Ще одна Книжка року. Країні терміново потрібен конкурс з КІЛЬКОСТІ проданих книг
Позавчора в київській книгарні „Є” нагородили переможців книжкового рейтингу „ЛітАкцент року” від сайту "ЛітАкцент". За допомогою пофарбованих у золотисту фарбу мімів та під акомпанемент плачу дитини письменницького подружжя Олени й Артема Захарченків редактор „ЛітАкценту” Володимир Панченко роздавав героям рейтингу нагороди, а для антигероя з номінації „Золота булька” навіть вибухнула спеціальна величезна повітряна кулька.
Читав і дивився: Олег КОЦАРЕВ
У номінації „Художня література” кращим виданням 2009 року визнали книгу „Джури-характерники” Володимира Рутківського, у літературознавчій номінації відзначили Романа Піхманця і його книгу „Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби”, а в антиномінації „Золота булька” (книжка, яка на щось претендувала, та принесла тільки розчарування) „переміг” „Рай.Центр” Люко Дашвар.
У „короткий список” премії, крім того, вийшли книжки:
- художня література - «Дзеркало Єдинорога» Людмили Таран і "Горище" Тараса Федюка;
- літературознавство - «Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою» Євгена Нахліка і Оксани Нахлік, а також "Оксиморон" Володимира Моренцяі;
- номінація "Золота булька" - вже знаменита „Жінка його мірї” Олеся Ульяненка в номінації „Золота булька”.
Рейтинг „ЛітАкцент року” – одна з наймолодших українських літературних премій. Уперше нагородження відбулося торік. Тоді перемогли збірка поезій Петра Мідянки „Ярмінок”, дослідження Марка Павлишина „Ольга Кобилянська: прочитання”, а антигероєм стала Ірена Карпа з книгою „Добло і зло”.
Премію призначають за результатами голосування експертів. Цього року ними були Євген Баран, Яна Дубинянська, Віктор Неборак, Володимир Панченко, Василь Пахаренко, Роксоляна Свято, Олександр Стусенко.
Про що ж свідчить саме такий вибір експертів?
Перше, що впадає в око – захоплення історією.
Всі три відзначені книжки, включно з „книжкою-невдахою”, міцно пов’язані саме з історичною тематикою.
У „Джурах-характерниках” дія відбувається в часи козацько-кримських сутичок, у „Івані Франку і Василі Стефанику…” все й так ясно з назви, а в „Рай.Центрі” до сучасного Києва потрапляють козаки з минулого.
З одного боку, це доволі дивно. Чому раптом експертам здалося, що в Україні 2009 року ні про що так добре не писали й не видавали книжок, як про історію? А з другого, деякі тенденції це все ж відображає.
Подивімося на полиці книгарень: серед усієї україномовної продукції література, пов’язана з історією, якщо й не безроздільно панує, то принаймні явно випереджає інші теми. І це насправді невеселий перекіс, котрий показує і непропорційність поділу україномовних читачів на „групи за інтересами”.
Ще момент: саме останніми роками справді різко зросло зацікавлення історичною тематикою серед авторів умовно „актуальної”, „постмодерної” чи „пост-постмодерної” літератури, сучукрліту. А це вже плюс – історія не може бути виключно вотчиною письменників-традиціоналістів.
До речі, якщо порівняти літакцентівських переможців, наприклад, із рейтингом „Книжка року ВВС”, то в другому списку теж знайдемо чимало навколоісторичних текстів, у тому числі й тих самих „Джур-характерників” (хоча сама Пиркало запевняє, що спільна риса всіх книг, якими зацікавилася ВВС - містика).
Інша тенденція – подальша структуризація як рейтингів і нагород, так і самої літератури включно з авторами.
Хай скільки всього спільного між різними „книжками року”, в одних рейтингах можуть перемагати антигерої інших.
Наприклад, Люко Дашвар – переможниця рейтингу ВВС у 2008 році, але найгірша в цьогорічному „ЛітАкценті року”. „Жінка його мрії” Олеся Ульяненка в „ЛітАкценті” була одним з претендентів на „Золоту бульку”, а у Всеукраїнському рейтингу „Книжка року” – в „короткому списку”.
Або просто з’являються такі автори, про котрих у “конкурентів” (цікаво, чи можна всерйоз говорити вже й про конкуренцію премій?) ніхто би навіть не згадав. Для порівняння можна також подивитися вже опубліковані „короткі списки” „Книжки року”.
Отож, здається, „ЛітАкцент року” загалом бере курс на якість тексту. „Книжка року ВВС” орієнтується на яскравість і, можливо, якоюсь мірою культовість. А просто „Книжка року” намагається поєднати ці чинники плюс урахувати суспільний резонанс і медіа-фон.
При цьому літакцентівському рейтингу можна дорікнути надмірною широтою номінацій: усе-таки трохи дивно, коли за одну нагороду змагається поезія Тараса Федюка та підлітково-пригодницька проза Володимира Рутківського.
„ЛітАкцент року” також явно демонструє більший, умовно кажучи, консерватизм смаків, ніж два інші згадані рейтинги. І це не суто суб’єктивні настрої тих чи інших експертів. Українська література і на рівні текстів, на рівні компаній і тусовок активно поділяється на „замкнутішу” і „розхристанішу” частини.
Я свідомо oхарактеризував обидві негативними означеннями, щоб показати: зовсім не обов’язково якийсь умовний “напрямок” - кращий чи гірший. Просто існує якийсь радше відчутний, ніж зрозумілий, вододіл у складному переплетенні естетики та світовідчуття.
Посилюється також і поділ на більш і менш популярно-орієнтовану літературу. Не випадково обидва рази антипреміями „Золота булька” „ЛітАкцент року” відзначав саме відверто масові книжки.
Цьогорічний „Рай.Центр”, правда, в цьому списку мені не видається доречним.
Здається, ця проста і невибаглива книжка якраз цілкoм стерпно написана, поставленим завданням відповідає і ніяких захмарних нереалізованих амбіцій (що мало би бути передумовою „Золотої бульки”) не виявляє.
Несподіваним також був і виступ Яни Дубинянської з критикою масовізму „Рай.Центру”.
Що ж, чудово, що в нас уже є кілька доволі різноманітних літературних премій. Але „рейтинговій індустрії” бракує одного суттєвого моменту.
Практично всі існуючі нагороди базуються на експертних рішеннях, на суб’єктивних смаках, котрі вступають у діалог. З одного боку це добре, бо дозволяє виділити неординарніші, формально досконаліші книги.
А з іншого, щоб краще функціонувало книговидання і розповсюдження, дуже не завадив би ще хоч один рейтинг, але вже такий, що оцінював би не якість, а кількість.
