Світ ловив і спіймав нових персонажів Ульяненка

Для тих, кому це питання досі актуальне, скажу відразу: ні, не та. Хоча й „Там, де Південь” за певних обставин запросто міг би стати об’єктом пильної уваги якої-небудь комісії. Як, зрештою, будь-яка книга з рівнем конфліктності вищим, ніж у казці про півника і котика.

Книга Ульяненка, що побачила світ у молодому, але вже амбітному видавництві „Треант”, складається з двох творів – „Там, де Південь” і „Сєдой”. На останній сторінці їх анотовано як „роман, повість”, але фактично це дві повісті. Перша розповідає про декілька епізодів із життя кримінальної молоді Миколаєва – бійки, алкоголь, наркотики, роздуми, кохання і смерть розгортаються в не надто лінійний сюжет. У ще менш лінійному „Сєдому” йдеться про телеведучу, котра приїхала з села до Києва й мешкає серед бестіарію алкоголіків, повій та уркаганів, плекауючи світлу пристрасть до молоденьких хлопчиків-„німфетів”.

Тобто книга вийшла доволі похмура і зовсім не розважальна, сконцентрована на невеселих проявах реальності. Персонажів та їхні доволі бридкі пригоди у цьому підтримує лексика – повсякчас негативна, лайлива або приречена. І, треба визнати, відносно нечисленні матюки тут виглядають цілком доречно. Ще більш потьмарюють ульяненкову картину світу краєвиди, виписані насправді вельми смачно і талановито, проте в геть депресивному ключі. Уламки індустріальних труб, дохлі річечки й заригані під’їзди якщо й освітлюються сонцем, то лише для того, аби сильніше заболіла голова. А щоб читач не заснув і не заплакав – Ульяненко пише сильними метафоричними реченнями, а фабула розпадається на химерно, але динамічно переплетені уламки часу і простору.

Що ж, якщо повірити поетові Івану Андрусяку, який казав, що не варто, аби культура була аж надто смішною, то це саме той випадок, де всілякі не надто вибагливі, але доволі доречні формальні штучки зовсім не поєднуються з багато кому вже немилим тотальним стьобом. А коли розглянути „Там, де Південь” у контексті таких двох знаменитих (і, здається, не чужих Олесеві) „мрачняків”, як Міллер і Буковський, то Ульяненко опиниться ближче до першого, хоча й у помітно вужчому стилістичному спектрі.

Цікаво, що в обидвох повістях книги один з головних мотивів – утеча. Герої постійно від чогось або від когось тікають. Хлопець із можливими перспективами кримінального авторитета тікає зі свого середовища й зі свого південного міста.

Майбутня телеведуча полишає рідне село. Причому другий сюжет можна вважати символічним продовженням першого: якщо повість „Там, де Південь” втечею персонажа закінчується, то „Сєдой” нею починається, і кардинальної зміни способу й сенсу життя героїні ця втеча зовсім не приносить, хіба трохи врізноманітнює, щоб потім знову вивести в ті самі лабіринти убогого соціального співіснування. Ще один вимір безперспективності. А закінчення „Сєдого” – загибель чоловіка на прізвисько „Сєдой” за обставин, так само схожих на втечу. Можна припустити, ніби автор хотів сказати про марнотність зовнішніх змін і рухів, а втім, чи бачить він сенс і надію у змінах усередині людини – велике питання, на яке „Там, де Південь” відповіді не дає.

Найсильніше в цій книжці – саме письмо Ульяненка, з порожніми монументалізованими діалогами, опуклими уривчастими фразами, цікавими краєвидами, метафорами і тихим відчаєм. А найбільша недоладність – так само в письмі: якась дивовижно „нечищена” від елементарних помилок мова. На жаль, не від тих помилок, які творять певну атмосферу чи образ людини, а від звичайних недоглядів, недоробок.

І насамкінець – порада. З психологічних міркувань „Там, де Південь”, навпено, варто читати не „запоєм”, а „порціями”, аби похмурість творів не затулила їхніх позитивів. А ще можна чергувати це читання з чимось легким, так би мовити, для балансу:).

Олесь Ульяненко. Там, де Південь (уривок)

Мєлкі почали першими. Вони добросовісно просиділи з рогатками, з повними кишенями шариків-підшипників, трикутними шматками битих чавунних сковорідок, цілу ніч. Вони сиділи в канаві проти сірої стіни складу. Гагаузи почали вантажитися, як на них градом посипалися купи свинцю, чавуну, сталі. Двоє завалилося на спину, не зойкнувши. Решта спробувала сховатися за дверима складу. Але у справу пішли газоелектрозварні електроди, заточені з обох кінців. Троє чоловік так і лишилося лежати біля проходу, обтикані, наче ковбої – індіанськими стрілами. Свинець і шматки чавунних сковорідок гуділи об листовий метал, і над Аляудами о шостій ранку стояв гуркіт, як на металургійному заводі. За півгодини, коли прибіг Біба зі своїм кодлом, з гагаузами і молдаванами було покінчено. Мєлкі жваво розтягували мішки з драпом і шмигали в аляудинські склепи. З-за рогу вивалив Утюг з важкою артилерією. Біба зупинився, розставив руки, і сказав:

– Давай вирішувати мирняком!

– Не катіт! – сказав Пєца.

Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене рівним рахунком нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами і рогатками. Під’їхали старі тузи на роздовбаній «Волзі». Вони стали осторонь: говорили упівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски і тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами – що тільки прийшло в голову. Під десяту годину підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брандспойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що окрім лінгвістики і косметології – в плані зачісок, ніхто нічим не проймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем. Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико і непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до «Волги», і Халява запросив мене до середини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити нічого було. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися... Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга і Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям вперед на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висіли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущених з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора у бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою – брандспойт з БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати... Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».

– Погуляємо. Обмиємо діло, – сказав резонно Халява.

***

Сон, свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру... Я підняв голову і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, біля Першої Слобідки. Я випив пива і заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, звідки я родом, нас привчали довіряти і вірити снам. Так тоді було. Світ, в якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали у любові. І окрім любові з розсунутими ногами на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти – жити і померти на ній; наприкінці, на середині, на початку... Так, потім мені снився сон, але я його не пам’ятав. Я лише прокинувся і фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву. Так у мене вперше заболіло серце... Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, і вона, наче міраж, йшла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово – кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення... Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?... Все це так складно, коли молодий...

Я часто виходив до порту і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє – Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди, сиділа нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом, боргом у кілька тисяч, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що прийдеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось... Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я знаходився в стані дурнуватої, до соложавості, каталепсії. Спочатку, відповідно віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, все це видавалося смішним.

Так, одного дня я підв’язався возити з турками контрабанду. Вночі, на човні, до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір’ям. Ми проскакували нічні мінтовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками і дулами автоматами, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільше ніколи. І життя знову набирало того гіркого, солонго присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжкові. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджував, що з цим краще обережніше. І не через те, що в цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так йшли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене із світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і в своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною чершнеоокою напівкровкою. Вона умощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, і яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв’язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві не інакше три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там-то мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину – переходиш на ЮТЗ. Ні – вали звідси, або прямо в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запітушити, забити до смерті, завафлити. Це в нормі цього міста. Закон зони: на тихих вулицях притлумленого міста з широкими шикарними вулицями, розкішними жінками з волоокими очима, м’якими рухами, жадними до траха і слабкими щодо супружньої моралі. Нічого нового... Одного разу я зіткнувся носом до кирпатого носа Ольки Ковальші. Вона усміхнулася, і ми пішли, випили, і її звісно вже не цікавить Біба. Їй просто дурна циганська кров не давала покою... Так зійшло літо, переливаючись у ще маснішу південну осінь, зі срібним клином лиману, з розлитим суслом золотого сонця по ньому. Під осінь почалися справи... Діла просто, а не справи... Під осінь і знайшли відпатрану, як у курки, голову Біби, з синіми відкритими очима, під порогом Ольки Коваль.

Все, звісно, почалося з прищавого Утюга... Так, мені тоді снився тяжкий свинцевий сон, якого я ніяк не міг згадати... Крило лиману, бліда кулька сонця, стріли піщаних дюн, білі крила вітрильників, свіжий вітер... І я цілий день, до самого обіду, носив якусь печаль, тонку і дзвінку, десь всередині. Я ступав обережно, наче боячись вдаритися об щось і зруйнувати маленький кришталевий світ, що знову народився сьогодні зранку. Потім мене почала непокоїти інша думка: хто присадив її на голку? Напевне Біба з Альбертиком. Альбертик або Біба, яка різниця. І коли у мою голову увірвалася вся смердота, вся тверезість світу, було пізно і майже байдуже... Я певен, що кохання проходить зі смертю. Що ж тоді лишається: терпужний біль під лопаткою, скляний погляд втоми чи просто віра, що ми самі вибрали собі таке життя, чи сама смерть, як красива оправа життя... Я дивився на свинцеві хвилі туману, думав про неї, з наростаючою радістю і втомою... Я знову повернувся до добротоного бутового будинку. І це мене насторожило. Після закінчення, після кохання, чи після життя – це щось інше. Це не любов, а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос.

література культура книги