Стилі управління та кадрова політика Тимошенко і Януковича: в чому різниця.
Зараз, коли вже відомі прізвища тих кандидатів, які виходять у другий тур, ми маємо два тижні - щоб зважити, чого нам чекати у випадку обрання одного чи другого претендента. Хоч традиційно й прийнято говорити, що «обоє вони однакові» і «обоє гірші», все ж таки бачення перспектив країни і управлінські навики у обох різні.
Досвід управління Ю і Я порівнював: Микола ПОЛІЩУК
Кожен із них, прийшовши до влади, стане щось міняти у відповідності до своїх уподобань. Спробуємо подивитися, як будуть різнитися їхні перші (і не тільки) кроки на президентській посаді.
Оскільки і Тимошенко, і Янукович не втомлюються повторювати, що за ними йдуть «команди професіоналів» (у Януковича на цей випадок є навіть «тіньовий кабмін», а у Тимошенко – Кабмін справжній), ми можемо припустити, що першим ділом після інаугурації і один і другий кандидат розпочне кадрові зміни.
Обидва спробують проштовхувати свої кадри, віддаючи перевагу відданості перед професіоналізмом.
Таким чином, деінтелектуалізація еліти, яка й так набула загрозливих рис, триватиме. Треба віддати належне: попри всі недоліки Ющенка, на сьогоднішній день і в Секретаріаті Президента і в РНБОУ зібрані високого рівня спеціалісти - які принаймні знають, що ж твориться в цій країні.
Однак і для команди Тимошенко, і для команди Януковича вони в першу чергу вороги, які працювали на Ющенка і за визначенням мають бути знищені.
Тим більше, що за кожним із претендентів на посаду стоїть чимало народу, який вже пригледів собі затишні кабінети на Банковій.
І не тільки на Банковій.
Без сумніву, обоє кандидатів мріють змінити всіх губернаторів на більш лояльних, а також провести чистку в кабінеті міністрів.
У Януковича ця когорта відома – це будуть ставленики крупних підприємств Сходу України, їх лобісти, а подекуди й тіньові власники.
Hа правах підтанцьовки з'являться персонажі на кшталт Ганни Герман: прес-секретарі, політтехнологи, керівники крупних місцевих організацій , а також діти, куми та інші родичі, плюс невеличке коло авантюристів від політики, що традиційно крутиться навколо Партії Регіонів.
Самі себе ці люди не криючись називають «міцними господарниками» - термін, що закріпився в лексиконі ще з кумівських часів.
Колиcь «міцність» господарника визначалася його щаблем в адміністративній вертикалі: менш міцні господарники сиділи нижче, міцніші - вище, а всім керував найміцніший господарник Леонід Данилович, який займався перестановкою кадрів знизу до верху і навпаки.
Чи здатна ця публіка до управління країною?
Без сумніву, у команди є певний досвід роботи в уряді останніх кучминих років і невеличкі «сто днів» при владі після виборів-2006. Вони вміють керувати своїми підприємствами, від яких залежить доля сотень тисяч людей і наповнюваність бюджету.
З іншого боку, ми давно вже помітили, що сповідуваний ними ще радянський стиль управління – архаїчний, протекціоністський.
Своє перебування при владі вони розглядають як спосіб добитися якихось пільг для своїх виробництв, державним замовленням вони надають більшу перевагу, ніж вільній конкуренції, захист вітчизняного виробника в їх уявленні полягає в фінансуванні його за державний кошт, не дивлячись ні на яку збитковість.
В сучасному глобалізованому світі, та тим більше для країни-члена ВТО такий шлях тупиковий, оскільки він лиш консервує радянську модель виробництва, яка і так далеко не є самою ефективною у світі, не здатна до модернізації і програє по всім фронтам китайським аналогам.
Зверніть увагу на те, який великий відсоток нашого експорту йде до Росії й Білорусі. Фактично ці цифри свідчать лише про те, що українське виробництво все ще залишається частиною того народно-господарського комплексу, що існував за часів СРСР, і помирає разом із ним.
Але іншого способу управління економікою ці люди не знають і якихось нових кроків від них годі чекати.
З іншого боку, якщо за Януковичем стоять хоч і рептильні, але все ж таки особистості, в той час команда Тимошенко вражає своєю сірістю і непоказністю на тлі свого провідника.
Навіть олігархи Фельдман і Губський якісь непомітні.
Можна сказати, що сам по собі БЮТ – структура по формі своїй тоталітарна, а, відповідно, й прогнозована.
У Юлії Володимирівни є декілька інструментів, якими вона звикла триматися на плаву, причому всі вони в далекостроковій перспективі неефективні. Це по-перше, абсолютно соціалістичні заклики до націоналізації, або заборони будь-чого, плюс ручне управління.
Постійні дотації й доплати, які раніше щедро обіцялися, тепер треба буде якимось чином роздавати. Деякий час, очевидно, Юлія Володимирівна зможе зберігати підтримку в суспільстві, традиційно перекладаючи вину за власні економічні провали на явних чи удаваних ворогів.
Неважко навіть припустити, хто перший опиниться під роздачею: це голова Нацбанку Стельмах, секретар РНБОУ, потім – Генпрокуратура, Фірташ та інші олігархи.
Бо вже більше п’яти років авторитет Тимошенко тримається виключно на боротьбі з кимось - причому об’єкт боротьби дуже часто змінюється, вчорашній ворог може стати другом і навпаки.
Характерно, що населення у нас напрочуд швидко забуває як вчорашніх ворогів, так і вчорашні обіцянки.
Хоча з іншого боку, безкінечне управління державою в ручному режимі теж не може тривати безкінечно. Зрозуміло, що з відставкою Стельмаха американська валюта не подешевшає до 6 гривень за долар.
Коли-небудь лафа має закінчитись, борги доведеться віддавати, надмір надрукованих гривень призвести до інфляції. Багато хто з опонентів Юлії Володимирівни із злорадством чекають: що ж вона робитиме тоді, коли вже відтягувати ручне управління економікою стане неможливим?
Вимушений їх розчарувати: таке відтягування може тривати як завгодно довго - що доведено, зокрема, сусідньою з нами Білоруссю. Президент якої умудряється тримати управління країною саме завдяки ручному керуванню, постійним популістським акціям із відправкою в тюрму чиновників і роздачою матеріальних благ трудящим.
За великим рахунком, у Лукашенка абсолютно нема якоїсь далекоглядної стратегії.
Зате її повністю заміняють безперервні кампанії боротьби то з внутрішніми ворогами, то з зовнішніми, відсутність будь-якої послідовності і роздача обіцянок, які Олександр Григорович завідомо не збирається виконувати (згадаємо, наприклад, «визнання» Абхазії, обіцянки про дотримання прав людини чи так і не ратифікований договір з Україною про кордон).
Юлії Володимирівні Лукашенків стиль роботи зрозумілий і прийнятний.
Правда, для цього потрібно у власній країні подавити опозицію, повернути в державну власність всю промисловість і жорстко контролювати інформаційні потоки. Можна припустити, що для Тимошенко така країна була б бажана, але на сьогодні вона нереальна.
З другого боку Тимошенко з її яскравою біографією – це далеко не дрімучий колгоспник Лукашенко, не Путін і, звичайно ж, не Янукович.
Великий плюс Тимошенко – це її здатність до навчання і переймання чогось нового. Вона дійсно хороший і працездатний лідер, але лідер, який замкнув на собі вирішення стількох питань, скільки просто не під силу людині.
При цьому в силу ряду причин зараз навколо лідера партії «Батьківщина» немає фахівців-управлінців, які могли б мати свою думку.
В партії є багато сумлінних виконавців волі леді Ю, але немає кріейторів, здатних на сміливі кроки, на конфлікт з партійним шефом. Після відставок Пинзеника і Вінського навіть міністри по квоті БЮТу виглядають такими ж непоказними і безініціативними, як і весь актив Блоку Тимошенко.
Підсумовуючи написане, неважко помітити, що і Тимошенко і Янукович, грубо кажучи, хочуть перенести на керівництво країною власний досвід керування БЮТом та Партією регіонів відповідно.
Що не несе країні нічого хорошого, звичайно.
