Конспірологія – це вже не актуально. Влада і без того страшна

Якщо в фільмі йдеться про владу, це само по собі інтригує. Очікуєш чогось викривального. Очікуєш закамуфльованої під розвагу критики, можливо навіть, слова істини про якусь змову на державному рівні.

Конспірологічний триллер – жанр, що має тривалу історію в Голівуді і чимало яскравих зразків. До речі, перше, що впадає в око при перегляді «Ігор влади» - його подібність до знаменитого фільму Алана Пакули «Вся президентська рать».

Режисер Макдоналд так характеризує головного героя: "Журналіст Кел МакЕфрі (Рассел Кроу) - це репортер старого ґарту, сяючий рицар у пошуках правди"

Щоправда ця подібність передусім формальна. Тобто не випадкова.

Наслідування режисерської манери Пакули і майже дослівне цитування візуального ряду його фільму якраз і мало на меті співвіднести «Ігри влади» з певною кінематографічною традицією, встановити, так би мовити, зв'язок поколінь.

І якщо вже режисер - Кевін МакДоналд, який зняв "Останнього короля Шотландії" і пронизливу реконструкцію суворих альпіністських буднів "Доторк до порожнечі" - свідомо вказує на власні витоки, варто звернути на них увагу.

«Вся президентська рать» - фільм 1976 року про розслідування Вотергейтського скандалу. В основу цього фільму було покладено однойменну документальну книжку двох журналістів «Вашингтон пост», Боба Вудворда та Карла Бернстіна, чия самовіддана журналістська діяльність якраз і зіграла вирішальну роль у викритті Вотергейту. Цих легендарних представників преси зіграли Роберт Ретфорд та Дастін Хофман.

Разом із тим «Вся президентська рать» є третім, завершальним фільмом, так званої «параноїдальної трилогії» Пакули. Два попередніх – «Клют» (1971) i «Паралаксне бачення» (1974).

Прикметно, що цю трилогію охрестили саме «параноїдальною», а не конспірологічною. Офіційний слоган "Паралаксного бачення" теж характерний: "Жодної теорії змови - всього лишень дванадцять трупів". Передусім, трилогія зображує певну суспільну атмосферу, панівний для сімдесятих років настрій загальної недовіри, відчуття особистої незахищеності та страху.

Перший фільм трилогії - «Клют» - майже повністю позбавлений політичного виміру. На рівні сюжету це детективне розслідування кількох загадкових вбивств. В центрі історії - приватне життя «дівчини по виклику» Брі Деніелс, яка, ймовірно, має стати черговою жертвою. Час від часу її тероризують нічними анонімними дзвінками.

Брі ходить до психоаналітика, і розповідає про свої страхи, вона боїться залишатися вдома одна, але при цьому переконує себе, що боятися насправді нічого, це один з її колишніх клієнтів (якого вона не пам’ятає) просто розважається. Очевидно, в кінці фільм виявляється, що боятися таки було чого. А анонім-психопат виявляється впливовим політиком.

Внаслідок такого сюжетного повороту, фільм набуває своєрідного метафоричного звучання. Влада постає маскою зла, а суспільний авторитет та владні ресурси - пропуском для цього зла в приватні життя незахищених людей.

"Ігри влади": Кел МакЕфрі і популярна блогерша Делла Фрай (Рейчел МакАдамс), яка вчиться у головного героя "справжній" журналістиці

Та ж тема розвивається і в «Паралаксному баченні». Персонажі стають жертвами якоїсь таємничої організації. Її коріння залишається не до кінця зрозумілим, але те, що вона пов’язана з «сильними світу цього», не викликає сумніву. І в політичних іграх, де ставки завжди високі, життя випадкових громадян, звісно, нічого не варті. І правди шукати годі – висновок приблизно такий.

В такому контексті факт, що третій фільм трилогії «Вся президентська рать» заснований на реальних подіях, певною мірою розставляє всі крапки над і.

Тут все починається з пограбування офісу у Вотергейті - події, яка, на перший погляд, тягне не більш, ніж на чергову прохідну сенсацію. І тільки в ході розслідування, поступово проявляється ціла розгалужена мережа санкціонованої владою злочинності, що пронизує всі рівні соціальної структури, в основі якої – сам президент Ніксон.

Ретроспективно, смутні параноїдальні настрої і незрозумілі події попередніх двох фільмів набувають значно радикальнішого забарвлення.

Вкупі трилогія створює картину суспільства, на всіх рівнях пронизаного метастазами влади, при чому в її цілком конкретному, інституційному розумінні. В такому суспільстві, де влада веде свою «серйозну гру», немає місця приватному простору, де можна було б від неї відмежуватися і просто безпечно жити своїм життям.

На відміну від більшості сучасних фільмів, з масштабними зйомками, панорамними планами та досконалими спецефектами, трилогія Пакули повністю зберігає приватний масштаб. Камера постійно знаходиться на інтимній відстані від персонажів, занурює глядача в їхнiй особистий простір, в домашні інтер’єри, в побут.

Дія цих фільмів відбувається в життєвому просторі, близькому до глядача, а не в якихось захмарних «кулуарах», доступних тільки надлюдським суперагентам. В чому, власне, і полягає їх «параноїдальний» пафос, - в світі Пакули життя кожного з нас може стати плацдармом для «ігор влади».

Саме таку манеру якраз і намагається наслідувати Кевін МакДоналд. Але не зважаючи на те, що місцями це йому вдається просто віртуозно, мотив «приватності» тут набуває цілком протилежного сенсу.

Головний негідник Стівен Коллінз (Бен Аффлек) - симпатичний і свій хлопчина із депутатським мандатом. Чимось схожий на Рудьковського

«Конспірологічна теорія» «Ігор влади» полягає в тому, що приватна військова корпорація намагається приватизувати геть усю службу безпеки Америки.

Проте викривальні тиради про те, що війна в Іраку є бізнесом, до того ж приватним, і що американський уряд – наскрізь корумпований і давно продався великим корпораціям, слугують для сюжету радше фоном.

Тоді як на рівні фабули приватизується служба безпеки, на рівні сюжету «приватизується» простір «великої політики»: глядачу цікаво слідкувати за особистими стосунками між героями, що приховують складне хитросплетіння їх біографій.

Світ великої політики у "Іграх влади" навіть знятий інакше: не на звичну 35-міліметрову плівку, як решта фільму, а на "супер-пупер" цифрову HD-камеру.

На відміну від стратегії Пакули, що веде глядача від буденного життя до викриття маніпуляцій розгалужених владних структур, Макдоналд скеровує нашу увагу в зворотному напрямку.

Тут кульмінацією журналістського розслідування стає «персоніфікація зла», - ідентифікація головного злочинця, яким виявляється симпатичний і перспективний сенатор Стівен Коллінз, якого всі вважали жертвою, а головний герой-журналіст - ще й своїм найкращим другом.

Порівняно з цим блискучим викриттям, скандальний воєнний бізнес та корпоративні махінації відходять на задній план. Зрештою, сучасного глядача таким уже й не здивуєш.

-------------------

Офіційний слоган фільму: "Знайди правду"

Слоган фільму від ZaUA.org: "От бач, до чого привело шукання правди..." (с) Лесь Подерев'янський

влада кіно культура пакула останній кінопоказ кінорецензія