Держава-зомбі. Чому свобода не пішла Гаїті на користь. Завадила релігія вуду?(ДОПОВНЕНО)

Вуду як революційна ідея

Гаїті є єдиним прикладом в історії людства, коли повстання рабів не просто досягло успіху, але й призвело до створення цілком нової чорної нації зі своєю незалежною державою. На перший погляд, цей феномен пояснюється випадковим збігом обставин: адже загалом історія Гаїті мало чим відрізняється від історії колоніальних територій Нового Світу. Острів був відкритий Колумбом у 1492 році, згодом поділений поміж Іспанією та Францією, які розпочали на цих землях інтенсивне сільськогосподарське виробництво і в якості робочої сили стали завозити на Гаїті чорних рабів із Західної Африки.

Втім, положення рабів на Гаїті мало кілька дуже важливих обставин. По-перше, вплив місцевого населення був фактично відсутній: на час масового завезення рабів індіанці були практично повністю знищені. Таким чином, чорношкірі були на Гаїті такими ж чужинцями, як і їхні білі колонізатори.

По-друге, на Гаїті існувало не два (рабовласники і раби), а три основні соціальні прошарки. Третій складали т.зв. gens de couleur, «вільні кольорові люди». Це були нащадки білих чоловіків та чорних жінок, які за законом вважалися вільними. Більше того, вони в багатьох випадках отримували освіту та знання ремесел, а в деяких випадках навіть земельну власність від своїх батьків. «Вільні кольорові», які часто працювали на плантаціях в якості адміністраторів і наглядачів над рабами, вважали себе вищою кастою порівняно з чорношкірими. Але при цьому хотіли мати такі ж права, як і білі.

По-третє, французька система рабства була не такою раціональною (якщо можна вжити цей термін), як іспанська чи британська. З одного боку, колонізатори-французи ставилися до чорношкірих дуже жорстоко, вважаючи терор головним знаряддям управління. Однак при цьому дозволяли їм мати самостійний промисел (ремесло, торгівля, полювання), заробляти гроші і викуповувати самих себе. Таким чином, найамбітніші з рабів отримали змогу «піднятися» над своїм соціальним станом – і при цьому більшість горіла бажанням помститися за збиткування, якого вони зазнали. Саме таким був перший імператор Гаїті Жан-Жак Десcалін.

І нарешті, дуже важливу роль відіграв той самий релігійний культ вуду. Чорношкірі раби привезли з собою систему релігійних вірувань, яка у «плавильному горнилі» Гаїті ускладнилася за рахунок взаємопроникнення різних обрядів – в тому числі й католицького. Серед характерних особливостей вуду можна назвати віру в духів, яких можна задобрити спеціальними обрядами, що включали танці під барабани, або навпаки – наслати їх на ворога. Крім цього, вудуїзм включав складну методику отруєння та завдавання вроків (наприклад, «лялька вуду», в яку втикали голки, щоб убити особу, яку вона зображала) та особливий культ мертвих. Вважалося, що чаклун вуду може вбити людину, а потім підняти її з мертвих і змусити працювати на себе. Так гаїтянці збагатили світову мас-культуру поняттям «зомбі».

Цікаво, що ідейною базою повстань гаїтянських рабів був саме вудуїзм. Так, перший відомий лідер рабів-утікачів, Франсуа Макандал, вважався дуже сильним чаклуном вуду, т.зв. бокором. Він не лише чинив напади на плантації та поселення (внаслідок чого протягом 1751-57 років загинули 6 тисяч білих), але й давав рабам «чаклунську отруту», щоб ті нею зводили в могилу своїх власників. Зрештою Макандала впіймали французи і спалили живцем біля стовпа. Але революційна ідея вуду на цьому не загинула: коли в 1791 році чорношкірі готували масове повстання, їхні лідери скріпили свій план обрядом вуду.

Відрізай голову, пали будинок!

У 1789 у Франції вибухнула революція, і через певний час ідеї свободи, рівності та братерства сягнули найвіддаленіших колоній. Національна асамблея в Парижі прийняла рішення про те, що «вільні кольорові» отримують рівні права з білими. Місцева колоніальна влада це рішення відхилила. «Вільні кольорові», з яких багато хто служив у колоніальному ополченні, вирішили повстати. Причому справді вирішили – ретельно все підготувавши та розподіливши «сфери дій».

22 серпня 1791 року Гаїті поглинув кривавий хаос повстання. Якщо загони мулатів воювали проти білих організовано, то чорношкірі, яких було вдесятеро більше, ніж білих та кольорових разом узятих, просто зірвалися з ланцюга. Банди чорних рабів убивали кожного білого, який трапився на їхньому шляху, палили і плюндрували все – від плантацій до будинків. Замість прапора вони носили труп білої дитини, настромлений на спис.

Тут проявилася ще одна характерна особливість, яка забезпечила перемогу повстання на Гаїті. А саме – агресивні, але неорганізовані маси рабів отримали здібних, талановитих і не менш жорстоких керівників з числа мулатів та вільних чорношкірих. Цікаво, що до їхнього становлення доклали руку... інші колонізатори – зокрема, Іспанія та Британія. Вони бачили, що колоніальна влада Франції на Гаїті тріщить по швах, і вирішили використати повстання як спосіб викинути французів і самим зайняти їхнє місце.

Показово, що головні лідери повстанців, Туссен Лувертюр (дуже талановитий політик, перший прижиттєвий генерал-губернатор та автор першої конституції Гаїті) та вже згаданий Жан-Жак Дессалін не просто були на службі іспанців, але й отримали від них звання генералів. Але ще більш цікавим є те, що плани іспанців та британців використати повстання рабів задля посилення свого колоніального впливу зазнали повної невдачі. Навпаки, це лідери рабів використали конфлікт між колонізаторами для того, щоб послабити їх та завдати їм повної поразки.

Герой і зрадник

Одним з найталановитіших (і найжорстокіших) вождів чорношкірих повстанців був Жан-Жак Дессалін. Вражає, як народжений десь у Африці неписьменний раб зміг піднятися від робітника плантації до ремісника, викупитися на свободу, зробити блискучу кар’єру на військовій службі, дослужившись до генерала, і згодом проголосити себе імператором. Дессалін любив порівнювати себе з Наполеоном – і судячи з усього, в цьому порівнянні не так вже й багато натяжок.

На військовому поприщі Дессалін прославився умінням вести успішні бойові дії малими силами проти переважаючих сил ворога. Він перемагав за рахунок виняткової хоробрості та такої ж виняткової жорстокості. Полонених Дессалін не брав принципово. Його бойовим девізом було гасло «Відрізай голову, пали будинок!»

При цьому Дессалін демонструє вражаючу політичну гнучкість. Він воює на боці Іспанії з Францією, але як тільки в 1794 році остання оголошує скасування рабства, переходить на бік Франції – із збереженням свого генеральського звання. Коли ж Наполеон Бонапарт вирішив навести в колонії лад і скерував на Гаїті потужний експедиційний корпус, Дессалін вступив із французами у війну, і воював вміло, хоробро і ефективно.

Особливо він прославився під час оборони форту Крете-а-Перро. Невеликий форт в гористій місцевості мав стратегічне значення, оскільки перекривав шляхи в різні частини острова. Жан-Жак Дессалін очолив оборону форту на чолі загону в 1200 повстанців. На нього наступали 16 тисяч французів - на той час найкращих бійців Європи, та ще 2000 місцевих ополченців. Коли до форту наблизився парламентер з пропозицією здатися, Дессалін наказав стріляти – парламентера було вбито. Після цього Дессалін взяв факел, підійшов до відкритого барила з порохом і заявив, що підірве форт, якщо французи до нього увірвуться.

В ході численних штурмів загинула половина захисників форту, закінчилися кулі, і повсталі заряджали рушниці маленькими камінцями. Одного разу французам вдалося пробитися крізь укріплення, і Дессалін особисто повів оборонців в контратаку на уславлених гренадерів – і зміг вибити їх з форту. Коли стало очевидно, що далі оборону тримати неможливо, Дессалін сміливим ударом пробився з оточення. Під час прориву загинула ще половина його військ, однак ті, що вижили, перетворилися на легенду серед повстанців.

Втім, командирська майстерність Дессаліна поступалася майстерності політичних інтриг. Коли стало очевидно, що з професійною армією повсталим не впоратися, Дессалін зраджує свого головнокомандувача Туссена Лувертюра та укладає із французами сепаратний мир. Лувертюр був заарештований і вивезений до Франції, де помер від хвороби. А Дессалін залишився головним лідером повсталих чорношкірих.

Неймовірна перемога

Не доводиться сумніватися, що попри військові таланти Дессаліна в поєднанні з потужним союзником повстанців – тропічними хворобами, які вбивали більше солдатів, ніж кулі чи багнети, ¬– французи рано чи пізно знищили б опір чорношкірих і відновили б колоніальне управління. Однак саме в цей період Наполеон Бонапарт розпочинає свої знамениті військові кампанії в Європі. Повстання якихось чорношкірих на далекому острові його мало цікавить – і французький корпус у 1803 році фактично перестає отримувати підкріплення.

Цікавий факт: значну кількість французьких військ складали поляки – загалом їх було понад 5 тисяч. На той час Польша була розділена між Росією, Австрією та Прусією, і патріотично налаштовані поляки добровільно воювали на боці Наполеона, сподіваючись, що той відновить їхню державу. Втім, Бонапарт попервах ставився до поляків без особливої довіри, і тому без вагань відправив частину Легіонів Польських відвойовувати далекі колонії.

Існує легенда про те, що свободолюбні поляки без ентузіазму поставилися до війни за відновлення рабства і часто переходили на бік повсталих. Історичні дослідження довели, що це вигадка: з п’яти тисяч поляків хіба якась сотня воювала в армії Дессаліна, і то це було зумовлено радше бажанням врятувати життя, ніж співчуттям до справи повсталих. Втім, свідчення про те, що на відміну від полонених французів, поляки отримували більш гуманне ставлення, є достовірним. Правда, гуманність ця полягала в тому, що полоненого поляка швидко розстрілювали чи відрубували йому голову, тоді як полоненого француза чекали страшні муки. Заради справедливості слід сказати, що французи були аж ніяк не гуманніші.

18 листопада 1803 року повстанська армія Десалліна бере штурмом форт Вертье і змушує до капітуляції командувача французів Рошамбо. У того не залишається іншого виходу, ніж поспішно евакуювати залишки своїх військ з Гаїті. У перший день нового 1804 року Дессалін проголошує незалежність нової країни і стає її пожиттєвим губернатором.

Повсталі здобули повну перемогу, більше того – на їхньому боці історична ситуація. В Європі вирує війна, у ній задіяна не лише Франція, а й усі інші країни, які могли б забажати нового підкорення Гаїті. Більше того, Дессалін, на відміну від повстанських вождів інших часі, яких історія підносила до влади, не просто бавиться в «гаїтянського Наполеона» - він хоче створити нову націю вільних чорношкірих людей. За два роки свого перебування при владі він дав країні не лише конституцію, прапор (за легендою, Дессалін відірвав від французького триколора білу смугу, а те, що залишилося, повернув боком) і гімн (він і досі має назву «Дессаліна» на його честь). Він прийняв принципове стратегічне рішення, яке визначило історію Гаїті на два майбутні століття. А саме – повністю знищити біле населення острова.

Геноцид в ім’я свободи

План із винищення білих аж ніяк не був проявом ірраціональної жорстокості чи бажання помсти над білими. Білі, а особливо французи, на думку Дессаліна, являли собою найбільшу загрозу для новонародженої нації звільнених рабів. Їх потрібно було знищити повністю. Радник Дессаліна з цього приводу заявив: «Для нашої декларації незалежності замість пергамента ми повинні взяти шкіру білого, замість чорнильниці – його череп, а замість пера – багнет».

План із винищення білих Дессалін реалізував з такою продуманістю, якій могли б позаздрити нацисти. Спочатку була підготовлена громадська думка: Дессалін видав низку прокламацій, які оголошували білих ворогами свободи і неприховано підштовхували чорних до погрому й розправи.

А потім почалася різня. Документи тих часів, зокрема, щоденники місіонерів, зберегли картини неймовірного насильства. Дессалін на чолі військових підрозділів особисто прибував до поселень і керував знищенням білих. Солдати систематично обходили заздалегідь визначені будинки, вибивали двері і або убивали «рабовласників» на місці, або зганяли їх у заздалегідь визначене місце, де розстрілювали чи кололи штиками. Все це супроводжувалося тотальним грабунком, груповими згвалтуваннями та іншими проявами виняткової жорстокості.

Більше того - коли основна хвиля погромів пройшла, була оприлюднена прокламація, яка повідомляла про припинення насильства і обіцяла захист всім тим білим, які уникнули смерті, папір, що гарантував захист. Ті, хто в призначений день з’явилися на площі, були заарештовані й розстріляні.

При цьому Дессалін звернув особливу увагу, щоб погроми не торкнулися громадян «сусідньої» Америки: наражатися на війну з США аж ніяк не входило до його планів. Спеціально виділені підрозділи охороняли будинки американців і мали право не виконувати накази навіть вищих офіцерів, якби ті захотіли поширити різню і на цих білих також. Також уникли смерті «корисні» білі – переважно лікарі та священики.

Коли етнічні чистки закінчилися, в усьому Гаїті залишилося лише кількасот білих – і багато з них втекли з острова при першій же нагоді. Процес створення «абсолютно чорної» нації було завершено.

Не раб – не робітник

І тут тріумфуючий імператор молодої нації несподівано для себе зіштовхнувся з проблемою, про яку він навряд чи думав раніше. Раби отримали свободу, білі, навпаки, втратили всі права – в тому числі на життя і власність. Однак чорношкіре населення, яке білий експлуататор більше не гнав на роботу, перестало працювати взагалі.

До повстання Гаїті був найбагатшою колонією Франції – тут в дуже значній кількості виробляли цукор, каву та індіго. Однак це аграрне виробництво вимагало значних трудозатрат і жорсткого агрономічного циклу. А в ході повстання не лише були знищені плантації – вчорашні раби не мали жодного бажання від ранку до смеркання працювати на полях. Навіть заради самих себе. Їх набагато більше влаштовувало ведення натурального господарства – клімат дозволяв харчуватися з того, що само по собі росло на землі.

Дессалін, треба віддати йому належне, дуже швидко зрозумів характер проблеми. І знайшов єдино можливе рішення: якщо раніше чорних на плантації гнали господарі, то тепер цю функцію взяла на себе армія. Цей підхід отримав назву «третинної революції» - малося на увазі, що тепер вільний чорношкірий має працювати на третину менше, ніж за рабовласництва. Показово, що й цей запроваджений Дессаліном підхід застосовувався на Гаїті майже півтори сотні років: держава змушувала своїх громадян до праці за допомогою військової сили.

Втім, подібний «військовий комунізм» не міг сподобатися вчорашнім соратникам Дессаліна – в першу чергу, з табору мулатів, яких Дессалін вважав «чорними другого сорту». Генерали з його власного штабу підготували заколот. Десаллін отримав повідомлення, що в одному з містечок поблизу столиці зріє заколот, але не знав, що це було лише приводом для того, щоб виманити його у пастку.

17 жовтня 1806 року імператор Жак Перший Гаїтянський, не виявивши ознак заколоту, повертався до Порт-о-Пренса з нечисленним штабом. Біля самої столиці, поблизу мосту, він побачив солдатів. Несподівано пролунала команда «Цілься» і заклик «Імператор, стій!». Дессалін зрозумів, що потрапив у пастку, але з властивою йому сміливістю спрямував коня прямо на багнети, вигукуючи «Хіба ви мене не впізнали?» Солдати не знітилися і відкрили вогонь. Імператор впав з коня і був буквально розрубаний на шматки своїми ж підданими. Йому було лише 48 років.

На цьому імперський період в історії Гаїті закінчився. Розпочалася історія республіки Гаїті, яка за час свого існування пережила 32 перевороти, репарацію Франції за конфісковані маєтності, громадянську війну, 19-річну окупацію США і цілу низку правителів-диктаторів. Однак з економічної точки зору вона залишилась у значно гіршому становищі, ніж коли в ній порядкували французькі колонізатори. Цікаво, що чи не найбільший прогрес на Гаїті принесли... американські окупанти-морпіхи, які силою змусили місцевих селян збудувати на острові мережу доріг. А то б вільнолюбиві чорношкірі сиділи б без доріг і досі. Так, як вони зараз сидять без лісу: натуральне господарство призвело до того, що більшість лісових насаджень острова пустили на дрова. І тепер сотні гаїтян гинуть щороку від катастрофічних зсувів грунту.

Загалом відбулася парадоксальна ситуація: в інших колоніях раби з часом запозичували в білих господарів властиву тим підприємливість і поступово включалися в загальний економічний процес. Натомість гаїтянські вільні чорношкірі, які одним махом отримали свободу від білих, продовжували ставитися до праці з генетичною відразою. Ця ситуація загалом збереглася і до наших днів. Показово, що мешканці Домініканської республіки, яка ділить з Гаїті один і той же острів, і де колоніальна система і вплив білих зберігалися ще надовго, зараз живуть значно краще, ніж гаїтяни. Більше того, землетрус, який не залишив від Гаїті каменя на камені, фактично не позначився на Домініканській республіці. Можливо, тому, що там будинки будували, а не ліпили з піску із символічним додаванням цементу.

І тут знову напрошується аналогія з вуду. Жан-Жак Десссалін, немов могутній чаклун-бокор, вдихнув життя в «чорну націю» вчорашніх рабів, і його держава проіснувала довше, ніж ті імперії, які намагалися колонізувати Гаїті. Але це держава-зомбі, яка не живе, а животіє, і в якої наразі немає шляху виходу з цієї ситуації. І найсумніше те, що цей шлях гаїтянам не дуже й потрібен. Зомбі добре й так.

влада історія політика