Українське військо: інформаційний фронт

В попередній статті автором був зроблений висновок, що нові корвети українському війську не потрібні. В той же час, автор є прихильником конструктивного підходу. Отже, давайте спробуємо визначити, що ж в такому випадку нашому війську потрібно.

В першому з пропонованих матеріалів ми поговоримо про інформаційні війни.

Для збереження єдності підходу, автор оперуватиме тими ж критеріями, що й в попередньому питанні:

1. Відповідність пріоритетам.

2. Оптимальна ефективність / вартість.

3. Реалістичність проекту.

4. Інноваційність проекту.

5. Асиметричність рішення.

Почнемо з інформаційних війн. Оскільки класичне військове будівництво - лише попередження та підготовка до можливих військових конфліктів, а інформаційну війну ми змушені вести вже зараз.

Спочатку трохи про те, як інформація стала зброєю.

В питанні перенесення війн в інформаційну площину можна виділити такі основні віхи.

1. Кримська війна 1853 – 1856 рр. Саме тоді, вперше в світовій історії, репортажі власного кореспондента лондонської „Таймс” з Криму серйозно вплинули на суспільну думку в Англії щодо війни. Адже завдяки телеграфу громадяни змогли отримувати інформацію з театру військових дій від незалежного кореспондента з незначною затримкою. А розвинена технологія газетного друку швидко поширювала інформацію в найбільшому тогочасному мегаполісі .

2. Війна у В’єтнамі 1965 – 1975 рр. Тоді, завдяки телебаченню, громадяни вперше змогли подивитися на реальну війну. І вони вжахнулись. Як наслідок, ЗМІ стали справляти потужний вплив на думку громадськості щодо війн, які веде їх власна армія. Апофеозом цього впливу став ефект Тетського наступу 1968 року. Наступ мав головною ціллю саме вплив на громадську думку в США.

В результаті, наступ комуністів закінчився їх повною військовою поразкою і ... їх повною перемогою в інформаційному полі. Останнє стало вирішальним. Ричард Ніксон, що переміг того ж року на президентських виборах в США, вже дотримувався стратегії виводу військ з В’єтнаму на прийнятних умовах.

3. Інформаційна ера 1990 - ... Завдяки цифровим технологіям зйомки, Інтернету та супутникам зв’язку, громадяни отримали принципову змогу спостерігати за військовими діями в реальному часі. З’явилась змога використовувати Інтернет як практично неконтрольований канал комунікацій. Ще одна з можливостей: використання інформаційного середовища для підміни реальності.

І якщо ви вважаєте останню чимось для хакерів чи підлітків, згадайте дещо з наших часів.

Інформаційна війна переростає в реальну: журналіст Ернест

Гемінґвей допомагає бійцю іспанської інтербригади

перезаряджати зброю

Наприклад, такий собі Громадський актив Києва - організацію, що існує лише віртуально.

Але це нітрохи не завадило їй пройти в Київраду та займатись „земельними питаннями”.

До цього ж типу можна віднести численні антиукраїнські організації в нашій країні, що утримуються на кошти Москви.

Їх основна маса створювались саме для українського інформаційного простору та практично існують лише там, а не в реальності.

Ще кілька штрихів щодо впливу інформаційного середовища на сучасні реалії.

Демократичні держави, витрачаючи на армії близько трильйона доларів щорічно, практично позбавлені можливостей їх ефективно використовувати за межами власних країн. Тому що громадськість цих країн не приймає навіть мінімальних військових втрат.

Будь-які втрати відразу переносяться ЗМІ в інформаційне середовище країн, де масштаби викривлюються. А людський мозок погано сприймає масштаби явищ, що виходять за рамки його щоденної діяльності.

Діяльність терористичних та екстремістських організацій спрямована майже виключно на інформаційне поле.

Адже навіть в масштабах окремих держав, можливості цих організацій настільки незначні, що не можуть справити на держави жодного іншого реального впливу. Фактично, лише ЗМІ є призмою, що збільшує такі організації до масштабу реальної загрози.

Звернемось до українських реалій. Навряд чи варто доводити, що Росія давно, доволі планомірно та жорстко веде проти України інформаційну війну. Це цілком конкретні ворожі дії, за рахунок яких досягаються реальні результати.

Перерахуємо лише деякі з них:

- створення негативного іміджу України в очах світової спільноти;

- створення негативного іміджу країни та її збройних сил серед українських громадян;

- поширення поразницьких настроїв в українському суспільстві та збройних силах;

- нав’язування українцям промосковських оцінок щодо конфліктних питань у взаєминах України та Росії;

- створення та інформаційна підтримка прошарку українських громадян, вороже налаштованих до України;

- тощо.

Тобто інформаційна війна проти України є реальністю. Адже ми живемо в постіндустріальному світі, в епоху інформації.

Інформаційний простір є таким самим полем військових дій як суходіл, повітряний чи водний простір. При чому перемоги в інформаційному просторі можуть бути значно ефективнішими, з точки зору кінцевих результатів, ніж результати військових дій в інших трьох середовищах.

На жаль, українським суспільством вираз „інформаційна війна” сприймається як щось таке... віртуальне. А українські військові мало працюють в інформаційному полі.

Очевидно, що в разі переходу війни в форму відкритого військового конфлікту російська інформаційна кампанія стане ще більш потужною та цинічною.

Що ж доцільно зробити в інформаційному полі?

Почати варто з того, що далеко не все тут є роботою військових. Але це точно одне з ключових питань національної безпеки. І у військових на інформаційному полі є свій чималий шмат роботи.

Оскільки за нинішньої ситуації (ведеться виключно інформаційна війна) і у разі прямого військового конфлікту ситуація і необхідні дії будуть розрізнятись докорінно, розглянемо їх окремо.

Інформаційна війна.

Військове відомство має діяти з іншими державними органами в рамках однієї стратегії.

Нам добре відомо, як діє Росія. Одним з ворожих дій на інформаційному фронті було відоме минулорічне звернення Медвєдєва до Ющенка. Подібні кроки в інформаційному просторі є типовими для нашого супротивника. Вони повторюються з разу в раз.

Гарним прикладом правильних дій може слугувати відповідь Президента України.

Чому? По-перше, була зроблена пауза і випад Мєдвєдєва завис у повітрі. Це підкреслило його надмірну агресивність та невмотивованість. Фактично, заява в той період почала давати ефект прямо протилежний запланованому – працювати на консолідацію українського суспільства та створення іміджу Росії як агресора серед українських громадян.

По-друге, заява Ющенка була витримана у підкреслено спокійному та миролюбному тоні. Це дозволило створити ефект моральної переваги та зменшити подальшу інформаційну хвилю.

Отже, у інформаційній війні нам не слід дозволяти супротивнику втягувати нас в перепалки. Не варто громадити політичні заяви одну на іншу. Адже діючи таким чином, ми лише працюємо на ворога, граючи в його гру. Hамагаючись діяти симетрично, ми приречені програвати.

Саме так і відбувається: Україна отримує свою дозу негативного іміджу на міжнародній арені, а всередині країни збільшується кількість громадян, незадоволених „антиросійською політикою Києва”.

Слід діяти асиметрично, не даючи противнику піднімати інформаційну хвилю. Краще не відповісти, якщо це можливо. Якщо відповідь необхідна – зробити це пізніше, давши інформаційній хвилі обпати.

Наші політичні заяви мають бути:

- дуже спокійними та дружніми;

- сповненими гідності та впевненості в собі;

- не містити виправдань.

І одночасно слід спокійно, тихою сапою, працювати над:

- обмеженням ворожого інформаційного впливу в Україні;

- посиленням інформаційних можливостей України в національному та

- глобальному інформаційному просторі.

Давайте перехуємо хоча б основні заходи та прикинемо, скільки все це може коштувати.

1. Телебачення. Є найбільш дієвим джерелом інформаційного впливу. Має найширшу аудиторію. Є основним інструментом російської інформаційної війни.

1) Найперше, необхідні дієві інструменти обмеження ворожого інформаційного впливу. Якщо певний канал дозволяє собі проводити інформаційну політику, що є ворожою Україні, дія його ліцензії на мовлення має припинятись до усунення відповідних порушень. В разі повторення порушень – анулюватись.

Україна вже має приклади успішних дій в цьому напрямку, які здійснювались Національною комісією з телебачення та радіомовлення та рішеннями суду за позовами відповідних держслужб. Така діяльність вимагає лише скоординованої державної політики і не потребує якихось окремих витрат.

2) Державі та військовому відомству слід займатись активною інформаційною політикою на телебаченні. Що має включати і пряму пропаганду. Інструментом цієї політики мала б стати сучасна телевізійна студія військового відомства зі штатом військових кореспондентів.

Чому саме військових? Тому що військових кореспондентів можна використовувати у мирний час для освітлення тем де присутні державна таємниця, а в разі військового конфлікту – безпосередньо в складі задіяних військових підрозділів.

Задачею такої студії мало б бути створення сучасного, цікавого, якісного і патріотично спрямованого продукту на тематику національної безпеки. Як для українського, так і для західного глядача. Військова тема та питання національної безпеки є цікавими для глядачів. Проблема лише в якості продукту.

Облаштування такої студії коштувало б не більше $1 млн. Це відповідає вартості одного БТР-4. Річні витрати на утримання не перевищать $1 млн.

Виникає питання з розміщенням сюжетів на телеканалах. Але, по-перше, з розміщенням якісного та цікавого глядачам продукту не має бути особливих проблем. По-друге, ми маємо державний загальнонаціональний канал. По-третє, завжди є інструменти впливу на приватні канали. Про щось можна домовитись, щось нав’язати, а за щось і заплатити якісь гроші.

2. Друковані ЗМІ. Є дієвим джерелом інформаційного впливу. Мають широку аудиторію, насамперед серед громадян середнього та старшого віку.

1)Дієві інструменти обмеження ворожого інформаційного впливу. Аналогічно телеканалам.

2)Ніщо не заважає укласти контракт, наприклад, з десятком українських журналістів на цикл статей відповідної тематики для друкованих ЗМІ. Наприклад, 10 журналістів по 10 статей на рік. Витрати не перевищать 100 тис. дол. на рік.

3. Глобальна мережа.

1)Дієві інструменти обмеження ворожого інформаційного впливу. З сайтами антиукраїнської тематики все ще простіше. Офіційно вони не є ЗМІ. Отже, за зверненнями СБУ, доступ до таких сайтів має блокуватись на національному рівні провайдерами, якщо хостинг іноземний. Де хостинг національний – відмова в хостингу. Плюс індивідуальна робота з адміністрацією таких ресурсів по лінії СБУ.

2) Чому б не влаштовувати річний конкурс серед національних сайтів патріотичної тематики на державні гранти? Витрати незначні. Наприклад, 10 сайтів по 10 тис. дол. на місяць – близько $1 млн на рік.

А для Інтернет-ЗМІ $10 тис. на місяць - пристойна сума, що дозволить забезпечити кращу якість та більшу кількість інформаційного продукту, покращити дизайн та хостинг, проводити власні конкурси з грошовими призами серед авторів, витрачатись на Інтернет-рекламу...

3) Цілком реальними є конкурси серед авторів в електронних ЗМІ на найкращу статтю патріотичної тематики. Місячні, квартальні або річні. Думаю, в $100 тисяч на рік було б вкластись цілком реально. Це дозволило б різко збільшити кількість матеріалів відповідної тематики в мережі та розкрило б чимало нових талановитих та патріотичних авторів.

4) На багатьох українських сайтах в коментарях сидить маса людей, що вкрай вороже налаштовані до України та всього українського. Що заважає СБУ попрацювати з адміністрацією сайтів?

IP таких коментаторів мають оперативно блокуватись адмінами сайтів. Робота з найбільш злісними „авторами” має проводитись в регіональних осередках СБУ в очному режимі.

Даний аспект не передбачає жодних зайвих витрат чи складностей. Потрібно лише працювати.

5) Створення якісних англомовних версій на сайтах ключових державних органів та служб. Введення в штат людини, що добре володіє англійською та може працювати як прес-секретар з іноземними ЗМІ коштуватиме $3 тисяч на місяць, не більше. Для 10 ключових держорганів – $350 тисяч на рік.

Автор в жодному разі не вважає, що запропонований ним перелік дій є повним або безумовно вірним. Але треба ж з чогось починати ...

А що у випадку військового конфлікту?

У випадку військового конфлікту необхідно зробити інформаційний простір таким самим полем військових дій як повітря, море чи суша. Для цього штатні військові кореспонденти з операторами мають командируватись безпосередньо у зону військових дій та надаватись ключовим військовим частинам.

Матеріал має відзніматись безпосередньо в зоні бойових дій, в чорнову оброблятись на місці та оперативно пересилатись в військовий інформаційний центр. Там сюжети мають оперативно перевірятись, кінцево оброблятись, перекладатись на англійську в разі потреби.

А надалі – оперативно розсилатись по ключових іноземних ЗМІ, іноземним урядам та посольствам, викладатись в Інтернеті на YouTube, розміщуватись на спеціалізованих українських сайтах, використовуватись в рамках глобальної інформаційної кампанії.

Цілком реальним є вкласти цикл від зйомки до появи матеріалу у вільному доступі в одну годину максимально. Можливим є розміщення матеріалу кореспондентом напряму в мережі в масштабі реального часу.

Отже зараз вже є можливість зробити з військового конфлікту захоплююче та страшне видовище в масштабах реального часу. Зрозуміло, що стратегія викладення конфлікту буде заздалегідь проробленою та відповідатиме державним інтересам.

Формат даватиме змогу іноземним глядачам робити власні висновки та в рази підвищить їх зацікавленість. Побачивши події на власні очі, питання на зразок того:

хто є справжнім агресором

хто чинить геноцид

що таке „операція з примушення до миру”

ким насправді є „миротворці”

відпадуть самі собою.

То чому б нашим військовим не бути в цьому піонерами?

Що ми від цього отримаємо?

Ми отримаємо ефективний інструмент формування суспільної думки – внутрішньої, міжнародного співтовариства та навіть, певною мірою, громадськості країни-агресора.

А головне – ми отримаємо потужний інструмент впливу на уряди іноземних країн через громадськість цих країн. При чому, ймовірно, ми отримаємо монопольний канал подібного впливу. Адже іноземних журналістів з зони конфлікту можна видалити, а наш ймовірний супротивник, як показала остання війна на Кавказі, не практикує нічого кращого класичної пропаганди.

Такі матеріали змусили б російських союзників на Заході замовкнути або змінити тон. А ворога – за відсутності швидких результатів збиратись додому. Вплив циклу таких матеріалів на позитивний для нас результат конфлікту міг би бути дуже і дуже вагомим. За певних умов - вирішальним.

Що для цього потрібно і скільки це буде коштувати?

Спробуємо порахувати. 10 знімальних груп у складі кореспондента та оператора на місці. Не менше 10 спеціалістів в центрі. Плюс не менше 20 технічних працівників. Разом близько 50 працівників.

Вартість обладнання групи реально вкласти в $20 тисяч. Транспорт та групу охорони надаватиме військовий підрозділ. Отже, близько $200 тисяч. Смішна сума для країни.

Орієнтовні витрати та терміни за всіма пунктами.

Початкові: близько $1 млн.

Утримання: близько $2,5 млн на рік.

Навіть для нинішнього військового бюджету в 7-8 млрд грн це незначні суми.

На повний цикл створення потрібно близько 1 року. Значний ефект в інформаційному полі країни можливий вже через 1 рік. Для будь-якого військового проекту це мінімальні терміни.

Замість висновку проаналізуємо за критеріями.

1. Відповідність пріоритетам: нагальна потреба.

2. Оптимальна ефективність / вартість: виключно хороші показники.

3. Реалістичність проекту: абсолютно реально та мінімально за термінами.

4. Інноваційність проекту: відповідає.

5. Асиметричність рішення: оптимально, особливо для військового конфлікту.

Наступна частина статті буде присвячена українським силам неядерного стримування.

армія медіа загроза