому племені. Він не любив автомат, віддаючи перевагу ножеві.
”А я думав, що буде бій!
Ніякого бою не було, не було взагалі нічого, чим міг би похвалитися воїн. Адже за нас постарався дух вогняної води.
І вони називалися воїнами, ці люди? Люди, що прирікали на смерть, на голод і неволю плем'я вільних шеванезів? Як я їх зневажав! У моєму серці не лишилося місця навіть для ненависті.
Вони були сильні, могутні – і водночас такі смішні й слабкі. Їхня зброя розбиває навіть скелі, а самі вони не могли здолати духа вогняної води. Вони в сто разів багатші від червоних людей, а не вміли забезпечити достатку старим людям своїх власних племен. Вони вміли бути благородними, але те благородство обмінювали на... жовті браслети.
- Білі люди, мов старі баби, - сказав я й вийшов з намету”.
Після війни відсидів кілька місяців за участь у "націоналістичній банді". Звільнившись, поїхав у Гданськ і ще кількадесят років плавав на трансатлантичному лайнері. Дитя пущі, Довге Перо не любив море – він просто хотів знайти Танто, Тінгліт та інших своїх родичів.
І знайшов, і став писати книги, і повернув рідне ім'я, і став засновником масового неформального руху Польських приятелів індіанців, і до самої смерті мав успіх у жінок (тричі одружився), і не випускав з рук цигарки, і любив життя, і проживав його радісно, доки не вирушив у Країну Вічного Спокою – шість років тому... Але це вже зовсім інша історія.
Я ж пропоную перечитати історію молодого Сат-Ока – як він із малюка без імені стає чоловіком і воїном. Думаю, її досить легко можна купити й зараз – я знайшов на Петрівці за 10 гривень три роки тому, і потім ще бачив неодноразово.
А можливо, її хтось перевидасть – та ж “Веселка”, якщо ще існує.
Тільки зараз, коли вже обзавівся родиною, розстовстів і збираюся скоро святкувати 40-річчя, я усвідомив головне відчуття, яке бентежило мене у дитинстві і яке є суттю творчості Сат-Ока. Це безмежне почуття гідності звичайної людини – гідності, яка не дозволяє зрадити друга, зневажити батьків і наплювати на батьківщину.
Можливо, саме через це я досі не емігрував, як кілька моїх малочитаючих знайомих - тому що досі довкола мене мають бути ті, хто так само запоєм читав “Білого мустанга” і “Землю Солоних скель”. Тираж 150 тисяч – це ціла армія однолітків. :)
“...Цим спогадом я й закінчую свою розповідь.
Я піднімаю вгору руку – прощаюся з вами і ще раз вітаю вас весняною піснею, піснею тієї найпрекраснішої весни в моєму житті...”
P.S.: Ще пару сканів - клікабельних - для колекції:
Інші матеріали з тегом "Сімейна бібліотека" читайте тут