Шизофренічний постмодернізм українських розвідників. У свідомості контори - мікс iз чекістів і розвідників УНР

Отже, перед нами унікальний випадок. Українська розвідка дозволяє трохи підзазирнути на „професійну кухню”, хай і виключно в історичній ретроспективі.

Одразу треба визнати: з художньої точки зору пригодницького шедевру не вийшло.

Стилістика тексту вельми одноманітна, письмо сповнене тієї сонної меланхолійної героїчності, якою славилися радянські твори про розвідку (наприклад, фільми, котрі тепер полюбляє крутити телеканал ТВІ).

Воно і не дивно, бо автором видання є прес-секретар цієї служби, Олександр Скрипник.

Історії, описані в книзі, декларуються як базовані на реальних документах нариси з життя українців, що працювали в різні роки на різні розвідки – від Австрійської імперії до УНР та СРСР часів холодної війни.

Діалоги урочисті й шаблонні, майже всі персонажі неодмінно йменуються на ім’я й по-батькові, а поза діалогами й взагалі починає здаватися, що читаєш прес-реліз.

Певною стилістичною родзинкою на цьому тлі виглядає хіба що помітна кількість помилок і мовних неоковирностей.

А втім, це в даному випадку невелика проблема.

Книгу рятують самі сюжети.

І якщо деякі історії тут досить хрестоматійні (скажімо, про Юрія Кульчицького, який виконував розвідувальну місію під час оборони Відня від турків, а також завіз до Європи моду на пиття кави), то, наприклад, нарис про художника Миколу Глущенка, який був радянським агентом у Парижі, гадаю, багато кому розповість чимало нового.

Цікаво, до речі, чи не на цю книжку сподівалася Віра Агеєва, коли писала в своїй „Поетиці парадокса”, що незабаром має вийти збірка нарисів з історії розвідки, де буде розказано про розвідницьку місію знаменитого письменника Віктора Петрова (Домонтович)? На жаль, в „Українському сліді у розвідці” про нього немає нічого.

Виникає, звичайно, питання, наскільки правду і чи тільки правду можна прочитати в книжці Скрипника? Бо крім видавничого запевнення на останній сторінці обкладинки, що „З деякими героями книги [автор] був знайомий особисто. Інші нариси писав на підставі спогадів ветеранів розвідки, архівних матеріалів та окремих маловідомих джерел”, ніяких інших посилань чи тим більше доказів немає.

Гадаю, що чимала доля істини в цих текстах присутня. Та при цьому не варто забувати, що зазвичай будь-яка спецслужба, викидаючи інфу ставить на меті тільки їй відомі завдання. І що вже точно не схотів приховати в своїй книжці прес-секретар Зовнішньої розвідки, то це специфічну „постмодерну” ідентичність сучасних українських спецслужб.

Можливо, це навіть головне, що варто дізнатися з книги: схоже, українська розвідка примудряється почуватись одночасно спадкоємницею ГПУ, КГБ, радянських розвідувальних структур і поряд iз ними, меншою мірою… розвідки УНР.

І об’єктивно більшість героїв „Українського сліду у розвідці” – радянські „бійці невидимого фронту”.

Вони виловлюють колишніх махновців, щоб роздобути їхні заховані скарби, стежать за українською еміграцією, керують партизанськими загонами й добувають важливу інформацію у фашистському тилу (питання стосунків з УПА делікатно оминається), викрадають секрет ядерної бомби та інші таємниці Заходу, активно протистоять агресивним планам блоку НАТО і тому подібне.

При цьому Олександр Скрипник оперує пропагандистською лексикою більшовиків, а можна навіть зустріти поняття на зразок „залізної завіси”, виділені іронічними лапками.

Втім, радянська риторика панує не безроздільно. Автор, наприклад, визнає Голодомор, правда, чомусь пише це слово з малої літери. Засуджує він і сталінські репресії, тільки якось специфічно – вони неначе обмежуються 1937-38 роками, а головна їхня трагедія, як видається, лише в тому, що знищили багато цінних розвідницьких кадрів.

Що ж до звичайних громадян, постраждалих від радянської влади, то вони найчастіше постають у ролі людей, що зазнали колись несправедливих переслідувань, але мужньо все стерпіли, зворушливо не втративши віру у рідну партію.

Деякою мірою такий підхід пояснює сам автор у передмові:

„Ця книга присвячена переважно тим, хто залишив добрий слід в історії розвідки. У той же час відомо, що будь-яка історія має свої темні й світлі сторони. Це стосується і розвідки. В українському сегменті також були різні часи, події, люди… Але про тих, хто наслідив, а не залишив слід, на сторінках цього видання мова не йтиме”.

І тому герої нарисів зазвичай усе ж виконують або нейтральні, або принайнмі не дуже одіозні з сучасного погляду завдання.

Та все одно на тлі цього хай і м’якого, але виразно радянського пафосу, дуже несподівано виглядає нарис про розвідку уряду УНР в екзилі. Де людям допомагають виїхати з УРСР, щоб урятувати їхнє життя, де йде боротьба проти спроб радянської влади заблокувати інформацію про Голодомор.

А в деяких місцях подібні внутрішні суперечності виникають навіть у межах одного нарису, якщо не однієї сторінки.

Що тут скажеш, окрім того, що українська розвідка – „плоть од плоті” України? І оце чи то постмодерне, чи шизофренічне прихильне сприйняття одночасно протилежних „історичних наративів” притаманне дуже широким масам нашого народу.

Ця книга, яку можна розглядати, як „декларацію” Зовнішньої розвідки– один з доказів того, що стрімка й успішна „дерадянізація” в нас поки що навряд чи можлива.

Hатомість попереду тривалий і повільний шлях ментальних змін.

І ще одна мимовільна деміфологізація. З обpaзів героїв нарисів постають не лише ідеалізовані шаблонні розвідники. За ними трохи видно й людську складову професії, в котрій є місце не самій тільки безперечній мужності, героїзму та винахідливості.

Розвідка в Олександра Скрипника вже також і „ремесло”, справа, котра дозволяла, наприклад, радянським громадянам пожити якийсь час на Заході в ролі респектабельних бізнесменів, заробити гроші та вже на Батьківщині після успішного виконання завдання отримати орден, квартиру в улюбленому місті чи ще щось.

Тільки от специфіка праці така, що далеко не всі зуміли дожити до того віку, коли можна насолодитися спокоєм і нагородами. Таке „олюднення” можна вважати ще одним важливим і цікавим меседжем цієї суперечливої та пізнавальної книжки.

Уривок з книжки Олександра Скрипника „Український слід у розвідці”, нарис „Таємниця художника Миколи Глущенка”

(повністю збережено мовно-стилістичні особливості тексту).

Від самого початку усі контакти з Миколою Глущенком були глибоко законспірованими.

У листуванні з Центром він проходив як „Ярема”. Роботу з ним було вирішено проводити за двома напрямами. Офіційна, видима частина полягала у підтримці звичайних зв’язків з радянським посольством на базі виконання ним художніх замовлень.

Микола Петрович з успіхом виконав важливу місію, спрямовану на зміцнення французько-радянської дружби і завоювання симпатії французької інтелігенції до СРСР.

Він виконав серію портретів друзів Радянського Союзу – Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Марселя Кашена, президента товариства „Франція-СРСР” Поля Синьяка та інших діячів.

Невидима, прихована частина його діяльності була відома лише небагатьом працівникам резидентури і Центру, навіть дружина Марія Давидівна про це нічого не знала.

Одним із перших і незначних, здавалося б, завдань було прохання відвідати судоваий процес над Самуїлом Шварцбадом – убивцею Симона Петлюри. Радянські партійні й каральні органи дуже уважно стежили за перебігом цього процесу. З одного боку, поширеною була версія про те, що Шварцбад діяв за вказівкою Москви, з іншого, – це ініціативний акт помсти Петлюрі за єврейські погроми.

Таку лінію відстоював адвокат Торес і, зрештою, суд, враховуючи ці аргументи й пом’якшуючі обставини, виправдав убивцю. Разом з усіма зібраними матеріалами та газетними репортажами у Центр було відправлено ґрунтовний звіт про судовий процес з ілюстраціями, виконаними Яремою. На виконаних олівцем замальовках були зображені Шварцбад і Торес…

література книги суспільство культура розвідка