Сашко Положинський: Зміни треба було робити всім разом

Гурт «Тартак» один з небагатьох зробив пісню і кліп про УПА, один з перших вийшов на сцену Майдану в 2004 році. І взагалі музиканти мають активну громадянську позицію і не бояться своєї українськості.

- Побутує нав’язлива думка про «дві України», різницю між якими дехто ладен підносити трохи не до цивілізаційного рівня: мовляв, це два різні світи, яким не судилося зійтися. Як ти до цього ставишся, виходячи з власного мандрівного досвіду? І як змінити ці «роз’єднавчі» тенденції, як стерти, нехай і штучно витворений, але поки що відчутний «рів» між двома частинами однієї держави?

- За реакцією публіки і за її поведінкою я не бачу великої різниці між Сходом і Заходом. Усе залежить від концертної культури міста — навіть мовні відмінності разюче не даються взнаки. Є, звичайно, якісь нюанси, але це вже суто локальні речі.

Як гарний приклад, завжди наводжу один із наших концертів у Донецьку, десь років два тому, в рамках фестивалю «Урбанія», де нас разів зо три викликали «на біс», а під кінець вибіг на сцену щасливий організатор із вигуками: «Грайте ще!!». Довелося грати...

- То чи не здається тобі, що той рів, викопаний зовсім не митцями, мусять «засипати» саме митці, люди культури, — подібними акціями та безліччю інших мистецьких проектів?

- Потрібно,?щоб на це працював інформаційний простір. А нині української музики там дуже мало. Зараз існує гарна «відмазка» для людей, які складають музичні плейлисти на радіо й ТБ.

До графи «українська музика» дозволяє занести будь-що: зроблене в Україні, зроблене вихідцем із України (наприклад, гурт «Токіо», який не є українським за жодними ознаками, вважається в плейлистах саме таким, тому що його створили, здається, уродженці Кривого Рогу).

Ось такі подвійні стандарти. А Нацрада на це закриває очі, адже в них свої скелети в шафі.

Якщо говорити про ротації на ТБ, то останнім часом стало аж занадто важко потрапити до телевізійного ефіру без плати за показ. «Тартак» не платить. Якщо десь на якомусь телеканалі є люди, які нам симпатизують або ставляться неупереджено, то вони нас показують.

Національну?— свідомість формують міріади чинників. Але на загал, на широкі маси, як мені видається, чи не найефективніше впливає шоу-біз, оця масова музика, масова культура. Ну не можуть змінитися наші люди, які, по суті, досі лишилися «совками», якщо повсюдно, в кожній маршрутці, в метро, на будь-якій FM-станції, з кожної праски їх клепає по мізках російськомовна попса, той-таки «совок».

Додай сюди ще й телесеріали, вал низькопробної книгопродукції, газети — причому не лишень безпосередньо з Російської Федерації, а й доморощеного виробництва...

На мою думку, зараз узагалі в шоу-бізнесі — якщо ми говоримо не про музику, не про творчість, а про шоу-біз — так ось, там узагалі домінує простота сприйняття. Я це називаю «музика-рінґтон».

Фактично, зараз рінґтони панують. Уяви собі: рінґтон для мобільного телефону з музикою гурту «Кому вниз». Ну це смішно, це ніяк не вписується в контекст. Натомість якась поп-мелодійка з максимально простим текстом, з якимись примітивними трьома нотками вписується абсолютно природно...

- Ну нехай, але чому вона не може бути українськомовною?

- Тому що українська несуржикізована мова несе в собі певну елітарність. Тобто, якщо людина вміє нею грамотно розмовляти, це, з одного боку, викликає повагу в багатьох людей, а з іншого, провокує також обережність.

Значна частина починає комплексувати (притому підсвідомо розуміючи, що це їхня рідна мова). До того ж, українською мовою досить складно зробити подібні штуки.

Митці, які творять українською, не здатні робити якісь занадто спрощені речі. А хто й уміє, той не береться. Ну, немає сенсу. Ну ось, узяти мене. Я, можливо, й міг би створити простеньку пісеньку, і мені іноді це вдавалося. Ну, кілька слів, які легко запам’ятовуються, але...

- Ну, з п’ятдесяти чи з сорока п’яти мільйонів, гадаю, хтось таки зміг би...

- Я веду до того, що шукачеві кон’юнктурних варіантів невигідно писати українською.

Матеріальний аспект може відігравати роль тоді, коли Україна буде настільки самодостатнім ринком, щоби кожен музикант, який працює у внутрішньому інформаційному просторі, не парився про те, як йому своєю творчістю заробити гроші, і міг би дбати лишень про творчість.

В Україні зараз такої можливости немає. А якщо є, то лише в небагатьох, кому вдалося закріпитися на ринку здавна або, як винятковий варіант, вийти з україномовною музикою на інші ринки. Якщо на Росію, то це «Океан Ельзи» й «ВВ», якщо на Європу, то це «Гайдамаки».

Решта музикантів стоять перед вибором: або ти пишеш від душі й тоді борешся за існування, або ти шукаєш кон’юнктуру. Якщо друге, то зрозуміло, що ти пишеш російською мовою, бо це відразу дає шанс пробитися й на російський ринок, котрий на порядки потужніший, аніж наш...

- Отже, можна говорити, що ми не маємо власного інформаційного простору?

- Звичайно. Причому не маємо його вже досить давно. Якийсь момент він був, потім ми його трішки віддали, потім трішки відбили назад, потім знову віддали.

Причому кожного разу, коли віддавали, втрачалося все більше й більше.

Воно йде такими хвилями: була хвиля потужної українізації, особливо середина 90-х років: це розквіт і «Червоної Рути», і «Рок-Екзистенції», й «Території А», це багато української музики на телебаченні й радіо. Це, зрештою, інтерес до української музики.

Потім була криза 1998-го року. Ми свій інформаційний простір, разом із політичним, економічним та рештою, почали віддавати.

Потім знову десь у 2005-му нам вдалося дещицю відвоювати назад — ненадовго, але вдалося. Але з 2006-го всі позиції почали здаватися.

- Що би міг змінити Положинський, якби був при владі?

- Міністр культури нічого не вдіяв би. Він залежить не тільки від власних уподобань, а й від інших чинників. Зокрема, й від того, що в нас на культуру кошти виділяють в останню чергу.

То про яку культуру тут мова? Головою Ради Нацбезпеки теж, мабуть, не варто...

Можливо, хотів би стати диктатором України — тоді, може, міг би таки щось зробити? Хоча я би не хотів бути схожим на Лукашенка.

А якщо серйозно, доки Україною не почнуть керувати люди з достатнім рівнем національної свідомости, з достатнім рівнем моральности, з чітко визначеною ідеологією, доти ніякі зміни неможливі. Тому що в нині діючих все — так чи інакше — впирається в гроші, у «відкати»...

- Виходить замкнене коло. Тих «свідомих», які є, явно не достатньо. А для того, щоб виховати критичну масу, потрібно багато того, чого в Україні немає, в тому числі й інформаційно-культурногий простір, власне, про який ми з тобою говорили...

- Тут?я не згоден з тобою. Такі люди в державі є, і їх не так уже й мало... Вони, на жаль, не борються, у більшості випадків займають споглядальну позицію. Більшість людей за своєю природою просто підлаштовуються під ті умови, в яких перебувають.

От, наприклад, моя точка зору: з хабарями можна боротися двома методами. Перший — їх не брати. Другий — не давати. Переконаний, що більшість людей здатні жити за чіткими моральними нормами, діяти порядно, працювати сумлінно тощо. Але вони повинні мати перед собою яскраві приклади. Причому приклади, які не піддаються сумнівам. До яких не підкопатися.

- Ну,?от наш Президент — приклад? З одного боку, мене не влаштовує результат, який маємо і за який він відповідає насамперед, адже стоїть на вершку піраміди. З іншого боку, я усвідомлюю, що він направду чесна людина, патріот, християнин. Це ще чіткіше видно на тлі його двох попередників. Але чомусь, мені здається, саме його найбільше піддають критиці...

- Його найбільше критикують, тому що від двох попередніх стільки не чекали, як від нього. По-друге, попередні не приходили до влади на хвилі такого всенародного піднесення. Він отримав, можливо, найбільший ліміт довіри. І разом із тим, на нього ліг найбільший тягар недовіри.

У мене немає розчарування в тому, що я робив, що ми всі робили. У жодному разі.

Навіть знаючи, чим усе це зараз закінчилося, я би все одно не хотів піти іншим шляхом в 2004-му році. Уже, власне, й тоді я багато чого бачив такого, що інші люди, можливо, не помічали, бо я дивився на все трошки з іншого ракурсу, з-за лаштунків головної сцени Майдану.

Певна відповідальність, вважаю, лежить і на нас усіх, тому що ми дуже швидко заспокоїлися й почали чекати змін від Президента. Хоча зміни треба було робити всім разом. Виникає питання: а хто ще був поряд із Президентом тоді? Якщо це називати негарним словом «скурвилися», то можна сказати, що скурвився багато хто.

Чим займаються ті, хто називав себе «польовими командирами»? Що роблять ті помітні політичні фіґури, які стояли поряд із Ющенком в першому ряду? Що сталося з «Порою»?

А?що? Був ось у Міжгір’ї. Повезли на перевал. Серед розкішної природи добудовують особнячок. Кажуть місцеві, буцімто один із лідерів «Пори» будується. Стягнувся-от...

А в «Порі» таки було багато людей щирих, справжніх, які вірили в те, що вони роблять. Так само було багато людей на київському Майдані, на інших майданах. Де ті люди всі поділися? Вони всі пішли сидіти далі. Кажеш, а що ж ми могли? Принаймні могли зібрати всіх тих, кого ми знаємо, ті — далі ще когось, і вийти самим. До Президента в мене дуже багато питань.

І вони в мене ще від перших днів, принаймні від грудня 2004-го року. Які основні? Чому ніхто не чіпає Кучму, хоча в 2004-у році він позиціонувався як головний ворог, з яким ми боремося? Чому не займають олігархів, яких він так нещадно критикував, ідучи до влади? Чому бандити не сидять у тюрмах, як обіцялося?

Таких «чому» може бути надзвичайно багато.

З одного боку, він робить такі речі, які мені імпонують, але з іншого боку, навіть тут іде не до кінця: дає Шухевичу Героя України, але так і не домігся офіційного визнання УПА...

- У тебе, знаю, три дідові брати воювали в УПА. А дід воював у Червоній Армії. Ти не проводиш чіткого поділу на «своїх» і «чужих»?

- Та зрозуміло, що ні. Мій дід, який пройшов війну від 1941-го до 1945-го і був багато разів поранений, у тому числі тяжко, воював під Сталінградом, наскільки я знаю, і з оточення виходив — він не може бути ворогом ні Україні, ні українцям.

І я переконаний, що, якби він не потрапив у 1941-му році в Червону Армію, то в 1943-му разом із братами був би в УПА, — я майже переконаний у цьому, — і воював би там не менш героїчно.

Я в жодному разі не заперечую ані героїзм, ані трагізм українців у Червоній Армії. Я заперечую інші речі. Ну, не вважаю я, що День Перемоги — це державне українське свято. Ну не вважаю я! Не перемогла держава Україна 9-го травня 1945-го.

Я думаю, це може бути День пам’яті, день поваги, день пошани, день жалоби... По-різному можна називати, але це точно не День Перемоги для нас. З іншого боку, ми ніяким чином не повинні ліпити до цього проекту «День Перемоги» ще й проект «Свято для вояків УПА».

Бо вони, безперечно, воювали з фашистською Німеччиною, але вони воювали і з Радянським Союзом, і з Польщею, і з Угорщиною, і з Чехо-Словаччиною, з Румунією — проти всіх, хто воював із українцями, воювала Українська Повстанська Армія.

Це єдина армія у Другій світовій війні, яка відстоювала інтереси України та українців. Тому в цьому сенсі не потрібно жодних актів примирення. Примирення може бути одне: повага, пошана, визнання, допомога ветеранам однієї армії — і точнісінько так із іншою стороною.

- Кілька слів про новий альбом «Опір матеріалів». У принципі, ваші альбоми не схожі один на інший, ви намагаєтеся розвиватися й шукати. Чи завжди знаходите, то вже інша річ.

- Альбом краще слухати, ніж розповідати про нього. Зрозуміло, що він інакший, насамперед за музикою. Хоча в чомусь він схожий на те, що загалом робить «Тартак».

Як я пишу пісні? Одна ідея може роками виношуватися, інша ж може втілитися в життя одномоментно. В «Опорі матеріалів» усі тексти мої. Ще можу сказати, що альбом у чомусь серйозніший. До речі, тут я значною мірою побачив, що багатьом людям мої тексти не зрозумілі.

До мене часто звертаються за поясненнями, хоча мені здається, що в пісні вже все достатньо зрозуміло висловлено.

- Може, варто зайнятися просуванням на Захід? Піти шляхом «Гайдамаків»?

- Я дуже близько товаришую з Іваном Леньо з гурту «Гайдамаки», акордеоністом. Він постійно каже: от вам би у вашу музику додати яку-небудь сопілочку чи цимбальчики, чи ще щось, і ви би «на ура» пройшли в Європі. Але, ти розумієш, я не хочу навмисне щось додавати в музику. Для того, щоб пройти «на ура» в Європі...

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Повністю інтерв`ю із Сашком Положинським читайте у часописі "Сучасність" (№12 за 2009 рік).

ZaUA.org продовжує співпрацю з легендарним журналом - найбільш цікаві "паперові" матеріали з часопису можна знайти на нашому порталі за тегом "сучасність".

Придбати паперову версію "Сучасності" можна:

Київ

- книжковий ринок «Петрівка»: ряд 46 місце 7, ряд 48 місце 7 – ятки «Книгоноша»,

- книгарня на вул. Пушкінській, 8а

- книгарня «Наукова думка», вул. Грушевського, 4

- книгарня «Є», вул. Лисенка, 3

- книгарня «Академкнига № 1», вул. Б. Хмельницького, 42

- книгарня «Знання», вул. Хрещатик, 44

- книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська, 6

- книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21

- ятка біля Університету Шевченка, бул. Шевченка, 16

Вінниця

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Вишенька, 50 (Пирогова, 172А)

Житомир

- книгарня «Читай», вул. Київська, 77 (ТЦ «Глобал-UA»)

- книгарня «Читай», вул. М. Бердичівська, 2/7 (ТЦ «Еко-Маркет»)

Івано-Франківськ

- книгарня «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55-А

- книгарня «Навчальна книга», вул. Галицька, 39

- книгарня «Читай», вул. Вовчинецька, 225-А (ТЦ «Велес»)

Львів

- книжкова гуртівня ПП Ільницький Руслан Романович, Кульпарківська 93а,

- книгарня «Дослідно-видавничий центр наукового товариства ім. Шевченка», проспект Шевченка, 8

Миколаїв

- книгарня «Читай», вул. Артема, 41 (ТЦ «Європорт»)

Рівне

- книгарня «Читай», вул. Гагаріна 16 (ТРЦ «Чайка»)

Тернопіль

- книгарня «Ярослав Мудрий» — вул. Руська, 19

Хмельницький

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Кам’янецька, 122.

культура сучасність історія політика