Поразка техноутопії: при авторитаризмі вибирають комфортний блог, а не протестний блог

Якби існувала премія за найдурніший імейл року – то безперечно, поза конкурсом опинилося б послання від 15 червня до керівництва Твітеру з боку Джереда Когена, 28-річного гуру соціальних мереж у Держдепартаменті США.

Що може краще символізувати дикий техноутопізм, який захопив американську зовнішню політику, ніж цей інсайдер Вашингтону, який благає Твіттер – колись відомий як найкраще місце, щоб розповісти, чим ви поснідали – відкласти заплановане техобслуговування, щоб сайт не «ліг» і Іранська Революція могла продовжуватися без перешкод?

Це було схоже на здійснення неоконсервативної мрії: натовпи сміливих юних іранців у зеленому, що прориваються крізь фаєрволли божевільних аятол – і все за допомогою американського нещодавно запущеного проекту, який підтримують тридцяти-з-чимось-річні каліфорнійці на щедрі подачки капіталістів, що сподіваються на прибуток у майбутньому.

Кому потрібна дипломатія, якщо у нас є Твіттер?

А те, що це переважно іноземці твітерували-вихваляли революцію; те, що популярні іранські сайти на кшталт Balatarin.com відіграли на місцевому рівні значно більшу роль; те, що іранська влада троллила Твіттер для збору даних про протестувальників – усього цього західні коментатори не помітили.

Аякже, вони сприйняли події в Ірані як остаточний доказ того, що цифрова революція неминуча. «Це вона. Велика», – проголосив у інтерв’ю веб-гуру Клей Шіркі.

А дуже скоро Гордон Браун висловив думку, що «ще одна Руанда» була б неможливою в добу Твіттера.

Загальне захоплення демократизаторським потенціалом інтернету досягло апогею в листопаді 2009 року, коли італійська версія журналу Wired розпочала всесвітню кампанію за те, щоб номінувати сам інтернет на Нобелівську премію миру в 2010 році.

На той момент Марк Пфайфле, колишній заступник радника з національної безпеки в адміністрації Буша, вже провів кілька місяців, проводячи агітацію в тому ж дусі.

Засновники Твіттера, які ніколи не були скромнягами, проголосили свій винахід не більш і не менш як «тріумфом людства».

Цей вибух техноутопізму навряд чи повинен когось дивувати. Кожні кілька років громадськість раптом фіксує свій погляд на новій технології, яка – якою б банальною вона не була – миттєво набуває магічних, ба навіть революційних сил.

В районі 1989 року це були факси та ксерокси; в районі 1999-го – модеми та лептопи; ну а в 2009-ому відбулась істерія навколо блогів, соціальних мереж і Твіттера.

Техноутопізм зазвичай коріниться в жорстких і застарілих поглядах на відносини між авторитаризмом та інформацією.

Більшість техноутопістів тлумачать той факт, що авторитарні уряди вдаються до цензури, як знак слабкості цих урядів.

Звідси випливає (для техноутопістів), що коли авторитарні уряди втрачають контроль над інформацією, вони стають слабшими.

А тому щоразу, коли китайський блогер використовує проксі-сервер, щоб отримати доступ до забороненого контенту – він завдає удару по Великому Китайському Фаєрволу. А там, де падають фаєрволи – слідом за ними незабаром впадуть і диктатори.

Але цей погляд глибоко неправильний – він недооцінює складність і гнучкість сучасних авторитарних країн та переоцінює демократичні прагнення їхніх громадян.

Західні лідери мають нездорову тенденцію уявляти політику в авторитарних державах більш гіперактивною, а громадян більш зацікавленими в ній, ніж у власних країнах.

Ці ж західні лідери несвідомо вважають всіх китайців, росіян або іранців новинними наркоманами та досвідченими політичними дисидентами. А тому авторитарні країни, – ввижається таким людям – перебувають буквально за один крок від повноцінної революції.

Ага, й люди в цих країнах тільки й чекають, щоб Захід їх тільки підштовхнув – чи то "Голосом Америки", чи то ре-твітами (передруком у Твіттері одного користувача іншим - ZaUA.org).

Але це - анахронічне бачення світу.

Сучасні авторитарні країни дуже охоче - проте вибірково - прийняли глобалізацію, щоб надати своїм громадянам бодай трохи можливості для самореалізації. Але такі країни аж ніяк не відмовляються від свого авторитаризму.

Їхня молодь подорожує світом, вивчає англійську, спілкується за допомогою Скайпу чи среться донесхочу в коментах на ЖЖ чи Фейсбуку – але це не заважає їй водночас змагатися між собою за зручні та теплі місця в державних компаніях чи в державних органах.

Ми входимо в еру «зручного авторитаризму» – й інтернет зіграв головну (хоча навряд чи єдину) роль у створенні багатьох зручностей.

Причина того, що китаєць може скачувати фільми про американський спецназ чи серіал «Довбодятли» з мереж типу "користувач-до-користувача" – це не тому, що китайський уряд більше не може контролювати інтернет.

Причина в тому, що дивитися фільми про американський спецназ чи серіал «Довбодятли» – це те, чим зараз має займатися молода людина, яка живе при авторитаризмі.

Авторитарні суспільства більше не існують у світі культурної нестачі.

Важко підштовхнути їх до протесту обіцянкою блакитних джинсів або заборонених грамплатівок.

На кожного китайського блогера, від якого західні техноутопісти очікують на боротьбу проти свого уряду через Твіттер – існує сотня інших китайських блогерів, які задоволені статус-кво.

Тож у певному плані авторитарні держави та сучасні демократичні країни дуже схожі – і для тих, і для інших головною та єдиною політичною ідеологією став звичайнісінький гедонізм.

І нещодавній вибух техноутопізму на Заході, таким чином, може бути черговою безплідною спробою уявити світ, у якому чистий ідеал афінської демократії (теж уявної), незіпсутої приватними інтересами та поп-культурою – не тільки можливий, але й потребує допомоги від свого бруднішого, більш розбещеного західного брата, обтяженого почуттям провини.

Проте це, звісно, ілюзія.

Перед громадянами сучасних авторитарних держав стоїть вибір між гедонізмом зі стабільним відносним добробутом (їхній статус-кво) – та гедонізмом із нестабільним добробутом: гедонізмом, який може стати наслідком буремного переходу до демократії.

Й наразі стабільність перемагає – байдуже, бере в цьому участь Твіттер чи ні.

протест медіа іран демократія інтернет