Загинути в ім’я пам’яті? Дискусія про героїчну смерть і політичну боротьбу.
В продовження бурхливої дискусії про те що краще героїчно вмирати, чи вести політичну боротьбу друкуємо статтю про дебати навколо повстання проти німецької окупації у Варшаві в серпні-вересні 1944 року. Поляки й донині сперечаються: що важливіше – загинути героїчно для майбутнього нації, чи зберегти своє життя, теж для майбутнього нації.
Польські дебати вивчав: Андрій Вайда
«Ще не вмерла…» це не лише початок українського, але й польського гімну. При цьому поляки ставляться до цих слів набагато серйозніше, ніж може нам видаватися.
По цю сторону кордону про Варшавське повстання говорити якось «було не зручно». Чому, дійшовши за п’ять тижнів від Орші і Вітебська до Вісли, Червона Армія зупинилася на вісім тижнів «на перепочинок», і зайнялася розробкою інших, ніж взяття Варшави завдань. Приміром, підготовкою і штурмом Дуклянського перевалу, що відкривав шлях у Словаччину, як нині гірко жартують поляки – «дуже важливої держави з виробництва осципків» (овечого копченого сиру). Не переймаймося – полякам і самим «не дуже зручно» говорити про Варшавське повстання – бо його розмах і жертви неспівмірні із поставленими завданнями – визволити столицю Польщі без допомоги совєтів.
Нинішні президенти Польщі й Україні подібні не лише методами боротьби зі своїми прем’єрами, вони схожі також у своїй любові до історії. Коли, будучи ще мером Варшави, Лех Качинський пообіцяв створити у столиці сучасний музей Варшавського повстання, і його таки створив, то здобув чимало прихильників у національно-патріотичному таборі. Цьогоріч Качинський пішов далі – він запропонував вважати 1 серпня (саме в цей день 1944 року розпочалося повстання Армії Крайової у Варшаві) дежавним святом (щоправда, без оголошення його неробочим – достоту так само, як пропонує святкувати День злуки Віктор Ющенко, або ж ще один – за його словами, «справжній» День захисника вітчизни – День героїв Крут).
І тут почалися проблеми: хоч Сейм повністю підтримав ідею президента, незадоволеним залишилося суспільство: святкувати чи не найбільшу національну трагедію якось не по-людськи.
Запал дискусії «за» і «проти» дійшов до порівнянь можливого вшанування Дня пам’яті варшавських повстанців із Гелловіном, коли поляки зможуть дочекатися знижок у супермаркетах для переодягнених у «повстанські зомбі» покупців, та біло-червоних пов’язок у додатку до щоденних таблоїдів (футбольні турніри на «кубок малого повстанця» уже існують).
Я щиро заздрю полякам, які в стані дискутувати щодо історичних проблем у загальнонаціональному масштабі, серйозно, до останньої букви і коми доводячи власну думку. У дискусії навколо доцільності Варшавського повстання як такого та варіантів відзначення його річниць постало два табори, - як у більшості польських суперечок останнього часу. Один – ліберальний, згуртований навколо міхнікової «Ґазети виборчої» та прем’єрської партії Громадянська Платформа, та консервативний, презентований «качиністами» з партії Право і Справедливість, газетою «Жечпосполіта» та католицьким Радіо «Марія».
Захисники ідеологів повстання (конкретніше – еміграційного уряду Польщі у Лондоні та безпосередньо генерала Тадеуша Коморовського («Бору») який оголосив про початок боротьби), опираються на кількох засадах.
Одна із них, котру озвучив учасник повстання Єжи Вільґат, нині голова Варшавської округи Світового союзу вояків АК, гласить: «Наше становище того часу не було вигідним, і не було жодного правильного рішення. Погані наслідки мав би однаково як початок боротьби, так і її відсутність. Поганою була б теж співпраця із ППР (Польська робітнича партія – А.В.) та ПКВН (Польський комітет національного визволення – А.В.), оскільки віддавала б владу у столиці прямо до рук комуністів».
Дійсно, після того, як АКівці прорахувалися із допомогою Червоній Армії у здобутті Львова (лондонський уряд сподівався, що допомагає Москві визволяти польське місто для польської держави), провідники польського підпілля не мали особливого вибору.
Більш радикальними витлумаченнями сутності повстання вирізняються ті, котрі оцінюють його не як тактично-військову подію у низці інших, а як подію загальнопольського і загальносвітового значення. Якщо взяти значення повстання для поляків, його катастрофічної поразки, трагедії 63 днів повільного мордування Варшави німцями на очах у Червоної Армії, то, приміром, примас Польщі Юзеф Ґлемп (найвища духовна особа римо-католицької церкви в країні), вважає, що Варшавське повстання було потрібним, тому що «зберегло національну ідентичність поляків».
З цим твердженням можна довго сперечатися, що і робить другий табір, вказуючи на конкретний факт поголовного знищення квіту польської інтелігентної молоді і заміни столичних жителів вихідцями з сіл. А загиблих у Варшавському повстанні було за різними оцінками від 120 до 200 тис. чоловік!
Але раціональне зерно цього підходу у тому, що пізніше, уже за радянського маріонеткового режиму, польські повстання носили мирний, ненасильницький характер. У Познані 1956 року робітничий бунт, криваво придушений властями, не мав на меті військового протистояння; так само діяльність «Солідарності», хоч і призвела до кількох сотень жертв, але ж не до сотень тисяч Деякі прихильники повстання, як приміром, автор книги «Кіндершенен» Ярослав Римкевич, також говорять про нього як про «акт заснування Польщі».
На тему загальносвітового значення Варшавського повстання тим, хто не знайомий із пафосністю поляків, краще не говорити. І все ж. Цитата перша: «…ті, перед ким складали рештки своєї мізерної зброї (німці - ред), не розуміли, що ці переможені врятували світ, якщо не їм, то їхнім дітям» (з тверджень одного із популярних історичних блогерів Адама Вітека).
Цитата друга: «Варшава, місто двох повстань, є місцем, у якому німці допустилися акту геноциду. Прирекли це місто на загибель. У день вибуху повстання Гітлер сказав Гіммлерові, що хоче, аби всі жителі Варшави були знищені. Під цим оглядом поляки були найближчими до ситуації, у якій перебували євреї» (Даріуш Ґавін, віце-директор Музею Варшавського повстання).
На чому ґрунтується ця пафосність? На припущеннях, що якби Сталін не затримав поступальний хід Червоної Армії, німці не змогли б так швидко змобілізувати сили між Варшавою і Берліном, і, ймовірно, більшовизм запанував би в усій Німеччині, а Італію та Францію «у найкращому випадку чекала б фінляндизація».
У протилежному таборі відповідь одна:
повстанці не завинили у тому, що їм видано наказ воювати. Їм, повстанцям, честь і хвала. Винним є керівництво Армії Крайової в Польщі і в Лондоні.
Серед методів, якими корисуються прихильники ліберального табору, є перш за все «спускання на землю» месіянців. Один з провідник польських філософів сучасності Анджей Менцвель у дискусії з приводу книжки Ярослава Римкевича про повстання «Кіндершенен» окреслив надмірну героїзацію повстання «нігілізацією історії». «Навіть французи не підходять до Революції 1789 р. як до початку своєї політичної нації. А в Римкевича вистачить поточити трохи крові і маєш спільність. Це анахронічно і примітивно».
Заступник головного редактора «Ґазети виборчої» Марек Бейлін у цій же дискусії висловив думку, що автор надмірно спирається на страх як на регулятор історичного процесу: «Він (Римкевич), не замислюється, як війни уникнути, а як її пережити». Тут належить вказати, що ширшим аспектом розмов на тему Варшавського постання є тло польсько-німецьких стосунків, як проекція історії на сучасні відносини.
Тому нагадувати, що «дискусія про польські помилки віддаляє нас від більш важливої проблеми: що нам учинили німці», представники консервативного табору не втомлюються.
У обговоренні повстанської тематики ліберальні автори нерідко вживають фольклорних засобів для підтримки своїх аргументів. У їх риториці керівники повстання наказали варшав’якам «кидатися з мотикою на сонце», «на германця, як до танцю», і взагалі поводилися за принципом «шляхта на коні сяде, й якось воно буде». Деякі закликають навіть судити головних оганізаторів повстання ( у 1995 р. «Бір»-Коморовський отримав посмертно найвищу відзнаку Польщі Орден Білого Орла). Ідею ж відзначати на державному рівні першосерпневий зрив ліберали вважають садомазохістською.
Український вимір
І все ж, більшість учасників дискусії згідні в одному: у національній пам’яті поляків Варшавське повстання залишилося спогадом про братерство та посвяту. Використовуючи ще один польський вислів «тихше над гробами», закликають політиків поменше втручатися до історії повстання й не снувати на кістках загиблих свої власні інтриги. Нещодавно ветерани повстання виступили з ініціативою спорудження біля Музею повстання пам’ятника мирним жертвам серпня-вересня 1944 р.
З чим можна порівняти трагедію Варшави в українському історичному контексті? З Крутами? З Батурином? З Берестечком?
Вир боротьби до останнього, до останньої душі і краплі крові – це кількарічна боротьба УПА на західноукраїнських теренах із військами НКВС. УПА, на відміну від Армії Крайової, не оголосила з закінченням війни про саморозпуск, а продовжила війну на самознищення, вважаючи неспівмірним зі своїм кодексом честі жити під совєтською окупацією.
