Страшний сон Юлії Тимошенко: тотальна приватизація в Грузії

Головне, що вражає – це підходи до приватизації. Якраз зараз – у розпал, по суті, кризи – в країні активно триває приватизаційна кампанія. Ба більше, президент Михайло Саакашвілі навіть звільнив попередніх очільників процесу за те, що надто повільно позбувалися майна.

Звісно, скептики і опозиційні політики кричать: ґвалт, розпродують країну за безцінь. Та, на відміну від України, в Грузії собака гавкає, а караван іде. Підхід інший: нам надто дорого утримувати зайві активи на балансі уряду - $85 млн. на рік (вся дохідна частина бюджету - $3,5 млрд.)

За даними тамтешньої статистики, з 1440 державних компаній прибуткові – лише 318.

До речі, згідно з грузинськими законами, Агентство з управління державною власністю фінансується виключно за рахунок 15% дивідендів, що їх сплачують за підсумками року прибуткові держкомпанії. Втім, реально щось приносить до казни лише залізниця (95% всіх прибутків прибуткових держпідприємств).

Відтак від решти треба позбутися будь-якою ціною.

«Жах» №1: Земля – товар

На відміну від української приватизації, гроші від якої йдуть в спільну бездонну бочку «покриття дефіциту бюджету», в Грузії законодавчо прописано, що виручені від продажу держмайна кошти мають бути направлені на розвиток малого бізнесу, створення робочих місць на виробництві.

Крім того, частина цих грошей йде безпосередньо на організацію приватизаційних процедур. А також на «надзвичайні» заходи на розсуд президента.

Звісно, на думку одразу спадає наш Стабілізаційний фонд, в якому «надзвичайними» стали і хокейні майданчики, і закупівля шкільних автобусів й інші «справи державної ваги». У Грузії ж перші гроші від «нової» приватизації спрямовували на армію, оновлення енергосистеми і ремонт доріг.

Для українського вуха може звучати шоком те, що приватизують.

З молотка на рівних ідуть металургійні заводи й лікарні, автомобільні дороги і науково-дослідні інститути. З 1996 року (!!!) тут вільно продається земля сільськогосподарського призначення, а з 1998 р. – жоден з об’єктів держвласності не продається без несільськогосподарської ділянки під ним.

«Аграрну» землю можуть придбати тільки грузини, а іноземці – лише орендувати. Передусім це було зроблено для того, щоб селяни, які працюють на землі, мали змогу розширити власні наділи, які вони отримали «за замовчанням» як приватну власність у 1996 р.

«Несільські» землі можуть купити й іноземці, що попервах викликало безліч дискусій, проте нині до цього вже звикли. Бо це дає змогу щонайменше закладати таку землю під кредит і розвивати бізнес. А отже – створювати додану вартість, робочі місця.

Зважте: ніяких багаторічних мораторіїв. Ніхто не «виділяє» землю «безкоштовно» через сільраду. За людьми просто закріпили наділи, які вони обробляли роками - в тому числі закрили очі на самозахоплення.

В результаті за роки існування землі як товару суттєво покращився стан сільського господарства. Бо абсолютна більшість тих, хто купив собі землю, орендував чи просто отримав у власність чи спадок, обробляють її самотужки або об’єднавшись у фермерські господарства.

«Жах» №2: Країну розпродують по шматках

Резонансу наробив продаж лікарень. Однак у більшості випадків інвестиційними умовами визначено, що приміщення має зберегти профіль назавжди (тобто стати добротною приватною клінікою) або принаймні на найближчі кілька років - щоб співробітники могли визначитися, чи хочуть вони працювати у нового власника.

До речі, робітники приватизовуваної компанії мають визначений законодавством зиск: при продажу 10% державних акцій розподіляються між працівниками, а також пенсіонерами компанії і тими, хто звільнився з неї за рік до продажу.

Окрім зрозумілих українському менталітету продажів металургійних заводів та гірничо-збагачувальних комбінатів, підприємств хімпрому, адмінбудівель, стадіонів тощо, варто також відзначити:

- продаж аеропортів Тбілісі, Поті, Батумі (крім злітних смуг);

- нафтових терміналів;

- морського порту Поті зі створенням там вільної економічної зони;

- однієї з урядових резиденцій;

- енергетичних об’єктів, серед яких – низка гідроелектростанцій;

- найбільшої комунікаційної компанії «Електрозв’язок Грузії» та «Залізничний телеком», що володіє оптоволоконним покриттям по всій території країни, де є залізниця.

Серед крупних об’єктів на черзі продаж «Пошти Грузії».

Грузинське законодавство, як і в Україні, містить обмеження щодо продажу держмайна. Однак чого там точно немає, так це міфічних «стратегічних об’єктів, що не підлягають приватизації» (в українській версії – фактично список точок розпилювання бюджетних дотацій).

Грузини не продають:

- надра,

- водні ресурси,

- шельф,

- ліси,

- повітряний простір,

- заповідники;

- об’єкти, що мають культурну, історичну цінність - музеї, театри, архіви;

- держрезерв, у т. ч. дорогоцінних металів;

- лінії електропередач, окрім експортних і транзитних;

- наукові установи і виші, які фінансуються із держбюджету;

- пристані, маяки, акваторію, залізницю, газогони, дороги, посадкові смуги (лише ті з цих об’єктів, що мають державне значення);

- майно силових структур;

- частоти, урядовий зв'язок;

- кладовища;

- водогони;

- життєво важливі медичні заклади з особливого переліку;

- підприємства, що виробляють радіоактивні речовини.

На початку "пост-трояндових" реформ були ідеї віддати у приватні руки і ліси, і магістральний транзитний газогін (це при прохолодних уже тоді стосунках із Кремлем!), і навіть ріки з їхніми басейнами продавати приватним власникам, аби вони піклувалися про чистоту фарватерів і укріплення берегів. Та екологи такому надто радикальному прогресові ходу не дали.

Iшли розмови про приватизацію залізниці.

Проте щойно тендер на концесійне управління залізничною мережею сусідньої Вірменії виграли росіяни, таку ідею відклали до кращих часів. Натомість вірменам, 80% зовнішніх потоків залізницею у яких проходить через Грузію, скасували всі дисконти на перевезення.

В українському варіанті перелік заборон набагато більший, бо там ідеться про «обороноздатність», «економічну незалежність», лісгоспи, космічне агентство, зброярні, «майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів» (і такі є!) (крім аптек), елеватори, соляну промисловість, спиртові заводи, об’єкти стандартизації, заводи з виробництва залізничної інфраструктури, в том числі, тепловозів і електровозів, майнові комплекси авіабудівних компаній тощо.

У Грузії усе це давно пішло б із молотка.

«Жах» №3: Все прозоро

Головний принцип реалізації держмайна – хто більше заплатить.

Хоча, звісно, аукціон є не єдиною формою продажу державних часток. Є варіанти продажу через тендер (готові цінові пропозиції дістають з конвертів), через оренду з правом викупу і через так званий прямий продаж конкретній компанії під конкретний план розвитку.

Такі варіанти, певна річ, викликають нарікання. Мовляв, не зовсім зрозуміло, хто і за яким принципом визначає, який об’єкт у який спосіб продавати.

Проте, провівши кілька десятків великих конкурсів – спершу зі своїми «реприватизаціями» через «невиконання інвестором умов» - зрештою було поставлено процес на конвеєр.

Це дозволило у постреволюційні роки справно виконувати порівняно амбітні приватизаційні забаганки (план приватизації в Грузії вдвічі менший порівняно з українським – приблизно 1/70 дохідної частини бюджету до 1/35 відповідно).

Всі процеси оприлюднюються, а в тиждень відбувається до кількох десятків невеликих торгів.

До слова, цьогоріч Мінекономіки Грузії «зриває план»: при початковому завданні у $46 млн. (потім переглянуто до $18 млн.) виконано $12 млн., тобто чверть першого плану і 2/3 остаточного. Для порівняння: «зірвати план» по-українськи – це при завданні $1 млрд. уже котрий рік поспіль виконувати не більше $100 млн., тобто 10%.

Слід також згадати і про ще кілька процедурних цікавинок із процесу приватизації у Грузії.

Аби мінімізувати участь технічних учасників у конкурсах із продажів держмайна, запроваджено правило, яке варто було б взяти на озброєння і в Україні: якщо учасник прийшов на конкурс, але при цьому не бере участі в безпосередніх торгах (тобто присутній на аукціоні "для меблів"), то завдаток у 10% від стартової вартості об’єкта йому не повертається.

Як нескладно вирахувати, учасники хоч-не-хоч зроблять щонайменше 2 кроки (мінімум 2 учасники, кожен по 1 кроку), що в будь-якому разі – навіть за наявної змови – підніме ціну від стартової на 10-15%.

Але з інформації, оприлюдненої на офіційному приватизаційному порталі Грузії видно, що в середньому ціна підіймається на 30, 50 і навіть на 100 відсотків від стартової.

Ми ж, якщо не враховувати продажу Одеського припортового заводу - організованого лише для того, щоб отримати на рахунки уряду завдаток, а потім його не повертати - пишаємось хіба що Криворіжсталлю чотирирічної давнини…

Про грузинський досвід реформування податкової системи читайте тут

В наступних матеріалах про грузинські реформи читайте:

Про досвід вільних економічних зон

Про те, як Грузія боролася з наслідками світової фінансової кризи, як виходили з кризи банки, будівельники, автомобільний ринок і промисловість вцілому

інший бік концепція економіка приватизація світ грузія