Сильна рука – це не «Вона». Сильна рука – це Україна (про авторитарний електорат)
Останнім часом все частіше мені доводиться чути про те, що українці нібито дуже сумують за такою собі «сильною рукою». Соціологи у своїх опитуваннях ніби змагаються, хто ж назве більшу цифру прихильників диктатури: якщо раніше за сильного вождя виступало начебто половина населення країни, то останні опитування почали говорити вже про 60%, а ФОМ-Україна навіть назвав цифру вже більшу за 70%. Виходить, озирнувшись довкола, ми маємо побачити в кожному другому прихованого сталініста - чи, принаймні, адепта творів Донцова і Макіавеллі. Але цього ж нема!
Потяг до Адольфа Віссаріоновича Піночета вивчав: Микола ПОЛІЩУК
Зараз важко сказати, що на що створює вплив – чи кандидати так впливають на замовну соціологію, чи, навпаки, соціологія вплинула на формування "диктаторського" іміджу претендентів на президентську посаду.
А може, це сталося з легкої руки журналістів, які переконали самих кандидатів у затребуваності гасла «вождя, який наведе порядок», змусивши їх активно ліпити образи таких собі Франко, Салазара і Стресснера в одному флаконі.
В усякому разі у переважної більшості кандидатів сюжети побудовані саме на їхній «сильності», агресивності і диктаторських замашках.
Кандидати, що визначають для себе пріоритет демократії, перебувають у меншості: в нашому випадку це Ющенко, Костенко…
Навіть Гриценко - і той час від часу згадує військове минуле, так щоб гаркнуть і вдарить кулаком по столу.
Більше того, бойовий шлях якось не полишає цього цивільного екс-міністра, який на своїх біл-бордах з’являється набагато частіше у напіввійськовому вбранні, ніж у краватці чи якомусь нейтральному костюмі.
А кількість розповсюджених цим кандидатом фото, на яких Гриценко кудись стріляє з автомата, просто зашкалює.
Зате спокійний такий начебто банкір Тігіпко, який теж свого часу любив на публіці постріляти з «Калашникова», нині з’являється в цивільному і відставив автомати кудись подалі.
Однак його ролики щось дуже нагадують крик на зібрання підлеглих з боку голови обкому, який приїхав розпікати колгоспний партгоспактив.
Ну, очевидно, така зараз інтерпретація «сильної руки» у Сергія Леонідовича
Найбільше, зрозуміло, ця «силова еволюція» зачепила Яценюка, який на наших очах раптом перетворився з такого собі інтелігента-яппі в щось агресивно-мілітарне з кислотним розвідним ключем у руці та з обіцянкою позакручувати всі гайки й повідривати всі...
Чесно кажучи, якщо цю людину зараз не зупинити у впаданні в «закручування гайок», то далі доведеться говорити вже про суспільну адекватність даного персонажу.
Загалом, цілком логічно, що в плані розвитку своєї кампанії Арсеній Петрович сам перейде жити в один із своїх фронтових наметів, заведе самурайський меч, буде як правдивий десантник зранку мазати смужками (під колір своїх постерів) обличчя багнюкою, заведе камуфльовану бандану, стане сам собі віддавати накази.
І врешті решт на день голосування Яценюк перетвориться на якусь подобу черепашки-ніндзя Донателло чи Мікеланджело – я їх весь час плутаю.
Ще раз повторю, що на тлі поодиноких кандидатів-лібералів нинішній список учасників президентських перегонів містить небачено широкий набір прихильників «сильної руки» найрізноманітнішого спектру: від Петра Симоненка ліворуч і до Ратушняка з Тягнибоком на правому фланзі.
У тих же, хто збирається голосувати за Януковича, поняття «ефективний менеджер» нерозривно від уявлення про диктаторські повноваження і авторитарний стиль керівництва – загалом в радянських командно-адміністративних рамках.
Нагадаємо, що й Леоніда Даниловича не раз з пошаною називали саме цим титулом.
І якщо електорат ще не тікає від Віктора Федоровича в масовому порядку, то тільки через те, що Юлії Володимирівні ще не вдалося довести, що «її рука – сильніша».
Демонстративний авторитаризм Юлії Володимирівни різноманітний і заслуговує окремого дослідження.
До нього ми можемо віднести "боротьбистські" гасла, побудовані в стилістиці протистояння «вони» vs «вона».
Сюди ж втрапляє і система управління, побудована на перманентних заборонах всього «що заважає нам жить і працювати» - від гральних салонів до газети «Афіша».
Управління країною в ручному режимі з демонстративним покаранням ворогів-«олігархів» дійсно дуже нагадує перші кроки при владі Путіна.
Вона свідомо підкреслює риси диктатора, і не приховує цього. Більше того: відома Тимошенківська фраза «Xто сказав, що люди не хочуть диктатури?» наводить на думку, що вона й сама вірить у таке бажання виборців.
Взагалі так званому «проавторитарному електорату» кандидати в президенти пропонують такі цукерки, що у того очі мали б розбігтися. От тільки якби такий електорат справді існував...
...Бо якби українці хотіли диктатури - жили б ми і сьогодні на чолі з нашим любим авторитарним Кучмою.
Я маю підозру, що всі соціологічні опитування (навіть якщо ми припустимо, що вони проведені чесно й оголошені результати відповідають реальним відповідям), мають один недолік – вони не враховують саме поняття того, якою має виглядати «сильна рука» у громадській думці.
Тобто, нинішній «постполітреформовий» бедлам вже до печінок дістав кожного. Через що під терміном «сильна влада» виборці швидше за все мають на увазі не нового диктатора, а лише адекватних управлінців, які зможуть змусити бюрократичну машину належним чином виконувати свої функції.
Ще одним аргументом на користь такого твердження є те, що фактично сама «сильна рука» - за виключенням певної кількості прихильників Януковича та Тимошенко - у переважної більшості виборців не персоніфікується конкретно з якоюсь особою.
Та навіть фанатизм окремих прихильників деяких кандидатів – це швидше ентузіазм футбольного вболівальника, аніж серйозне бачення авторитарного розвитку країни.
Достатньо подивитися на наших сусідів Росію та Білорусь, в яких збудовані дуже жорсткі вертикалі влади, але це зовсім не означає, що вони ефективно працюють. Ну хіба що, як це часто буває в тоталітарних суспільствах, верхи за минулі роки дуже сильно відірвалися від низів, перетворившись на замкнуту вузьку герметичну касту.
В Туркменістані Саппармурад Ніязов на радість підданим відправляв до тюрем керівників різного рангу, причому робив це настільки послідовно, що навіть пошуки його наступника перетворилися на велику проблему. І що ж, хіба це зменшило рівень корупції в Туркменії?
Думаю, всі роки незалежності вже довели навіть найбільшим тугодумам: змусити бюрократа нормально працювати може лише суспільство з його механізмами контролю - медіа, громадськими організаціями, всім так званим «третім сектором».
І хоч він у нас слабкий, це не означає, що його функції потрібно перекладати на якогось «закручувателя гайок». Тому що це буде все та ж плата демократією за безпеку - після якої народ як правило втрачає і безпеку, і демократію.
Без сумніву, в країні є якийсь відсоток бажаючих спихнути всю відповідальність за управління державою на ту саму «сильну руку» в обмін на якийсь мінімум гарантованого благополуччя. Але я певен, що ця цифра становить не 50 і не 70 відсотків, а рази в три-чотири менше.
І як її будуть ділити наші «вольові кандидати» із своїми автоматами, гайковими ключами і білими тиграми – для мене є загадкою.
