Історії про наших за кордоном: «Ми же імєнна аддихать єдєм, водка харошая!
Я страшенно люблю мандрівки і ледь не щомісяця мене тягне поїхати в інше місто чи країну. Частіше за все це дешевше зробити через одну з численних турфірм, що пропонують варіанти «10 в 1», тобто купу країн за одну поїздку і беруть за це відносно невеликі гроші. Та після кількох таких поїздок я відмовилась від групових турів, а мої мандрівки були геть зіпсовані.
Їздила Європою: Антоніна МАЛЄЙ
«Водка харошая, аддихаєм культурно!»
Перша поїздка була в Чехію на Різдво (тепер я знаю, що зимові свята краще святкувати там, де нема ні наших, ні росіян). Напередодні я прочитала все, що знайшла і про містичну Прагу, і про замки в її околицях. Та не встигли ми від’їхати від Києва, як автобус наповнився радісними вигуками людей, що вже повідкривали пляшки з горілкою. Туристи не просто пили, вони «бухали» в найточнішому значенні цього слова, причому бухали всю дорогу – до запухлих очей і пекельного перегару.
Мені було шкода прикордонника, який зайшов зібрати паспорти. Найжахливіше, що пити майже примушували інших: «Ми же імєнна аддихать єдєм, давайте расслабімся, водка харошая, ми ж імєнно культурно аддахньом, всє ж свої, зємлякі, ви нє думайте чєво!». Нам з подругою з боєм вдалось відмовитись і з цього моменту ми стали аутсайдерами, на нас постійно підозріло косились.
Наш гід, тітонька з білявим начосом і яскраво-рожевою перламутровою помадою, невимушено підтримувала веселу атмосферу фразами: «Жизнь налаживается! Еще в Праге «Бехеровку» попробуете настоящую!» після кожного стакана. І явно отримувала насолоду від своєї роботи.
Хтось полірував горілку пивом, тому часто робили вимушені зупинки. Коли автобус рушав і двері поволі закривались, мужчини викидали пусті пляшки крізь дверний отвір. Туди ж летіло сміття. Прохання не свинячити сприймалось як образа, після чого обов`язково зав`язувалась суперечка. Страшенно дратувало, що чоловіки, які не беруть участь в п’янці, також не збираються заспокоювати співвітчизників – жоден не прийшов мені на допомогу, коли я вимагала не викидати пляшки. Хіба що екскурсоводка нітилась і щось винувато казала туристам.
Щоб не чути п`яних криків і заспокоїтись (в такі моменти моє серце починає часто битись, хочеться взяти якогось дрючка і навести між гоблінами лад, приходиться стримуватись) я включила плейєр, вибравши найжорстяковіше, що було в колекції – «Рамштайн». На цей раз допомогло.
Туалеті був? Голову помив?
Після першої ж екскурсії в Празі ми з подругою змушені були гуляти містом самі. Останньою краплею на чаші терпіння стала крадіжка новорічних іграшок панами з Луганська. Ми проходили повз президентську ялинку за готичним костелом святого Віта і я з жахом побачила як двоє «душі компанії» з нашої групи (Сєрьонька та Вітя) підбігли до ялинки і швиденько стягнули собі по дерев`яній іграшці. За вечерею вони давали їх розглядати групі і хвалились, що це гостинці для племінників. На зауваження когось із групи, Сєрьонька, ховаючи в кишеню дерев’яну зірку, сказав: «Нє кіпятісь, там многа вісіт, нікто даже нє замєтіт!».
З іншою групою я поїхала в тур по Європі. Черговий шок мене чекав у Франції. Перші осінні заморозки, світає, на зупинці виходжу з автобуса щоб попити каву, зуб на зуб не попадає, ноги затекли – цілу ніч їхали Німеччиною. За кілька годин буде Париж і нарешті готель.
Заходжу в туалет і вклякаю на місці – всі умивальники зайняті нашими дамами.
Товсті і худі жінки, до пояса оголені, співають, миють під кранами голови рідким милом та, вибачте вже за інтимні подробиці, голять волосся під руками.
Думаєте, брешу? Чесне слово! Потяг до гігієни - це звичайно прекрасно, але нащо таке робити перед нормальним готелем з гарячою водою, в якому ми за програмою зупиняємось на чотири дні? Це щоб у столицю кохання приїхати в «луччєм відє»? Я відчула себе частиною якогось дикого кочового народу, взяла свою каву і тихенько сьорбала її на вулиці, спостерігаючи за іноземками, що з виряченими очима виходили з туалету.
До речі, про туалет – стояти в черзі з нашими дамами сумнівне задоволення. В черзі у них страшна нетерплячка, хоча самі стирчать в кабінці вічність. На німецькій заправці переді мною стояла дама з Харкова. Я вже не пригадаю як її звали: Оля чи Юля – у незграбній шубі з широченними плечима, з довгими сережками. Вона була з тих жінок, що здатні за мить симпатичне лице перекривити в чортячу мордяку і насипати вам таких матюків, що посивієте.
Відірвавшись на деякий час від дітей і сім`ї, такі жінки перетворюються на двієчниць, що крадькома курять за школою і гигочуть зі старшокласниками. В туалетну кабінку зайшла огрядна німкеня похилого віку. Пройшла хвилина і Олю-Юлю, що переминалась з ноги на ногу, бо забагато пива випила, понесло:«Да скока можна там сідєть! Разваліла сваї булкі на унітазі і сідіт, пака тут люді канчаются!» - це я привела ще пристойні пасажі. Не було сумнівів, що німкеня це почула і основне посилання, думаю, зрозуміла. Мені стало так соромно, що я чкурнула геть, а в туалет вирішила сходити іншим разом - не критично.
Нам кіно про хохлів!
Окрема тема – підбір фільмів у автобусах. Адже в замкненому просторі тобі нікуди дітись і ти змушений дивитись телевізор, хоч як би не відводив очі і не намагався читати книжку. Єдиний вихід – включити голосно музику і закрити очі. Може це особисто мені так не щастить, але кожен раз я змушена переглядати фільми про російську «славу і удаль».
Тільки в автобусах я дізнаюсь, що кінематограф наших північних братів потужно працює і видає силу-силенну фільмів про іконно-русскіх благородних героїв, які не жаліють зрадників-хахлів. Ці фільми, як виявилось, українці вдячно дивляться і на прохання виключить, обурюються: «А что єщо сматрєть, амєріканскіє баєвікі што-лі?». Наче фільмів інших нема на світі. Хоча навіть американським бойовикам в такій ситуації я рада, принаймні там не принижують мою національну честь та гідність.
Але найстрашніше в автобусі – серіали та шоу. Якщо фільм ще можна перетерпіть, то серіал це наче кара назавжди. Заряджають на початку дороги і на фініші виключають. І якщо це тупе мило типу «Туристи» із примітивними діалогами про ущербних людей, які потрапляють в абсурдні ситуації, весь час кричать і сваряться, то все – ховайся. І не сподівайтесь, що виключать: «Це хороший серіал!», - заявили нам сусіди, - «Ми його навіть дома дивимось!».
Ображений сокіл
І ще двічі я потрапляла в неприємні ситуації із співвітчизниками. Останній раз це було знову ж таки в Чехії. Ми поїхали на екскурсію в один із старовинних замків під Прагою. Там у дворі, вдягнений в автентичний середньовічний одяг, стояв усміхнений вусань із соколом на шкіряній рукавиці. З ним можна було сфотографуватись. Я стала налаштовувати камеру, і тут до нас підійшов розв’язний тип з нашої групи.
За його словами, корінний киянин, до речі. Підозрюю, що у 90-х його шафи були забиті малиновими піджаками. «Скока стоіт сфоткацца с вашей куріцай?», звернувся він до вусаня. Та у «куріци» виявився серйозний господар – він ламаною російською пояснив, куди і як турист зараз піде. Пояснив серйозно, бо киянин зробив вигляд, наче нічого не сталось і скромно подріботів за групою. Але від цинічної і невихованої поведінки земляка з поїздки зник той романтичний флер, який створює старовинна атмосфера знаменитих чеських замків.
І хоча я вже давно не мандрую світом із українськими групами, зустрічі не уникнути. Місяць тому я поверталась із Брно у Київ і чекала на вокзалі автобуса, що стартував у Празі. До Брна їхати кілька за годин, за цей час пасажири вже встигли напитись до свинячих голосів, на зупинці вони випадали з автобуса, «диша духами і туманами».
«Брно! Да ета же мая радная дєрєвня!», – бритий круглий і дуже п`яний мужик знімає з себе куртку.
Нащось втулив її чеху, що сидів на лавочці сусідньої платформи: «Пастаражи, я тєбє давєряю. Я па-биріку!», бідний чех нічого не зрозумів, але від куртки відсунувся. А я полізла в наплічника за плеєром.
Я б не хотіла, щоб мої історії навели вас на думку, що я, вся така горда, пафосна і в білих рукавичках, вважаю своїх співвітчизників селом неасфальтованим. Нічого подібного, в нас купа чудових людей, я маю багато цікавих і розумних приятелів. Але, на жаль, в нашій країні також повно тих, кого моя прабаба називала «кіндратками голожопими». Їм власна гідність і репутація країни до одного місця, вони так і дивляться де б щось вкрасти.
Кіндраткам все одно на який тротуар висякувати свої соплі – київський чи віденський. Адже в нас погана поведінка не карається і не засуджується, а те, що обурює вихованих іноземців, в нас часто вважається нормою. І навіть 15% «кіндратків» у групі чи готелі можуть вкінець спаплюжити романтичну поїздку до різдвяного Будапешту чи Праги.